Самозванці в Росії на початку XVII.
Лиха Смутного времени потрясли русских людей. Багато сучасниківзвинувачували в усьому самозванців, в яких бачили польських ставлеників, однакце була лише підлозі правда, бо грунт для самозванства підготували несусіди Росії, а глибокий внутрішній недуга, що вразила російське суспільство.
Самозванство стало однією із специфічних і стійких формантифеодального руху в Росії в XVII ст. Закріпачення селян іпогіршення їх стану у XVI ст., різкі форми боротьби Івана Грозного збоярством, політика церкви, яка оточила престол ореолом святості, - осьдеякі фактори, що сприяли широкому поширенню в народілегенди про пришестя царя-спасителя.
Самозванство в зазначений період набуло просто-таки масових масштабів.
Крім відомих усьому Лжедмитрія і «царевича Петра», до нас дійшли відомостіпро існування «дивом врятувався» сина Бориса Годунова, Федора, а такожцілої плеяди «синів» Івана Грозного: царевичів Осіновіка, серпень, Лаврата ін
Я ж спробую розповісти про самозванця, які залишили найбільш яскравий слід вісторії Смутного часу.
Лжедмитрій I.
15 травня 1591 в Угличі загинув єдиний законний спадкоємець престолу,син Івана Грозного, Дмитро. Обставини і справжня причина смертіцаревича до цих пір є об'єктом суперечок і досліджень не тількиросіян, а й зарубіжних істориків. Є дві версії того, що сталося:перший полягає в тому, що Дмитро загинув у результаті нещасного випадку, вприпадку епілепсії наткнувшись на ніж, друга ж говорить, що було скоєнонавмисне вбивство. У списку підозрюваних організаторів вбивствазнаходяться такі відомі на той час прізвища, як Годунова, ШуйсьКі і
Романови. Р.Г. Скринніков пише: «У московської знаті були всі підставибажати зміни династії на троні. Всі майбутнє династії Грозногозосередилося на дитинку Дмитра. Але серед бояр мало кого турбує питанняпро порятунок цієї династії ... Не тільки Годунова, а й Романови і ШуйсьКіоднаково відкидали можливість передачі трону молодшому синові Грозного ».
Однак для нас більше значення має не стільки ім'я організатора вбивства,скільки сам факт загибелі Дмитра, який спричинив за собою кінець династії
Рюриковичів і поява «боярських» царів, вибраних з-поміж вищих бояр:
Бориса Годунова, Василя Шуйського. За народним переконання, це все були
«Неприродні» царі. А справжнього царевича перевели бояри. Чималосприяли народженню міфу і антікрестьянскіе заходи, вжиті Борисом
Годуновим: скасування права вільного переходу селян від власника довласникові в Юр'єв день і указ про п'ятирічний розшуку втікачів - цей захід бувособливо неприємна козацтву.
Чутки про те, що царевич живий, з'явилися відразу ж після смерті Федора
Іоанновича в 1598 році. Говорили, що в Смоленську бачили якісь листи від
Дмитра. Ці чутки і розмови були надзвичайно суперечливими. Одні говорили,ніби в Смоленську були підібрані листа від Дмитра, які сповістили жителів,що «він вже став великим князем» на Москві. Інші говорили, щоз'явився не царевич, а самозванець, «у всьому дуже схожий на покійногокнязя Дмитра ». Борис Годунов нібито хотів видати самозванця за істинногоцаревича, щоб домогтися його обрання на трон, якщо не захочуть обрати йогосамого.
Після обрання Бориса на трон чутка про самозваним царевича замовкла. Затеслух про порятунок істинного Дмитра - «доброго царя» - в народі отримав найбільшушироке поширення.
Про те, що самозванець був підготовлений російськими боярами, а польська шляхта ієзуїти тільки скористалися ним у своїх інтересах, російські історикизаговорили ще в XVIII-XIX ст. Князь М.М. Щербатов, С.М. Соловйов, Н.І.
Костомаров, В.О. Ключевський, С.Ф. Платонов вважали самозванця знаряддям уборотьбі боярських кланів з Борисом Годуновим і між собою.
«Роль Романових в історії« смути »досить двозначно, - вважає К.В.
Чистов. - Федір Микитович - Філарет - був зроблений Лжедмитрієм I вмитрополити; він був найвизначнішим особою в Тушинському таборі, очолювавпосольство до Польщі, метою якого було прискорити коронацію королевича
Владислава - одного з претендентів на московський престол і т.п. С.Ф.
