Олександр і Бібліотека

Лощіц Ю. М.

1

В Олександрію ми їхали з Каїра. Їхали, в першу чергу, для того, щоб побувати в новій Олександрійській бібліотеці, побудованої на згадку про сам великому книгосховище стародавнього світу. Про цю нової ми поки що не знали абсолютно нічого. І майже нічого не знали про стару - окрім загальновідомих, скрізь і всюди повторюваних відомостей: побудована при Птолемей I в 295 році до нової ери; вважалася найбільшим в усьому стародавньому світі зібранням рукописних сувоїв та кодексів, яке налічувало до 500 тисяч назв; постраждала від пожежі в середині I століття нової віри, а в середині VII століття зазнала знищення незабаром після захоплення Олександрії арабами.

Виходить, що ми їхали на зустріч з великим міфом і сучасною спробою надати цьому міфу якщо не друге життя, то хоча б меморіальне велич. На зустріч з легендою і пам'ятником легенді. Можна було заздалегідь здогадуватися, що ні та, ні інша зустріч для нас по-справжньому неможливі. На відвідування нової бібліотеки в нашій програмці відводилося всього три години.

І все-таки, якщо тепер, заднім числом, спробувати дізнатися якомога більше про ту, древньої, назавжди зникла з лиця землі Бібліотеці, то хоча б якась трохи відомостей у вигляді розради у нас додасться. Але це будуть дуже і дуже розрізнені відомості. А найчастіше - уривки відомостей, якісь півслова в початку, в середині або в кінці втраченої сторінки. Приміром, ми мало зміцнів, дізнавшись, що архітектора, якому цар Птолемей I Сотер довірив будівництво будівлі (будівель?) під сховище папірусних сувоїв, звали Деметрій Фалерського. І що це був не тільки архітектор, але вельми відомий грецький філософ того часу, послідовник Аристотеля, вимушений в другій половині життя бігти з Афін до Єгипту. Що нам в імені архітектора, якщо невідомо тепер, як виглядала сама ця архітектура? Добре б, збереглися в Олександрії до наших днів якісь інші будівлі, побудовані тим Деметрієм або їх старовинні зображення. Нічого немає й близько.

І так - майже на кожному кроці. Коли зважимося вивідати щось більш достовірне про характері комплектування грандіозного сховища, про коло читання його відвідувачів, то і тут нас чекають переважно розчарування, а не розради. Наївно думати, що за неповне тисячоліття існування Олександрійської бібліотеки її фонди тільки поповнювалися. Справа навіть не в пожежі 47 року, а в тому, що книги поїдаються часом і без вогню. Просто занепадають або відбраковуються новими поколіннями читачів. Адже ми не зважимося наполягати, що стародавні бібліотекарі були більш терпимі по відношенню до авторів і творам ідейно неугодним, ніж їх сучасні колеги, кічу своєї зразковою толерантністю. Ні, як і тепер, все, здавалося непотрібним, потихеньку списували, витісняли з каталогів, вивозили на міські смітники, і лише в кращому випадку заштовхували в "спецхран".

Хоча немає сумніву в тому, що спочатку, в перші століття свого існування Бібліотека найстрімкішим чином поповнювалася. Це відбувалося в обстановці ненаситної безцензурної допитливості - під знаком вселенськість, заповіданий Олександрії її засновником.

***

В листопаді 332 року до нової ери Олександр Македонський, натхнений своїми першими перемогами над персами в Малій Азії, Сирії, і Палестині, прибув до Єгипту. Але прибув не як завойовник ще однієї перської провінції, а як довгоочікуваний визволитель. Ласкавий прийом, наданий йому тутешніми жерцями, повторний розташував македонця до єгиптянам і до всього єгипетському. Незабаром в Мемфісу храмі Птаха жерці представили його народу як фараона, царя Верхнього і Нижнього Єгипту. В одну мить молодий чоловік виявився до того ж обранцем або навіть сином сонячного божества Ра і коханим бога Амона. Нові почесті і титули, не тільки світські, але й релігійні, спонукали його до відповідних жестів віротерпимості. Вихований на шануванні богів грецького Олімпу, який вважав себе нащадком Геракла і Ахілла, Олександр приніс у Мемфісі жертвопринесення священному бику Апіс, здійснив паломництво в оазис Сива до оракула Амона і потім, знову в Мемфісі, влаштував, ніби злегка схаменувшись, пишне святкування на честь Зевса-базилевса.

