Іспанська «вектор» європейської політики (липень-серпень 1936 р.): народження політики «невтручання»

В.В. Малай

Як відомо, початок громадянської війни в Іспанії породило бажання локалізації даного конфлікту. У контексті панувала в середині 30-х рр.. ідеї умиротворення тактика «невтручання» видалася привабливою більшості європейських політичних лідерів.

Для визначення перспектив розвитку «іспанської» складовою міжнародних відносин напередодні другої світової війни заслуговує окремого розгляду процес підготовки та підписання Угоди про невтручання у справи Іспанії: по що трансформувалися суперечності, контури яких виявилися вже в серпні 1936 р., чим вони обернулися для власне іспанської проблеми, двосторонніх відносин і міжнародної ситуації в цілому.

Зовнішньополітичні документи Англії, Франції та Бельгії, чиї керівники прибули у двадцятих числах липня 1936 р. у Лондон на нараду в рамках підготовки конференції 5 держав, свідчать, що на даній зустрічі йшлося про європейську безпеки в цілому. Іспанська проблема фактично не піднімалася [1], тобто її учасниками проблема континентальної безпеки безпосередньо з розгорається іспанським пожежею в той момент не пов'язувалася або, можна припустити, не озвучувалася ще на міжнародному рівні, і хоча вже була інформація про італійської та німецької допомоги заколотникам.

Зарубіжні дослідники розходяться в трактуванні наслідків візиту французького прем'єра Блюма в Лондон (23-24 липня 1936 р.) для проголошення політики невтручання [2].

В доступних нам радянських архівних документах за другу половину липня 1936 р. (13 фондів АВП РФ) іспанська проблема згадується тричі, причому майже скрізь - в підпорядкованому контексті [3]. Так, наприклад, під час вищезгаданого візиту Л. Блюма до Лондона міністр закордонних справ Франції Дельбос запросив 24 липня на зустріч в готелі «Савой» радянського повпреда І.М. Майського, вважаючи своїм обов'язком поставити через нього до відома радянський уряд про те, що відбувалося на нараді Локарнська держав. У ході бесіди Дельбос підкреслив, що «Європа стоїть зараз перед прірвою війни ». Текст бесіди, переданий в НКИД СРСР, викладений на п'яти сторінках. і вже після підпису Майського в постскриптумі згадується, що Дельбос, між іншим, зазначив, що «іспанські події сильно грають на руку Гітлеру, який веде посилену пропаганду проти СРСР », звинувачуючи його в «організації іспанської революції». Коментарі відсутні [4]. Можливо, це був своєрідний зондаж радянської позиції, тим більше, що дещо раніше в бесіді з Іденом Блюм заявив про позитивної реакції французького уряду на прохання Мадрида про військові поставки [5].

Темпи зміни ситуації в Іспанії (середина липня початок серпня 1936 г) і швидкість реакції на неї і на дії фашистських країн Великої Британії, СРСР, в деякому плані Франції, не збігалися, точніше, остання запізнювалася і носила суто національно-країнознавчий характер. На наш погляд, це стане в подальшому не останньою причиною слаборезультатівності всієї політики невтручання. Спроби попереджувального удару не зробив ніхто, так само як і гри на випередження.

Відомо, що на прохання республіканців (21 липня) про продаж нафти для використання фактично замкненого в Танжері республіканського флоту англійська сторона відповіла негативно, мотивуючи тим, що не вважає за можливе робити це на державному рівні, щоб уникнути можливих пошкоджень власних нафтоналивних танкерів як у зоні Гібралтару, так і Танжера (бомбардування бунтівників). Британський кабінет 22 липня ухвалив рішення не робити ніяких поспішних акцій і уважно стежити за ситуацією [6]. Москва тільки 17 серпня рішенням політбюро ЦК ВКП (б) постановила продати Мадриду мазут у необхідній кількості на пільгових (цінових) умовах [7].

Кілька активніше вів себе Париж - вже 23 липня Франція в особі міністра авіації П. Кота (зі схвалення І. Дельбоса і Л. Блюма) запропонувала поставити республіканцям 20-30 бомбардувальників. На день пізніше французька сторона отримала офіційне прохання Мадрида про продаж літаків, боєприпасів, рушниць, гармат і кулеметів [8]. Але що почалася в правій пресі антиреспубліканського і антиурядова кампанія, наклавшись на враження, привезені Блюмом з Лондона, змусили французького прем'єра ретируватися.

Пізніше він буде характеризувати ситуацію у французьких політичних колах кінця липня 1936 р. як «різновид парламентського перевороту» [9].