Платонов вказує, що Лжедмитрій в числі своїх благодійників, які допомагалийому переховуватися від Годунова, назвав Б. Бельського та Щелканових, ідійсно відмінність їх, так само як і Романових, коли прийшов до влади.
Саме при дворі Романових почав свою кар'єру безвісний «боярський холоп»
Юшко Отреп'єв. Р.Г. Скринніков пише: "У царювання Романових булонебезпечно або, у всякому разі, непристойно згадувати цей факт збіографії «злодія» і боговідступника, внаслідок цього історія постриження
Юрія Отреп'єва отримала абсолютно хибне тлумачення в літописнихтворах ». А піти в монастир Отреп'єва змусили гоніння на Романових,розпочаті Борисом Годуновим в 1600 році, - боярський слуга злякався шибениці.
Який втік за кордон самозванця в Польщі сприйняли як дар, звалився знебес: в руки панів потрапив козирний туз, який можна було розіграти.
16 жовтня 1604 в південні околиці Московської держави вступивневеликий загін найманого війська на чолі з людиною, що називав себезаконним спадкоємцем російського престолу царевичем Дмитром Івановичем, дивомякі врятувалися від смерті. На бік самозванця перейшов ряд міст, він отримавпоповнення загонами запорізьких і донських козаків, а також місцевихповстанців. На початок 1605 під прапорами «царевича» зібралося близько 20тис. чоловік. Перелякані влади опублікували відразу дві разючевідмінні одна від одної версії про те, що уявний Дмитро є якийсь
Григорій Отреп'єв, побіжний чернець - розстрига.
21 січня 1605 в околицях села Добринич Камаринська волостівідбувся бій між загонами самозванця і царським військом на чолі зкнязем Ф.І. Мстиславський. Розгром був повний: Лжедмитрій дивом врятувавсявтечею в Путивль.
У цей критичний для самозванця період 13 квітня 1605 раптово померцар Борис Годунов і на престол вступив його 16-річний син Федір. Боярствоне визнало нового царя. 7 травня на бік Лжедмитрія перейшло царське військона чолі з воєводами Петром Басмановим і князями Голицин. Бояри -змовники 1 червень 1605 організували державний переворот іспровокували в столиці народне обурення. Цар Федір був скинутий зпрестолу і задушений разом з матір'ю.
Москва зустрічала Лжедмитрія як істинного государя. Ні один самозванець підвсесвітньої історії не користувався такою підтримкою. «Які б не булиобставини виникнення самозванческого задуму Лжедмитрія I і ким бивін не був в кінцевому рахунку - «природним» царевичем, Григорієм Отрєп'євимабо яких-небудь третьою особою - абсолютно ясно, що його разючийуспіх пояснюється тим, що його підтримала широкий рух, що охопивсамі різні верстви тодішнього суспільства, і перш за все селянські такозачі маси », - пише К.В. Чистов. Іноземець Ісаак Мас відзначав, що,бачачи, як боярські слуги глумляться над мертвим тілом поваленого Дмитра,багато москвичів, що були в натовпі, плакали.
Як зауважував Н.М. Карамзін, «розстрига» діяв вільно, рішуче,
«Як би людина, народжений на престолі, і з навичкою влади». Ці та іншіриси самозванця змушували багатьох сучасників вважати, що перед ними --справжній син Івана Грозного.
Широта поглядів Дмитра, його внутрішня свобода і віротерпимість не моглине викликати побоювання у ревнителів батьківською старовини. Багатьох дивувало ілякало «нецарское» за російськими мірками поведінка нового царя, його дивнідля Москви чудасії. Наприклад, перед своїм палацом Дмитро поставив статуюмідного Цербера з трьома головами - пекельного варта », яка три щелепи якогомогли відкриватися і закриватися, видаючи при цьому клацай звук. Длясередньовічного мислення немає нічого нестерпнішим, ніж зустріч з явищем, що невкладається в рамки своїх власних уявлень. Тому немає нічогодивного в тому, що боярська опозиція стала звинувачувати царя вчорнокнижжя, в тому, що він - чарівник і єретик, який уклав союз з нечистоюсилою.
Чутки про те, що Дмитро - єретик і чорнокнижник, стали поширюватисяще в 1604 році, коли він тільки-но почав свій похід на Москву.
