КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія України"
Центральна Рада і пролетаріат України.
по спеціальності: Менеджмент у виробничій сферіпо розділу учбового плану: Історія Українивикладач, консультант: Савченко Г.П.
План
1. Робітничій клас України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.
2. Русіфікація пролетаріату напередодні революції 1905-1907 рр..
3. Українська соціал-демократична робітнича партія.
4. Український національний рух і чорносотенці.
5. У роки Першої світової війни.
6. 1917 рік. Українська Центральна Рада.
7. Центральна Рада і пролетаріат
8. Українські соціал-демократи
9. Українська автономія з точки зору більшовиків
10. Деякі висновки
Кінець XIX - початок XX ст. знаменував початок якісно нового періодув історії українського народу, а отже, й його робатнічого класу. Канадськийісторик українського походження І.Лісяк-Рудницький, маючи на увазі появунових факторів, що зумовлювало дальший розвиток процесу формуванняукраїнської нації, справедливо охарактеризував його як модерністічну добу.
Остання мала ряд притаманних їй особливостей, зокрема, зменшення впливу назгаданий процес економічних і соціальних аспектів. Справа в тому, щошвидкий індустріальний розвиток регіону здійснювався під контролеміноземного та ро-сійського капіталу і не спричинив швидкого становленнянаціонального пролетаріату. Робітничий клас тут був переважно російськимабо зрусіфікованім.
Згідно з переписом 1897 р.. на кінець XIX ст. 93% росіян, якіпрацювали на підприємствах України, становили робітники трьох важливихпромислових районів: Степової України (Катеринославська, Таврійська,
Херсонська губернії), Харківщини та Київщини. На Правобережній Україні; впореформений період на промислових підприємствах росіяни становили лише 6%від прибулих з інших регіонів імперії. Значно більшу частку тут малиполяки, білоруси, литовці, німці та ін.
Дані перепису, інші документи свадчать про переважання росіян середробітників, зайнятих на великих заводах і фабриках України. Значна частинаросійського пролетаріату працювала в Степовій Україні, де були розвинутігірнича і гірничо-заводська промисловість, капіталістичне сільськегосподарство. Росіяни прибували також у Харківську та Київську губернії,однак тут їм не належало переважаючих позицій у сфері кваліфікованої праці.
Серед прибулих росіяни займали одне з останніх місць на Волині, Поділлі,
Чернігівщині та Полтавщині.
Як вважав відомий дореволюційний дослідник робітничого класу України
М. Порш, кількість робітників з інших регіонів імперії "то піднімається, топадає в залежності від становища народного господарства в поодиноких краях
України. Краї і губернії більш промислові і торгові, а до того ще й зкапіталістічнім розвиненим сільським господарством, натурально, потребуютьбільш зайшло робітництва, ваблячі його до себе ліпшою заробітною платою івзагалі ліпшімі умовами праці. Навпаки, краі і губернії, вадсталі зпромислового і торгового погляду, з дрібноселянськім сільськимгосподарством вимагають такого зайшло робітництва, порівнюючи, дужемало ".
Бурхливе зростання промисловості в 70-90-х роках XIX ст. позначилосяне тільки на кількості росіян, які стали працювати на заводах і фабриках
України, а й на місці та способі їх проживання у регіонах краю. У багатьохрайонах калькість російських робітників зростала навіть швидше, ніжмісцевого населення. Зокрема, на території Донбасу протягом 1861-1897 рр..їх чисельність збільшилася втричі. В "Історії робітників Донбасу»зазначається, що в другій половині XIX ст. у складі донецького пролетаріатучисельно переважали російські робітники. На початку XX ст. на 9 найбільшихзаводах півдня України, кожний з яких давав за рік понад 10 млн. пудівчавуну, тільки один з десяти робітників був українцем. Відомий металург
М. А. Павлов писав, зокрема, що "сулінські робітники були головним чиномвихідцями з Орловської та Воронезької губерній, але вони вже обжіліся в
Суліні ".
На заводах і фабриках Донецького басейну працювали також російськісільські ремісники, в основному будівельних професій. Причому існувалапевна їх порайонній спеціалізація, що склалася історично: теслі і мулярибули, як правило, з Курської, Калузької, Орловської та інших губерній;
Тульським губернія поставляла слюсарів; Задонський повіт Воронезькоїгубернії - штукатурів, малярів.
