Облога Севастополя у спогадах очевидців

Дніпропетровський історико-географічний ліцей № 13

Дніпропетровськ, 2005 р.

«Справжнє мужність і відвага людей виявляється лише в стінах обложеного міста! »

Джахан III

Це висловлювання дійшло до нас із середньовіччя, а й зараз воно не втратило актуальності, адже облога міста - не є пережитком середньовічної військової тактики. Хоча вже давно ніхто не зводить навколо міст величезних стін, і, здається, немає нічого складного в тому щоб просто ввійти на вулиці зі зброєю, але справжнім бар'єром для завойовників стає героїзм оборонців і жителів цього міста!

Одним з справжніх проявів героїзму в період Великої Вітчизняної війни стала оборона Севастополя, яка тривала з 30 жовтня 1941 до 4 липня 1942. За цей героїчний факт своєї історії Севастополь був удостоєний звання міста-героя і був нагороджений орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка»

УКАЗ

Президії Верховної Ради СРСР про вручення місту-герою Севастополю ордена Леніна і медалі «Золота Зірка»

За видатні заслуги перед Батьківщиною, мужність і героїзм, виявлені трудящими міста Севастополя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, і на відзначення 20-річчя перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. вручити місту-герою Севастополю орден Леніна і медаль «Золота Зірка».

Голова Президії Верховної Ради СРСР

А. Мікоян.

Секретар Президії Верховної Ради СРСР

М. Георгадзе.

Москва, Кремль. 8 травня 1965.

Першою, і найважливішою Ланкою оборони завжди вважалися військові. Ось спогади маршала СРСР Н.І. Крилова про перші атаці німецько-фашистськими загарбниками Севастополя.

КРИЛА Микола Іванович (1903-72), Маршал Радянського Союзу (1962), двічі Герой Радянського Союзу (1945). У Велику Вітчизняну війну начальник штабу і командувач поруч армій. З 1947 командувач військами ряду ВО. З 1963 головнокомандувач Ракетними військами стратегічного призначення - Заступник міністра оборони СРСР.

Здається, зовсім невеликий Крим! Трикутник Сімферополь - Алушта - Севастополь, що вміщує всю південну частину півострова, можна об'їхати на машині за кілька годин. Але оманні кримські короткі відстані, якщо треба перетинати цей трикутник через гірські хребти та їх відроги. А тим більше -- якщо доводиться прокладати собі шлях з боєм.

Противник виявив більше мобільності, ніж ми від нього чекали, коли в ніч на 2 листопада намічали в Шумхае маршрут руху головних сил армії на Севастополь по долині Качи, через Бія-Сала, Шури (тепер Верхоріччя, Кудрін). Як потім стало відомо, Манштейн, кинувши свій 54-й корпус прямо на Севастополь, поставив частинах 30-го корпусу завдання не випустити з гір Приморську армію. Швидко реагуючи на маневр наших військ, німці зуміли зайняти Шури раніше, ніж туди підійшли приморці.

Спроба чапаєвці і 95-ї дивізії збити ворожий заслін вдень 3 листопада закінчилася тим, що на південь від захопленого противником селища прорвався лише один стрілецький полк - 31-й Пугачовська.

Спішно підтягнувши з Бахчисарая підкріплення, німці заткнули пробиту пугачовці пролом, і іншим нашим частинам пройти тут вже не вдалося. Посів противник і селище Мангуш (Партизанське). Приморці виявилися в напівоточенні, під загрозою ворожих атак з трьох напрямків.

Таке було становище до вечора 3-го, коли з Балаклави, куди ми щойно прибули, командарм зв'язався по радіо з «Василем» і «Трохимом» (кодові псевдоніми генералів В. Ф. Воробйова та Т. К. Коломійця). Положення це вимагало від військ самих рішучих дій, до того ж без будь-якого зволікання.

З огляду на особисті якості командирів, командарм наказав очолити подальший марш комдиву Чапаєвської генерал-майору Коломійцю, вказавши найкоротший маршрут на Керменчик, Ай-Тодор, Шулі. Допускалося, звичайно, що обстановка може змусити відхилитися від цього маршруту. До ранку надійшли донесення про нічний бій біля селища Улу-Сала (Зелене). Там приморці завдали з ходу удар які стали на їхньому шляху частинам 72-ї німецької піхотної дивізії. Було захоплено 18 гармат і інші трофеї. А головне - забезпечена можливість продовжувати рух до Севастополя. Задум ворога - блокувати і знищити наші війська в горах - зривався.

Але наші тривоги на цьому не скінчилися. І пройти залишилася частину шляху найкоротшим або хоча б відносно коротким маршрутом основний колоні (95-а дивізія, два стрілецькі та артилерійські полки Чапаєвської і деякі підрозділи 172-й) знову не вдалося.