Розповідали, що, втікши до Польщі, чернець Гришка Отреп'єв звернувся там учорнокнижжя. «Розстрига» звинувачували в тому, що він збирається ввести в Росіїкатолицтво. І дійсно, існував договір Отреп'єва з Мнішеків,зобов'язувала Лжедмитрія за рік звернути православну Росію в католицтво.
Однак через незгоду духовенства і бояр справа обмежилася лише тим, щополякам після довгих зволікань дозволили влаштувати лише костел в будинку уцеркви «Стрітення на переходех» поблизу палацу.
Скласти більш-менш точне уявлення про правління Лжедмитрія вельмиважко, тому що після його смерті влада наказала спалити всі його грамоти іінші документи. Тим більшу цінність складають ті поодинокі екземпляри,які випадково збереглися в глухих сибірських архівах.
Відомо, що економічний стан країни за Дмитра значнопокращився, завдяки свободі обігу та торгівлі. Готувався єдиний кодексзаконів, в основу якого був покладений судебник Івана IV, було затвердженоновий закон про холопів, який категорично забороняв писати кабали на ім'ядвох власників відразу.
В області зовнішньої політики готувалася війна з Швецією, похід на Азов івигнання з гирла Дону татар і турків.
17 травня 1606 уявний Дмитро був убитий боярськими змовниками.
Його короткий царювання супроводжувалося безперервної боротьбою за право насамостійні дії. Це право активно обмежували поляки, які призвелийого на трон і вважали його своєю маріонеткою, це право обмежувалибоярські угруповання, кожна з яких прагнула використати царя всвоїх цілях. Він намагався лавірувати між народом і боярськими кланами, вінгарячково шукав грунт під ногами, намагався спертися на народні маси, надрібних службових дворянство, на купців. У підсумку він не зміг отриматипідтримки ні від кого, в результаті чого так трагічно закінчилося йогоправління.
Царевич Петро Федорович.
У 1606 році, в останні місяці царювання царя Дмитро Іванович, терськіі козаки волзькі, зібравшись у коло, цілком цинічно вирішили висунути зсвого середовища «царевича», використовуючи ім'я якого вони могли б надати
«Легітимність» своєму давно задуманого походу на Волгу на здобич. На
«Посаду» царевича Петра, ніколи не існувало насправді синацаря Федора Івановича, знайшлося два кандидати, які підходили за віком.
Одним з них був молодий козак Ілейко, який заявив, що свого часу бувв Москві, тому знає тамтешні справи і царські звичаї. Ілейко відбувавсяродом з Мурома, тому в деяких джерелах можна зустріти йогопрізвисько - Муромець. Свою біографію Ілейко згодом докладно виклав нарозпиті, висячи на дибі.
Чутка про те, що на Тереку з'явився царевич Петро Федорович, залучив підпрапори Ілейко близько чотирьох тисяч козаків. Козаки послали грамоту царя
Дмитру Івановичу про те, що йдуть до нього на допомогу.
У відповідь самозванець в кінці квітня 1606 прислав козакам грамоту, вякій писав, що якщо яка називає себе Петром і справді царевич, товін чекає його в себе на Москві. Зустрівши в Самарі грамоту від Дмитра,
«Царевич Петро» рушив далі, повідомляючи всім, що їде до свого дядька-царю.
Звичайно, навряд чи б він справді з'явився до Москви - там його швидко брозкусили і швидше за все повісили. Зате, прикриваючись царською грамотою,можна було перебувати в безпеці і спокійно грабувати волзькі міста.
Діставшись до Свіяжска, «царевич Петро» дізнався, що «розстрига» убитий, ікозаки повернули назад. Хитрістю прослизнувши повз Казані, вони попливлидалі, грабуючи зустрічні суду і прибережні містечка. Потім переволоклісь вонина Дон, де почули про появу нового Дмитра ...
У цей час у Путивлі князь Шаховський, затятий прихильник убитого Лжедмитрія іАктивний учасник самозванческой інтриги, оголосив жителям, що цар Дмитроживий і перебуває в Польщі. На цю роль йому потрібен був будь-який самозванець. Вінактивно зносився з Польщею, де також шукали кандидата на роль самозванця.
