Про поняття "абсолютизм"

Ю.А. Сорокін

Історична наука, як і будь-яка інша, накопичує певну кількість понять і категорій, зміст яких має бути жорстко визначено. Дослідник, оперує якимось ключовим поняттям, має вкладати в нього загальноприйняте зміст. За логікою речей, якщо в науці не визначено зміст такого собі поняття, то від нього слід відмовитися.

На сьогоднішній день все ще не вироблено спільної думки по відношенню до кардинальної проблеми: який характер держави в Росії у ХVII-XVIII ст.; які слід використовувати критерії для більш точного його визначення, якими термінами описувати його сутність, якими є передумови і рушійні сили такого державного розвитку?

Термінологічні проблеми групуються навколо понять, які використовуються при характеристиці державної форми і організації державної влади (1). До цього дня немає задовольняє всіх, логічно несуперечливою дефініції терміну "абсолютизм". У науково-дослідній практиці широко використовуються поняття "самодержавство", "необмежена монархія", "абсолютизм", "абсолютна монархія". Не так вже й рідкісні терміни абсолютно дивовижні, типу "самодержавний абсолютизм" або "військово-феодальні абсолютистські режими".

Виникає природне запитання, чи всі ці терміни один і той же зміст? На цей питання дослідники відповідали по-різному. Розглянемо основні дефініції, що використовуються в літературі.

Відзначимо спочатку, що в російських письмових джерелах, передусім у законодавстві, термін "абсолютизм" фактично не збунтувався. Російські монархи і в XVIII ст. продовжували титулувати себе самодержцем.

Так, у тлумаченні до артикулу 20 Військового статуту 1716 було сказано: "Його величність є самовладний монарх, який нікому в світі в своїх справах відповіді дати не має, але силу і владу має свої держави і землі, яко християнський государ, по своїй волі й красу управляти "(2).

В Духовному регламенті, підготовленому Феофаном Прокоповичем і отримав силу закону 25 січня 1721, підкреслювалося: "Монархів влада є влада самодержавна, якою коритися сам Бог за совість наказує "(3).

Сам термін "самодержавний" в даному контексті розуміється всього навсього як "необмежений". На це звернули увагу багато росіян історики права (4).

В програмних документах російських самодержців, складених в другій половині XVIII ст. ( "Наказ" Катерини II, "Наказ" Павла Петровича), мова знову йде про самодержавної влади російських государів, і фактично не згадується термін "абсолютизм". Схоже, аналогічна ситуація мала місце і в XIX столітті.

Отже, ні російські правителі, ні російські закони не оперували, по суті справи, терміном "абсолютизм" або "абсолютна монархія".

Апріорі ми готові стверджувати, що й російські історики XVIII - першої половини XIX ст. намагалися утриматися від вживання цих термінів стосовно російської історії.

Дворянські історики, перш за все В.Н. Татіщев і Н.М. Карамзін, обгрунтовували тезу про початковості самодержавства на Русі, тому вони знаходили його мало не в давньоруській державі, а в Московській Русі - у всякому разі. Державна школа російських істориків, заперечуючи наявність станово-представницької монархії в Росії, розмірковувала про російську самодержавстві починаючи з Івана Грозного. В.О. Ключевський з відомими застереженнями визнавав самодержавство Івана III.

Зрозуміло, всі ці історики не відносили абсолютистські форми правління до таких раннім періодів російської історії; схоже, їх просто не зацікавила відмінність в термінах. Інакше складалася ситуація на рубежі XIX-XX ст.

Украинские історики та правознавці, що стояли в основному на ліберальних позиціях, наприкінці XIX - На початку ХХ ст. виділили наступні етапи в еволюції європейської держави, послідовно змінювали один одного:

-- феодальна держава;

-- військово-національну державу;

-- промислово-правова держава (5).

Під військово-національною державою і розумілася абсолютна монархія.

Неважко помітити, що при такому підході абсолютизм займав проміжне положення між феодальним і буржуазним державою, не будучи ні тим, ні іншим. Згадані автори вже розводять поняття "самодержавство" і "абсолютизм", вважаючи, по-перше, що самодержавство утвердилось Росії багато раніше абсолютизму (останній - лише з Петра I), а по-друге, принципова відмінність між ними вони знаходили в європейських теоріях, пояснюють влада монарха не Божественним промислом, а теорією загального блага і теорією природного права. М.А. Рейснер прямо вказував: "Водохрещем (Россіі. - Ю.С.) в загальноєвропейську державну форму було офіційне обгрунтування принципу самодержавства початком загального блага "(6).