Після того, як ця колона минула Біюк-Узенбаш (Щасливе), звідки вже зовсім близько до виходу в рівнинну частину долини Бельбеку, противник ще раз перегородив їй шлях в районі Гавро (Відрадне), встигнувши заволодіти пануючими над гірським проходом висотами. Однак наші війська пробилися і тут, добре використавши гаубиці та міномети і завдавши ворогові значних втрат.

5 листопада, у селищ Гавро і Коккоз (Соколине), колона з боєм вийшла на шосейну дорогу, що веде через Ай-Петрі на Південний берег Криму.

Ще недавно здавалося, що дорога ця військам не знадобиться, вони її тільки перетнуть. До севастопольських рубежів залишалося по прямий менше двадцяти кілометрів ... Але район Ай-Тодора (Гористі) перебував вже в руках супротивника, і успішний прорив через нього представлявся сумнівним. Тим паче, що у артилеристів підходили до кінця боєприпаси.

А перехопити айпетрінскую дорогу ворог вже не міг. У , що склалися, цей кружним шлях став єдино надійним.

«відходити швидше на Алупку», - радирував командарм генералу Коломійцю. Назустріч колоні з Ялти висилалися пальне для машин, продовольство, фураж. Прикордонники, які ще дозорну несли службу на Ай-Петрі, і партизани, вже почали зосереджуватися в горах, допомогли організувати прикриття маршу.

Терміни виходу до Севастополя основних сил армії, весь час відсовуються виникають перед військами новими і новими перешкодами (багаторазові вимушені обходи збільшили весь їхній шлях у кінцевому рахунку майже до 250 кілометрів), 6 листопада нарешті стали досить ясними.

- Максимум післязавтра всі повинні бути тут, - з полегшенням говорив Іван Юхимович Петров, вдивляючись в останні мої позначки на карті.

Тривала відрив польового управління від наших дивізій всі ми переживали важко.

Як не чекали війська під Севастополем, частинам, спустився в ніч на 7-е з Ай-Петрі, був дозволений короткий відпочинок в Лівадії. Цього вимагала стан людей, виснажених тижнем найважчого гірського маршу.

Щоб дати хоча б деяке уявлення про те, чого варто було протягнути через гори артилерію та іншу техніку, я звертаюся тут -- оскільки сам в цьому марші не брав участь - до спогадів, переданим мені начартом 95-ї дивізії полковником Д. І. Піскуновим.

«Пригоди почалися, - розповідає Дмитро Іванович, - на переході між річками Альма і Бод-рак. Вузька гірська дорога, пролягає серед густих заростей дубняка, мала круті підйоми та спуски, була розмита дощами. Щоб пропустити по ній артилерію, автомашини, вози, доводилося засинати промоїни, вирубувати дубняк. Машини та знаряддя долали підйоми тільки за допомогою штовхали їх людей. У тракторів багато разів злітали гусениці. Ще важче давався спуск техніки під ухил - на лямках, на канатах ...»

Це було ще самий початок шляху, війська тільки-тільки втягнулися в гори. У міру поглиблення в них труднощі зростали. Однак накопичувався і досвід пересування по горах, якого наші частини перш зовсім не мали. Ось як описує далі Д. І. Пискунов спуск з висоти 655,0 вже після зіткнення з противником в долині Качи:

«Піхотинці йшли під гору зигзагами на широкому фронті, збираючись на нижній терасі у відділення і взводи і негайно ховаючись в заростях. А полкові та протитанкові знаряддя спускали в такий спосіб: між спицями коліс просовував кол так, щоб серединою він опирався в лобову частину станини, до вушка станини прив'язувався кінець каната, обмотаного навколо товстого дерева, і знаряддя спокійно ковзало вниз на загальмованих колесах. Потім, спускаючи гармати і гаубиці дивізійної артилерії, спробували для економії часу відмовитися від гальмування коліс і притримувати гармати канатом тільки до середини схилу, а далі вони котилися вільно, гальмує лише сошниками. Одне або дві гармати перекинулися, але всі були спущені без ушкоджень ».

Єдине, що довелося залишити в горах, - це кілька легкових автомашин, які, звичайно, не слід було з собою брати. Всю іншу техніку люди самовіддано провели, пронесли через гірські кручі, хоча в ряді випадків шлях, позначений на карті як дорога, на перевірку опинявся ледь второваною стежкою.

Але ж за ці дороги і стежки, за те, щоб мати можливість ними скористатися, потрібно було ще вести бої!

Марні намагання замкнути армію в горах обійшлися ворогові недешево. Я не наводжу що фігурували в тодішніх зведеннях дані про втрати, які приморці завдавали противнику, збиваючи його заслони: ті цифри могли бути й недостатньо точними. Згадаю лише, що в бою за вихід до Коккоз наші передові підрозділи знищили, зокрема, штаб 301-го піхотного полку 72-ї німецької дивізії, причому серед убитих був виявлений і його командир. Сама присутність наших військ в гірському районі на південь від Бахчисараю відволікало і сковувало значну частину армії Манштейна - майже половину її бойового складу. Тим самим послаблявся її перший натиск на Севастополь.