Тим часом вбивство царя в народі було однозначно сприйнято як «боярськазрада », а раз царя скинули бояри, значить цар постраждав за народ. Цялегенда об'єднала самий різні соціальні верстви, і почалося масовеповстання, що поспішили очолити ті ж сили, що привели до влади
Лжедмитрія I. У повітрі запахло видобутком і ватага «царевича Петра»кинулася на цей запах.
Рушивши до Путивля, вони по дорозі напали на прикордонний містечко Царьов-
Борисов і взяли його штурмом. Така ж доля спіткала Оскіл. Зайшовши до
Путивль, царевич і козаки дізналися, що цар Дмитро ще не з'явився, а всімзаправляє його «воєвода», такий собі Іван Болотников - персонаж більш ніждивний. Рання радянська історіографія свого часу оголосила його
«Ватажком селянської війни» і «захисником пригноблених». Однак наНасправді він був таким же знаряддям антинаціональних сил, як Лжедмитрій I і
«Тушинский злодій». В юності Болотников потрапив у полон до татар, якіпродали його туркам на галери, був звільнений з полону венеціанцями, якесьтой час жив у Венеції, а потім несподівано вирішив повернутися на батьківщинучерез Польщу. У Польщі, у Самборі, він зійшовся з Михайлом Молчановим --кандидатом на роль Лжедмитрія II, якого готував сімейство Мнішек.
Молчанов запропонував йому стати проти зрадників - бояр і, отримавшипозитивна відповідь, дав Болотникова грошей, лист і відправив до своговоєводі князю Шаховському.
Що ж до «царевич Петра», то він в Путивлі вперше зрадив широкоїрозголосу свою фантастичну біографію. Ірина Годунова, дружина царя Федора
Іоанновича, була вагітна, але дуже боялася свого брата, Бориса Годунова,який вже метил на царство. І, народивши в 1592 році сина, вона підмінила йогодівчинкою - щоб підступний Борис не перевів немовляти.
Поява «царевича Петра» надало велику послугу «царським воєводам» Івану
Болотникова і князеві Шаховському. Довгоочікуваний «цар» не був, і народ вжедивувався. А тут є хоч якесь, а «обличчя царської крові» ...
Навесні 1607 князь Шаховський відправив «царевича Петра» з 10-тисячнимвійськом, яке складалося з терських, донських та запорізьких козаків, під Тулу, апотім сам відправився туди. На шляху до Тулі «царевич» взяв і розграбувавдекілька міст, причому з крайнім звірством стратив потрапляли до його рукмосковських службових людей і воєвод. Ті, що зібралися в Тулі війська Болотникова,князя Шаховського та «царевича Петра» рушили на Москву. Цар Василь
Шуйський чекав їх в Серпухові. Передовий загін князя Телятевского, висланий
Болотникова до Оці, був розбитий москвичами і відкинутий. Цей успіх окриливвійсько Шуйського, і цар виступив з Серпухова назустріч «злодіям», передовийзагін московського війська вів князь Михайло Скопин-Шуйський. Болотников НЕризикнув вступати у відкритий бій і зачинився за стінами Тули.
Облога Тули тривала три місяці. Далі витримувати облогу було не можна черезза нестачі запасів і через те, що військо стало вимагати обіцяного
Дмитра, який так і не з'явився.
Після того як обложені здалися, Болотникова викололи очі і втопили. А
«Царевича Петра», закутого в кайдани, з приставами доставили до Москви, дедокладно в деталях, допитали, після чого «царевич Петро», він же Ілейко
Коровін Муромець, був повішений в Москві, у Серпухівський застави, поблизу
Данилова монастиря.
Лжедмитрій II.
Поки в обложеної Тулі війська «царевича Петра", князя Шаховського та
Болотникова глодалі власні чоботи, чекаючи, що прийде цар і виручитьїх з біди, довгоочікуваний «цар Дмитро Іванович» з'явився в місті
Стародубі, неподалік від Литви.
Ким був Лжедмитрій II точно невідомо. Більшість дослідників сходитьсяна думці, що Лжедмитрій II було поповичем (сином священика), найімовірнішевсього з Білорусі, хоча можливо, що і з Стародуба. Якийсь час вінвчив дітей у священика в Шклові, потім перебрався в Могильов, де такожслужив вчителів дітей у священика. Учітельствуя, він жив у страшнійбідності.
Неясні і обставини появи нового Дмитра. За одними відомості, йоговідправила у Московська держава дружина Мнішека через свого агента
Меховецкого, за іншими - його знайшов у Києві путивльський поп Воробей,спеціально відправлений на пошуки нібито «чудово врятувався» царя Дмитра
Івановича.
