Ехо Брестського затишшя. До питання про III кризі радянського уряду

Чураков Д. О.

Приводом для початку кризи стало підписання 3 березня 1918 у Брест-Литовську мирного договору. 14 березня 1918 із запізненням майже на три години в залі колишнього Дворянського Зборів розпочав роботу IV з'їзд Рад. Причиною затримки стала гостра боротьба в кулуарах, де багато в чому і було вирішено результат майбутнього голосування (1). Після того, як Брестський мир був все ж таки ратифікований, лівоесерівської фракція заявила про вихід їх партії з Раднаркому. Рішення це далося лівих есерів далеко не просто. Не менш третини фракції висловилася за укладення миру і проти виходу з РНК. На II з'їзді ПЛСР 17-25 квітня такі їх лідери, як М. Спиридонова, Колегаєв, Натансон, Трутовський і інші так само виступили з примирних позицій. Проте, вже 15 березня 1917 міністри від ПЛСРІ залишили свої посади. Урядова криза вибухнула.

В відміну від двох попередніх, третій криза Радянського уряду виявився затяжним. Купуючи уповільнений характер, він то загострювався, то подавав надії на швидке його подолання. Багато що в його розвитку і розв'язки і сьогодні викликає чимало питань, але дати на них вичерпні відповіді, як і раніше проблематично. Перш за все, викликає подив, чому ліві есери пішли на загострення урядової кризи і перевели його рішення в площину збройного заколоту? (2) Правда, лівими есерами вважали себе тоді командувач Східним фронтом Муравйов, командувач військовими частинами на Північному Кавказі Сорокін, майбутній червоний маршал Єгоров і багато інших видатних командири Червоної Армії. Проте в Москві їх сили були більш ніж скромні. Крім того, і в рамках радянської легальності вони могли розраховувати на швидкий успіх: ПЛСРІ стабільно збільшувала своє представництво на з'їздах Рад: на III Всеросійському з'їзді Рад їх фракція становила 16%, на IV з'їзді - 20%, а на V з'їзді -- вже понад 30% делегатів. Причому ліві есери могли розраховувати на ще більшу кількість мандатів у майбутньому, оскільки своє переважна більшість більшовики отримали не без порушень виборчих процедур (3). Проте 24 червня ЦК ПЛСРІ все-таки приймає рішення про збройну боротьбу за владу з Раднаркомом (4). Мета -- спровокувати зрив миру з Німеччиною. Чому ж для якоїсь частини лівих есерів так важлива була війна, за якнайшвидший вихід з якої вони недавно так палко агітували?

Ускладнюється ситуація і в самій більшовицької партії. Сюжет, про який тут йде мова, практично не досліджений. Лише в роботі про Брестський мир Ю. Фельштінського є кілька коротких роздумів про події, з котрих покрив секретності над однією з найбільш складних сторінок історії РКП (б) і всієї російської революції. У цей час, що безпосередньо примикає до часу укладення миру, позиції Леніна в керівництві раптом починають різко слабшати. І одночасно раптом починають зміцнюватися позиції до цієї абсолютно непомітною фігури - Я.М. Свердлова. На з'їздах і конференціях того часу Свердлов все частіше і частіше залишає Леніна в тіні. Зокрема, він головував на VII партз'їзду і виступав там зі звітом ЦК, що в майбутньому, за посадою, стануть робити генсеки. У протоколі засідання ЦК 18 травня 1918 Свердлов у списку присутніх стоїть першим. Засідання ЦК 19 травня стає, на думку Ю. Фельштінського, "повним тріумфом Свердлова". На ньому всі партійні справи доручаються саме йому, тоді як Ленін виступає лише з одним, та й то другорядним питанням (5).