Севастопольський гарнізон і Приморська армія, що йшла захищати місто, з'єдналися пізніше, ніж ми розраховували. Але дії приморців в горах, що завершилися виходом наших дивізій на Південний берег Криму, не дозволили німцям зібрати в кулак і одночасно зосередити проти Севастополя їх ударні сили. Ні та ворожа угруповання, яка повинна була оволодіти містом з ходу, ні та, якою ставилося завдання не підпустити до нього наші дивізії, успіху не досягли. Таким чином, приморці, пробився до Севастополя, вже істотно впливали на початок боротьбу за місто.

Відпочинок військ в Лівадії довелося обмежити кількома годинами. Близько полудня 7 листопада вони були підняті по тривозі, щоб продовжувати марш.

До цього часу два полки нашої 421-ї дивізії, які три доби разом з прикордонниками стримували противника біля Алушти і зазнали там важкі втрати, зайняли оборону вже аж під Ялтою, а німці були в Гурзуфі.

Тривожним стало і положення в Байдарській долині, куди гітлерівці почали проникати невеликими групами з півночі, погрожуючи Ялтинському шосе. Його прикривала тут нечисленна кіннота - щойно прибулі залишки 40-й і 42-й кавдивізії. Словом, треба було форсувати рух військ, поки шосе в наших руках, поки на нього не вирвалися фашистські танки.

Через гори перевалили з півночі хмари, йшов дощ, і ворожа авіація з'являлася над дорогою лише зрідка, коли ненадовго світлішало. У другій половині дня 8 листопада всі частини 95-й і 25-ї Чапаєвської дивізій минули Байдарські ворота. Полки 172-ї дивізії, обігнавши основну колону ще в горах, пройшли цей рубіж раніше. Вранці 9-го, пропустивши останні обози, досягли Байдар підрозділи, що прикривали марш.

У цей день на позиціях під Севастополем стало кілька спокійніше. Противник, як видно зрозумівши, що оволодіти містом не так-то просто, накопичував сили. Атаки, що тривали на окремих ділянках, успішно відбивалися. І якщо дві доби тому частини, які виходили з гір, відразу ж виводилися на передову, то тепер ми змогли дати дивізії генерала Воробйова відпочинок - звичайно, недовгий - у казармах зенітного училища, відправити людей у лазню.

З нетерпінням чекаючи підходу військ, в штабі армії турбувалися, звичайно, не тільки про те, коли вони прийдуть, а й про те, в якому прийдуть складі.

Турбуватися було про що. Особливо після того, як слідом за разведбатом чапаєвці до Севастополя добрався - ще 4 листопада - перша стрілецький полк-514-й з дивізії Ласкіна. Його командир підполковник І. Ф. Устинов, прийшовши до нас на КП, ніяково доповів, що з ним прибуло 60 червоноармійців, 13 молодших командирів, а всього, вважаючи штаб і санчастину, 103 людини ... Ніяковів він не тому, що відчував себе в чомусь винуватим, просто йому було ніяково називати все це полком. Тим не менш вирішено було вважати, що 514-й стрілецький продовжує існувати, і через день він, трохи поповнений, зайняв оборону біля селища Камара.

На щастя, стан інших прибулих частин і з'єднань виявилося більш відрадним. В дивізії Воробйова налічувалося до чотирьох тисяч бійців і командирів, майже стільки ж - у Чапаєвської. Всі частини мали потребу в грунтовному доукомплектуванні, але навіть у найбільш поріділих збереглися в значній мірі командні кадри, працездатні штаби. Артилерійські полки, що брали участь в гірському марші, і врятували, хоч як важко це було, свою бойову техніку.

Отже, СОР мав тепер чотири сектори. Комендантом кожного був командир однієї з дивізій Приморської армії. Штадіви ставали одночасно штабами секторів.

Перший - правофланговий - сектор, обороняв Балаклавське напрям, як уже говорилося, очолив П. Г. Новиков. Ми продовжує числитися Петра Георгійовича полковником, не знаючи, що ще 12 жовтня йому присвоєно звання генерал-майора. Цей сектор мав саме вузьке з усіх фронт - Всього 6 кілометрів, а й військ - поки один стрілецький полк, до того ж ще тільки що формується. Відновлення дивізії Новикова було справою майбутнього. Правда, це напрям прикривали ще кіннотники Кудюрова, розгорнуті в якості рухомого заслону на підступах до передового рубежу, в районі селища Варнутка. Поки в наших руках залишалися Байдари, та й шосе за ними, перша сектор знаходився як б в тилу і в боях участі не брав. Але зараз ситуація тут повинно було різко змінитися.