Російське населення в Україні було неоднорідним і за своім соціально -класовим складом. Крім робітників, у містах і селищах жили ремісники,кустарі,дрібні торговці. У місцях компактного проживання російських пролетарівіснували певні національні, трудові традиції, навички, спосіб життя тапраці. Наприклад, у 80-90-х роках у кам'яно-вугільній промисловості Донбасуособливого поширення набула Артільна форма організації праці.
У 1897 р. росіяни становили 10% міського населення України,зосереджуючись переважно в робітничих селищах та невеликих містах. На зламістоліть великі російські колонії виникали у провідних індустріальнихцентрах України (Харків, Катеринослав, Луганськ, Одеса, Миколаїв та ін.).
До них прибувала найбільше росіян. Водночас засновуються російськіробітничі селища. Однак у цей час зростала й частка українців середробітників. Це пояснювалося пролетарізаціею українського села й посиленимвідходом місцевих селян на підприємства гірничої та гірничо-заводськоїпромисловості. Однак кількість робітників-українців на початку XX ст. булаще незначною. Тому корінні українські робітники поступово асимілювалисяросіянами.
Напередодні революції 1905-1907 рр.. русіфікаторські тенденції середпролетаріату, про які йшлося вище, посилювалися ще одним фактором - впливомна український робітничий клас російських соціал-демократів. У цей час вонирозгорнули свою діяльність в Україні. Тому молодій українській соціал -демократії, яка претендувала на роль національного політичного центру йставила своїм головним завданням "органазацію пролетаріату, що розмовляє по -українському ", необхідно було активізувати насамперед пропагандистськуроботу серед робітничого класу України, щоб протистояти російському впливу.
Як відомо, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП),що сформувалася в 1905 р.., складалася з молодих революціонерів, політичніпогляди яких являли собою суміш антегрального націоналазму, есерівщіні імарксизму. Тоді в ії керавніцтві налічувалося приблизно десять осіб.
Організаторами партії були українці О.Скоропіс-Йолтуховській, М. Галаган,
М. Меленевській та інші. Члени цієї органазації не визнавали існуваннясамостійної України, а відстоювали ії автономні права в складі федераціївільних народів Росії. Замість ведення регулярної політичної роботи,виконання накресленої програми і дотримання при цьому певних тактичнихнастанов вони, з одного боку, займалися виданням брошур на зразок "Дядько
Дмитро "," Чи є тепер панщина? "Тощо, зміст яких був далекий від ідей соціал -демократизму, а з другого, - проводили агітаційну діяльність лише середселян. Ця робота, за допомогою якої українські соціал-демократи намагалисявплинути на політичну свідомасть трудящих, не давала бажаних результатів,бо це відбувалося в той час, коли російські соціал-демократи вже керувалиробітничими страйками в Харкові, Киеві, Катеринославі, Кременчуку та іншихмістах України.
Таким чином, тривалий русіфікаційній вплив негативно позначився насуспільній активності українського робітничого класу, як і на національнійсвідомості усього народу. Тому й не дивно, шо організація українськогопролетаріатові почалася значно пізніше, ніж російського. У соціал -демократичному русі протягом кількох десятиліть формувалося зверхнєставлення до "молодшого брата". Наслідки такого явно ненормального станупосилювали русіфікаторські тенденції в Україні.
Революція 1905-1907 рр.., Столипінська аграрна реформа суттєвовплинули як на політичне, так і на економічне життя Росії та України. Уроки першої російської революції робітничий рух став наймогутнішім чинникомполітичної боротьби трудящих. Столипінська реформа прискорила процесрозшарування селянства. Характерно, що саме в Україні найвищим був процентйого найбідніших і найзаможнішіх верств. Тому поряд з процесомпролетарізації відбувалося переміщення сільського населення в міста та замежі України.
Особливість українського села під час проведення століпінськоїреформи полягала в тому, що навіть ті його мешканці, що жили неподалік відфабрик та заводів, намагалися в пошуках кращої долі виїжджати за тисячіверст, а не працювати на них. Так, 70-80% переселенців за Урал становиливихідці з українського села, а також з деяких чорноземних районів Росії. Цебули переважно бідняки, які сподівалися в Сибіру вирватися із злиднів.
Наприклад, у Харківській губернії процент безземельних і малоземельнихстановив 72,8 від загальної кількості від'їжджаючіх звідти селян.