Ще більш показовий випадок відбувається на засіданні ЦК 26 червня 1918. На ньому обговорювалося питання про підготовку проекту Конституції РРФСР до V з'їзду Рад. ЦК спочатку визнало роботу комісії (тобто по суті Свердлова), незадовільною. Ленін з групою прихильників запропонував "запропонував зняти це питання з порядку денного з'їзду Рад ". Однак Свердлов, всупереч реальному стану справ із проектом Конституції, "наполіг на тому, що б питання залишилося ". Як пише Ю. Фельштинський, Свердлов пішов проти Леніна і інших членів ЦК і переміг. За словами історика, у ці тижні Свердлов був як б комісаром, поставленим до Леніна. По суті, в цей час Свердлов все більше зосереджував у своїх руках не тільки законодавчу, а й виконавчу, і партійну владу. В усякому разі, Ленін, прихильник певної лібералізації ладу і мирного перепочинку поступово втрачав свої позиції.

Серед причин можливо дійсно існував суперництва двох більшовицьких вождів могли бути і тертя між очолюваними ними відомствами: РНК І ВЦВК. Під Принаймні, підконтрольні Свердлову члени парламенту під час обговорення проекту Конституції навесні 1918 р. висловлювалися за повну ліквідацію РНК, або, за Принаймні, вимагали розширити права ВЦВК (6). Відлуння такої позиції прозвучали і на V з'їзді Рад у мові самого Свердлова. Він заявив, що РНК є органом ЦВК і що нібито можна спостерігати тенденцію до перетворення Комісаріатів у відділи ВЦВК (7). Насправді ж ситуація була складнішою. У Конституції, дійсно, ВЦВК отримував пріоритетні у порівнянні з РНК прерогативи (8). Але на практиці мобільний РНК все частіше підміняв малорухливий і не завжди ефективний ВЦВК (9), причому навіть у законодавчій сфері (10). Навіщо Свердлову треба було так серйозно спотворювати дійсність перед обличчям делегатів з провінції?

Ці зрушення всередині верхівки більшовиків не могли не бути безпосередньо пов'язані з кризою Радянського уряду. У всякому разі, коли 18 березня через день після закінчення IV З'їзду Рад, Раднарком розглядає питання "про общеміністерском кризі ", з основною доповіддю з цього питання виступав не Ленін, а що не має ніякого відношення до Раднаркому Свердлов. Він, а не Ленін на цей раз диктував позицію більшовиків з питання організації влади. До Наприклад, схоже, саме з його ініціативи СНК прийняв рішення почати переговори з вийшли з нього членами Московського обласного комітету РКП (б). А він став переговори з Середою та іншими більшовиками, запланований на пости наркомів замість пішли лівих есерів.

З третій кризою Радянського уряду і з боротьбою навколо Брестського миру безпосередньо пов'язані й інші важливі зміни в життя радянської республіки. Зокрема, істориком С.Л. Леоновим точно схопить один не маловажний момент. Він звернув увагу на те, що саме конфлікт з лівими більшовиками змусив В.І. Леніна ініціювати розробку першого Радянської Конституції. Імпульс роботі над Основним законом перемогла революції було дано на засіданні ЦК від 30 Березень 1918. На ньому обговорювалася гостра проблема взаємовідносин центру і Раднаркому Московської Області, що відав 14 губерніями корінний Росії. До цього часу сепаратизм Московського уряду настільки посилився, що ліквідувати його стало можливим лише затвердив ключові положення взаємовідносин центру з регіонами законодавчо (11). Але й пізніше, в ході роботи комісії з вироблення Конституції представник москвичів всіляко намагався послабити загальноросійський центр.

Більше того, можна навіть припустити, що не тільки прийняття Конституції, але і переїзд уряду з Петрограда в Москву так само безпосередньо пов'язаний з третього кризою Радянського уряду. Принаймні, зв'язок з подіями навколо Бреста і протистоянням всередині більшовицької партії в цю важливу подію вітчизняної історії очевидна. Оскільки на цей бік тих подій перш практично ніхто уваги не звертав, зупинимося на ній трохи докладніше.