Комендантом другого сектора, 10-кілометровий фронт якого перетинав долину річки Чорна і Ялтинське шосе, став полковник І. А. Ласкін. Тут, спираючись на зміцнення Чоргуньского опорного пункту, зайняли оборону його 172-а дивізія у складі двох полків, поповнена флотськими формуваннями, і 31-й полк Мухомедьярова, тимчасово відокремлений від Чапаєвської дивізії.

Далі вліво йшло бойове мекензійское напрямок -- третій сектор з генерал-майором Т. К. Коломійцем на чолі. Тут на 12-кілометровому фронті оборонялися два полки чапаєвці, бригада Е. И. Жидилова і 3-й морський полк підполковника С. Р. Гусарова.

Лівий фланг оборони ставився до четвертого сектору. Його фронт проходив широкої 18-кілометрової дугою від примітної висоти 209,9, на південь від зайнятого вже противником Дуванкоя, до берега моря. Приморський ділянку цієї дуги з Аранчійскім опорним пунктом в гирлі Качи був самим далеким від міста (близько 20 кілометрів) і поки досить спокійним. Комендантом четвертого сектора став генерал-майор В. Ф. Воробйов, сили сектора складалися з 95-й стрілецької дивізії та 8-ї бригади морської піхоти.

Одночасно з розміщенням військ по секторах відбувалося доукомплектування наших дивізій. У них влилися всі окремі батальйони, сформовані в Учбовому загоні флоту, берегової оборони і тилових службах головної бази, підрозділи севастопольських ополченців, винищувальні загони. Перевели до ладу також значну частину особового складу армійських тилів, скоротили до межі полк зв'язку, взяли на облік кожен комендантську взвод.

поповнені дивізіям було далеко до штатного складу, багато полки залишалися двухбатальоннимі. Але все-таки кожен сектор мав і невеликий резерв. Скромний резерв командарма становили залишки 1330-го стрілецької (Осиповського) полку, батальйон школи зв'язку та бронепоїзд «Желєзняков».

Чим ми були відносно багаті, так це артилерією. У всякому разі в порівнянні з Одесою. Як-не-як армія мала в своєму розпорядженні вісьмома артполку, що зберегли в середньому до 70 відсотків штатної матеріальної частини. Всього -- близько двохсот гармат і гаубиць. До цього додавалися потужні берегові батареї, знаряддя дотів, двісті з гаком мінометів. Нарешті, можна було розраховувати і на артилерію кораблів.

Начарт армії полковник Н. К. руді і його начштабу майор Н. А. Васильєв ретельно продумали, як розподілити наявні вогневі засоби по фронту оборони. Передбачався і широкий маневр вогнем. Завдання ставилося така: мати можливість у разі потреби зосередити на будь-якій ділянці фронту вогонь принаймні половини всіх що знаходяться на плацдармі батарей. Це могла забезпечуютьть лише централізована система керування всіма видами артилерії в масштабі оборонного району. Вона існувала у нас в Одесі, і цей досвід відразу ж був застосований в Севастополі.

Артилерія була не тільки головною, але майже єдиною ударною силою, здатної в будь-який момент підтримати нашу піхоту. Танки існували швидше символічно: на 10 листопада армія мала дев'ять вивезених з Одеси старих Т-26, відновлених після важких ушкоджень, і ще один танк, який прибув з 172-ю дивізією, - все, що залишилося від придане їй танкового полку, героїчно воював у Перекопу.

Що стосується авіації, то тримати під Севастополем скільки-небудь значні повітряні сили було ніде. Найближчі добре обладнані аеродроми, де могли базуватися будь-які літаки, були втрачені. Залишалися два посадочні майданчики - на мисі Херсонес і Куликовому полі, призначалися раніше в основному для літаків зв'язку. На них з працею розмістилися 40 винищувачів і 10 штурмовиків зі складу ВПС флоту. Ще 30 легких човнових літаків МБР-2 (морські ближні розвідники) базувалися в Північній бухті. Бомбардувальники могли допомагати севастопольцям лише вильотом з Великої землі.

Увечері 9 листопада коменданти секторів доповідали про вступ до командування підлеглими їм частинами і про перших організаційних заходи щодо виконання наказу: батареї, знаряддя дотів, двісті з гаком мінометів. Нарешті, можна було розраховувати і на артилерію кораблів.

Начарт армії полковник Н. К. руді і його начштабу майор Н. А. Васильєв ретельно продумали, як розподілити наявні вогневі засоби по фронту оборони. Передбачався і широкий маневр вогнем. Завдання ставилося така: мати можливість у разі потреби зосередити на будь-якій ділянці фронту вогонь принаймні половини всіх що знаходяться на плацдармі батарей. Це могла забезпечити лише централізована система керування всіма видами артилерії в масштабі оборонного району. Вона існувала у нас в Одесі, і цей досвід відразу ж був застосований в Севастополі.