Подальша політика французького керівництва в іспанському питанні аж до 4-5 серпня (пропозиція європейським державам курсу невтручання) характеризується коливаннями, непослідовністю, крайнощами, запеклою внутрішньополітичною боротьбою. Так, 25 липня Париж визнав військові поставки в іншу країну рівносильними втручання в її справи, того ж дня рішенням ради міністрів Франції був заборонений продаж зброї республіканської Іспанії (хоча такі дії не від імені уряду не засуджувалися), 1 серпня 1936 французький кабінет з посиланням на іспанофранцузскій договір 1935 скасує і це рішення. В ніч з 1 на 2 серпня в результаті дебатів французьке міністерство закордонних справ прийняло комюніке з пропозицією урядів Великобританії та Італії погодитися на загальні для всіх правила невтручання в іспанські справи [10], то є французьке керівництво визначився зі своєю тактикою в відношенні Іспанії.

Потрібно помітити, що в листі британського міністра закордонних справ Ідена французькому повіреному в справах Камбон від 4 серпня 1936 потенційними учасниками угоди названі Великобританія, Франція, Німеччина, Португалія та Італія. У радянський документ, що висвітлює цей факт (запис бесіди заст. зав. 3-м Західним відділом НКИД СРСР Ф.С. Вейнберга з французьким повіреним Пайяром, 5 серпня 1936 р.), закралася помилка - замість Португалії там названа Польща [11]. Цей документ був опублікований у 19 томі ДВП СРСР, і посилання на нього перекочували в багато наукові дослідження [12].

Запропонувавши європейським державам курс «нейтралітету» невтручання, Париж 9 серпня знову підтвердить постанову від 25 липня про заборону поставок зброї республіканцям [13]. Зауважимо, що до цього часу не були отримані відповіді на пропозицію про невтручання ні від Німеччини, ні від Італії, ні від Португалії, і ця дія французької сторони доречно розглядати як явне порушення іспанофранцузского договору 1935

З початку серпня 1936 можна говорити про вторинної реакції європейських країн на «Іспанська стрес», про її більш зважений, обміркованому характер. З деякого «Заціпеніння» їх виведе французька ноту з пропозицією про невтручання укупі з наростаючим обсягом інформації про ескалацію конфлікту на Піренеях і втручанні в нього Італії та Німеччини.

До цього - кілька вичікувальна позиція. Особливо англійці (Дж. Маунсі Галіфакс) і росіяни (Крестінскій -- Сталіну) вважали за потрібне бути дуже обережними у відповіді, щоб ніхто (німці і італійці, французи) не відгадати їх на користь будь-якої сторони в Іспанії. Ще 10 серпня британський посол у Москві Чілстон підкреслював у телеграмі Іден, що на початковому етапі іспанської війни радянська преса при всій селективності публікацій зарубіжної інформації не висловлювала нічого, крім платонічного любові до Мадридської уряду [14].

В англійських і французьких політичних колах розпочнеться інтенсивна робота з виробленні, уточнення своїх позицій в іспанському питанні (він розглядався на засіданнях британського кабінету 3, 6 серпня, міністерства закордонних справ 5 серпня і пр., французького уряду 7, 8 серпня) [15].

Активізувалася діяльність і радянської сторони. На тлі розгортання італо-германської інтервенції в Іспанії, пожвавлення діяльності французької та британської дипломатії навколо зазначеної проблеми постала загроза подальшого усунення СРСР від загальноєвропейських справ. На рівні ЦК ВКП (б) «іспанська питання» контролював секретар ЦК Л. М. Каганович, по лінії НКИД - заступник наркома закордонних справ М.М. Крестінскій і заст. завідувача 3-м західним відділом НКИД Вейнберг.

За нашими підрахунками, протягом серпня 1936 Вейнберг 13 раз зустрівся з тимчасовим повіреним у справи Франції в СРСР Пайяром, двічі йому направляв ноти М.М. Литвинов. 5 службових записок з іспанської питання за цей же час було подано Крестінскім Сталіну (14 серпня навіть 2), не кажучи про обмін телеграмами НКИД СРСР з радянськими повпредами в провідних європейських країнах [16].

Як відомо, французька нота Великобританії та Італії від 2 серпня 1936 містила пропозицію про укладення угоди про невтручання між цими трьома країнами під приводом найбільшої вираженості їх інтересів на Піренеях і в басейні Середземного моря з відмовою від постачань зброї обох воюючих сторонам (так звані «середземноморське угоду »).

Італія на кілька днів затримала відповідь, Англія визнала тристоронню угоду нерезультативним, у повторній ноті (4 серпня) висловивши побажання включити до нього Німеччини та Португалії [17].

За думку британських лідерів, невключення до нього Німеччини здатне було викликати у Гітлера реакцію, можливо, більш бурхливу, ніж італійська на укладену напередодні конвенцію Монтре. Надмірне протиставлення Італії Німеччини в Напередодні зустрічі з приводу пакту п'яти держав в Лондоні таїло серйозну небезпеку для Британії. Поступаючись британської прохання (повтореної додатково в ноті до посольства Франції після обіду 4 серпня Галіфакс), французький МЗС ввечері того ж дня направив запрошення цим країнам. Тоді ж прийшла відповідь з Берліна [18].