Перш за все, звертає на себе увагу вже той факт, що рішення про переїзд радянського уряду до Москви було схвалено Раднаркомом 26 лютого 1918, тобто, з одного боку, відразу після вдалого німецького наступу, а з іншого сторони в період, коли більшість партійного керівництва змушене було виступити з підтримкою лінії Леніна. Вже незабаром, 11 березня 1918 р., потяг з членами Радянського уряду прибуває до Москви. На наступний день Ленін оглядає Кремль і приміщення, в яких треба було розмістити Радянське уряд. За його розпорядженням, над Кремлем піднімається Червоний прапор радянської Росії. Москва стає столицею російської держави. Цього ж дня, не дивлячись на важкий переїзд і турботи по влаштуванню уряду на новому місці, Ленін відразу ж починає виступати на мітингах з роз'ясненням своєї позиції з Брестського миру. Про розмах вжитих Леніним зусиль свідчить, наприклад, масштаб організованих з його участю пропагандистських заходів. Тільки на одному з перших мітингів, який відбувся у манежі колишнього Олександрівського училища, були присутні не менше 10 тисяч чоловік (12).

Чим був викликаний такий напружений ритм і сам настільки строковий переїзд, якщо загрози німецького наступу вже не існувало? Можна припускати, що до цього спонукала ситуація з внутріпартійної опозицією москвичів. Навіть МК РСДРП (б), на Протягом усього 1917 витримувати помірні тон по більшості принципових питань виносив резолюції, які навряд чи могли вселяти Голови РНК спокій. В одній з них, прийнятих ще 11 січня 1918 р., засуджувалося підписання миру і говорилося, що "прийняття умов, що диктуються німецькими імперіалістами, є актом, що йдуть в розріз з усією нашою політикою революційного соціалізму, повело б об'єктивно до відмови від послідовної лінії інтернаціонального соціалізму як у зовнішній, так і у внутрішній політиці і могло б привести до одного з найгірших видів опортунізму ". Далі в резолюції МК говорилося: "Виходячи з усього сказаного, МК пропонує Раді народних комісарів визнати пропозиції німецької делегації неприйнятними і перервати мирні переговори "(13).

Позиція міського комітету партії знайшла підтримку на що проходила 13 січня 1918 Московська загальноміська конференція РСДРП (б). Через деякий час, а саме 20 лютого МК приймає ще одну резолюцію. У ній відзначалася вірність колишніх рішень. Більше того, один з пунктів резолюції прямо вказував, що "Московський комітет вважає рішення Ради народних комісарів шкідливим для світової революції ...". І далі москвичами висувався ультиматум, в якому вони наполягали на "перегляд Радою народних комісарів прийнятого рішення і на відмову від нього "(14).

Ліві комуністи розуміли необхідність активізувати свої дії. Вони пам'ятали, що деякий час тому, після зриву Московськими робочими Московського Державного наради, сам Ленін вважав можливим почати соціалістичну революцію в Москві, якщо в Петрограді з яких-небудь причин відбудеться заминка. Молоді московські більшовики вважали такою "заминкою" самого Леніна і готувалися провести інтернаціоналістську революція в Москві, щоб вже потім втягнути в авантюру революційної війни всю Росію.

Виходячи з цього розуміння ситуації, вони приступають до рішучого наступу. Як повідомляла газета Московської партійної організації більшовиків "Соціал-демократ", 24 лютого 1918 відбулися збори Московського комітету партії з представниками від районів. На ньому світ на умовах, запропонованих німцями, визнавався "абсолютно неприйнятним" (15).