Таким чином, ця група дослідників (М. А. Рейснер, П. Г. Виноградов, П. Н. Мілюков, М.М. Ковалевський та ін) під абсолютизмом розуміли певний історично-конкретний етап в еволюції європейської держави, закінчувався небудь революційним поваленням абсолютного монарха, або "розумними реформами". І той, і інший шляху приводили до встановлення промислово-правового, тобто буржуазної держави, а оскільки в кожній європейській країні це сталося в різний час, то і виділити період існування абсолютизму в Європі в цілому, на їхню думку, дуже складно. Сам факт існування абсолютної монархії в її європейської формі в Росії вони визнавали і починали її з Петра I.

В той же час в європейській науці з'явилися роботи вчених, розвідні не тільки поняття "абсолютизм" і "самодержавство", а й поняття "необмежена монархія" та "абсолютизм". Так, згідно з теорії КОЗЕРО (1903 р.) необмежена монархія дає три форми абсолютизму: 1) практичну, 2) принципову, 3) освічену. Відповідно до теорії Генріха фон Трейчке (1900 р.) європейський абсолютизм поділяється на: 1) легітимний, 2) теократичний, 3) освічений (7).

Однак ці та подібні до них теорії в російській історіографії не прижилися, і під абсолютної монархією вчені, що стояли на ліберальних позиціях, частіше за все розуміли, як ми вже вказували, проміжну ланку між старим феодалізмом і правовим конституційною державою.

Але вже перша російська революція перенесла питання про сутність та історичної долі російської монархії з області наукової теорії в область практики. Скажімо, підготовка "Основних законів Російської імперії" вимагала визначення суті державного ладу в Росії, і він був позначений як "самодержавство". Багато видатних російські історики та юристи були залучені для визначення цього поняття; пізніше з'явився цілий цикл робіт на цей рахунок (8).

Вельми знаменно, що в цих роботах вчені, по суті справи, відмовилися дати формально-логічний, правове або навіть конкретно-історичне визначення самодержавства. На загальну думку, треба було залишити в стороні думка про те, що влади російських імператорів можливо було дати суто юридичну конструкцію, як, скажімо, векселем або чеком. Належало спіткати чітко і роздільно, як свого часу вказував ще Н.І. Черняєв, "... релігійні основи, містику, ідеали, всесвітньо-історичне знання, культурне покликання, політичну необхідність, історичну правду, моральні основи, психологію, поезію і благодійний вплив російського монархізму "(9).

Така позиція була близька С.А. Котляровскому, який підкреслив: "Положення монарха часто має більш глибоке історичне, ніж юридичне обгрунтування. Правові визначення цієї влади, формули законодавчих пам'ятників та установчих хартій - тільки поверхневий шар ... Російська історія була виняткова бідна стійкими юридичними відносинами, і до неї це особливо пріемлімо10.

Цей ж теза стала надбанням російської публіцистики. В.В. Розанов вважав, що усвідомити влада російського монарха, "визначити її, формулювати, значить її зменшити, збіднити, обмежити "11. Ці теоретичні установки дозволили сделатьконкретние політичні висновки і розтиражувати їх в масових виданнях. Ось думка А. Сігаева викладене ним у брошурі "Монархічна ідея і сучасна дійсність ":" Слово монархізм не виражає собою точного і ясного поняття; під цією ідеєю розуміється певний настрій .., в основі якого відданість і любов до царя ", і далі" Завдання монархістів - зрозуміти ідею самодержавного монархізму у зв'язку з єднанням царя з народом на засадах, виявленим волею монарха, і допомогти йому розумною покорою і свідомим моральним ставленням до цієї роботи, яка покладена їм на монархістів "(12). П. Є. Казанський главу XXII своегкапітального праці присвятив вивченню принципу верховенства монархічного, закріпленого ст.4 Основних законів. Головні властивості імператорської влади в Росії такі:

-- верховенство;

-- величність, під яким розуміється влада головних рішень у справах держави;

-- влада крайня, яка може і повинна реалізуватися в умовах надзвичайних, в хвилину крайньої небезпеки, в тому числі і для прийняття рішень надправних;

-- влада остання;

-- найвища влада, рішенням якої підпорядковуються всі без винятку;

-- влада загальна, рішення якої поширюються, по-перше, на територію всієї країни, по-друге, на всі можливі прояви державної влади (13).