Німеччина заявила, що готова приєднатися до угоди. За даними радянської дипломатії, деякі лідери гітлерівського керівництва «наполягали на обережності і посилено радили не бентежити Францію і особливо Англію відмовою приєднатися до пропозиції про нейтралітет ».

Вони підкреслювали, що він накличе на німецький уряд звинувачення, буде сприяти розв'язанню війни в Іспанії та штовхне Франції, а можливо і Англію, на шлях прямої допомоги Мадриду [19].

Своє принципову згоду на невтручання Німеччина обумовлювала участю в ньому СРСР. «Представляється цікавим, писав з цього приводу французький посол у Берліні Франсуа-Понсе, що він [фон Нейрат, міністр закордонних справ Німеччини В.М.] проявляє прагнення долучити Росію до переговорів. До теперішнього часу уряд Рейху було виключно стурбоване тим, щоб виключити Радянський Союз з будь-яких спільних переговорів »[20].

До відомості радянської сторони інформація про французький демарш була доведена 4 Серпень тимчасовим повіреним у справах Франції в СРСР Пайяром. Цей факт міг би трактуватися як рядовий обмін інформацією між двома сторонами. Але в вищезгаданому відповіді Лондона на французьку ноту підкреслювалося, що угода про невтручання має охоплювати всі країни, здатні поставляти зброю та амуніцію до Іспанії, але при цьому Радянський Союз у списку потенційних учасників угоди не згадувався.

Не буде він названий і 6 серпня в усному британському меморандумі Італії, переданому Чіано тимчасовим повіреним у справах у Римі Інгремом [21].

Французька демарш у Москві можна розглядати як самостійний і продуманий крок. Пайяр мотивував свої дії побоюваннями, «як би на іспанській грунті не почалося пряме протистояння між Німеччиною, Італією і Францією »[22]. Париж цікавила радянська позиція і евентуального підтримки Франції в іспанському питанні. Крім того, К'де Орсе відчував деяку нервозність у зв'язку з візитом в ці дні Р. Вансіттарта в Берлін.

Ставлення Англії до урядів Народного фронту, як відомо, не відрізнялося зайвої розташованому, Радянський Союз же вдало міг підійти на роль противаги.

Французька варіант невтручання припускав участь і радянської сторони, але відразу озвучити цей нюанс французька дипломатія не поспішала і не вирішувалася, не заручившись принциповим радянським згодою і не отримавши відповіді з Лондона, Рима, Берліна. Наступний французький крок у цьому напрямку - передача СРСР 5 серпня вже офіційної пропозиції прийняти принцип невтручання у внутрішні справи Іспанії і «брати участь у зазначеному угоді». Підкреслимо, що Великобританія про французьку акції не була заздалегідь проінформована [23]. Також повірений у справах Франції в Лондоні Камбон в розмові з співробітником британського МЗС Дж. Маунсі 6 серпня не проінформував останнього про радянський відповіді і відмовився від запропонованого британського посередництва в Москві [24].

До 8 серпня ще не дали відповіді на французьке пропозицію Італія, Польща та Португалія, перша - під приводом відсутності Муссоліні в Римі (?!), а Польща та Португалія - через відсутність міністрів закордонних справ.

Цікаво порівняти вимоги, якими провідні учасники угоди про невтручання супроводжували свої ноти принципової згоди про приєднання до нього: Великобританія на початковому етапі прагнула обмежити його коло потенційними учасниками «пакту 5-ти». Німеччина, Італія та Португалія, як зазначалося вище, з побоювання відкритої підтримки республіканців Радянським Союзом хотіли пов'язати його угодою про невтручання.

Проект радянського відповіді на французьке пропозицію, переданий Крестінскім 5 серпня для затвердження Сталіну, припускав обумовити згоду СРСР негайним приєднанням, в першу чергу, Італії, Німеччини та Португалії (пізніше в тексті ноти Парижу ввечері того ж дня залишиться тільки Португалія Пайяр повідомить радянській стороні про відповідь Німеччини).

Принциповий момент: на відміну від тактики липня 1936 радянська дипломатія визнала, що «з відповіддю зволікати не можна », мотивуючи це небезпекою бути втягнутими у тривалі переговори, під час яких - перший чіткі контури радянської позиції в іспанському питанні - Франція буде вважати себе зв'язаною, а німці та італійці продовжувати допомагати заколотникам. У цій же службовій записці окреслювалася і проблема так званого «непрямого втручання», яка стане згодом однією з дискусійних тем в Комітеті з невтручання: Крестінскій вважав за потрібне підкреслити, що надання допомоги законному іспанському уряду і заколотникам - не тотожні акції. Але! - Радянське керівництво ще не було готове до допомоги Мадриду: «... думка я намагався сформулювати так, щоб з нашого відповіді не випливало, що якщо Німеччина і Італія будуть продовжувати допомагати заколотникам, то ми неодмінно зробимо допомогу іспанському уряду »[25]. Радянська сторона не бажала в той момент ні з ким ускладнювати відносин з-за Іспанії (що виглядає виправданим з точки зору національних інтересів) і намагалася залишити собі деяку свободу дипломатичного і політичного маневру.