Приблизно в той же час проходять збори і на заводах міста. Так, на загальних зборах робочих Московського заводу "Провідник" одноголосно була прийнята наступна резолюція: "Беручи до уваги всі згубні наслідки, які може мати для справи російської та міжнародної революції капітуляція Росії перед німецьким імперіалізмом і прийняття німецьких умов миру, ми члени партії більшовиків на вищевказаному заводі, визнаючи всю небезпеку і грізності цього моменту, вирішили відгукнутися на заклик Московського ради захистити революцію і просимо всіх товаришів, особливо колишніх на обліку, піти всім без винятку до лав Червоної армії і не дати восторжествувати над російською революцією буржуазії. Усім встати на захист всесвітньої молодий революції. Пропонуємо Раді народних комісарів ганебного світу не укладати і вести революційну війну проти загального імперіалізму. Ми чекаємо виступу наших німецьких товаришів, а поки що ми стаємо на захист всесвітньої революції " (16).

З Московським міським комітетом солідаризуватися і Московський окружний комітет. У його резолюції від 28 лютого 1918 недвозначно звучала вимога поставити у керівництва партії ЦК "з лінією політично більш рішучої і твердою і більше здатний керувати нею, ніж справжній його складу ". По суті, мова йде вже не про зміну курсу, а про зміну всього керівництва в Петрограді (17).

Однак найбільшу небезпеку для керівництва партії представляла діяльність лівих москвичів на обласному рівні. До керівництва Московським Облбюро, після відходу звідти Бухаріна, продовжували входити Оппоков (Ломов), Манцев, Стуков, Осинський (Оболенський), Яковлєва та інші ліві комуністи. Вже 28 грудня 1917 Пленум Московського обласного бюро більшовиків прийняв резолюцію, в якій категорично зажадав припинення мирних переговорів з імперіалістичною Німеччиною. Крім цього Облбюро винесло рішення висловити недовіру ЦК партії. У рішенні москвичів звучав категоричну відмову від виконання його розпоряджень. Одночасно стверджувалося, що в інтересах світової революції можна піти на втрату Радами влади в Росії. Дізнавшись про заяву Московського обласного бюро, В.І. Ленін назвав його "дивним і жахливим" (18).

Але і на цьому курс на нову соціалістичну революцію з боку лівих москвичів не вичерпувався. Боротьба за володіння всією повнотою влади ще не обіцяє загибеллю всій державі, якщо вона ведеться в певних рамках. Зовсім інша справа, коли на догоду своїм, місницькі інтересам руйнується цілісність держави. Леніна, Сталіна та інших його соратників часто дорікають у тому, що уклавши Брестський мир, вони завдали непоправної шкоди цілісності Росії, що з цього часу Росія втрачає свій статус "великої держави".

Питання про статус "великої держави" з уст поборників участі Росії у війні, повністю суперечили її національним інтересам - це питання особливе. Більшої уваги заслуговує питання про те, хто дійсно думав про збереженні цілісності та незалежності Росії: Ленін або ліві комуністи? Факти свідчать, що, заради досягнення своїх цілей ліві не просто готові були пожертвувати Росією. Вони робили конкретні, цілком відчутні кроки підривають єдність історичної Росії. Зокрема, очевидно, що саме їм належала далеко йде ідея проголошення Московської Федеративної Республіки або Московської області в межах Московського промислового регіону (19). Ще в грудні 1917 р. 1-й обласний з'їзд Рад сформував тут свій виконавчий орган. Ним став облвиконком, лідируючі позиції в якому безроздільно належали лівим комуністам. Коли лівим комуністам знадобилося мати паралельний "великим" Раднаркому орган влади, мабуть і виникла ідея сформувати Московський Обласна Рада Народних Комісарів. Він був сформований на 4-му обласному з'їзді Рад у березні 1918 року, тобто вже після переїзду Ленінського Раднаркому до Москви. Друкованим органом його стали "Известия Рад робітничих, солдатський і солдатських депутатів міста Москви і Московської області ". Більшість МОСНК було лівими комуністами, ще приблизно 1/3 його складу була лівими есерами (20).