На цій підставі П.Є. Казанський готовий був визнавати владу російського государя необмеженої, але він рішуче заперечував проти того, щоб російське самодержавство вважати абсолютизмом. На його думку, абсолютизм припускає відчуженість від народу, чого ніколи не знало російське самодержавство. На думку вченого, "російська юридична мова не знає ні понять, ні виразів, які б відповідали західним абсолютизму і східної деспотії, і примушував не вживати слова іноземного кореня. У всякому випадку ні "верховенство", ні "самодержавство" не можна зближувати з абсолютизмом. Останнє на російську мову треба перекласти як самовладдя "(14).

На цій підставі він пропонував також розвести поняття "цар" і "імператор" (15). Ця теза дуже близький В.В. Розанова, який помітив, що монарх мав бути і був "в межах землі", "народу", "побуту", і аж ніяк не "департаменту", не "канцелярії". "Так ми пам'ятаємо ще з часів Ярослава, і наc НЕ може переконати в цьому юна, безрідна, не прикрашена ніякої поважної сивиною думка Сперанського і жалюгідних його послідовників "(16). Під останнім В.В. Розанов розумів "всю школу юристів-теоретиків і юристів-практиків ", не зрозуміли різницю між самодержавством і абсолютизмом.

Отже, в роки першої російської революції та одразу після неї, аж до початку світової війни, в науці і публіцистиці робляться спроби осягнути самодержавство як якесь сакральне, мало не містичний початок, освітлене всім ходом російської історії і характерна тільки для Росії. П. Флоринський, розмірковуючи про А.С. Хомякова, зауважив: "... в свідомості російського народу самодержавство не є юридичне право, а є явлений самим Богом факт - милість Божа, а не людська умовність, так що самодержавство Царя належить до понять не правових, а вероучітельних, входить в область віри, а не виводиться з внерелігіозних посилок, що мають на увазі громадську або державну користь "(17).

Основний постулат тут - єднання царя з народом, якась "моральна підтримка цілої нації "свого монарха. Досить часто в цей час цитувалася наступна строфа А.Н. Островського з п'єси "Дмитро Самозванець і Василь Шуйський "(18).

... Москва звикла бачити,

Як цар ея великий, православний,

На висоті своєї недосяжною,

Однією святині молиться з народом,

Статути церкви строгі дотримує,

За свят духовним веселиться,

А в дні посту, в смиренному одеянье

З народом разом каятися йде.

Л.А. Тихомиров, що став рупором певних політичних і філософських настроїв, прямо вказував, що верховна влада монарха може грунтуватися тільки на народне визнання, добровільному і щирий. Він різко критикував теорію "державного абсолютизму" (тобто теорію загального блага і договірну теорію появи держави. - Ю.С.), відповідно до якої верховна владу государя залежить від того, що народ відрікся на його користь від своєї верховної влади. На думку Тихомирова, народ відмовляється від практики своєї влади не на користь монарха, а на користь Бога, тобто просто "відкладає" в бік свою владу і вимагає над собою влади Божої. Для конкретного ж виконання цієї влади Божої в державності - Богом створюється монарх (19).

Народність російського самодержавства, на думку вищезгаданих авторів-монархістів, проявляється насамперед у тому, що, російський селянин не розумів, що він знемагає під ярмом політичного рабства. Мужик нарікав на поміщика, на начальство, на дворянство взагалі, навіть на Бога, але не на царя: він готовий був думати, що указ підкладений, що государя перевели тощо. за приказкою: "хоче цар, та не хоче псар". І справа тут не в особистих якостях монарха - в народній свідомості якості государя об'єктивно задані - але в його сані. Зауважимо, що так звані царистські ілюзії російського мужика зберігалися і після падіння самодержавства, навіть в роки громадянської війни. Л.Д. Троцький змушений був визнати, що якби білогвардійці викинули гасло "селянського царя", більшовики не протрималися би і трьох тижнем. Заперечувати сам факт монархічного світогляду російського селянства навіть у початку ХХ століття неможливо.