прискорені темпи розвитку товарних відносин, промислового виробництвата пов'язані з цим економічні, соціальні та національні процеси в Україні зачасів століпінської реформи викликали гостру потребу в робітничих кадрах. Узв'язку з цим уряд заохочував росіян переїжджати на заводи півдня, встепову зону і на Лівобережжя. В результаті невеликі населені пункти
Донбасу, де мешкала більшість росіян, які перебували в Україні, сталипереважно російськими. У 1907 р. в таких робітничих селищах, як Луганськ,
Юзівка, Дружківка, Алчевськ, Єнакієве, Мікітівка, Лідіївка, Ясинуватамешкало лише 5-10% українців. Їх частка у ряді великих міст була такожнизькою. Зокрема, росіяни становили майже половину населення Києва,
Катеринослава, Харкова, Одеси, Міколаева, Херсону. Інші національніменшості, що проживали у великих містах України, розмовляли, як правило,російською мовою, що посилювало російський характер українських міст.
Присутність росіян у містах України почала особливо відчуватися змоменту виникнення там чорносотенних органазацій на зразок "Русскогозборів "і" Союза русского народа ". Намагаючись поширити свій вплив нарізні соціальні верстви населення, відділи "Союза русского народа"створювали спеціальні філіі для робітників. Так, у жовтні 1906 р.. в Києвібуло засновано "Союз російських робітників", в статуті якого зазначалося, що метаорганазації - економічний, соціальний та національний захист пролетарів. У
Україні відділи СРН існували у Волинській, Катеринославській, Київській,
Подільській, Таврійській, Херсонській та Чернігівській губерніях. Вониоб'єднували понад 190 тис.. чол. - Майже половину загальної калькості членів
"Союза русского народа". Чорносотенці залучали до своїх організаційвідсталі верстви робітників і особливо люмпенізовані елементи міст. Вонивідкрито супернічалі з українським національним рухом. Це було одним з
"Болючих" питань для чорносотенців України.
Якщо поява українських політичних об'єднань у Росії спочатку невикликала особливого занепокоєння монархістів, і вони не виділяли ціорганізації з числа інших антиурядових сил, то згодом усвідомили, щоукраїнський національно-визвольний рух становить велику небезпеку дляімперії. В українському національному русі, провідну роль в якомувідігравали ліворадікальні партії, монархісті вбачали загрозу як існуваннюединої держави, так і тогочасному суспільному устрою.
На думку друкованого органу монархістів - газети "Киевлянин", однієюз небезпек для Російської держави, крім "інородческо-єврейської революції",є "безглузді маніяки" самостійного "українства". Чорносотенці вважали, щоіснує єдиний російський народ, а український є лише його гілкою. Томуукраїнський рух - "явище такою ж мірою шкідливе, як і безпідставне", --зазначалося у статуті клубу російських націоналістів у Києві.
Завдяки фінансовій підтримці царського уряду українські чорносотенцімали змогу проводити масові маніфестації, створювати робітничі артілі,здійснювати єврейські погроми. Їх екстремізм незабаром став ознакою життябагатьох міст України.
Робітники України, котрі потрапили під вплив чорносотенців, невиявляли інтересу до революційної боротьби, яка набула значного поширення в
Російській імперії, не розуміли безперспективність існування організаціймонархічного типу, нерідко войовниче настроєних щодо українців. Протепереважна більшість робітників уникала співробітництва з ними, остерігаласьі навіть боялась їх. Лише одна спроба протистояти чорносотенцям мала місцепід час революції 1905-1907 рр.., коли передові робітники Донбасу розпочаликампанію проти погромів. Озброені робітничі загони з Луганська, Бахмута таінших міст допомогли відвернути там різню.
Тим часом Російська імперія невпинно йшла до свого логічного кінця.
Віковічні підвалини колишньої великої держави руйнувалися напрочуд легко.
Перша світова війна, національні рухи довершували цю справу. З мобілізацієюна військову службу майже половини працездатних робітників набагатозменшилася кількість українців на заводах і фабриках України.
Імперіалістична війна завдала значних збитків народному господарству.
Мальйоні робітників і селян, переодягнутіх у шинелі, були відірвані відзаводів, фабрик та землі, погіршилося забезпечення міст продовольчимитоварами, а сіл - інвентарем і тяглом.