Отже, фашистські держави і СРСР були взаємні на початку серпня 1936 р. у бажанні зв'язати один одного хай формальним, але зобов'язанням не втручатися в іспанські справи. Але не можна забувати, що Італія і Німеччина в тій чи іншій мірі вже визначилися у своїх інтересах в Іспанській війні і допомагали заколотникам. Про яке «невтручання» могла йти мова?! Не випадково міністр закордонних справ Італії Чіано в бесіді з Інгремом (7 серпня) наполягав на проголошенні нейтралітету, а не невтручання [26]. Політична наївність - припускати, що допомога припиниться, і цьому плані вона не була притаманна нікому з політичних лідерів країн, що починали міжнародну політичну гру під назвою «невтручання» [27]. Скоріше, італійці сподівалися (Англія, Франція і СРСР), що угода про невтручання не дасть розростися її масштабами.

Радянську бік «неприємно здивувала» преамбула проекту декларації про невтручання, переданого Пайяром 8 серпня. На думку Крестінского,, наголосив в той же день цю думку у службовій записці Сталіну, «вона складена таким чином, щоб під нею могли підписатися всі держави, як ті, які хотіли б перемоги уряду, так і ті, які співчувають фашистам. Завдяки цьому весь проект носить характер декларації, що легалізував фашистів як рівноправної воюючої сторони »[28].

Крестінскій вважав, що декларативні формулювання правильніше взагалі опустити і обмежитися перечісленіем зобов'язань, які брали на себе договірні сторони [29].

Мотивування, на думку радянської дипломатії, повинна бути виключена (зауважимо, що це могло виправдовувати радянські дії в подальшому), з чим не згодні були французи: цю думку підкреслив у бесіді з Вейнберг 13 серпня Пайяр. Вони побоювалися, що такого роду коригуваннями можуть скористатися інші країни, щоб внести поправки вже по суті. Зауважимо, що про зміст інструкції французького МЗС, отриманої в цей же день, Пайяр визнав за необхідне проінформувати в приватному порядку Вейнберга і в кінці розмови попросив прийняти його на наступний день вже для офіційного розмови з цього питання [30].

Англія, надаючи особливого значення збереженню початкового варіанта вступної частини французького проекту, вважала за потрібне погоджувати проект угоди з внутрішнім законодавством всіх запрошених держав (?!), обумовлюючи, що вона не зможе повністю взяти на себе зобов'язання про заборону транзиту. Італія наполягала на додаток декларації забороною вербування волонтерів та зборів на користь іспанського уряду або його противників, на припиненні мітингів солідарності з ним у країнах-членах, також як і кампанії в пресі. Німеччина вважала за потрібне також приєднання до угоди Сполучених Штатів, напередодні прийняли закон про нейтралітет.

Португалія вимагала, щоб Англія чи Франція гарантували недоторканність португальській території на «випадок перемоги в Іспанії комуністів» [31].

Фактично під угоди прикриттям погодження тексту на міжнародному рівні йшов торг навколо «іспанською карти», таівшій, за словами британського повіреного в справах у Римі Інгрема, ризик перерости в конфлікт доктрин [32]. Давши принципову згоду на участь у ньому, Німеччина, Італія, Великобританія, Португалія і Радянський Союз під різними застереженнями коректували текст угоди і обумовлювали факт його підписання, фактично відстрочуючи цей акт, а отже, і реалізацію самої угоди. Всі намагалися виграти час.

При аналізі ходу вироблення тексту угоди простежується спроба англійської тиску на Францію та бажання взяти процес під свій контроль.

Англійських політиків і дипломатів насторожувало, що французька сторона діє надмірно самостійно без жодних консультацій з ними і не завжди ставлячи до відома про робляться кроки [33].

Як згадувалося вище, коли в бесіді з Камбон 6 серпня помічник заступника міністра закордонних справ Великобританії Маунсі запропонував політичну і дипломатичну підтримку французьким ініціатив в Москві, він отримав відмову. Англійська дипломатія активізувала свою діяльність в цьому напрямку в Лісабоні, Римі та Берліні. 11-15 серпня йшов інтенсивний обмін інформацією Ідена і його помічників з Клерком і британськими послами в Італії і Німеччини, з французьким посольством у Лондоні і виразно проявилися спроби коригувати французькі дії [34].