Таким чином, саме народний характер російського самодержавства відрізняє його і від східної деспотії, і від західного абсолютизму. Пізніше ця теза розвивав И.Л. Солоневич (20).

Але єднання царя з народом в Росії, настільки бажаного серця всіх монархістів, як вказував ще П. Казанський, заважає бюрократія, яка утвердилась в Росії з Петра I. "Абсолютний государ відірваний від народу, абсолютизм є абсолютна свобода влади, заснована на "абсолютної бюрократії", яка, створивши нескінченно складний державний механізм, під ім'ям Царя, під гаслом самодержавства, працює за своєю програмою, і, все розростаючись і розростаючись і обплутуючи, як плющем, і Царя, і народ, благополучно один від одного відрізаних Петровським початком західного абсолютизму "(21).

На цю негативну роль бюрократа вказував і Л.А. Тихомиров: "... процес вимирання петровськіх установ був природним, але, на жаль, бюрократичний тип установ зробив свою справу. Верховна влада обрізувались ними від народу і водночас переймалася європейським духом абсолютизму. Цьому останньому обставині сприяло і те, що самі носії верховної влади в цю епоху бували навіть нерідко неросійського походження, виховання ж тоді у всіх взагалі було неросійське "(22).

Пізніше, вже після 1917 р., саме наявністю бюрократії, роз'єднати царя та народ, стали пояснювати сам факт падіння самодержавства в Росії, як це робив, до Наприклад, И.Л. Солоневич. І лише деякі, найбільш обдаровані, уми згодні були визнати бюрократію таким собі іманентно притаманним ознакою тієї державної форми, яка утвердилась у Росії після Петра. Втім, ще В.В. Розанов підкреслював, що "питання - не в осудження бюрократії, а у відповіді, ніж її замінити "(23).

Цікаво, що історики, які займалися вивченням загальної історії, раніше й тонше зрозуміли зв'язок абсолютизму і бюрократії. Так, В.І. Герье справедливо вважав, що "найсерйозніша завдання національної історіографії полягає в правильному розумінні і осмисленому викладі взаємини влади і народу, що і становить істотну зміст історії нації "(24).

Розмірковуючи про французького абсолютизму напередодні Великої французької буржуазної революції, В. Герье підкреслив важливий факт: в очах народу бюрократія асоціювалася з монархією. Чиновник в силу усталеною адміністративної практики постійно вдавався до королівських указів, знаходячи в них санкцію для будь-яких своїх дій; в результаті - "висока ідея королівської влади і волі вносилася в чвари і дрібниці життя ", що постійно збільшувало число приватних осіб, які вважали свої інтереси порушеними несправедливо королівською владою. Ще гірше, що вища адміністрація таким шляхом рятувалася від відповідальності за свої розпорядження, адже королівська воля не може бути оскаржена. Це профанувало прояв монархічної влади в галузі адміністрації. Всі спроби королівської влади боротися з такою ситуацією виявилися безуспішними: "без системи бюрократічес?? ого абсолютизму "монарх не міг керувати країною; все його спроби шляхом видання сверхстрогіх законів змінити ситуацію закінчувалися невдало; монархія змушена була відступати, що ще більш легалізували старий порядок (25).

В результаті європейські монархи були скинутий саме як правителі, як невдачливі адміністратори. Революційний народ смів бюрократію, а разом з нею і монархію. В.В. Розанов з чудовою тонкістю зауважив: "Революція фактична - є момент визначення в народних уявленнях влади монарха ..."( 26)

Таким чином, та частина російських вчених і публіцистів, яка дотримувалася монархічних переконань, по-перше, розводила поняття "самодержавство" та "абсолютизм", ставлячись до останнього різко негативно, а по-друге, визнавала, що протягом XVIII ст. російське самодержавство, завдяки реформам Петра Великого, вилилася в чужий Росії абсолютизм, трагічно розірвавши єднання царя з народом. На щастя, на їхню думку, Росія мала Павла I і Олександра I, які своїми реформами спробували відновити самодержавний початок, відмовившись від марного на російському грунті європейського абсолютизму.

Неважко помітити принципові відмінності їх положень з висновками ліберально-буржуазної історіографії. Для останніх відмову від європейського абсолютизму, високих ідей Просвіти, загального блага і природних прав людини, в кінцевому рахунку - від конституції і політичних свобод - є зло найгірше, в той час як для першого повернення до національних традицій самодержавства (у тому вигляді, як вони це розуміли) є благо майже абсолютна.