З Могилева майбутній самозванець перебрався до Пропойськ, де був ЗадерейЖан попідозрою у шпигунстві. Його посадили до в'язниці, де він, невідомо з чого,назвав себе дядьком царя Дмитра Івановича, московським боярином Андрієм
Нагим. Пропойськ підстароста пан Рогоза - Чечерськ відпустив його. Задорозі в Московську державу, в селі Попова Гора, жителі, дізнавшись про те,що ведуть «дядька царя», стали його розпитувати про царя Дмитра. Він запевняввсіх, що «племінник» його живий і скоро приїде з Польщі. По дорозі до ньогопристало ще кілька «молодців». Супроводжуваний цією компанією, колишнійвчитель з'явився в Стародуб, де заявив, що він дядько царя боярин голою, а самцар живий і скоро з'явиться.
Однак час ішов, а цар все не їхав. Безліч втікачів з розбитих військ
Болотникова і Шаховського, дізнавшись про те, що Дмитро знаходиться у Стародубі,поїхали туди і зажадали показати їм царя. Лже-боярину нагому нічого незалишалося, крім того, щоб заявити, що цар - це він.
Невдовзі з-під Тули прибув козацький отаман Заруцький, який відразу побачив,що перед ним самозванець, однак він визнав його «справжнім» і запевнив уце Стародубцев. Поява Заруцького дало новий поштовх подіям.
Відчувши під собою грунт, Лжедмитрій II відправив посланця до царя
Василь Шуйський з грамотою, в якій нахабно називав його зрадником,викрадачем престолу і вимагав добровільно звільнити йому, Дмитру, його
«Законне» місце. Одночасно на чолі своїх військ він рушив на Карачеві Козельськ, де його чекав перший важливий успіх: його зібрана рать розбила йполонила загін московського війська.
Але цей успіх одночасно і налякав самозванця: він побачив, в якесерйозна справа вплутався і вирішив піти сам. Лжедмитрій II таємно втік в Орел,де його спіткало листа предводителя польсько-українського загону
Меховецкого, що був у війську самозванця. Він вирішив повернутися до своговійську, але побачивши розбрат і хитання, які відбувалися там, Лжедмитрій II зновубіг - цього разу в Путивль. Але до кордонів Росії вже йшли кінні польськіхоругви Валавского, Рожінского, Тишкевича, Хмельовського, Хруслінська, князя
Адама Вишневецького. Їм потрібен був лише примара царя, для того, що б підвиглядом «порятунку Росії» грабувати її.
На Путивльської дорозі кіннотники Валавского наткнулися на Лжедмитрія II, і віну супроводі польських хоругов рушив на Москву. Під Брянському «злодій»був розбитий. Він пішов в Орел, куди стали прибувати все нові й новіавантюристи з Польщі, з Волги й Дону, з України, з Росії.
Від імені царя Дмитра Івановича по всій Московської землі розсилалисяграмоти. Навесні 1608, як тільки просохли дороги, з Москви насамозванця рушила царська рать під керівництвом брата царя, Дмитра Івановича
Шуйського. Військо Лжедмитрія II, що стояло по різних містах, зібралося в
Орлі і виступило назустріч московської раті. Битва відбулася 10 травня вдесять верст від Болхова. Болховская перемога надзвичайно підняла авторитет
Лжедмитрія II. Армія самозванця, що збільшилася за рахунок влилися в неїтих, хто здався московських службових людей, рушила на Москву через Козельск,
Калугу, Можайск, Звенигород. Опору ніде не було. Скрізь людивиходили з хлібом - сіллю зустрічати Дмитра - законного царя,що повертається на престол.
1 червня рать самозванця побачила Москву, але брати штурмом полководцісамозванця не зважилися і повели військо в село Тушино, де влаштували великийтабір. Відтепер і назавжди Лжедмитрій II увійшов в історію під прозвання
«Тушинский злодій». У Тушино безперервно підходили все нові й нові полки.
Міста Московської держави один за одним присягали царю Дмитру:
Великі Луки, Невель, Псков, Переславль - Залеський, Углич, Ростов,
Ярославль, Кострома, Вологда, Володимир, Шуя, Балахна, Муром, Арзамас,
Касимов. Тільки Нижній Новгород, Рязань, Смоленськ і Коломна відмовилисявизнавати новоявленого царя.