Артилерія була не тільки головною, але майже єдиною ударною силою, здатної в будь-який момент підтримати нашу піхоту. Танки існували швидше символічно: на 10 листопада армія мала дев'ять вивезених з Одеси старих Т-26, відновлених після важких ушкоджень, і ще один танк, який прибув з 172-ю дивізією, - все, що залишилося від придане їй танкового полку, героїчно воював у Перекопу.

Що стосується авіації, то тримати під Севастополем скільки-небудь значні повітряні сили було ніде. Найближчі добре обладнані аеродроми, де могли базуватися будь-які літаки, були втрачені. Залишалися два посадочні майданчики - на мисі Херсонес і Куликовому полі, призначалися раніше в основному для літаків зв'язку. На них з працею розмістилися 40 винищувачів і 10 штурмовиків зі складу ВПС флоту. Ще 30 легких човнових літаків МБР-2 (морські ближні розвідники) базувалися в Північній бухті. Бомбардувальники могли допомагати севастопольцям лише вильотом з Великої землі.

Увечері 9 листопада коменданти секторів доповідали про вступ до командування підлеглими їм частинами і про перших організаційних заходи щодо виконання наказу.

Н. І. Крилов, двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу, колишній начальник штабу Приморської армії

Як відомо гітлерівці за час облоги міста багато разів намагалися захопити його і ось розповідь Жовтневої Ф.С. про одну з атак 17.12.1941г.

ЖОВТНЕВА (Іванов) Пилип Сергійович (1899-1969), адмірал (1944), Герой Радянського Союзу (1958). Командувач Чорноморським флотом (1939-1943 і 1944-48), один з керівників оборони Одеси і Севастополя. У 1943-44 командував Амурської військової флотилії. У 1948-53 1-й заступник головнокомандуючого ВМС.

Друге великий наступ фашистів на Севастополь, розпочате 17 грудня 1941, для нас виявилося раптовим. Мій заступник у Севастополі контр-адмірал Г. В. Жуков та член Військової ради контр-адмірал Н. М. Кулаков 19 грудня дали телеграму Й. В. Сталіну, в якій доповіли, що Севастополь знаходиться під загрозою падіння, потрібна негайна допомога. Противник зайняв станцію Мекензієві Гори і знаходився на підступах до Північної бухти.

Рішення Ставки за даним доповіді негайно надійшло до Новоросійська. У цьому рішенні мені пропонувалося негайно відбути до Севастополя і очолити оборону. Для посилення сухопутних сил СОР Військовій раді Закавказького фронту наказувалося: 79-у бригаду морської піхоти направити до Севастополя, передати нам 345-ту стрілецьку дивізію, подати для СОР 10 маршових рот, зброю і боєзапас.

Було віддано наказ негайно готувати до походу кораблі, що опинилися в той час в Новоросійську, які могли взяти участь в. цієї відповідальної операції по прориву в Севастополь.

20 грудня в 15 годин 45 хвилин надійшов доповідь начальника похідного штабу, що навантаження 79-ї бригади закінчена, загін кораблів у складі п'яти вимпелів: крейсерів «Червоний Кавказ», «Червоний Крим», лідера «Харків» та есмінців «Бадьорий» і «Незаможник», до походу готовий. О 16.00 загін під прапором командувача вийшов з Новоросійська, взявши курс на Севастополь.

За планом ми повинні були вдертися на Північний рейд Севастополя до світанку 21 грудня 1941. В іншому випадку німецьке командування зробило б всі заходи, щоб не допустити кораблі до гавані, втопити їх на підході до бази. Противник мав для цього всі можливості. Гітлерівці повністю панували в повітрі, мали у своєму розпорядженні потужною артилерією, встановленої в районах Мамашай, Бельбек, Мекензієві гори, звідки майже в упор могли бити по нашому основному фарватеру, яким повинні були слідувати кораблі.

І тут звалилося нещастя на нашу голову, а може, навпаки, щастя? Підійшовши вранці 21 грудня до мінних полів головної бази, ми опинилися в густому тумані. Він не давав нам можливості знайти підхідному точку, щоб увійти у фарватер. Виникла явна небезпека опинитися на своєму мінному поле. Що робити?

Розрахунки показували, що туман нас затримає і приховано нам не пробитися до Севастополя. Або прориватися вдень, або йти до турецьких берегів проговорився там добу, а 22 грудня вранці знову прориватися в головну базу! Але хіба мало що може статися за цю добу в долі Севастополя! А раптом ворог зуміє вийти до Північної бухти? Тоді він захопить всю Північну сторону. Якщо так, то ми, безумовно, не зможемо увійти на Північний рейд. Кораблі потраплять під вогонь прямою наведення потужної артилерії противника.