У 1916 р. царський уряд запровадив в Україні хлібну монополію і дуженизькі закупівельні ціни на зерно. Незабаром стало зрозуміло, щопромисловість не може працювати за відсутності кваліфікованихробітніків.Уряд змушений був запровадити надзвичайний стан на залізничномутранспорті, вугільних підприємствах Донбасу, металургійних заводах півдня
Росії. Влітку 1916 р.. близько 50 тис.. російських робітників були направленіна шахти та оборонні підприємства України. Хоч обсяг видобутку вугілля в
Донбасі збільшився, все ж гостро відчувалася нестача кваліфікованихробітників.
У цій ситуації Раді з'їздів гірничо-промисловців півдня Росії
(постійний виконавчий орган об'єднання власників підприємств металургійної,кам'яновугільноі, залізорудної промисловості Донецького і Криворізькогобасейнів) разом із підприємцями з інших організацій вдалося мобілізувати наоборонні підприємства України ще кілька тисяч робітників з центральнихгуберній Росії, а також використати на виробництві як некваліковану робочусилу 100-тисячний загін військовополонених, значно дісціпланованішіхпорівняно з виснаженими пролетарями України. В цей час зростання кількостіпромислових робітників відбувалося також за рахунок евакуації в Українуряду підприємств з окупованих німецькими військами Польші і Прибалтики.
Тому цілком зрозуміло, що внаслідок першоі світовоі війни ще більшезмінився національний склад пролетаріату України. На початку 1917 р.. 60%промислового пролетаріату Донбасу становили росіяни, близько 30% --білоруси, поляки, вихідці з Прибалтики та представники іншихнаціональностей. Таким чином, перевага росіян у складі робітників Українине була порушена. Зберігалося також традиційне панування росіян у великихпромислових центрах. Воно посилювалася більшовицьким впливом на робітничийклас України і значною роллю російських дрібнобуржуазніх партій, щоспиралися на середні верстви українських міст та ix пролетаріат. Зокрема, у
Донбасі чисельність більшовиків зростала протягом 1917 р.. таким чином: напочатку березня їх було понад 500 чол., у квітні - 5,5 тис.., серпні - 16тис.., жовтні - близько 28 тис.. Чисельність російських есерів у Донбасі зачий же час зросла з 18 - 20 тис.. до 38 - 40 тис..
В лютому 1917 р.. перемогла демократична революція. Було поваленоненависну самодержавство, тобто здійснилася споконвічна мріябагатомільйонного населення Російськоі імперії. Народи колишньої імперіїзавоювали політичні свободи. До бурхливого суспільно-політичного життявключилися робітники, солдатські маси, багатомільйонне селянство. У містахі селах проходили численні мітинги, збори, демонстрації. Поновилидіяльність раніше переслідувані царизмом різні політичні партії таорганізації. З'явилися нові періодичні видання. 3 березня 1917 р.., Одразупісля повалення царського самодержавства, яке понад 250 років уярмлювалоукраїнський народ, у Києві було утворено перший національний парламент -
Центральну Раду.
Українська Центральна Рада поставила за мету відновити державність
України. І якщо у її І Універсалі зазначалося, що Україна невідокремлюється від Росії, то вже 25 січня 1918 р.. вона видала історичний
IV універсал, яким Україна проголошуваласясамостійною державою.
У короткий проміжок часу, коли відбувався процес становленняукраїнськоі державності, Центральна Рада займалася розв'язанням військовихпроблем, питань справедливого розподілу землі між селянами, опікуваласярозвитком культури, освіти та багатьма іншими соціальними і духовнимипроблемами українського народу.
3 приходом до влади Центральної Ради розпочався процес масовоїукраїнізації. Щодо цього становить інтерес висновок В. Винниченка, який вінзробив у праці "Відродження нації": "В кожній сфері були українці й укожній сфері вони хотіли, вони мусіли виявляти себе, як українці,затверджувати своє "я", поширювати його, закріпляти певними нормами.
Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, прикажчики. урядовці,всі гуртувалися національно, всі домагалися свою галузь українізувати,себто прінатуріті до об'єкту свого існування - українського народу - йузаконити, унеобхідніті, упріродніті свою "пробуджену ніжність".
Місія нести національну ідею в середовище робітників і селян й будититам національну гордість стала метою Центральної Ради. Соціалісти, молодіреволюціонери стали авангардної силою національного пробудження. Альфою іомегою всіх їх починів був український народ, народ, який ще пам'ятав прокозацькі вольності України, про запорожців і став запорукою постійностіукраїнського історичного процесу.