В самому початку 331 року він зі своїм почтом відправляється з Мемфіса вниз по західному рукава Нілу на березі Середземного моря. І тут, на піщаному перешийку навпроти острова Фарос закладає другим за рахунком з великого безлічі міст, які будуть носити його ім'я. Перша Олександрія виникла на березі затоки Ісса, по сусідству з полем битви, на якому Олександр вперше розгромив і примусив до втечі Дарія. Слідом за Олександрією єгипетської з'являться, у міру просування македонця в глибини Азії, ще більше тридцяти однойменних міст. Але тільки одному-єдиному з усіх, що виросло тут, у дельті Нілу, судилося буде стати справді великим. І протягом століть зберігати в своїй зовнішності цей знак космополітичного переваги, заповіданий йому засновником.

Найбільш виразно такий знак мав матеріалізуватися не в палацах і обелісках, а саме в первісному підборі книг Олександрійської бібліотеки. Не забудемо, що вона відкрилася всього через три неповних десятиліття після смерті великого підкорювача народів. І будував її поряд зі своїм палацом сподвижник Олександра, македонець за походженням, родоначальник цілої династії єгипетських царів Птолемеїв. Значить, вона просто зобов'язана була являти собою чудовий культурний трофей епохи небачених за масштабами завоювань та реквізицій. У ній повинні були бути присутні не тільки грецькі автори, але й писемні пам'ятки на мовах держав, зовсім недавно увійшли до складу всесвітньої імперії.

Словом, мотиви улаштування Бібліотеки, способи і цілі її комплектування нам стануть все-таки кілька зрозуміліше, якщо ще раз уважніше придивитися до характеру діяльності та якості амбіцій самого Олександра Македонського. Тим більше, що деякі з його целеустановок протягом понад двох тисяч років не піддавалися виразного осмислення. Справжня їх суть і не могла бути тоді прочитана - просто через брак аналогічного матеріалу. Ця суть стала стрімко виявлятися лише зовсім недавно - на тлі деяких сучасних нам ідеологічних доктрин.

***

Вже перші біографи Олександра, в числі яких, до речі, був і майбутній цар Єгипту Птолемей, не ставили перед собою завдання приховувати від читача ті чи інші неприємні для сучасників властивості його натури. Навіщо? Адже за сформованими про ньому уявленням ці недоліки тільки підкреслювали, укрупнювати справді велике в геніальної особистості. Так, були в нього прихильність до лестощів, підозрілість, пристрасть до самовозвеліченію, сластолюбство, діонісійського розбещеність, яка бурхливо виявлялася під час частих бенкетів. Самим несподіваним чином милосердя до переможених змінювалося в ньому нападами невиправданої жорстокості. Щира побожність елліна, відданого віри батьків, раптом оберталася духовним фліртом, легковажним заграванням з чужими, варварськими культами.

Але і для більшості тих, хто в більш пізні епохи писав про македонців, ніби існувало негласне правило: дивитися крізь пальці на ці та інші недоліки або вади улюбленого героя всіх часів. "Йому все дозволено, бо він за все відповідає. У виправдання можна лише сказати, що безсумнівні недоліки його натури, що ховає пораду йому життя, - ніщо в порівнянні з достоїнствами: горінням і творчим поривом, що Олександр з чистим совістю міг вважати божественними "(П'єр Левек." Елліністичний світ "). Виходить, що особлива містична налаштованість великого героя легко виправдовує його непристойні вчинки. Так, хоча і з застереженнями, вважає ще один авторитетний дослідник ХХ століття: "підкорених Олександр надавав тільки один вибір: або повне підпорядкування, або загибель. Такі дії можна було б визнати дивними, якщо б не домагання Олександра на завоювання всього світу. Для володаря, який вважав підкорення світу своєю посланий понад місією, все це абсолютно природно. Якщо Олександр a priori вважав себе володарем світу, він міг, більше того, мав вести себе саме так ". (Ф. Шахермайр." Олександр Македонський "). Отже, навіжена мета, коли вона, на переконання героя, "послано згори", все-таки виправдовує засоби. Пристойно чи запинатися про малу купку будівельного сміття, якщо хочеш розгледіти грандіозна споруда?

Але спробуємо лише трохи продовжити метафору в часі. І побачимо: відразу ж після смерті будівельника його грандіозне будова само, навіть без відчутного поштовху ззовні, стрімко розвалилося, перетворившись на гори потворних уламків.