Виникли навіть деякі часові Аглоу-французькі розбіжності тактичного плану: англійці пропонували спочатку заборонити експорт зброї і амуніції до Іспанії, французи відстоювали ідею укладення повномасштабної угоди (до слова сказати, події підуть за британським сценарієм).

14 Серпень Пайяр вручив Вейнберг пам'ятну записку, передав офіційне прохання Дельбоса доброзичливо розглянути питання про радянські поправки до вступної частини проекту (зняти їх) і по можливості терміново дати відповідь. У записці зазначалося, що наполегливість радянської сторони з питань змісту преамбули угоди дає привід деяким урядам (зокрема, італійської) продовжити дискусію по інших пунктах, яку необхідно закінчити як можна швидше [35]. І в даній ноті, у ході бесіди Пайяра з Вейнберг підкреслювалася думка, що «британський уряд надає особливого значення тому, щоб вступна частина французького проекту була повністю збережена »[36]. Того ж дня Сталіну разом з цією французької нотою була передана службова записка Крестінского. Заст. наркома НКИД був налаштований досить категорично: впевнений, що не радянська зволікання затримує підписання угоди, він вважав можливим зняти поправки тільки у разі виконання аналогічних дій іншими державами, в іншому випадку «ми не маємо в даний момент підстав для перегляду своє ставлення до вступної частини французького проекту ». Ця умова була зафіксовано в постанові політбюро ЦК ВКП (б) (протокол No 42) від 17 серпня і повторено в той же день Вейнберг Пайяру [37].

Але, уміло скориставшись затягається паузою, ініціативу перехопила Великобританія, поступово нав'язавши свої правила гри. Французький план дій, як відомо, передбачав обмін нотами про прийняття принципу невтручання одночасно, щонайменше, з послами шести європейських країн, а також утворення Комітету представників цих країн для розробки практичних заходів по реалізації прийнятої декларації, про що доповідав у Лондон 13 серпня Клерк. На день пізніше Клерк передав Дельбосу проект ноти, в якій пропонувалося під приводом необхідності прийняття термінових заходів підписати угоду в двосторонньому порядку. Нота (про заборону експорту зброї та амуніції в Іспанію, прямого чи непрямого) з частковими і несуттєвими змінами повторювала початковий французький варіант. Усно Клерка пропонувалося вказати на зацікавленість британського уряду в підключенні до угоди странпроізводітелей зброї - Чехословаччини, Бельгії та Швеції (пізніше таку ж зацікавленість висловить і німецька сторона). Ймовірно, французька сторона, погодившись на британське пропозицію, не розглянула в цьому демарш достатньо тонкий хід, оскільки в декларації говорилося про її вступ у силу тільки після підключення до неї Німеччини, Італії, Португалії та Радянського Союзу. 15 серпня в Парижі було підписано обидва еквівалента декларації [38].

За думку Вейнберга, 16 серпня обговорював цей факт з Пайяром, французька дипломат був дещо здивований двостороннім характером обміну нот. У повідомленні ж Пайяра в Париж (17 серпня) зазначалося, що затримка радянської сторони з відповіддю свідчила про її замішанні: у разі прийняття запропонованої процедури деякі країни могли трактувати і використовувати її умови у своїх інтересах, породивши небезпечну двозначність.

Англо-французький демарш провів, як здалося Пайяру, несприятливе враження на радянських лідерів.

Французька дипломат був переконаний, що Радянський Союз «щодо своєї міжнародної політики страждає деяким комплексом неповноцінності, який іноді визначає його образливу реакцію »[39].

Наступні дні британські дипломати в Римі та Берліні активно переконували своїх німецьких і італійських колег у необхідності максимально швидше приєднатися до угоди і не наполягати на включенні яких-небудь коректив у текст декларації, обмежившись зауваженнями. Так, за даними радянської дипломатії, що не останню роль у цьому відіграла зустріч і бесіди Гітлера з що знаходилися в цей час у Німеччині Вансіттартом: «Цей обмін думками, ... все ж таки зробив своє вплив на рішення німецького уряду приєднатися (хоча б «у принципі») до французького пропозицією про нейтралітет [40]. Берлін висловив принципове згоду 17 серпня, а приєднався до угоди тижнем пізніше, 24 серпня. Рухи в позиції Італії з'явилися, на думку Інгрема, результатом переговорів французького посла в Римі Шамбрена з Чіано в ніч з 19 на 20 серпня. На Наступного дня Італія та Португалія стали черговими учасниками угоди. Зауважимо, що італійський варіант ноти про невтручання, як, втім, німецька і португальська, не містив преамбули з мотивацією [41].