Яке ж прийняти рішення? Обстановка складна. Треба йти на ризик. Ризик, що базується на точному розрахунку, що ворог не повірить, що загін кораблів, та ще й з військами і вантажами, раптом з'явиться вдень, відкрито в Севастополі.

Прорвавшись до бази, ми будемо прикриті зенітних вогнем ППО СОР, вогнем нашої потужної артилерії берегової оборони, винищувальної авіацією, хоч і невеликий, але героїчною. Нарешті, димзавеси, своя корабельна артилерія. І головне, ми зможемо відразу ж, з ходу кинути в контратаку морських піхотинців 79-ї бригади, підтримавши її вогнем корабельної артилерії.

Отже, рішення прийнято. Як тільки туман трохи розвіявся, я віддав наказ лідеру «Харків» стати головним і слідувати в Севастополь. Всі кораблі лягли в кільватер. Вони благополучно пройшли небезпечний мінний район і, вийшовши на береговій фарватер в районі Балаклави - мис Фіолент, лягли курсом на Херсонеський маяк, не виявлені супротивником.

Але ось туман почав зникати. День. Обігнувши Херсонеський маяк, лягаємо на Інкерманський створ. І. .. бачимо перші сплески від артснарядів. Ми виявлені. Настав вирішальний, небезпечний час, коли повинна вирішитися доля всієї операції, доля нашого загону.

Розгорнулася боротьба за життя всього загону кораблів. Командування охорони водного району (Г. В. Фадєєв), берегової оборони (П. А. Моргунов), ППО (Н. К. Тарасов), ВВС (Н. А. Остряков) все зробив, щоб забезпечити наш прорив. Артилерійського удару по кораблях і дій авіації противника були протиставлені відсікають димзавеси, потужні контрбатарейної артудари нашої важкої артилерії берегової оборони, піднята в повітря вся авіація, що були в Севастополі. Швидкість руху кораблів збільшувалася, сяють обстановки наростав.

Гітлерівці не очікували такого зухвалого кроку з нашою сторони. Їх стрілянина була безладної, неорганізованої. Вони не встигли підготувати і підняти всю свою авіацію для знищення йдуть кораблів. Готових до негайного вильоту літаків було, мабуть, мало. Діяли окремі групи. Кількість ворожих машин у повітрі почало збільшуватись, коли ми вже були під прикриттям базової зенітної артилерії і винищувальної авіації.

Ми в Севастополі! Але на цьому останньому вирішальному курсі, на Інкерманському створі, довелося пережити важкі хвилини.

Стоячи на ходовому містку крейсера «Червоний Кавказ», звідки я командував проривом, ми спостерігали всю картину бою, всю обстановку. Події змінювалися, як кадри на кінострічці. Неодноразово повторювалися моменти, коли йдуть в кільватері кораблі опинялися в центрі розривів авіабомб, артснарядів. Фонтани води утворювали величезні «свічки», десятками стояли в повітрі.

Не раз у мене стискалося серце побачивши кораблів, що йдуть у цьому каскаді вибухів. Особливо діставалося кінцевому есмінцю «Незаможник». Ось перед очима здійнялися величезні стовпи води, зовсім поруч Біля борту есмінця. Його не видно, напевно, корабель загинув, а з ним і все, що на його борту ... Але проходить якийсь момент, і «Незаможник» знову перед очима, і знову на гребені вибухової хвилі. Іде, іде! Живий! Так повторювалося кілька разів.

Так проривався загін. Нас атаковивалі, а ми відбивалися, поки не проскочили Костянтинівський равелін. Шум, гуркіт, свист стояли страшні.

Особливо запам'ятався епізод, який стався на траверзі Карантинній бухти. Він назавжди залишився в моїй пам'яті. Крейсер «Червоний Кавказ »опинився на волосину від загибелі. Всі якось промайнуло в кілька секунд, відгукнулося ударом, фонтанами води ...

Що ж сталося? Десь з-за диму і хмар в утворився просвіт-вікно виринула група німецьких бомбардувальників. Льотчики не побачили зверху в диму кораблі, але помітили щогли (так часто буває при димзавесах) і на гранично малій висоті, вмить опинившись над судами, скинули бомбового вантаж. Я побачив, як на висоті не більше 20-30 метрів від води з'явилися чотири чорних довгастих предмета. Що це? Звідки вони з'явилися? Це не відразу дійшло до моєї свідомості. І тільки коли крейсер здригнувся, як би підскочив, а за його корпусу хтось наче вдарив, і по правому й по лівому борту зметнулися водяні стовпи-свічки, тільки тоді я зрозумів, що це була серія важких авіабомб, скинутих з літака.