Однак всі автори кінця XIX - початку XX ст., незалежно від своїх політичних переконань, сходилися на думці, що в XVIII ст., від Петра I до Павла I, формою державного устрою в Росії був абсолютизм, аналогічний європейського.

За зрозумілих причин питання про дефініції абсолютизму в молодої радянської історичній науці в 20-30-і рр.. фактично не обговорювалося, хоча ряд проблем історії абсолютизму опинився в центрі уваги істориків, спочатку завдяки працям академіка М.М. Покровського, а потім в результаті критики його поглядів. До поглядам М.Н. Покровського на природу і сутність абсолютизму ми ще повернемося.

В 1940 р. в Інституті історії АН СРСР пройшла дискусія з проблем визначення державного ладу, що передує абсолютизму Петра їх одинадцять років по тому, у 1951 р., на історичному факультеті МДУ відбулася дискусія, безпосередньо присвячена проблемам абсолютизму. Вони виявили відому несхожість позицій дослідників.

Більшість юристів, фахівців у галузі держави і права, схильні не розділяти поняття "абсолютизм" і "самодержавство". Наприклад, авторитетний вчений-юрист, професор С.В. Юшков в лекції "Виникнення самодержавства при Олексія Михайловича ", читав ще в січні 1945 р. (стенограма її опублікована), а потім у програмній статті, виданої в журналі "Питання історії" (27), тлумачить згадані терміни просто як синоніми. Зрозуміло, С.В. Юшков бачить різницю між самодержавством Олексія Михайловича і, скажімо, самодержавством Катерини II, але форма державного пристрої та ж; всі відмінності пояснюються еволюцією самодержавства в XVII-XVIII ст.

В підтвердження своїх побудов С.В. Юшков посилається на відомий вислів В.І. Леніна, зроблене останнім у роботі "назадній напрямок в російській соціал-демократії ":" Самодержавство (абсолютизм, необмежена монархія) є така форма правління, при якій верховна влада цілком і нероздільно (необмежено) належить цареві. Цар видає закони, призначає чиновників, збирає і витрачає народні гроші без будь-якої участі народу в законодавстві та в контролі за управлінням. Самодержавство є тому самовладдя чиновників і поліції і безправ'я народу "(28).

Залишимо осторонь сьогодні здаються смішними спроби дослідника аргументувати свої викладки простими цитатами з праць класиків марксизму. Але часто, цитуючи згадане висловлювання В.І. Леніна, автори-правознавці відволікалися від змісту всій його статті. Справа в тому, що Ленін у своїй роботі просто порівнював різні форми державного устрою і, зокрема, протиставляв республіку монархії. У цьому сенсі будь-яка форма монархічного устрою (самодержавство, абсолютизм та ін.) - антипод республіки і може розглядатися як певна цілісність. Але ніколи в своїх роботах В.І. Ленін прямо не стверджував, що абсолютизм і самодержавство - синоніми.

В історичній літературі, на відміну від робіт правознавців, в цей час проводилося відоме відмінність, а часто і протиставлення самодержавства і абсолютизму. Більше того, стосовно до різних періодів російської історії вчені-історики по-різному розуміли зміст одного й того самого поняття, наприклад, самодержавства. Стосовно до другої половини XV ст. під самодержавством історики розуміли всього-на-всього відсутність васальної залежності великого князя московського від золотоординського хана. Першим самодержцем на Русі вони вважали, таким чином, Івана III Васильовича, повалив, як відомо, ординське ярмо в 1480 р. Він, до речі, і офіційно прийняв титул "самодержець". Стосовно до першої чверті XVI ст. самодержавство трактувалося ними вже як "єдинодержавію" - коли владу московського государя поширилася на територію всієї російської землі, де вже були майже повністю ліквідовані невеликі питомі князівства, а також і фактично суверенні великі князівства.

Але лише за Івана IV Васильовича, самодержавство, на думку вчених-істориків, виливається в режим необмеженої влади государя - необмежену монархію, але історики здебільшого дружно стверджували, що в середині XVI ст. в Росії склалася аж ніяк не абсолютна, але станово-представницька монархія, яка в Росії не суперечила режиму необмеженої влади царя (29).