Інформацію про досягнуті результати Пайяр відразу ж повідомляв Вейнберг, але повнота її, так само як і обсяги записів розмов двох дипломатів, істотно скоротилася. Так, запитувані Москвою докладні відомості про позиції всіх учасників переговорів Париж Пайяру не передавав. Коли ж 21 серпня Радянський Союз ще не висловив свого офіційного згоди, Пайяр підкреслив, що уповноважений своїм МЗС прискорити відповідь радянського уряду і запропонував до отримання необхідної інформації намітити нову формулу, в деякій мірі враховує радянські зауваження до преамбулі декларації.

Наполегливість французької дипломатії, як випливає з архівного джерела, була розцінена радянською стороною як прояв явною нервозності [42].

На засіданні 23 серпня 1936

Політбюро ЦК ВКП (б) пішло на зміну власної постанови від 17 серпня (до того часу було вирішено питання про призначення в Мадрид радянського повпреда), зняло радянські поправки до вступної частини французької декларації про невтручання в іспанську війну і «запропонувало М. Литвинову підписати декларацію». Того ж дня за допомогою обміну нотами з французьким урядом СРСР приєднався до угоди про невтручання [43].

Таким чином, після аналогічної акції Німеччини 24 серпня 1936 Угоду про невтручання у справи Іспанії було підписано провідними європейськими країнами (всього ж його підпишуть 27 держав). Але, приєднуючись до угоди, кожен з перших п'яти основних його учасників, не зумівши внести в текст істотних коректив, залишався при своїх планах, відчутно ускладнивши в подальшому роботу Комітету з невтручання.

Звідси випливає, що вже на етапі узгодження і підписання декларації про невтручання чітко позначилася різниця в розумінні її призначення, трактування основних положень. Це зумовлювало різницю в реалізації і прирікало цей документ, покликаний відіграти важливу роль у врегулюванні як іспанського конфлікту, так і міжнародних відносин навколо нього, на непрацездатність.

Таким чином, угода про невтручання як серія двосторонніх угод являло собою, швидше, декларацію про наміри. Воно було нелегітимною з точки зору міжнародного права і не містила механізму реалізації (!), хоча досвід недавніх санкцій Ліги націй проти Італії мав навчити як політиків, так і законотворців максимально чітко, конкретно прописувати як основні положення угоди, так і форми його застосування і, безумовно, санкції проти порушників. Моральне засудження порушників міжнародних законів і кордонів, як засвідчила сучасна історія (наприклад, Рейнська авантюра Гітлера, Абіссінська Муссоліні) не було дієвим засобом впливу на них, їх зупинки.

Аморфність і обтічність угоди, образно певного Литвиновим «приватної внелігонаціонной угодою держав »[44], несла в собі і спокуса, і небезпека його порушення в доступному для огляду майбутньому, тим більше, що дотримання його Італією і Німеччиною було досить проблематичним. Не випадково вже 29 серпня 1936 статс-секретар міністерства закордонних справ Німеччини Дікгоф помітить у листі Нейрат: «Я з трудом вірю, що план [невтручання] являє серйозну небезпеку для нас.

Слово "Контроль" не з'явилося у французькій ноті, згідно з поясненням Франсуа-Понсе, максимум, що він може спричинити за собою - обмін інформацією та координацію »[45].

Францією в кінці серпня 1936 було запропоновано створити міжнародний комітет, що було серйозним порушенням Статуту Ліги Націй. Пропозиція Великобританією своєї столиці для розміщення Комітету із застосування Угоди про невтручання в Іспанію влаштувало і Італію, і Німеччину, без особливих симпатій ставилися до уряду Блюма і не впевнених у політичній стабільності Франції того часу. З даною ініціативою, акцентуючи її французьке авторство, погодилося і радянський уряд [46].

Можна стверджувати, що під час підписання декларації та створення Комітету з невтручанню Франція ще не слідувала беззаперечно у фарватері британської «Іспанської» політики. Це настане пізніше під впливом ряду внутрішніх і зовнішніх факторів. У августесентябре 1936 ескалація іспанського конфлікту і позиції фашистських країн прискорили процес її підпорядкування англійським інтересам. Пропозиція Лондона як місця роботи Комітету в цьому контексті було не випадково. Але Британія ще не прагнула повністю перехопити ініціативу, впевнена, що в тій ситуації Франція просто приречена на союзництво.

Процес обговорення угоди про невтручання в чому змоделював майбутні напрямки, вектори боротьби в Комітеті і в цілому біля іспанської проблеми і угруповання, позиції її основних членів (активність або щодо пасивну спостережливість і т.д.). У ході узгодження тексту угоди його учасниками були позначені такі проблеми політики невтручання, як «непряме втручання »(Італія, Португалія, Німеччина), права воюючих сторін (Португалія, СРСР), волонтерство (Італія), форми та методи організації контролю за поставками в Іспанію (Італія) та інші, навколо яких і розгорнеться основна боротьба в Комітеті з невтручання.