Дуже ймовірно, що саме ця діяльність лівих москвичів і спонукала Леніна спершу буквально через день після прийняття різкою резолюції Мособлбюро наполягти на рішення про перенесення столиці в Москву, а потім поквапитися з переїздом туди. А на одному з квітневих засідань РНК РРФСР приймає рішення про створення погоджувальної комісії для розбору конфліктів, що виникають між ними. З боку російського центру крім Леніна, Лаціса і Цурюпи, входив так само Свердлов, не мав прямого відношення ні до РНК, ні до МОСНК. На підставі її роботи, ВЦВК РРФСР приймає рішення про скасування МОСНК. У червні 1918 р. МОСНК був ліквідовано. За рахунок його деяких його членів-москвичів, які довели лояльність центру, були поповнені загальнореспубліканський відомства.

Багато НЕ ясного залишається і в подіях 6-7 липня. Дискусійно сьогодні сама їх визначення як заколоту лівих есерів. Висловлюються версії, що більшовики самі підштовхнули лівих есерів на заколот. Інші вважають навіть, що заколоту не було зовсім, а якісь розрізнені події були штучно об'єднані большевікамі з метою звинуватити лівих есерів в тому, чого ті насправді і не задумували. На цю думку наводить дивна поведінка вищих посад ВЧК, перш всього самого Дзержинського. Дивним здається і м'якість, виявлена до однієї з ключових фігур тих подій, співробітнику ЧК Я. Блюмкін. Причиною цієї могла бути позиція, зайнята Дзержинським. В архівах ФСБ зберігся документ, який містить скаргу до Раднаркому від Стучки про те, що ЧК не бажає співпрацювати з ним у цьому справі (21).

Однак всі ці дійсно неясні боку лівоесерівського виступу змушують задуматися і над іншими питаннями. Вина Леніна в події в Москві кровопролитті більш ніж сумнівна. Варто було Леніну ризикувати повним підривом свого авторитету в партії, щоб потім незграбно провокувати загострення російсько-німецьких відносин? З іншого боку відомо, що Блюмкін після його переходу на бік більшовиків був одним із самих твердих послідовників Троцького. Самого Троцького беззастережним прихильником війни назвати, мабуть, не можна. Але саме Троцький був близьким партнером Я. Свердлова, про неясною ролі якого у внутріпартійних альянсах ми вже говорили.

Крім того, відомо, що ліві есери зверталися до лівих більшовикам з далекосяжними пропозиціями. Мета їх була все тієї ж - спровокувати війну. Допускалося, що при цьому доведеться заарештувати Раднарком на чолі з Леніним. Переговори з Радеком і Бухаріним велися у формі "жарти", але так було за свідченням самих учасників цих переговорів. Наскільки це відповідало дійсності, сказати важко. Як відомо, на процесах 1930-х рр.. звинувачення в підготовці замаху на Леніна висунули тільки Бухаріну, причому група есерів підтвердила їх. Як писав "збирач" чужих таємниць Миколаївський, розмови про подібні речі велися, але реальних планів арешту Леніна не було (22). На думку одного з найбільш сумлінних біографів Бухаріна угорця М. Куна, ліві комуністи відкинули всі подібні пропозиції з гнівом (23). Отже, про "жартівливому" характер переговорів вже говорити складно. В усякому разі, московська епопея показує зовсім не жартівливий характер домагань лівих більшовиків, з якими Бухарін був пов'язаний напряму, на владу. Навіть дослідники, які скептично ставляться до брестської політиці Леніна, такі як Фельштинський, визнають, що вбивство Мірбаха, а, отже, і всі подій 7-8 липня 1918 могли стати результатом діяльності радикалів не тільки в ПЛСРІ, але і лівих більшовиків. У всякому разі, як свідчать недавно розсекречені матеріали IV Московської обласної конференції більшовиків і деякі інші документи, що розбіжності з Брестським світу залишалися яблуком розбрату між ленінцями і лівими комуністами ще дуже тривалий час після VII з'їзду партії (24).