Дві врізалися у воду на траверзі правого борту крейсера в 15-20 метрах, інші два перелетіли через корабель і впали у воду на такому ж приблизно відстані від лівого борту корабля, але ближче до корми. Крейсер проскочив у вилці серії важких авіабомб.

Увійшовши в гавань і відшвартувався до сухарний балці, ми висадили 79-у бригаду морської піхоти. Вона контратакували супротивника при підтримки корабельної артилерії.

Положення стало різко змінюватися на краще. На головному напрямку, де противник мав великий успіх, йому завдали такої контрудар, що в багатьох місцях він був відкинутий на вихідні позиції. Загроза, що нависла над Севастополем, була знята.

Можна без перебільшення сказати, що зусиллями нашого загону кораблів, 79-ї бригади морської піхоти та 345-ї стрілецької дивізії, яка прибула з Туапсе в Севастополь 22-23 грудня, положення було врятовано. А коли наприкінці грудня відбулася висадка десанту, який зайняв міста Феодосію і Керч, друге наступ німців на Севастополь зовсім захлинувся. Другий раз німці зазнали поразки під Севастополем.

На закінчення хочеться сказати про те наснагу, з яким зустріли прихід кораблів захисники Севастополя. При підході до сухарний балці, коли над нами ще стояв суцільний гуркіт, виття і наші винищувачі атакували фашистських стерв'ятників, я побачив катер, який прямує до крейсера «Червоний Кавказ», а на катері контр-адмірала Жукова, генерал-майора Петрова і генерал-майора Моргунова. Які в них були сяючі, натхненні обличчя! Як вони були раді, порушено всім тим, що сталося. Яке відчувалося задоволення, полегшення, що так вдало закінчилися всі події, пов'язані з проривом ...

Так ми закінчували бойової 1941 рік, так готувалися до новому, 1942 році.

Ф. С. ЖОВТНЕВА, адмірал, колишній командувач Чорноморським флотом, командувач Севастопольським оборонним районом, Герой Радянського Союзу

В серцях людей, що борються за свою Батьківщину, завжди знайдеться місце для подвигу! Кожен з оборонців Севастополя чи то генерал чи рядовий був готовий віддати своє життя не заради слави, а заради перемоги! Ось оповідання про безсмертний подвиг радянських солдат, які віддали своє життя в ім'я обов'язку перед Батьківщиною

ПОДВИГ П'ЯТИ Чорноморця

Про це безприкладний подвиг п'яти чорноморців захисники Севастополя передавали з вуст в уста. Але ніхто не знав імен бійців, які у важкі для міста дні своїми грудьми перегородили фашистським танкам шлях до Севастополя. Днями нам довелося зустрітися з одним моряком, який і розповів всю історію цього подвигу.

Справа була в дні шаленого наступу німців на Севастополь. Фашисти ціною великих втрат зайняли панівну висоту на північ Д. Звідси ворог прострілював прилеглі до наших позиціях дороги, окопи.

Гітлерівці спускалися по скатах висоти і через трупи своїх солдатів рвалися до міста.

Моряки під керівництвом старшого політрука Мельнікова3 вогнем кулеметів та гвинтівок стримували натиск ворога.

Треба було не тільки зупинити супротивника, але і будь-що будь-яку ціну, будь-яку ціну, вибити його з висоти, що відкриває шлях до Севастополю.

Зимовим вечором комісар зібрав політсклад, проінформував про обстановку та поставив завдання - вибити ворога, а до світанку закріпитися на висоті.

О другій годині ночі двома ротами моряки перейшли в наступ. Ворог чинив запеклий опір. Він обрушив на наступаючих сміливців злива вогню. Над головами безперервно свистіли кулі, снаряди, міни. Здавалося, непереборна стіна вогню стояла на шляху моряків. Але ніщо не могло зупинити їх наступального пориву.

Вперед! Тільки вперед! І червонофлотці, ламаючи опір, тіснили ворога. Поранені не йшли з поля бою. Зціпивши зуби, вони з ще більшою ненавистю громили фашистів. Багато хто загинув у цьому бою смертю хоробрих. Наказ був виконаний. Висота взята. Моряки до ранку окопалися, зайняли нову позицію.

Розлючений невдачею, противник підтягнув сили, знову повів наступ, бажаючи будь-яку ціну оволодіти висотою. У наш тил забралися автоматники. Вони безладно строчили з автоматів з усіх боків, створюючи видимість оточення. Німці пішли на хитрість: попереду солдатів погнали овець і, прикриваючись ними, повели наступ. Комісар швидко розгадав прийом ворога.

- Бити по вівцям! - Наказав комісар.

Затріщали наші кулемети. Червонофлотці Щербаков і Лавров влучними чергами знищили невдало пустився на хитрість ворога.