Відзначаючи всі вади та слабкості політики невтручання, її запрограмовану неспроможність, потрібно все-таки визнати, що альтернативи їй у розглянутий період, на жаль, не було.

Список літератури

1. Див: DBFP. 2nd. ser. Vol.17. Doc. 13-16, 18, etc. Р.14-19, 20-21.

2. Deaunay J.-M. 1936. Les interets francais en Espagne// Autoure de la guerre d'Espagne. Actes du cjlloque organise a la Sorbonne par le Centre de Recherche Ideologique et Discours les 7 et 8 novemre 1986. 2 ed. Sorbonne, 1993, P.165-172; Eden A. Facing the Dictators. L., 1962. P.476; Edwards J. The British Governrment and the Spanish Civil War, 1936-1939. L., 1979. P.15-39, 172-175;. Gallagher M.D. Leon Blum and the Spanish Civil War// Journal of Contemporary History. Vol.6. N 3, 1971. P. 58; Grandmougin J. Histoire vivante du Front populaire. P., 1962. P.223; Joll J. Intellectuals in Politics. L., 1960. P.38; Stone G. The European Great Powers and the Spanish Civil War/Parts to War: New Essays on the Origins of the Second World War. Ed. by R. Boyce and E. M. Robertson. L., 1989. H. The Spanish Civil War. N.Y., 1977. P. 344-345, 387-389, 825, etc.

3. АВП РФ. Ф.069. Оп.20. П.60. Д.4. Л. 25-29; Там же. Ф.098. Оп.19. Д.658. П.141. Л.47-49; Там же. Ф.082. Оп.19. П.83. Д. 4. Л.78-80.

4. АВП РФ. Ф.069. Оп.20. П.60. Д.4. Л.25, 29.

5. Див: Gallagher M.D. Leon Blum and the Spanish Civil War// Journal of Contemporary History. Vol. 6. N 3, 1971. P. 58.

6. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.7. P. 8-9, note 3.

7. Політбюро ЦК РКП (б) - ВКП (б) і Європа. С.340.

8. DDF. 2e ser. T.3. Doc.17, 25. Р.52, ref. 3

9. Gallagher M.D. Leon Blum and the Spanish Civil War. Р.59. Пізніше стане відомо, що секретна інформація про початковий французькою вирішенні допомогти Мадриду буде розголошена іспанським військовим аташе в Парижі, майором Антоніо Барросо, які симпатизують Франка, який передасть її кореспонденту «Ехо де Парі» Генрі Керіллісу.

10. DDF. 2e ser. T.3. Doc.56, 59. P.97-98, 100-101; DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.44. Р.47-48.

11. DDF. 2e ser. T.3. Doc. 56, 59; DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.45. Р.49, note 3. P.49-50; Doc.52. Р.5859; АВП РФ. Ф.097. Оп.11. П.102. Д.14. Л.193.

12. ДВП СРСР. М., 1974 Т.19.С. 392-393; Постернак А.В. Зовнішня політика Франції в зв'язку з громадянською війною в Іспанії (1936-1939 рр..). Дисс .... Канд. іст. наук. Ярославль, 1998. С.114; Політбюро ЦК РКП (б) - ВКП (б) і Європа. Рішення «Особливої папки». 1923-1939. М., 2001. С.339. Прім.1. та ін

13. DDF. 2e ser. T.3. Doc. 30, 33, 34, 66, 69, 111.

14. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.45. Note 3. Р. 49-50, Doc. 78. Р.83; АВП РФ. Ф.010. Оп. 11. П. 71. Д.53. Л.19-20.

15. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc. 53. P.59; Doc. 57. P.63-64; Doc. 72. P.78; Doc. 77. P.82; Doc. 83. P.78, etc.

16. АВП РФ. Ф.097. Оп. 11. П.102. Д.14; Там же. Ф.010. Оп. 11. П.71. Д.53; Там же. Ф.098. Оп.19. П.141. Д.658; Там же. Ф.415. Оп. 8. П.57. Д.2.

17. DDF. 2e ser. T.3. Doc. 56, 59; DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.45. Р.49, note 3. P.49-50; Doc.52. Р.5859.

18. DBFP. 2nd. ser. Vol.17. Doc. 52. P.58-59. Note. 1; DDF. 2e ser. T.3. Doc.75, 76. P.118-119.

19. АВП РФ. Ф.082. Оп. 19. Д.4. Л.114. Суріц-Крестінскому, 15 серпня 1936

20. DDF. 2e ser. T.3. P.113; DBFP.2nd ser. Vol. 17. Pp. 55-56; DGFP. Ser.D. Vol.3. Doc.29. P.29. Меморандум міністра закордонних справ Нойрата, 4 серпня 1936

21. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.52. P.58; Ciano's Diplomatic Papers. L., 1948. P.27-28.