Вельми цікавим можуть виявитися і деякі факти, які наводив М. Куном. Він, Зокрема, стверджує, що за що дійшли до нас відомостями. М. Бухарін у придушення заколоту особистої участі не брав. Зате саме він зі Свердловим проводили "фільтрацію" фракції лівих есерів на V з'їзді Рад, відсіваючи "неблагонадійних". Саме на основі списків, складених Свердловим і Бухаріним, латиські стрілки виробляли арешти у Великому театрі.

Оцінюючи наслідки 3-го кризи Радянського уряду і особливо спровокованого їм заколоту лівих есерів на складання радянської системи, історики, як правило, безкомпромісні. Останнім часом з'явилася думка, що його результатом стало формування в країні однопартійної більшовицької диктатури (25). Навряд чи, однак, подібні підходи можуть вважатися виправданими. Революція - процес завжди складний і суперечливий. Одні й ті ж події в ході її розвитку можуть нести як обмеження свободи, так і вести до затвердження нових форм демократії. Не можна забувати, що V з'їзд Рад увійшов в історію не лише заколотом лівих есерів, а й прийняттям на ньому перший Російської Конституції. Конституція ця готувалася спільно з лівими есерами. До неї увійшли багато положень, запропоновані цією партією. Найголовніше, що Конституція 1918 ніде не обумовлювала, що новий революційний режим є режим однопартійний. По суті, це була Конституція багатопартійної радянської демократії.

Відмовившись від співпраці з ПЛСРІ як з партією, більшовики, проте, продовжували співпрацювати з окремими її представниками. Навіть в рядах РККА продовжували битися окремі лівоесерівські частини. Так, лівоесерівської дружина брала участь в придушення заколоту в Ярославлі. Продовжували ліві есери працювати і в низових Радах. Саме тому лівих есерів звинувачували в ті дні не у спробі повалення Радянської влади, а в тероризмі. Таким чином, говорити, що саме тоді в Радянській Росії восторжествувала однопартійна диктатура, не доводиться.

Разом з тим наслідки третього кризи Радянського уряду були для революційного режиму найбільш важкими. Розрив з есерами серйозно підірвав продовольчу і аграрну політику уряду. Саме до часу боротьби навколо Брестського миру відносяться перший захід по встановленню продовольчої диктатури (26). В цей же час намічаються істотні зрушення в робочій політиці. Ідеї лівих комуністів про робітничий контроль виявляються відкинутими. Сигналом зміни курсу послужила мова Л. Троцького 28 травня 1918, яка за визначенням Р. Пайпса, мала "дивний, абсолютно фашистський заголовок ":" Праця, дисципліна і порядок врятують Радянську Соціалістичну Республіку ". Він закликав робітників до "самообмеження", до смирення перед фактами обмеження їхніх свобод, поверненню керуючих з числа колишніх "експлуататорів" і т.п. (27) Видається, що саме ці тенденції, а не позбавлення депутатських мандатів декількох лівих есерів на V з'їзді Рад несли в собі найбільшу загрозу демократичним тенденціям Російської революції.

Список літератури

1. Ксенофонтов И. Н. Світ, якого хотіли і який ненавиділи. М. 1991. С. 399.

2. Див міркування про це в: Рабинович А. Самоспалення лівих есерів// Росія XXI. 1998. № 1-2. С. 126.

3. Див епізод, відбитий в: ГАРФ. Ф. 393. Оп. 3. Д. 210. Л. 51-58.

4. Червона книга ВЧК. Т. 1. М. 1989. С. 185 - 186.

5. Фельштинський Ю. Крах світової революції. Брестський мир: Жовтень 1917 -- Листопад 1918. М. 1992. С. 375.

6. Сучасний історик С. В. Леонов причину цих вимог у конкуренції і навіть просто в образі "відсунутих" від влади соціалістичних парламентаріїв. У світлі всього вищенаведеного з такою інтерпретацією погодитися навряд чи можливо (Див. Леонов С. В. Народження Радянської Імперії: держава та ідеологія 1917-1922 рр.. М., 1997. С. 132).