Так, палкі спадкоємці першої в історії античного світу імперії, ті ж Птолемеї, ті ж Селевкіди, докладали чимало старань, щоб зберегти заповіти її творця. Але час показав, що насправді вони просто тулилися на руїнах. Іноді таке існування розтягується надовго і навіть виглядає по-своєму пишним і затишним, оскільки руїни теж можуть бути живописними і зворушливо нагадувати про колишній величі.

Ще за життя Олександра хрипким голосом з бочки філософ-бомж Діоген Синопський оприлюднив їдкий докір, адресований не стільки самому героєві, скільки захопленої легенді про нього: "Відійди, ти мені застигнути сонце".

З приходом християнства стало особливо очевидно: романтична трактування особистості і діянь Македонці не витримує критики. Що може бути безглуздою цих його метань по світу з наситяться спрагою все більшої слави, нових перемог, земель, багатств, екзотичних видовищ, розваг? Християнський світ сприйняв діяння Олександра, як повчальна притчу про прекрасних людських задатках, розтрачених на пусте, обманне, ніколи не досяжне. Як притчу про нещасливому сіяча, розкидавши пшеничні зерна по каменях і терен.

Але до того старому прочитання новітня дійсність додає найнесподіваніші підказки.

Хіба не повчально сьогодні осмислити таку, приміром, тему як "Олександр і реклама "? У всій античної історії ми не знайдемо іншої людини, яка б з такою маніакальною наполегливістю тиражував поголос про власну персону. Та й у новій історії ніхто з ним по частині реклами і самореклами змагатися не зміг. А якщо і намагався, то ніяк не досяг успіху. Ні Тамерлан, ні Наполеон, ні Гітлер не ризикнули пародіювати рекламні прийоми найбільшого з вождів. Вони навіть не намагалися упестрять карту завойованих просторів містами, що б носили їх імена. Правда, в радянську епоху такі спроби поновилися. Можна згадати цілий ряд прижиттєвих перейменувань, теж, до речі, започаткованих під гомін про перемогу "у світовому масштабі": Троцький, Сталінград з Душанбе, Ворошиловград, Молотов ... Але це все ж таки не тридцять з гаком одноосібних Олександрія!

Ні, Македонця поки що ніхто не перевершив. У тому числі і за розмірами літературного ескорту, постійно займався докладним освітленням його героїчних діянь. У тій команді були поети, софісти, філософи, автори історичних хронік, канцеляристи. Загальна сума написаного про Олександра тільки його сучасниками, незважаючи на часткову або повну втрату багатьох текстів, така, що на уважне знайомство з цими джерелами потрібні не місяці - роки. Сучасні курси з піару треба було б починати саме з тих методик і рекламних трюків.

Майже аж до ХХ століття ніхто не намагався перевершити його і в такому дивовижному захоплення як досліди з масового вирощування елітної породи людей. Масштабний євгенічної експеримент, здійснений ним після індійського походу, відомий як "Весілля в замку". В один день цілий натовп воєначальників Олександра і десять тисяч його солдатів, ретельно відібраних по своїх статей, одружилися з найбільш породистих дівчатах сходу. Можна було б посміхнутися цієї зворушливої турботи вождя про зовнішній привабливості майбутніх поколінь, які з'єднають в собі кращі расові властивості європейців та азіатів. Якщо б примусова витівка не нагадувала обстановку звичайного спаровування в стайні.

За зрозумілим етичних причин в наші часи клопоти вчених-генетиків різних країн щодо поліпшення спадковості людей і тварин не обставляються помпою. Навпаки, такі дослідження проводять за сімома печатками. Але схожість їх цілеспрямовано з шлюбними потіхи македонця очевидно. Так що історію євгенічної науки і практики цілком можна було б починати саме з колективної спаровування в замку.

До цієї теми впритул примикають демографічні новації Олександра. Відомо, що в міру просування на схід він широко займався дослідами планового переселення великих мас людей. Зокрема, осілі колонії македонців з'явилися тоді в Бактрії, а селища уродженців Леванту - в Перській затоці. Чи варто занадто модернізувати характер таких акцій, прирівнювати їх до депортаціям? Але ж ще вразливі сучасники залишили свідчення, що тодішні перекидання трудових армій на великі відстані ніяк не нагадували обстановку загального ентузіазму і добровільності. При Олександрі активно селилися по новим для них адресами і єврейські купецькі групи. Їм перетворювач світу, за спостереженнями сучасників, явно симпатизував, як носіїв споріднених йому космополітичних переконань.