22. АВП РФ. Ф.097. Оп.11. П.102. Д.14. Л.194-195; DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc. 52. Р. 58-59.

23. АВП РФ. Ф.097. Оп.11. Д.14. Л.193.

24. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.64. Р.68.

25. АВП РФ. Ф.010. Оп.11. П. 71. Д.53. Л.19-20. Крестінскій - генеральному секретарю ЦК ВКП (б) тов. Сталіну. 5 серпня; Там же. Ф.098. Оп.19. П.141. Д.658. Л.218-219.

26. DBFP. 2nd ser. Vol. 17. Doc. 69. Note 4. P. 75.

27. «Я, писав 7 серпня Крестінскій, жодної хвилини не сумніваюся, що до остаточного розгрому іспанських повстанців Італія та Німеччина будуть їм самим активним чином допомагати ». - АВП РФ. Ф.098. Оп.19. П.141. Д.658. Л.220. «100% нейтралітет Чіано, як він заявив про те, важко узгоджується з інцидентами по постачання літаків », коментував телеграму Інгрема з Риму від 7 серпня третій секретар британського МЗС по Лізі націй і Західному департаменту С.А. Шугбург. DBFP. 2nd ser. Vol. 17. Doc. 69. Note 4. P.75.

28. АВП РФ. Ф.010. Оп.11. П.71. Д.53. Л.28. Крестінскій М.М. - Сталіну І. 8 серпня 1936

29. Там же.

30. Там же. Л. 41.

31. Там же. Л. 39, 42-43; DBFP. 2nd ser. Vol. 17. Doc.62, 69, 70, Р.66, 74, 76; DDI. 8ser. Vol. 687. P.755.

32. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.71. Р.77.

33. Ще 7 серпня британський посол у Парижі Клерк в бесіді з Дельбосом, яку він намагався представити як суто особистий обмін думками, активно зондував французьку позицію на предмет ставлення до Мадридської уряду і можливості допомоги йому, підкреслюючи критичність і небезпеку ситуації. У бесіді були присутні й елементи легкого шантажу: Клерк утрирувано можливі ускладнення у взаєминах Великої Британії та Франції в даній колізії в разі підтримки ним іспанського уряду. На що Дельбос відповів, що він і його колеги не бажають нічого, крім як тісно співпрацювати у вирішенні проблеми. 11 серпня Ллойд Томас із задоволенням констатував у своєму посланні Кадогану, що, на його думку, ця бесіда стала одним з визначальних чинників у французькому проходженні політиці невтручання. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.67. Р.71-71; DDF. 2e ser. T.3. No. 108. Note.1. P. 159.

34. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc. 64, 7981, 83-84, 86-96. Р. 67-68, 85-104.

35. АВП РФ. Ф.010. Оп.11. П.71. Д.53. Л. 41, 38-39.

36. Там же. Л.38-39, 40, 44.

37. Там же. Л. 42-43; Ф.097. Оп.11. П.102. Д.14. Л. 182; Політбюро ЦК РКП (б) ВКП (б) і Європа. С.339.

38. DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc.94, note 1, 3. P.100-102; Doc. 95-96. P.103-104; DDF. 2e ser. T.3. Doc. 150. P.221-223.

39. АВП РФ. Ф.097. Оп. 11. П.102. Д. 14. Л.183; DDF. 2e ser. T.3. Doc. 156. Р. 229.

40. АВП РФ. 082. Оп.19. П.83. Д.14. Л.86-87.

41. АВП РФ. Ф.097. Оп. 11. П.102. Д. 14. Л.180; DBFP. 2nd. ser. Vol. 17. Doc. 101, 103-106, 116, 121. Р. 108-139, 147-148; DDF. 2e ser. T.3. Doc. 185.

42. АВП РФ. Ф.097. Оп. 11. П.102. Д. 14. Л. 179. Запис розмови Вейнберга з Пайяром, 21 серпня 1936 р.

43. Політбюро ЦК РКП (б) ВКП (б) і Європа. Док. 243. Прим.2. С. 340; АВП РФ. Ф.010. Оп.11. П.71. Д.53. Л.52-53.

44. АВП РФ. Ф.0136. Оп.20. П.167. Д.828. Л.29.

45. DGFP. Ser.D. Vol.3. Doc.64. P. 64.

46. АВП РФ. Ф. 010. Оп.11. П.71. Д.53. Л.55; Дікгофф писав 30 серпня 1936: "Ми не зможемо уникнути скарг [на втручання в іспанські справи - В.М.] в будь-якому випадку. Ситуація може бути прийнятною для нас, якщо центр тяжіння, яким став Париж в результаті французьких ініціатив, переміститься в Лондон ". DGFP. Ser.D. Vol.3. Doc. 64. Р.64, також: Doc.65. Р.65.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.yspu.yar.ru