Однак у перші місяці діяльності Центральної Ради робітники-українціще значною мірою дотримувалися проросійськоі оріентації. Тому будь-якікроки в напрямі українізації в містах викликали обурення зрусифікованихробітничих мас. "Росіяни страшенно обурювало українізацією, ... особливов Кієвї, - згадувала член Центральної Ради С. Русова, - і міська управаставала в постійні суперечки з українськими органазаціямі та з Центральною
Радою ... Росіяни посилали телеграми до Тимчасового уряду в Петербурзі,благаючи рятувати "руських" від насільної українізації, а це було цілкомнеправдиво, бо, здається, ніде на світі ні один нарід НЕ шанував такнаціональних прав своїх меншостей, як це робили українці ". Зі свого боку,російські лідери більшовіцькоі партії звинувачували керівництвоукраїнського національного руху в порушенні "єдності робітничого класу".
Тому діяльність Центральної Ради та її виконавчого органу - Генерального
Секретаріату - могла бути ефективною лише за умови підтримки їх діяльностіз боку міського пролетаріату - цієї організованої меншості українськогонароду.
Як же складалися стосунки Центральної Ради із зрусіфікованімробітничим класом міст?
Доцільно простежити їх на прикладах Катеринослава, Харкова, Одеси,інших міст України, де був великий процент російського населення.
Д. Дорошенко, якого важко запідозрити в необ'єктівності, згадував, що в
Катеринославі, де було багато свідомих українців серед службовців,робітників і селян навколишніх сіл, український національний рух помітнопроявлявся в роки першої світової війни. Але коли почалася революція, писаввін, "активних політичних діячів серед українців знайшлося дуже небагато,до того ж почалася ворожнеча між представниками української буржуазії йсоціалістичних партій, і провід в місті захопили російські револіоційніорганізації ... На виборах до міської думи укр. есери виставили свій окремийсписок, есдеки - теж свій, а есефі виставили також окремий список.
Українські голоси розбилися, і українці провели до думи по всіх трьохсписках 10 гласних (на 60 усіх )".
Через деякий час, продовжував Д. Дорошенко, коли почався українськийрух у військах, у місті зросло значення національного елементу. "Правда,реальноі користі від цієї українізації було небагато: солдати розбігалися,НЕ Доїхавши до фронту, а у себе в казармах нічого не робили, тількимітингували, а в потребі не хотіли навіть пальцем поворухнуті, щоб помогти
Україні, але на ширші маси громадянства навіть зовнішні ознаки
"Українізації" війська робили враження й підіймали авторитет українськогоруху ".
Аналогічна ситуація була й в інших русифікованих українських містаху період правління Центральної Ради. У Харкові становище було щескладнішим, ніж у Катеринославі: "В зросійщеному Харкові українцям тяжкобуло зайняти в новозаснованіх революційних організаціях становище, якевідповідало б їхньому значенню представників української стихії, щозаливала весь край, серед котрого Харків здавався якимсь чужоріднимостровом ...".
Невдоволення українським національним рухом активно проявлялося і впівденних містах України. "У космополітічній щодо свого населення Одесіукраїнці не могли зайняти скільки-небудь твердих позицій в новихреволюційних установах. Російська та жидівська демократія, що, як і скрізь,вела перед по тих установах, ставилась до українського руху і доукраїнських домагань дуже непріхільно ".
Оскільки позиції заможного російського населення в Чернігові,
Полтаві, Кременчуку були міцними, в цих містах не відчувалося перевагиукраїнського національного руху. "Серед усіх губерніальніх міст на Україні
Полтава найбільше зберегла своє національне обличчя, українська стихія тутнайсильніше виявлялася, особливо в низах міста. Але більшість міськоїбуржуазії й інтелігенції була зросійщена, і українцям не так то легко булоздобувати позиції в самому місті, тим більше, що серед самих українцівзразу ж постав розкол між несоціалістамі й соціалістами ". Д. Дорошенкоробить висновок, що "по всіх майже більших містах України провід захопиларосійська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведення вжиття українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії
України ".
За таких обставин у взаєминах з Центральною Радою робітники маливизначити свою позицію - підтримати її чи залишитися нейтральними. Як і всіінші верстви населення України, патріотично настроєні представникиробітничого класу вирішили підтримати Центральну Раду. Однак длязрусифікованого українського пролетаріату незрозумілими були масштабинаціональних домагань Центральної Ради. Що краще для робітників: велика йнеподільна Росія, яка принесла стільки страждань українському народу, чиавтономна Україна у складі Російської республіки, що проголошувалася напершому етапі діяльності Центральної Ради (проте, можливо, лише тимчасово)?