В тісній зв'язці з попередніми дослідами опинилися і релігійні дерзання македонці. Йому, нащадку Геркулеса і Ахілла, що прийняв у Мемфісі сакральні титули божественного єгипетського пантеону, цих звань виявилося все ж таки мало. Після взяття Вавилону він зробив там жертвоприношення верховному божеству Мардука -- синові шумерського бога Енкі, носію п'ятдесяти божественних імен, творцеві неба, землі і людського роду. Такий обряд давав Олександру право іменувати себе відтепер "царем чотирьох сторін світу", "Царем Загалом". А нам ці та інші його релігійні авантюри дають право вважати, що знову маємо справу з явищем для античності ще нечуваним - зі спробою еклектичного з'єднання в релігійній практиці його сучасників самих начебто непоєднуваних культів. При вигляді цієї духовної всеїдності мимоволі приходиш до висновку, що перед нами - якийсь поведінковий архетип. Вперше намітився в історії духовних блукань людства архетип сучасного екуменізму.

І все-таки перераховані вище підприємства Македонці - лише зокрема його головного задуму. Суть жадань захопленого молодої людини була в намірі досягти меж жилого світу. Стати його володарем. Вперше здійснити ідею вселенського єдиновладдя. Тим самим покласти край усім війнам, всім релігійних і расових чвар. Зробити все людство щасливим, єдиним, говорять на одній мові, грекомовними. Поступово впровадити в підкорених землях найдосконаліший спосіб правління, яким безумовно є, як вселяв Олександру його вчитель Арістотель, грецька демократія. І, отже, позбавити світ від пережитків східного і будь-якого іншого деспотизму. Ввести єдину для всіх країн грошову систему, витіснивши як мішуру, як металевий брухт все провінційні монетні двори. Словом, повернути на землю Золотий вік. Поєднати не тільки всі народи в одній родині, а й усіх людей з усіма богами.

Для рішення такого задуму залишалося зробити передостанні зусилля - на сході, на заході, а, може, і на півночі, якщо там є хоч якісь люди. Потрібна була потужна, надійна армія, величезні гроші на її утримання, жорстокість по відношенню до ворогів загального щастя. Потрібні були ще яких-небудь десять, від сили двадцять років, участь богів, мудрість особистих лікарів, вірність охоронців і полководців, улюблені книги під рукою, натхнення придворних істориків, поетів, музикантів, танцівниць. І, звичайно, як завжди, потрібні були щедрі дари від старих і нових богів, призначені йому особисто - удача, легкість, розкутість у думках і вчинках, прекрасне самопочуття.

Але всього цього враз, в одну мить для нього не стало.

Ще коли з Бактрії вирушив походом на північ і зустрічався там з перекірливими скіфами, стався один неприємний для нього розмову з послом цих варварів. Посольство він погодився прийняти не відразу, а тільки після довгих і безрезультатних спроб зламати скіфів, змусити їх підкоритися. Йому хотілося, нарешті, зрозуміти, чому ці степові неотесані дикуни так наполегливі. І ось що змушений був вислухати Олександр від старшого з послів:

"Якщо б боги захотіли величину твого тіла зробити рівною твоїй жадібності, ти не вмістився б на всій землі, однією рукою ти стосувався б сходу, іншого заходу, і, досягнувши таких меж, ти захотів би дізнатися, де вогнище божественного світла. Ти бажаєш навіть того, чого не можеш захопити. З Європи кинувся в Азію, з Азії в Європу; якщо тобі вдасться підкорити весь людський рід, то ти поведеш війну з лісами, снігами, ріками і дикими тваринами. Що ще? Хіба ти не знаєш, що великі дерева довго ростуть, а викорчовується за одну годину. Дурний той, хто зазіхає на їхні плоди, не вимірюючи їх високості. Дивись, як би, намагаючись піднятися на вершину, ти не впав разом з сучьямі, за які вхопишся. Навіть лев одного разу послужив поживою для крихітних птахів; іржа поїдає залізо. Нічого нема настільки міцного, чого не загрожувала б небезпека навіть від слабкої істоти ".

Римський історик Квінт Курцій Руф відтворив слова скіфа-язичника в своїй праці про Олександра, написаному в середині I століття нової ери. Це була епоха першим апостольських послань, час створення першого євангелій. Дивно, що скіфський мудрець виступає у Руфа, теж язичника, зовсім у дусі християнського проповідника. Перед нами не тільки релігійний мораліст, але і провидець, передчуття близької крах всесвітніх зазіхань свого співрозмовника.