За Принаймні в історичній літературі ніхто і ніколи, крім хіба що смоленського історика Д.П. Маковського, не ставив під сумнів цей факт. Навпаки, такі визнані авторитети, як К.В. Базилевич, Л.В. Черепнина і А.А. Зімін, переконливо довели, що Земські Собори не тільки не обмежували влада Івана IV фактично або юридично, а й головну своє завдання вбачали перш за все у зміцненні режиму необмеженої влади царя. Правда, академік Черепнина висловив досить оригінальну точку зору, згідно з якою при Івані Грозному існували паралельно дві форми державного устрою: станово-представницька монархія в Земщина і режим необмеженої влади у опричнині (30), але ці його побудови не зустріли підтримки у інших радянських істориків.

Більше того, В.Б. Кобрин і А.Л. Юрганов міркували, стосовно до епохи Грозного, "про беззастережне торжестві найжорстокішого деспотизму" (31). Філософським принципом підданства за Івана IV стало затвердження "а государю холоп без вини не живе ". Деспотичний характер рішучий Русі ці автори, крім усього іншого, пояснювали паралелями у розвитку середньовічної Русі не з Європою, а з Візантією, де переміг принцип "що завгодно імператору, то має силу закону".

Таким чином, режим необмеженої влади (причому в крайньому, деспотичному варіанті) утвердився в Росії історично набагато раніше, ніж склалася абсолютна монархія.

Історики визнавали також те, що початок ХУП ст. - Похмурий час - призвело до глибоких потрясінь старих державних устоїв: самодержавство було ослаблене, його престиж підірваний - перш за все численними самозванцями, а також польськими і шведськими королевича, що прагнули зайняти російський престол.

Публіцисти того часу (Авраамій Паліцин) навіть розрізняли самодержців і самовластцев, протиставляючи царів законним лжецарям, "самовенечнікам". Одночасно зміцнилися Земські Собори, які отримали небачене раніше право обирати і стверджувати государя.

З ХVII ст. почався новий період російської історії. Більш складною стала соціально-економічна і політичне життя країни. Академік Н.М. Дружинін охарактеризував її як "взаємне переплетення старих та нових виробничих відносин та до відомого моменту одночасний розвиток і тих, і інших ".

На частку перших Романових випав тяжка праця відновлювати і перебудовувати держава на новій, більш широкій, територіальної і етнічної бази. Саме при Олексія Михайловича склалися основні риси державного, соціально-політичного та соціально-економічного ладу, який панував, з відомими модифікаціями, аж до 60-х р. XIX ст.

За думку історика А.Є. Преснякова, основними засадами нового державного порядку стали: абсолютизм з сильним розвитком особистого початку і панівне положення дворянства (32). Саме до кінця царювання Олексія Михайловича цілком склалися всі умови для переходу до абсолютної монархії. Петро I, таким чином, лише юридично оформив те, що вже існувало в Росії фактично -- абсолютну монархію.

Отже, всупереч думку правознавців, історики вважали, що тільки лише починаючи з першого чверті XVIII ст. поняття "абсолютизм" і "самодержавство" зливаються і стосовно до російської історії ХVIII - початку ХХ ст. виступають просто як синоніми. У кінцевому підсумку виходить, що "самодержавство" характеризує досить тривалий період російської історії, а "абсолютизм" всього лише епоху всередині цього періоду. Втім, іноді самодержавство розглядають і як конкретну, специфічну для Росії, форму абсолютизму. А.Я. Аврех ще на початку 70-х років намагався примирити позиції істориків і правознавців. На його думку у формально-юридичному сенсі проблеми не існує зовсім. "Абсолютизм" і "самодержавство" означають одне й те саме - "єдинодержавію", що підтверджується і звучанням самих термінів. Але в соціально-політичному плані вони співпадають лише частково, і марно історики використовують ці терміни перш за все в цьому сенсі (33).

До речі, цей же автор у згаданих статтях дав вбивчу критику що були в радянській літературі 1960-х років спроб визначити поняття "абсолютизм".

Так, у другому виданні Великої радянської енциклопедії абсолютизм трактується як необмежена монархія і супроводжується відомою цитатою з ленінської роботи "Назадній напрямок в російській соціал-демократії". Цього явно недостатньо: якщо під необмеженою монархією ми будемо розуміти режим необмеженої влади, то такий цілком володіли єгипетські фараони, римські імператори, монгольські хани і т.п., але ж ніхто не називав, скажімо, Нерона або Чингіз-хана абсолютними монархами.