І, зрештою, з огляду на поширеність обох позицій на Україні багато зрусі -фікованіх робітників залишилися нейтральними, політично пасивними, більшедбаючи не про підтримку Центральної Ради, а про те, щоб якось вижити. Томуна першому етапі співпраця робітників із Центральною Радою була незначноюпорівнявся з іншими верствами українського населення. Так, близький соратник
М. С. Грушевського Павло Христюк визнавав, що "популярність Центральної Радизростала надзвичайно швидко, особливо в селянських і солдатських масах ".
Однак ставлення фабрично-заводських робітників до Центральної Радиформувалося поступово, набуваючи дедалі більше національно-політичнихознак. За даними Л. Решодько, на першому засіданні Центральної Ради (14березня 1917 р.) були лише один чи два рабітнікі "Арсеналу", які непредставляли заводчан, а прийшли, відгукнувшись на заклик студентськоїмолоді. Потрапивши на засідання новоствореної органазації українців, апотім на грандіозні маніфестації 16 і 19 березня, надалі пролетаріпрагнули, щоб їх представники брали участь у роботі Центральної Ради.
Морально-псіхологачна атмосфера після лютого 1917 р.. сприяла зміцненнювідносин Центральної Ради з робітниками різних міст України. Але, на жаль,заважала цьому позиція зрусифікованого українського робітничого класу --переважаючої частини населення міст.
Навіть такий, фнколі схильний до мажорного викладання історіїреволюції на Україні автор, як П. Христюк, констатував: "... Міста на Україніз самого початку революції в більшості зайняли ворожу до українськоговідродження позицію або, в ліпшіх випадках, позицію повної негації,ігнорування ".
В цій непростій ситуації даячі Центральної Ради не завжди займалививажену позицію. "Ми не вірили, - писав В. Винниченко, - що нашзрусіфікованій пролетаріат стане активно в оборону нашої державності, нашихнаціональних здобутків, в оборону того, що він не почував своїм, рідним інеобхідним собі. Це недовір'я було величезною помилкою, як виявилось далі.
Це було великою шкодою й для чисто національної справи, бо це недовір'я йдальша наша політика одвернулі від національної справи зрусіфікованійукраїнський міський пролетаріат, який також мав пробуджену ніжність, якиймав би її без порівняння більшою, коли б українство НЕ одпіхнуло його самесвоїм соціальним консерватизмом ".
Подібні настрої були характерними для всієї керівної верхівкиукраїнської соціал-демократичної робітничої партії, хоча в 1917 р.. їїпозиція суттєво змінилася порівняно з 1905 р.. Саме вона, враховуючисоціально-політичне становище на Україні в зв'язку із виникненням
Центральної Ради, визначила новий курс в напрямку переосмислення своєїнаціонально-політичної програми. Це питания обговорювалося на конференції
УСДРП, що проходила у Києві 4-5 квітня 1917 р.. "Виходячи з того, що потребаможливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшогоекономічно-політичного самоозначення, - підкреслювалося в прийнятій неюрезолюції про автономію України, - приймаючи під увагу, що федеративнийустрій російської держави, як союзу автономних національно-територіальнихабо просто територіальних одиниць, не тільки не може шкодити розвитковіпролетаріату всієї Росії, - а тим більше українського, - але і корисний длянього; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних абокраєвіх одиниць - це найкраща гарантія демократичних і національно -політичних прав кожної нації або країни, - конференція української соц .-дем. робітничої партії з цілою непохитною рішучістю відвігає давнєдомагання партії - автономію України, яко першу, невідложну, пекучу задачусучасної хвилі українського пролетаріату та всієї України ".
При цьому діалог між представниками української автономії іросійського уряду був можливий лише за умови здійснення національнихпрагнень численних колишніх неросійських народів. "Це розуміння українськоюсоц.-демократією творення автономного ладу, - підкреслював Л. Христюк, --мало для української революції велике значення: відповідаючи українськійдійсності, воно було в той же час дійсно революційним. І як таке, йдучиврозріз з загальною тенденцією московської демократії - одкінутінаціональне питания на друге місце, одклавші вирішення його цілком до
Установчих Зборів, воно було причиною того, що українська соціал-демократіяз самого початку революції на Україні пішла своїм окремим шляхом, часамигостро виступаючи проти своїх старших товаришів - російської соц.-дем.робітн. партії на Україні ".