Не менш дивно інше. Слова древнього скіфа цілком згодяться б і сьогодні -- у зв'язку з останніми викликами світу жадання, що позначається як тепер доктрина Нового Світового порядку. Величезність історичного проміжку між подіями східного походу Олександра і сьогоднішніми балканської, а потім і азіатській авантюрами глобалістів Заходу не заважають розгледіти разючу схожість почерків. Своїми прийомами архітектори однополярного світу наслідують, звичайно, самим різним історичним зразкам. Але в перспективі поведінкових архетипів заповіти македонця стоять для них на зовсім особливому місці. Від цієї аналогії, здається, нікуди вже не втекти. Інша річ, що у всесвітньому замаху Олександра все було як-то свіже, яскравіше, необачно, ніж у його останніх за часу епігонів. Він ішов невторованими шляхами, він справді відкривав світ, дивуючись красу диких просторів, буяння природних стихій, ненаситності власної цікавості. Він відкривав у самому собі - для всіх наступних поколінь - світлі і похмурі властивості людини: солдата, полководця, государя. Він відкрився світові як перша надлюдина.

2

Після каїрської штовханини, тісноти й задухи з її найтоншої курній суспензією семідесятікілометровая набережна Олександрії приголомшує вас чистим холодом повітряного струму, що омиває її квартали з півночі. Враження таке, що це і є одна-єдина вулиця п'ятимільйонного міста. Що усіма своїми вікнами та балконами він звернений саме до морського простору, до його бадьорим пінним пасмам, до первозданно свіжому мутно-синього обрію. Хто витримає без хвилювання зустріч з непроглядній безмежжям? Що це перед тобою, як не той самий, нарешті-то що дозволяє розглядати себе космос старих греків?

Таласса - Так греки називали море, з наголосом на перше "а" ... Таласса ... Таласса ... Це як би звукопис удару хвилі і потім, на її зворотному ходу, шелесту зникаючої піни.

Ну, кому ще дано в світі таке щастя? Із самих перших днів існування невідривно милується Олександрія своїм морем, то зорані бурями, то бархатисто м'яким. Два з гаком тисячоліття поспіль дихає - не надихає його гострим йодистим розсолом.

Вітер не втомлюється гортати книгу моря, ворушить, загинає сторінки. Здається, всі вже вилістал в ній - до самих глибин. Але знову зривається в подробиці, нетерпляче отшвирівает піну, жене її до бетонних кубів берегових відмосток.

За щастя витріщатися весь час на море Олександрія століттями платила йому данину. Тихою сапою Таласса поглинала шматки берегової кромки - з колонами палаців, садами, ліниво розлігшись в них собаками-сфінксами, головами і торс грецьких богів.

Тепер підводні археологи зайнялися в Олександрії тими пішли на дно антики. Багато уламки статуй очищені від мулу, водоростей та молюсків, повернуті місту, вселилися в музейні затишні дворики. Як знати, чи немає серед цього покаліченого добра мармурових бюстів, торсів, рельєфів, які прикрашали зали або фронтони легендарного Мусі та Олександрійської бібліотеки?

Але де все-таки була вона сама? Чи поїду її руїни морем? Розчищені чи під фундаменти нової міської забудови?

Збереглися свідоцтва, що Мусею ( "святилище муз") - будинок для бесід і практичних занять тутешнього вченого люди, - а заразом і додану Мусею бібліотеку, будували в самому престижному районі молодого міста - в безпосередній близькості до палацу Птолемея I. Це вже важливий орієнтир, оскільки місце розташування царської резиденції добре відомо. Вона розташовувалася біля основи вузького мису, замикав від материка Східну бухту міста.

Проектувальники Нової Олександрійської Бібліотеки (позначимо її як НАБ) виходили саме з цієї територіальної прив'язки. Сам проект - за участю уряду Єгипту, ЮНЕСКО та Програми розвитку ООН - почав здійснюватися з 1986 року. У міжнародному конкурсі на створення книгосховища-меморіалу захотіли змагатися більше півтисячі архітекторів світу. Верх одержало архітектурне бюро з Норвегії. Схоже, його перемогу визначили порівняльна скромність фінансових запитів (176 мільйонів доларів) і удобообозрімие терміни здійснення задуму. Президент Єгипту Мубарак заклав перший камінь у фундамент НАБ в 1988 році, а офіційне відкриття комплексу відбулося через чотирнадцять років, у 2002-му.

Коли під'їжджаєш або підходиш по набережній до НАБ, одразу стає зрозуміло, що норвежці навіть не намагалися ставити перед собою завдання архітектурної реконструкції. З чого саме знімали б вони кальку? Не було під рукою ні одного історичного аналога, придатного служити достовірної підказкою. У таких умовах будь-яка реконструкція віддавала б авантюрною.