Наступного дня німці знову почали настання, пустивши вперед сім танків. Прикриваючись бронею, фашисти думали зламати опір моряків, оволодіти висотою. Комісар вирішив будь-що-будь перепинити шлях танкам, а потім знищувати піхоту. П'ять моряків зголосилися виконати небезпечну, але почесне завдання.

Вся наша країна, армія, флот повинні знати горді імена безсмертних героїв, примножили традиції російських моряків. Ось вони: політрук Фільченков Микола Дмитрович, червонофлотці Цибулько Василь Григорович, Паршин Юрій Костянтинович, Красносельський Іван Михайлович і Одинцов Данило Сидорович.

Комісар потиснув їм руки і побажав успіху.

Сміливці обв'язали гранатами, набрали, скільки змогли, пляшок з горючою рідиною, патронів і попрощалися з бойовими друзями.

П'ятеро героїв непомітно пробралися вперед і сховалися за невисокою насипом. З-за повороту з'явилися ворожі танки. Один, другий, третя ... Сім чудовиськ повзли по радянській землі, прикриваючи тремтячими від страху фашистських солдатів. Підпустивши танки ближче, моряки приготувалися до сутичці. Політрук дав сигнал. Застрочив кулемет. Червонофлотець Цибулько в упор стріляв по танках. Кулі, випущені ним, летіли в оглядові щілини. Один танк зупинився. Міткою кулею Цибулько убив водія. Остановілісь і інші танки, вступивши в перестрілку з п'ятіркою хоробрих. Нерівний бій тривав близько двох годин. Моряки самовіддано і нещадно вели бій.

Броньований кулак фашистів не міг прорватися через кордон, що обороняється п'ятіркою. Гранатами і пляшками з рідиною моряки підбивали ворожі танки, запалювали їх. Німецькій броні вони протиставили богатирську сміливість і мужність. На полі бою не діяли, охоплені полум'ям, ще два фашистських танки. Інші чотири бігли, не витримавши опору жменьки червонофлотців.

Минуло кілька годин. Знову з'явилися танки. Тепер їх було п'ятнадцять. На кожного червонофлотця повзла по три броньованих чудовиська. Мав небачений двобій моряків з танками. Чорноморці виразно розуміли небезпеку, що загрожує небезпека ... Ніхто не здригнувся, не вагався. Всі знали, що недовго залишилося жити, що доведеться померти. І моряки сміливо дивилися смерті в особа. За покликом Батьківщини вони пішли на подвиг в ім'я її щастя і свободи.

Танки рухалися до наших окопів. Вони все ближче і ближче. Моряки ще раз перезирнулися, обійняли один одного, поцілувалися. Ось вже зовсім близько ворожі машини. Знову зустрічали кулемет. Знову міткою чергою знищений водій головного танка. Чудовисько зупинилося. Червонофлотець Цибулько підвівся, шпурнув в'язку гранат під інший танк. Сильний вибух оглушив моряків ". Танк зупинився. Кулеметник схопився за руку. Поранений. Рука закривавлена. Нічого! Не час зараз займатися собою. , Перемагаючи біль, моряк продовжував в упор вести вогонь по машинах. Кінчалась остання стрічка, немає більше патронів. Вискочивши з-за горбка, поранений червонофлотець зі зв'язкою гранат кинувся до танка. Зв'язка потрапила під гусінь. Танк підірваний. Ворожою кулею важко поранений Василь Цибулько, сили залишили його, без свідомості він упав на землю.

Загинув геройською смертю Іван Красносельський. Він встиг пляшками з рідиною підпалити два ворожих танки. Куля ворога вбила героя. Назавжди перестало битися його гаряче моряцьким серце. Залишилось тепер троє чорноморців. Патрони всі витрачені. Пущено в хід усі пляшки з рідиною. Залишилися тільки гранати.

Але радянські моряки не тікають з поля бою, не відступають і не здаються в полон. Геройську смерть вони вважають за краще втечі з поля бою.

Мовчки переглянулись три відважних моряка. Мовчки політрук Фільченков підняв гранати, підв'язавши їх до поясу. Ні слова не сказав він бойовим друзям. Але вони зрозуміли. Так само, як і він, Паршин і Одинцов швидко обв'язали зв'язками гранат; Ця думка в один і той же мить народилася у бійців, хоча вони й не змовлялися між собою. Іншого виходу не було. Першим кинувся під танк політрук Фільченков. Одинцов і Паршин побачили, як їхній бойовий товаришу підірвав танк. Перед очима промайнуло розчавлене гусеницями тіло моряка.

Подвиг Фільченкова закликав їх до того ж. Вони не здригнулися, ні, вони не змінили свого твердого рішення. Мовчки потиснули один одному руки. Юрій Паршин і Данило Одинцов помчали назустріч повзе танках, кинулися під них. Оглушливий сили вибух ра