7. Див Свердлов Я. М. Вибрані твори. Т. 2. М., 1959. С. 237.

8. Зокрема, як відомо, РНК першого скликання був сформований безпосередньо самим II Всеросійським з'їздом робітничих і солдатських депутатів. Згідно ж статті 35 сьомий глави Конституції 1918 тепер РНК формувався ВЦВК. Чи не тому чи Ленін пропонував не поспішати з прийняттям Конституції і вважав, що проект її сирої?

9. Див про це Карр Е. Історія Радянської Росії. Кн. 1: Том 1 і 2. Більшовицька революція. 1917-1923. М., 1990. С. 132-133.

10. За підрахунками же Г. В. Вернадського, за час з 1917 по 1921 р. РНК видав 1615 декретів, тоді як ВЦВК - лише 375 (Див.: Vernadsky G. A History of Russia. New and Revised Ed., New York. 1944. P. 319).

11. Леонов С. В. Народження радянської імперії. М., 1997. С. 198.

12. Історія Москви. М, 1978. С. 233-234.

13. Див: Сьомий екстрений з'їзд РКП (б). Стенографический звіт. М.1962. С. 312.

14. Соціал-демократ. 1918. 21 (8) лютого.

15. Соціал-демократ. 1918. 26 (13) лютого.

16. Соціал-демократ. 1918. 3 березня.

17. Див: Сьомий екстрений з'їзд РКП (б). Стенографический звіт. М.1962. С. 318

18. Ленін В. І. Повне. зібр. соч., Т. 35. С. 400.

19. У зв'язку з цим великий інтерес представляє думку М. Лаціса, що був у той час членом колегії НКВС. Він підкреслював, що освіта Московської області зі своїм обласним урядом не має під собою ніяких економічних, географічних або національних причин. Більше того, цей крок розриває споконвічно великоруські губернії по незрозумілим, надуманій принципом. Він пише, що відокремлення центральних російських губерній прирікає на деградацію і навіть загибель північних губерній, російських губерній Сходу і Півдня. В результаті, він приходив до висновку, що на практиці виходило таке "побудова, якому немає виправдань ". Загалом, позицію Лаціса з приводу існування "держави" Московського в рамках Російської держави, була хльостко сформульована вже у назві його статті, в якій він викладав своє бачення ситуації, що склалася. Див його: Абсурд федералізму// Известия ВЦВК. 1918. 28 березня.

20. Цікаво подивитися на склад МОСНК. До його складу входили: М.Н. Покровський -- голова; А.А. Біценко-товариш голови; Г.М. Максимов - товариш голови; В.М. Смирнов - комісар фінансів; В.П. Ногін - праці; В.Ф. Зітта - Землеробства; П.К. Штернберг - освіти; А.І. Риков - продовольства; А. Ломов - нар. Господарства; В.Е Трутовський - місцевого господарства; Браун -- транспорту; В.Н. Яковлева - зв'язку; Н.Я. Жилін - контролю та обліку; С.Я. Будзиньскій - піклування; Голубков - охорони здоров'я; В.М. Фріче - іноземних справ; Н.І. Мураль - військовий комісар.

21. Докладніше див: Рабинович А. Самоспалення лівих есерів// Росія XXI. 1998. № 1-2. С. 141.

22. Фельштинський Ю. Крах світової революції. Брестський мир: Жовтень 1917 -- Листопад 1918. М. 1992. С. 457.

23. Кун М. Бухарін: Його друзі і вороги. М. 1992. С. 404.

24. Див РЦХІДНІ. Ф. 60. Оп. 1. Д. 10.

25. Лавров В. М. Марія Спиридонова: терористка і жертва терору. М. 1996. С. 165.

26. Павлюченко С. А. Селянський Брест, або передісторія більшовицького НЕПу. М. 1996. С. 25 - 29.

27. Пайпс Р. Російська революція. Т. 2. М. 1994 С. 360.