Вони запропонували суперсучасний вигляд головної будівлі. На набережну дивиться кругле скляне око набекрененного, зрізаного під кутом циліндра. Не будемо гадати, як саме розшифровується цей пластичний сфінкс самого початку нового тисячоліття. Чи то перед нами символ людської допитливості, пильної всматріванія в глибини всесвіту? Чи то суто прагматична турбота про достатню освітленості читальних залів?

Втім, коли ми опинилися всередині бібліотеки, на одній з її оглядових майданчиків, коли побачили внизу два або три напівповерху, заставлених столами, то здалося, що зовнішнього світу все ж таки недостатньо багато, щоб в цей сонячний весняний Опівдні за всіма столами читати без ламп.

Зате повітря, повітря - ось чого було в преізбитке. Його було так багато, що з лишком вистачило б на десятки разів більша кількість читачів. До того ж це був найсвіжіший, цілюще повітря. Він віяв сюди прямо від самої Еллади. Кажуть, ще в давнину це повітря славився тим, що його подиху породжували в головах філософів, математиків, законодавців і ораторів ясні, свіжі і навіть сміливі думки.

Як ми і побоювалися, наша екскурсія по бібліотеці з самого початку не виходила з регламенту звичайної туристської пробіжки. Ось показують нам один з роздавальних відсіків. Ось затрималися на півхвилини у столів з журналами і газетами. Звідси ведуть нас в напівтемну галерею з освітленими зсередини віконцями-стендами. У них - середньовічні карти Олександрії, фотокопії дюжини древніх рукописів.

Зупиняємося перед великим комп'ютерним екраном, теж вмонтованим у чорну стіну галереї. Тут припасено для публіки розвага, якого, схоже, не пропускає жоден з тисяч екскурсантів. Ви можете доторкнутися вказівним пальцем до зображеної на екрані старовинної книги, до нижнього кута її правої сторінки, зробити рух пальцем вліво, як якби по-справжньому перегортав рукопис, і сторінка слухняно подасться вліво, відкриваючи для огляду наступний розворот. Отже, якщо книга на екрані європейська, то гортати її потрібно праворуч наліво. Якщо мусульманська або древнеіудейская - то зліва направо.

приспаний забавою, ми втрачаємо пильність, і тут виявляється, що екскурсія вже майже завершена. І це обіцяні три години?

Ну, ладно, ми сьогодні сюди не книжки читати прийшли. Але все ж сподівалися: нашу письменницьку групу обов'язково проведуть в домі, причому саме в найдавнішу частину тутешнього зборів. Розкажуть про способи реконструкції споконвічного фонду стародавньої Бібліотеки. Адже не таємниця ж це за сімома печатками? Ось вже де, здається, простір для зацікавленого обговорення - в атмосфері міжнародної інтелектуальної солідарності, що його декларує ЮНЕСКО та ООН?

Але, припустимо, НАБ на сьогодні поки не має достатнього зборів рукописів або факсимільних видань, здатних хоч в якійсь мірі представляти собою заявку на майбутню реконструкцію. Тоді, принаймні, повинен бути в роботі проект (або проекти) подібної реконструкції. Уявімо, однак, що проекту теж немає і що він взагалі не є потрібним, що заслуговують надзвичайних зусиль для здійснення. Тоді напрошується питання: невже вся меморіальна функція НАБ полягає лише в тому, щоб служити ефектною фіксацією? Так, мовляв, на цьому місці щось чудове було, але, на жаль, назавжди зникло.

Бібліотека розміщена - ні багато ні мало - на одинадцяти поверхах. Сім з них зайняті читальними залами. Залишаються ще чотири. Мабуть, вони, хай не повністю, призначені під запроектована число томів - 8 мільйонів. Це, як бачимо, в 14-16 разів більше, ніж налічувалося рукописів у каталогах видатного книгосховища давнину.

Але що цифри? Як часто за ними стоять лише уявні величини. Сучасний світ накопичив надзвичайну масу книжкової макулатури, делікатно іменованої надлишкової інформацією. Буде прикро, якщо НАБ розкриє свої стелажі і для неї, почне без розбору завантажуватися - з наміром швидше вийти на заплановану восьмимільйонне позначку.

Втім, чи варто говорити про наміри, основні контури яких нам залишилися невідомі. На нема й суду нема.