Показовими щодо цього були різні робітничі з'їзди, що відбувалися у
Києві та інших містах України. Зокрема, 12-14 липня 1917 р.. у Харковіпроходив всеукрїнській з'їзд залізничників. В його роботі взяли участьмайже 300 делегатів, що представляли 200-тис. загін залізничників краю. 24 -
26 липня у Киеві відбувся всеукраїнський робітничий з'їзд, близько 300делегатів якого представляли більш як 2-мільйонний робітничий клас Україниі мали обрати його представників до Центральної Ради. Виступи на цихз'іздах свідчили про складну обстановку в Україні, а також у пролетарськихлавах. Однак, зважаючи на продовження воєнних дій, з'їзди після тривалихдискусій вирішили, що "всі українські робітники мають всіма силами, ізусією енергією піддержуваті Центральну Раду і Генеральний Секретаріат ".
Після цих з'іздів стосунки між робітниками і Центральною Радою певноюмірою поліпшилися. І хоч серед широких мас промислових міст Українизберігається сильний більшовицький вплив, національні ідеї вже почалипроникати на заводи і фабрики, пропагувати на сторінках робітничої пресита в технічних училищах. Однак за часів Центральної Ради робітників -українців нерідко докоряли в націоналізмі, зраді інтересів єдиної танеділімоє Російськоє держави, бо в Україні тривалий час навколо них буломайже суцільне російське середовище, вони, так би мовити, "змоскаліліся", аімперські порядки - навіть якщо ix засуджували і вважали нелюдськими --зберігались і всіляко заохочували офіційними зрусіфікованімі структурамита представницькими інституціями.
Хоч царський уряд був повалений, але професійний, кваліфікованийапарат управління органами праці залишився. В той час як Центральній Радібракувало ефективного керівництва, цей апарат зберіг сильні позиції упровідних галузях промисловості, висококваліфіковані інженерні, економічніта фінансові кадри, численні форми економічного співробітництва, а такожможливість позаекономічного примусу.
Чи могли ці "винятки з правила" - національно свідомі українськіробітники - переважити "велику артилерію" більшоста зрусифікованогоукраїнського робітничого класу, яка, якщо й визнавала право на автономію
України, то обов'язково у складі "єдиної", "великої" та "неподальної"?
Загалом ситуація у сфері виробництва і праці була катастрофічна: за часів
Центральної Ради діяльнасть новостворених українських органів праці умістах наштовхнулася на відверту протидію фабрично-заводськоїадміністрації. Робітники, що мали сміливість заявити про свої симпатії до
Центральної Ради, ризикували залишитися без роботи.
Щоб проаналізувати дії Центральної Ради та настрої її керівництва вперші три місяці існування української демократії щодо русіфікаторськіхтенденцій в Україні, необхідно ознайомитися з "Декларацією Української
Центральної Ради ", підготовленою в середині травня 1917 р.. для вручення
Тимчасовому уряду та Петроградській Раді робітничих та солдатськихдепутатів. Наведемо кілька уривків з цього документа:
"Зріст українського руху, що так інтенсивно проявився в дняхреволюції, вимагає нових методів для його оцінки, нових підхідніх шляхів,не говорячи вже про саме фактичне познайомлення з його висловом. Між тим уцій сфері лишилося все по-старому, і російські громадянські круги вбільшості стоять на давній неозначеній позиції.
Це вже і тепер сумно відбивається на взаємних відносинах двох братніхнародностей, а на будуче грозить це дуже і дуже небажаними ускладненнями, іщоб їх усунути та злагідніті, обидві сторони повинні поробити заходидержавного та громадянського значіння.