Аналогічна стаття в Радянській історичній енциклопедії трактує абсолютизм як форму феодальної держави, характерну для пізнього періоду існування феодальної формації. Ознака необмеженість влади відходить в цьому випадку, як ми бачимо, на другий план. Але дане визначення, на жаль, вказує не на сутність явища, а лише на час його виникнення.

Сам А.Я. Аврех тлумачить абсолютизм як таку феодальну монархію, якій притаманна в силу її внутрішньої природи здатність еволюціонувати і перетворюватися на буржуазну монархію. Ця дефініція викликала різкі заперечення з боку ряду великих істориків, перш за все А.Н. Чістозвонова і С.М. Троїцького.

В Насправді, за Авреху, абсолютизм є якась предтеча буржуазної монархії; він повинен володіти, в силу цього, ознаками і характеристиками буржуазної монархії, нехай навіть у зародковому, нерозвиненому стані. Але в епоху Петра I в Росії ми не знаходимо не тільки капіталістичного устрою або класу буржуазії, але навіть скільки-небудь міцного третього стану. Незрозуміло, яка сила змушує абсолютизм еволюціонувати в бік буржуазної монархії. Неясно, чому він виник в епоху Петра I, який задушив, як вважають, своєю політикою паростки капіталізму в Росії. Тобто, даючи своє визначення абсолютизму, А.Я. Аврех сформулював його занадто абстрактно, та ще й у якості ведучого ознаки взяв наслідок, а не причину (абсолютизм розвивається - це наслідок, а де ж причина?).

В 1968 р. в рамках всесоюзної дискусії з проблем абсолютизму з'явилася стаття А.Н. Чістозвонова, в якій була зроблена спроба підвести підсумки вивчення генезису абсолютизму у країнах Європи, в тому числі і в Росії (34). Їм запропоновано наступне визначення: абсолютизм є політична надбудова пізнього феодалізму перехідного періоду, коли феодальна формація починає розкладатися під впливом розвиваються буржуазних відносин.

Довгі роки визначення А.Н. Чістозвонова вважалася кращою; ним користувалися досить широко, але, як нам здається, без достатніх на те підстав. Перш за все незрозуміло, що ж таке "політична надбудова"? Формаційний підхід до вивчення історії припускає наявність у кожній формації надбудови, складовими елементами якої, з точки зору марксистської парадигми, є держава, ідеологія, наука, культура, релігія, мистецтво тощо. Якщо ставити знак рівності між поняттями "надбудова" і "політична надбудова", то визначення А.Н. Чістозвонова стає надто аморфним. Якщо розуміти під політичною надбудовою тільки держава та її політику, тоді визначення А.Н. Чістозвонова не містить нічого нового і його критика зводиться до критики дефініції А.Я. Авреха: у Росії абсолютизм склався раніше, ніж феодальна формація стала розкладатися, раніше, ніж з'явилися капіталістичні виробничі відносини в масовому масштабі і т.д.

Щоб подолати це протиріччя, історик Л. Павлова-Сильванського взагалі відмовлялася визнавати існування абсолютизму в Росії, вважаючи, що російське самодержавство є варіант східної деспотії.

Дискусія 1968-1972 рр.. зайшла в глухий кут, історики так і не змогли домовитися про визначенні терміну "абсолютизм".

Підсумки дискусії 1968-1972 рр.. з проблем абсолютизму вивчалися спеціально (35). Запропоновані в ході дискусії дефініції абсолютизму можна згрупувати, слідом за М. Агіштон, наступним чином:

-- розуміння абсолютизму як форми феодальної монархії;

-- розуміння абсолютизму як форми монархії, еволюціонує від феодального держави до буржуазного;

-- розуміння абсолютизму як форми політичної надбудови;

-- розуміння абсолютизму як форми феодально-кріпосної диктатури.

Однак загальним місцем стало розуміння абсолютизму як особливого етапу в розвитку самодержавства за панування феодального способу виробництва, що не виключала окремі елементи капіталізму (36).

В цей час так і не вдалося виробити загальноприйнятих хронологічних рамок існування абсолютної монархії в Росії. Історики досить помітно розійшлися в думках при вирішенні питання про соціальну опорі абсолютизму. Однак найбільш гострими були суперечки про причини виникнення і рушійні сили в розвитку російського абсолютизму, також не призвели до вироблення єдиної позиції (37).