3

Інша справа - не знімається все ж ніким питання про можливість або неможливість відтворити, хай в малому, але достовірному обсязі, книжковий фонд загиблої майже чотирнадцять століть тому скарбниці. Вже про цю турботу ніяк не скажеш, що вона є виключною власністю якоїсь окремо взятої країни або організації, будь то ЮНЕСКО або Програма розвитку ООН. Мова йде про духовне надбання багатьох народів Європи, Азії, Африки, інших континентів. Але в першу чергу - про релігійне спадщині давньоєгипетської, давньогрецької і давньоримської цивілізацій, про корпус старозавітній писемності, про зводі різномовних пам'ятників християнського світу.

Всяка здорова підказка вже існуючі чи до пори закритим дослідів реконструкції (мається на увазі гіпотетична або реальна реконструкція вмісту втраченої Бібліотеки), сподіваємося, буде лише на користь.

З якого боку не наближатися до шуканого предмета, ясно, що у нього було своє історичне ядро, виразно за свій первинний імпульс. Так ми знову повернемося до того, з кого почали. До Олександру Македонському. Дивно, якщо для когось із разискателей це ще не стало аксіомою: в основі основ Олександрійської бібліотеки - його особистий коло читання, його літературні, філософські, навіть наукові, цілком, до речі, виразні, симпатії.

Що б не говорили про надзвичайні проявах його характеру, не потрібно забувати, що цей відчайдушний до повного безглуздя рубака, ненаситний, не щадить свого здоров'я боржника, безсоромний женолюб, - при всьому при тому ще й старанності воістину запійний книжник. Якщо він не воює, якщо не бенкетує, не пиячить, якщо не віддається забав з черговою дружиною або наложницею, то, значить, він тепер зайнятий ще однією з найулюбленіших утіх: самозабутньо шелестить свитами книг. То сам пожирає очима рядки істориків, філософів і поетів, то слухає їх твори в майстерні подачі своїх читців. Де б не шукали, ми ніколи більше не знайдемо в історії воєн полководця, який би так пристрасно любив книгу.

Його вчителі - і в першу голову Аристотель - з молодих років прищепили йому любов до книжкового слова, до відмінного вивіреному склад. Одичну високого стилю він слухав, слухаючи вірші Піндара. Архітектоніку класичної трагедії осягав по творінь Евріпіда та Софокла. Незворушні докладність, мальовничу опуклість в описі єгиптян, вавілонян, скіфів знаходив у Геродота. А чи міг він, готуючись до походу проти Дарія, обійти увагою трагедію Есхіла "Перси" або апологію ідеального правителя, представлену Ксенофонтом в "Виховання Кіра"? Адже і сам він виховувався саме в такому дусі. З нього неабияке готували благородного мислителя на троні. У ньому хотіли знайти досконалого государя - втілення мрії і Ксенофонта, і Платона.

Як не позаздрити підліткові, який, з жаром серцевим заковтуючи вірші "Іліади" й "Одіссеї", для кожного незрозумілого йому місця знаходить роз'яснення в коментарях, складених для нього тим же Аристотелем? Що представляли собою ті коментарі? Про їх зміст можна судити по збереженим уривків з роботи Арістотеля "Важкі місця з Гомера ". Варто навести тут наступний вислів, що належить краще російській знавцеві гомерівського спадщини, біографу Платона і Арістотеля А. Ф. Лосєв: "Нам здається, що в античні часи не було більш глибокого і тверезого ставлення до Гомера, ніж те, яке ми знаходимо у Арістотеля, і що в основному це і є останнє слово про Гомера самої античності ".

Відомо, що прикрашений дорогоцінним тлумаченнями вчителя Гомер становив під час бойових поневірянь македонця частина його похідної поклажі. "Іліаду" він зберігав у дорогоцінної скриньці, захопленій як трофей у Дарія. Скриньку ж зазвичай ховав під подушку, поряд з кинджалом.

Чому не допустити, що саме цей Аристотелем Гомер після смерті Олександра ліг заповітної заставної реліквією у першому ж кам'яну нішу Птолемеєвої книжниці? Якщо не сам Птолемей Сотер, то архітектор і філософ Деметрій, теж, як пам'ятаємо, шанувальник Аристотеля, міг подбати про такому почесному розміщенні улюблених книг Македонці.

Швидше за все, Деметрій ж подбав про придбання для створюваного сховища праць самого філософа-наставника. Корпус його творів вже був по суті цілої самостійної бібліотекою. Діоген Лаерцій у своїй "Історії філософії" називає -- втім, із застереженням: "вважаючи тільки безсумнівні" - близько чотирьохсот (!) Творів Арістотеля. У тому числі тут були і твори, безпосередньо призначалися видатному до учня: "Листи до Олександра" і "Олександр, або На захист поселенців".