Чи не поспішала визнавати Лжедмитрія II та Москві. Але в Москві не любили і
Василя Шуйського. Тому багато бояр і люди знатних прізвищ побачили, щов цій ситуації можна поживитися, і стали охоче «бігати» з Москви в
Тушино, де самозваний цар охоче жалував їх вотчинами і скарбницею.
Вдова вбитого Лжедмитрія I Марина Мнішек і її сімейство, затриманих підчас убивства царя Дмитра, перебували на засланні в Ярославлі. 11 вересня
Марину Мнішек урочисто доставили в Тушино. За допомогою переконання і грошейвона погодилася брати участь у цьому театрі.
На той час у Тушинському таборі зібралося величезне військо: близько 20 тисячполяків, близько 30 тисяч запорізьких козаків, 15 тисяч донських козаків і, зарізними оцінками, від 20 до 60 тисяч московських дворян, дітей боярських істрільців. На чолі всього цього буйного спільноти стояв «Тушинский злодій».
Маріонетка в чужих руках, він був всього лише носієм священного царськогоімені. Донські і запорізькі козаки, поляки та росіяни «злодії» грабували,гвалтували, вбивали, вривалися в села і міста, потіхи ради витоптувалипосіви, плюндрували церкви, обдирали ікони, годували собак в вівтарях. Чи неминуло й трьох місяців після визнання Дмитра, як російські людизненавиділи його царство.
Після облоги Трійці - Сергієва монастиря військами Сапіги і Лісовського від
Лжедмитрія II один за одним почали відпадати російські міста. Найближчеоточення самозванця почало переговори з королем Сигізмундом, промацуючигрунт для переходу до короля. Від нього відреклися служили ради подачокросійські бояри, від нього відреклися поляки, яким він ще недавно був потрібен уяк ширми.
Увечері 27 грудня 1609 Лжедмитрій II переодягнувся в селянський одягі втік з Тушинського табору. Свою втечу самозванець пояснював тим, щокороль польський Сигизмунд нібито зажадав від нього Сіверську землю, бажаючизвернути її в католицтво, але, отримавши відмову, схилив Тушинському військо дозраді. Незабаром до Тушинського табору докотилися чутки про те, що Лжедмитрій
II перебуває в Калузі. Першими до нього пішли козаки. 10 лютого 1610 з
Тушино до Калуги бігла і Марина Мнішек.
Навколо самозванця знову зібралося велике військо, але становище «злодія»дещо змінилося: люди, що оточували його, щиро хотіли звести його напрестол, тому що пов'язували з ним своє майбутнє. Переважну частину війська
Лжедмитрія II тепер становили соціальні низи - козаки, міщани, холопи,волоцюги - багато хто з яких свого часу служили під прапорами
Болотникова, «царевича Петра», князя Шаховського.
Між тим, що йшов до Москви король Сигізмунд у битві під Клушино розгромивмосковську рать Василя Шуйського. У Калузі вирішили, що час діятинастав. Армія «злодія» зупинилася біля стін Москви, в селі Коломенському. А в
Кремлі бояри зводили рахунки з Василем Шуйський. З одного боку, на Москвуйшов король Сигізмунд, з іншого - «злодій». Сили опору не було - всескільки-небудь боєздатні війська полягли під Клушино.
В ім'я відновлення порядку в державі вирішено було піти на «нульовийваріант »: Москва потопче Шуйського, в Калузі нізложат Лжедмитрія II, апотім всі разом виберуть нового царя. Василь Шуйський був позбавлений влади, однакприхильники Лжедмитрія II відмовилися позбавити влади свого "царя".
Москва розгубилася: надії на «нульовий варіант» звалилися. Залишалося тількийти на уклін до польського короля. Одночасно гетьман Жоклевскій від іменікороля Сигізмунда почав переговори з служили у Лжедмитрія II поляками.
«Тушинский злодій», дізнавшись про намір Жоклевского будь-що-будьсхопити його, втік із загоном донських козаків. Фактичний перехід
Московської держави під руку польського короля викликав захоплення далеко неу всіх. І так вийшло, що в ці дні символом опору польськимокупантам став лжецарь «Дмитро Іванович».
