тема: період гетьманщини україни
А. Брестський мир УНР
Перед лицем неминучої поразка останньою надією Центральної Ради булачужоземним допомога. Узагалі симпатії Ради схилялися ва бік Антанти, і зсамого початку вона наполегливо домагалася визнання 5 членів, і особливо
Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла за відновлення «єдиної танеподільної Роси », була неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цілкомновий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-
Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всінароди колишньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представлятива мирних переговорах Україну, Центральна Рада виряд до Бреста власнуделегацію. 9 лютого 1918 р., Лише за кілька годин до, того як надійшлазвістка про відступ Центральної Ради з Києва перед військами Муравйова, зпредставники у Бресті підписали угоду з Центральними державами, й сутністьзводилася до того, що Центральні держава визнали незалежність України ізобов'язалися надати Центральній Раді військову допомогу за поставки неювеликої кількості продуктів для цих держав.
Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці завстрійцями розділили Україну на сфери впливу і введи на її територію своюмогутню армію, що налічувала понад 450 тис.. чоловік. За якихось три тижнібільшовики, які, за їхнім же висловом, «принесли на багнетах з півночірадянську владу »і які протягом свого нетривалого перебування встановили у
Києві царство терору, були змушені тікати. Але це ще не означало, щоповернення Центральної Ради з німецькими військами 2 березня всі палковітали.
Її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення
України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією,незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великихземлевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разомзасуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців. Зі свогож боку німці теж утрачалі терпець до молодих і малоспроможніх політиків,які переважали в Центральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона немала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонівтонн продуктів, що їх так відчайдушно потребували голодні німецькі таавстрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціалістичнимипартіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді українськіутопісти »неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Радаскладала конституцію Української держави, до зали ввійшов німецький загін ірозпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала.
Б. Гетьманський переворот. Політика уряду Скоропадського.
До весни 1918 р.. широким верствам населення України вже набридлиреволюція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтніхкласів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів,великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% усьогонаселення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнуливідновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітняпредставники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Радуконсервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським
(титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазімонархічнімі традиціями,пов'язаними з козацькими гетьманами).
Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на
Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царськогорежиму - служив військовим ад'ютант Миколи II і під час війни бувавторитетним генералом. З початком революції вій українізував своєвійськове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, бувобраний титулованих командувачем селянського ополчення «вільних козаків». Зприходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадавпро своє «українське коріння», в революції на Україні настав новий етап, щохарактеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати
«Соціалістичні експерименти» Центральної Ради.
29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Союзом землевласників, наякий з усієї України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмомпроголосили гетьманом, закликавши його «врятувати країну від хаосу ібеззаконня ». Того ж дня він разом о прибічниками оголосив про встановлення
«Української Держави» (на відміну від «Української Народної Республіки»
Центральної Ради). Нова держава грунтувалася на незвичайному поєднаніймонархічніх, республіканських і, що особливо характерно, диктаторськихзасад. Ь підданим гарантувалася звичайні громадянські права, причомуособливо наголошувалося на святості приватної власності.
Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізаціявеликих маєтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категоріюгромадян-козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись, щовони стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічіширокі прерогативи самого гетьмана: йому належало виключне право видавативсі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою тавійськовими справами й бути верховним суддею країни. Однак ці претензії намайже необмежену владу не могли приховати того факту, що влада на Україніпрактично належала німцям, а не українцям.
Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких булисоціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставилися догетьманської держави. Тому коли до участі в Гетьманському уряді запросиликількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не позбавлялогетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей,не пов'язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинуваченьу тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новомукабінеті, очолюваному прем'єр-міністром Федором Лизогубом (багатимземлевласником), до якого входив лише один відомий український діяч --міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, протевін включав ряд талановитих адміністраторів.
За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовийадміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялісяна досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й призначалися змісцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посадирозподілилися між професійними чиновниками-переважно росіянами чирусіфікованімі українцями. Щоправда, труднощі виникли при формуванні діючоїармії, оскільки німці не підтримували створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючим впливові. Незабаром наповну силу стала діяти (хоч і з неоднаковим ефективністю) поліція, до якої,як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.
Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з
Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманатобмінявся посольствами з 12 країнами. Його зовнішня політика була, головнимчином, спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією
(підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-
Угорщиною навколо питання про анексію східно галицьких земель та Холмщини.
Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніхзакладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонівпримірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведеноукраїнську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, утому числі у сільських районах. У жовтні в Кам'янці-Подільському відкривсяновий український університет. Було також засновано національний архів табібліотеку в понад 1 мли томів. Вершиною освітньої діяльності уряду сталостворення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.
Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністюуправляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньомустрашним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Усі вони випливалинасамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, йогокомпрометував залежність від німців, очевидна мета яких зводилася доекономічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний змаєтнімі класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни.
Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходи, як
«Каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою німецькихвійськ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькіземлі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадтоприхильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з
Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезноїкількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намаганьвідбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайнятіросіянами, які не приховували свого несмаку до української державності, абільшість кабінету складали члени російської партії кадетів.
Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старечиновництво, значною мірою зрусіфіковані, яких насамперед цікавилистабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилисябайдуже.
Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й невідповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національноїдержавності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнитиапетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічнуполітику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а допоглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передачаселянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дняна промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь устрайках ув'язнення до двох років, великі штрафи) сприяли, формуваннюопозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918р. піднімається антігетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботумайже 200 тис.. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та
Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів тагетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисячосіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори тагаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційнескасування державної самостійності України, проголошення федеративногосоюзу з не більшовицькою Росією, створення уряду "українського за формою,але московського за змістом ") вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня
1918р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушенийзректися влади і незабаром виїхав за кордон.
Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановленняавторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазналаневдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти,економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію накраще. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився сильнішимза гетьманську владу.
Основними причинами падіння гетьманату були: залежністьстабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної українськоїнаціональної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчнихформ організації суспільного життя; посилення впливу на державну лініюгетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкореннясоціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційноївлади; наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.
Із самого початку стала вікрісталізовуватіся опозиція
Скоропадському. В середині травня відбувся ряд нелегальних з'їздівукраїнських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили представникитаких професійних груп, як залізничники, телеграфісті, селяни й робітники.
Виник координаційний осередок опозиції, названий Українським національно -державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко. Антігетьманській курсузяла інша впливова організація -. Всеукраїнський земський союз на чолі з С.
Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхипроведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та згодомвони. взялися підіймати проти нього повстанця.
Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстанняпроти уряду, що конфіскував їхній врожай, повернув землю багатим поміщикамі послав у їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Українівибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої знімецькими військами кинулися загони озброєних селян (зброя тоді булалегкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів, що часто булианархістські настроєними і яких на козацький кшталт називали отаманами абобатьками. Ці сутички набирали величезних масштабів: зокрема, у
Звенигородського й Таращанському повітах Київської губернії селянськевійсько в 30-40 тис.. чоловік, споряджених двома артилерійськими батареями й
200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис.. чоловік. На початку серпнябільшовики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазвавпоразки через відсутність підтримки народу.
На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-отпрограють війну. І тут гетьман був змушений піти на поступки. Аленаприкінці жовтня нова спроба залучити до кабінету видатних українськихдіячів провалилася. Кидаючись із боку в бік у відчайдушних пошукахпідтримки, Скоропадський пішов на останній ризик: 14 листопада 1918 р. вінпризначив новий кабінет, що майже повністю складався з російськихмонархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов'язався об'єднати
Україну з майбутнього не більшовицькою російською державою. Цей суперечливийкрок було зроблено з метою. завоювати підтримку настроєних протибільшовиків росіян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозиціяутворила альтернативний уряд - директорію на чолі з двома давнімисуперниками - Винниченком та Петлюрою - й відкрито проголосила виступ протигетьмана.
Повстання, підняте Директорією, швидко шірілося. Сотні й тисячіселян під проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва,що слугувала штабом антігетьмапськіх сил. Незабаром це сповнене ентузіазму,але слабко дісціпліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис.. чоловік.
Ще важливішим стало те, що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірнішіхзагонів гетьмана, як, зокрема, січові стрільці під командуванням Євгена
Коновальця й начальника його штабу Андрія Мельника та Сірожупашіа дивізія,збільшивши таким чином кількість її регулярного війська до 40 тис.. 21листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих переговорів з метоюзабезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто, забравшиз собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально ввійшли до
Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.
Гетьманат проіснував менше восьми місяців, протягом яких реальнавлада перебувала в руках німців, а його власний вплив був обмеженим.
Спочатку він зміг здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновитиправопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте він неспромігся належним чином підійти до розв'язання двох основних питань, що їхпоставила революція на Україні, - питань соціально-економічної реформи танаціональної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом поверненнядореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, буланайсерйознішою помилкою Скоропадського. В національному питанні його урядзаймав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як,зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українськихнаціоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, алемосковський за змістом ».
Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму
В'ячеслав Липинський, Гетьманат мав ширше значення. Воно полягало вознайомленні й навіть залученні на підтримку ідеї української державностідеяких представників значно русіфікованої соціально-економічної верхівки
України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеїпоза вузький прошарок української інтелігенціїна чісельнішій, надійніший іпродуктівнішій клас «хліборобів», тобто заможних селян і володарів маєтків.
Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, вінпривернув би на бік української державності найпродуктівніше населеннякраїни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як вінназивав національне свідому українську інтелігенцію.
Використана література:
1. Історія України/Львів: Світ, 1998.
2. Бойко О.Д. Історія України. - К.: 1999.
3. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: За ред.
Б.Д. Лановика. К.: 1999.
4. Субтельний Орест.Україна: історія-К.: Либідь, 1993.