Ряд спільних симпозіумів радянських і зарубіжних істориків у Японії, Італії, ФРН, НДР, Румунії також не дали результатів. Це змусило дослідників звернутися до теоретичного осмислення проблем абсолютної монархії.

Підіб'ємо підсумки.

Розмірковуючи про соціальну природу абсолютної монархії, Маркс і Енгельс визнавали її відому прогресивність: у "... великих державах Європи абсолютна монархія виступає як цивілізуються центр, як об'єднуючий початок суспільства. Там воно було горнилом, в якому різні суспільства піддавалися такому змішання й обробці, яке дозволило містах проміняти своє середньовічне місцеве самоврядування на загальне панування буржуазії і публічну владу громадянського суспільства "(38). Така монархія заснована не стільки на рівність або балансі класових сил, скільки на стихійно складається й не завжди усвідомлювала сучасниками компроміс між дворянством і буржуазією.

Але в країнах, де розвиток капіталізму вдруге по відношенню до Західної Європи, абсолютистські форми можуть виникати як результат взаємного ослаблення старих феодальних станів, перш за все аристократії і міст, як відбулося в Іспанії і, ми сміємо додати, як могло статися в Росії (39). Величезну роль при цьому відіграє еволюція держави, зміна однієї його форми інший при колишніх відносинах класового панування і підпорядкування. При цьому абсолютна монархія набуває яскраво виражені деспотичні риси, близькі в цьому смисле до азіатських форм правління.

Подібний висновок - наслідок з багатьох міркувань Маркса і Енгельса про соціальну природу абсолютизму. Ці положення Маркса і Енгельса, схоже, не суперечать всім відомим фактам російської історії і пояснюють, хай і у вигляді гіпотези, як і чому в Росії могло скластися абсолютистська держава задовго до появи скільки-небудь міцного класу буржуазії.

Таким чином, під абсолютизмом в Росії ми будемо розуміти особливий тип феодальної монархії, що виник на основі режиму необмеженої влади монарха та відповідний такими ознаками: наявність регулярної (постійної) армії, формування бюрократії, введення прямих грошових податків і ліквідація самостійної політичної ролі церкви.

Нам залишається додати, що запропоновані ознаки абсолютної монархії сформульовані були ще М.Н. Покровським в роботі "Російська історія з найдавніших часів ". Багато істориків повторили ці ознаки у своїх працях без всяких посилань на роботи академіка М.М. Покровського. Здається, що його пріоритет повинен бути відновлений.

Таке розуміння абсолютизму не є якась новація. Багато хто і багато авторів вважали, що найбільш суттєвої з рушійних сил процесу зародження і подальшої еволюції абсолютної монархії є сам інститут держави з її можливостями і потребами, тобто внутрішня динаміка державного організму, його автономність, іманентність, те, що по-німецьки називається Eigengesetzlichkeit (40).

Зрозуміло, еволюція державного організму, за всієї своєї самостійності, в кінцевому рахунку визначається більш загальними процесами, що відбуваються в суспільстві, в тому числі соціальними конфліктами, класовою боротьбою, подальшим розвитком феодального виробництва в умовах переходу від середньовіччя до нового часу і т. п. Так, всі радянські історики розглядали становлення абсолютної монархії в Росії як результат прагнення панівного класу зміцнити свою влада по відношенню до пригноблених мас (41).

Суперечки починалися, коли виникала потреба визначити, який клас або стан панували в Росії. Тоді-то й з'являлися публікації про генезис капіталізму з другої половини XVII ст. і якийсь рівновазі між дворянством і буржуазією; про боротьбу між великим і дрібним дворянством, між боярством і дворянством та ін. Не ставлячи під сумнів класову природу держави, у тому числі й абсолютизму, ми разом з тим визнаємо, що в певні епохи інтереси держави (дуже часто розуміються як загальнонаціональні) стають нескінченно важливіше класових. Централізація Російської держави, режим необмеженої влади монарха є не тільки умовою і необхідною передумовою для генезису абсолютизму, а й тією основою, на якій стало можливим його появу.

За Принаймні численні модифікації тези про те, що абсолютизм як форма державного устрою з'явився в Росії в результаті розвитку капіталізму (42), на наш погляд, повинні бути відкинуті