До кінця правління першого з Птолемеїв в царській бібліотеці нараховувалося вже 200 тисяч сувоїв. Його наступник, Птолемей Філадельф збільшив вміст книгосховища вдвічі, в тому числі купив особисту бібліотеку Арістотеля. Сам факт Слід гадати, дорогого придбання зайвий раз підтверджує, що єгипетське книгосховище спочатку замишлялося як небувалий досі пам'ятник олександрійців Олександру і його епохи.

Ось воно і проступає перед нами - шукане ядро! А вже до нього збиральної логіка будь-якого тодішнього - навіть не розуму аж понад голову - бібліотекаря без запинки зобов'язана була додати твори - кого? Ну, звичайно ж, божественного Платона, без Академії якого не було на світі і Арістотеля. Але якщо збори одного разу поповнив Платон, то як було обійтися без праць його іменитих попередників на філософському терені, без книжок його сучасників -- послідовників або антагоністів? Ні, тут збирали зовсім не з миру по нитці. Тут ткали величезний многоузорний килим - з самої добірною, перевіреної на міцність словесної пряжі. Тут вперше складався канон всієї грецької класики: поезія, театр, проза, філософські, історичні праці, трактати географів, дослідників природи.

До речі сказати, Птолемеї з роду в рід на посаду головних бібліфілаксов своєї книжкової колекції призначали не яких-небудь безініціативний тихонь, а людей з гучними - і по тих, і за нинішніми оцінками - іменами. Досить назвати хоча б декількох. Це автор "Гімнв "," Елегія "і уїдливих епіграм Каллімах; Ліконф, на прізвисько Темний, поет з гуртка знаменитого автора "Ідилія" Теокріта; граматик Зенодот, багато попрацювати над новим виданням поем Гомера. Теокріт, якого вважають основоположником олександрійської поетичної школи, також був своєю людиною при царському дворі. У першу половині життя тут творив і автор героїчної поеми "Аргонавтіка" Аполлоній Родоський. Всегрецьким авторитет таких авторів сприяв швидкому зростанню популярності Бібліотеки. Чи варто сумніватися, що ці та інші "олександрійці" не забували заповнювати полиці царського книгосховища своїми власними творами.

Треба неодмінно віддати належне культурної діяльності самих Птолемеїв. Так, їх зусилля не були безкорисливими. Їх в першу чергу турбувала репутація єгипетського царського дому як єдиного гідного спадкоємця імперії Олександра. Прославляючи великого героя, вони прославляли і себе. Але за сумою результатів - очікуваних, а частіше несподіваних - їх просвітницький почин з часом позначилося як чи не головний культурний вчинок всій елліністичної епохи.

Згадаймо, що засновник династії Птолемей-старший ще з підліткових років опинився в числі обраних приятелів Олександра. Під час східного походу він став ад'ютант і охоронцем свого пана, одним з його полководців. Такій людині треба було мати зразковою витримкою, умінням лавірувати і смирятися, щоб, постійно перебуваючи поруч з царем, не стати жертвою раптом його неприборканого гніву.

Птолемей добре знав придворних історіографів Олександра, з яких виділялися троє: племінник Аристотеля Каллісфена, Онесікріт і Харес. Швидше за все, перебуваючи поруч з такими маститими авторами, він не виставляв напоказ свого наміру взятися за життєпис государя. Впритул зайнявся цією працею вже сам будучи царем, в літньому віці. На ту пору біографічна "Александріана" ще розширилася - за рахунок робіт Клітарха, Полікліта, Неарха, Арістобула. Крім того, Птолемей, напевно, користувався численними документами військової канцелярії, щоденними протоколами життя двору, які дісталися йому при діленні імперського архіву. І якимись своїми особистими записами.

Як і праці всіх названих вище авторів, біографія, написана Птолемеєм, дійшла до нас лише у вигляді численних цитат. Їх порівняння дозволило дослідникам зробити висновок: творець Олександрійської бібліотеки в своїй книзі про вождя уникає як улесливо-панегіричних перебільшень, так і сюжетів анекдотичного і фантастичного властивості. Зате намагається бути гранично точним в описі бойових дій, інших обставин небувалою експедиції, подробиць побутового характеру.

В першу чергу завдяки йому, Птолемею-старшому звід відомостей про Олександра, незважаючи на повну або часткову втрату багатьох первинних творів, став єдиним у своєму роді літературно-історичним феноменом. З усіх героїв античності македонець ока