Воспрянув духом, Лжедмитрій II почав таємно посилати послів до Москви,намагаючись знайти прихильників серед бояр. Але, на жаль, «Тушинському злодію» явно непід силу було стати на чолі патріотів - він міг бути тільки ватажком
«Злодіїв», чиї інтереси були йому набагато ближче.
10 грудня 1610 Лжедмитрій II відправився на Оку на прогулянку. Йогосупроводжував невеликий загін російських і татар. Раптово що їхав поруч ізсаньми хрещений татарин князь Петро - Араслан Урусов вдарив Лжедмитрія IIшаблею і розсік йому плече. Скакали з іншого боку саней його молодшийбрат друге ударом відтяв голову самозванця. Вважається, що татари вбили
Лжедмитрія в помсту за те, що він убив Касимівського хана Урмамета.
Іван, син Лжедмитрія II і Марини Мнішек, що народився через кілька днівпісля смерті батька і що потрапив на сторінки історії під прізвиськом Воренок, бувстрачений в 1614 році як особливо небезпечний державний злочинець:чотирирічну дитину повісили.
Лжедмитрій III.
Навесні 1611 в Івангород з'явився ще один чоловік, який називав себецарем Дмитром. Його джерела зазвичай іменують «злодієм Сидорко», хоча заіншими даними, це був московський диякон Матвій з якоїсь церкви за
Яузой. З Москви цей «ось» спочатку перебрався до Новгорода, де на ринкуспробував видати себе за царевича, але був пізнаний і з ганьбою вигнаний. З
Новгорода він утік до Івангород і там 23 березня оголосив, що він - врятований
Дмитро. Лжедмитрій III вступив у переговори зі шведським комендантом Нарви
Філіпом Шедінгом, проте король послав до Лжедмитрій III свого посла,який впізнав у ньому самозванця. Після цього шведи припинили всякіконтакти з ним.
Тим часом «злодій», зібравши навколо себе військо з всіляких «партизан», 8Липень підійшов до стін Пскова. У стан Лжедмитрія III стали перебігатидеякі псковські жителі. У цей час до самозванця дійшли чутки, що до
Пскова наближаються шведські війська. Злякавшись «злодій» пішов зі своєю раттюв Гдов, де шведи все-таки знайшли його.
Шведський генерал Горн відправив Лжедмитрій III послання, в якому писав,що не вважає його справжнім царем, але так як його «визнають вже багато»,то шведський король дає йому доля у володіння, а за це нехай він відмовиться просвоїх домагань на користь шведського принца, якого російські люди хочутьбачити своїм царем. Лжедмитрій III, граючи в «законного царя», зобуренням відкинув цю пропозицію. Під його проводом козакизробили вдалу вилазку і прорвалися через шведське оточення. В бою «злодій»був поранений. Його відвезли в Івангород, де він дізнався про те, що московськікозаки визнали його своїм царем. До того ж козаки надіслали йому на підмогу
Івана Лизуна - Плещеєва і отамана Казаріна Бегичева з козацьким загоном.
Плещеєв, який знав в обличчя Лжедмитрія II, публічно визнав у «злодія Сидорко»царя Дмитра Івановича.
Псковичі відправили Лжедмитрій III в Івангород про готовність прийняти його. Алейого царювання в Пскові тривало недовго і залишило у жителів міста саміважкі спогади. Діставшись до влади, «злодій» почав розпутну життя,чинив насильства над городянами, і покрив населення тяжкими поборами.
Відстали від «злодія» і стояли під Москвою козаки.
Псковичі вже готові були повстати і скинути чергового «Дмитра», але
«Злодій», збагнувши, що справа його зле, в ніч на 18 травня втік з міста. За нимкинулися в погоню, привезли в Псков і посадили до в'язниці. 1 липня 1612 йогоповезли до Москви.
По дорозі на обоз з «злодієм» несподівано напав польський загін Лісовського, ввнаслідок чого Лжедмитрій III був убитий.
Є й інше свідоцтво. Лжедмитрія III все-таки доставили до Москви ітам стратили.
Список використаної літератури:
1. Нізовскій А. «Русские самозванці»
2. Скринніков Р.Г. «Самозванці в Росії на початку XVII століття: Григорій
Отреп'єв»
3. Зуєв М.М. «Історія Росії».
4. Костомаров М.І. «Смутні часи в Московській державі».
5. Дворниченко А.Ю., Ильин Е.В., Кривошеєв Ю.В., Той Ю.В. «Російська історія з найдавніших часів до наших днів».