Для людей, що мало познайомлені з історією і характером українськогоруху, зовсім незрозумілий той розмах, котрий проявив він зараз, у першихДнями революції. Те, що поважалася справою невеличкого гуртка інтелігенції,нагло прибрало масовий характер: національні гасла і домагання стали дужепопулярними в народних масах. Це пояснюється тим, що український рух, усвій істоті глибоко демократичний, весь час стояв на грунті народнихпотреб, широко охоплюючи їх і говорив доступною і зрозумілою народові мовоюпро його власні інтереси. Ось чого від самого початку вільного життя ставцей рух організуючою силою, ось через що до нього прилучалися щораз більшісили народу, справедливо бачачи саме тут гарантію здійснення своїхзагальнолюдських і національних потреб та домагань. Відроджена українськапреса щоденно приносить звістки про те, як серед українських мас все більшей більше проявляється громадянська та національна свідомість: українськесело організується під гаслами, виставленими українським рухом. Про теговорять дуже численні і многолюдні з'ізді, що одбуваються на Україні востаннім часі: кооперативні, селянської спілки, військові, національні вширокому смислі слова, педагогічні, партійні й інщі. Ці з'ізді представлялив цілості міліонову масу (один військовий з'їзд у Києві представляв собою
993 400 зорганізованіх солдатів) і в розв'язанні національних завданьвиявили себе одною спільною всім душею ...
А як відноситься до того справді казкового пробудження 35-міліоновогонароду російське громадянство там, на Україні? Треба зараз спочаткусказати: відношення неглибока, не зв'язане з інтересами революційної Росії,навпаки, таке, що грозить багатьма ускладненнями для усієї справисвободи ...
... І домагання національної школи, армії, українізації всього життяна Укріїні має у корінні головно це відроджене, визволення почуття гідностілюдини. І віра в це така велика в масах, що вони в перший час навіть незмогли зрозуміти, з якої причини це їх бажання, це вільне гарне почуваннязустрічає зле,?? едобре, вороже до себе відношення у тих, хто стоїть на чолідемократичного руху. В їх простій, незастроєній спокусою психіці НЕукладається така сильна патріотичність. Вони думають, що кождий, хто б небув, обов'язаній разом з ними радуватися і веселитися їх визволенням, їхпереродженням з рабів у людей. Не тільки радуватися, але й усіма силамипособляті такому чудовому переродження.
Зовсім зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, далі - доворожнечі, а в кінці - до страшного обурення. Тепер на всіх з'їздах, зборах
- Скрізь тільки і чуєш скарги, докори, погрози. І чим впертіше стоїть однасторона, тим сильніше та глибше в'ідається недовір'я до Росії, тим ширшерозливається хвиля стихійного протесту ".
Як бачимо, апогей українського національного руху не став періодомілюзій та невиправданої ейфорії. В Україні воскресіння національноїсамосвідомості народу відбувалося повально. І кожен член делегації
Української Центральної Ради, який підписав згадану декларацію, констатувавстрашні у своїй простоті факти: 1) в українських містах підтримканаціонального руху з боку росіян відсутня; 2) молода українська демократіятакож виявляє недовір'я до російського населення українських міст, а томумайже скрізь відсутнє взаєморозуміння.
Налагодження взаємовідносин українського та російського населенняміст ускладнювалося ще й внаслідок того, що Центральна Рада не здійсниланалежної підготовки мас в цьому напрямі. Український національний рухрозвивався спонтанно, центральні й місцеві органи не завжди працювали втісному контакті між собою. Останні здебільшого діяли самостійно, завласною ініціативою, переважно в межах певного міста або району.
Найбільш активно російські робітники з українських міст діяли приорганазації загонів вільного козацтва. Про це розповідав у своїй праці
І. Мазепа. За його свадченням, у Катеринославі створенням загонів вільногокозацтва займалися діячі місцевої організацаї українських соціал-демократів
Гаврило та Микола Воробйова - сини робітника-залізничника, росіянина.
Молодший - Микола закінчив артилерійську старшинську школу. Старший -
Гаврила був студентом Київського політехнічного інституту і, хоч звійськовою справою не був ознайомлений, проте став організаторомКатеринославських відділів вільного козацтва, які складалися переважно зробітників і селян Катеринославського району і відіграли визначну роль уборотьбі проти російських вайськ.
"Це був час, - писав далі І. Мазепа, - коли уряд Центральної Ради взв'язку з постановою 1-го Всеукраїнського військового з'ізду, що відбувсяна початку травня 1917 р.., уділяв особливу увагу справі т.зв. українізаціїчастин російської армії через видалення та організацію вояків в своїукраїнські частини. Таким шляхом малося на увазі створити українськуармію ".
В загонах вільних козаків проходили військову службу і рабітнікікиївського заводу "Арсенал", залізничники Конотопа й Сум, телеграфісті
Чернігова. Вільне козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради т
