Російський ліберал. Прем'єр-міністр тимчасового уряду - князь Львов

Доктор історичних наук Г. Іоффе.

Не сильні - найкращі, а чесні.

Честь і гідність сильніше всього.

Ф. Достоєвський

Князь Георгій Євгенович Львів -- один з найвідоміших ліберальних діячів кінця XIX - початку XX століття. У 1917 році -- прем'єр-міністр Тимчасового уряду. Але Львів не раз говорив, що ніколи не думав "стати міністром". "Мене зробили, - згадував він згодом. - Хіба я хотів цього? "

Доля, однак, розпорядилася саме так, ніби бажаючи випробувати в цій ролі людини високих душевних якостей: великий скромності, чесності, самовідданості, навіть смирення.

Г. Е. Львову випала нелегка доля жити в епоху революційних змін, ось чому так цікаво подивитися на цю особистість з нашого часу, по-своєму революційного.

Рюрикович

Родовід князя Георгія Євгеновича Львова йде до глибинних коренів російської державності - він Рюриковичів і аристократ вищої "проби". Але від легендарного конунга Рюрика до батька Львова минуло дев'ять століть. Сім'я до цього часу, за дворянським мірками, не була багатою. Георгій Львів народився в 1861 році, в рік однією з найбільших змін в історії Росії - скасування кріпосного права. Відкрився шлях перетворення країни з самодержавної монархії в демократичну, правову держава. Шлях мав бути нелегкий. Занадто важким тягарем давило минуле: відсталість від передових країн, століття безправ'я народу, беззаконня і свавілля влади. Як йти далі? Думки розходилися.

Навіть серед лібералів (не кажучи про революціонерів) було чимало людей, які прагнули до швидкого і повного впровадження "західної моделі", конституційного, парламентарного ладу. Вони мовби не розуміли, що просуватися по географічній карті зовсім не те, що йти чи брести по грішній землі, особливо російської, за її розбитим дорогах, убогим селах. "Гладко було на папері, та забули про яри "! Інша частина ліберальної громадськості вважала, що занадто швидкі зміни в кращому випадку мало що дадуть, а в гіршому підірвуть сили держави і суспільства. Тому потрібна довга творча робота в усіх галузях народного буття, здатна підготувати перехід до нових форм життя. "Тихіше їдеш - далі будеш ..."

Історія поклала вирішення цього питання на покоління Львова. Від того, як воно буде вирішено, залежала доля Росії. Усвідомлювали чи це Львів і його однолітки? К. Єльцова, добре знала Львова ще в його молоді роки, коли він дружив з її братом, згадувала: "На мене як ніби дивляться його очі - вузькі, пильні і вражаючі. Дивляться і слухають, і думають ... "

З мужиками

Львів навчався на юридичному факультеті Московського університету. Він бував у будинках, куди приходили письменники І. Аксаков, В. Соловйов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, історик В. Ключевський. "Західництво" і "слов'янофільство" зливалися для Львова в щось цілісне: Росія, її доля, її благо. Толсикола. Інтонація, з якою це було сказано, свідчила про психологічну надломленої царя.

наказом уряду Сенату про призначення Львова головою Ради міністрів був датований 2 годинами дня 2 березня, тобто на годину раніше часу, проставленого в зречення, - Львів, таким чином, призначався ще царюючих імператором. А верховним головнокомандувачем був призначений великий князь Микола Миколайович.

Існує точка зору: істинний революційний переворот відбувся в Росії не 2 березня, з зреченням престолу Миколи II, а вранці 3 березня, коли великий князь Михайло Романов відмовився прийняти престол до рішення Установчого зборів. Один з міністрів Тимчасового уряду В. А. Маклаков, наприклад, вважав, що саме ця відмова призвів до докорінної зміни державного режиму в Росії. Чому так вчинив Михайло? Багато хто вважає, що у нього просто не було іншого виходу: прийнявши престол, він став би жертвою антимонархічних налаштованих "мас". Це, щонайменше, суперечливе. П. Мілюков вважав, що в Росії знайшлися б сили, здатні відстояти монархію на чолі з Михайлом Романовим, - звичайно, "не без пролиття крові".

Вранці 3 березня члени щойно сформованого Тимчасового уряду і Тимчасового комітету Державної думи відвідали Михайла Романова в квартирі на Мільйонній вулиці, будинок 12. Вирішувалося питання про прийняття Михайлом престолу. Мілюков і Гучков наполягали на ухваленні престолу. Керенський благав великого князя відмовитися. Згодом він згадував: "Великий князь втратив свій спокій, він явно нервував, мучився, робив якісь судомні рухи руками (Керенський не знав, що у Михайло була загострення виразкової хвороби. - Прим. авт.) ". Для всіх присутніх ця сцена ставала все більш болісною. Нарешті Михайло припинив дебати, сказавши, що хоче окремо поговорити з Родзянко і Львовом. Утрьох вони вийшли до сусідньої кімнати ... Немає свідчень, про що вони там говорили. Втім, позиція Родзянко відома: він підтримував Керенського. А Львів? Можливо, він пішов за більшістю, виходячи із загальної ліберальної віри в Установчі збори. Можливо. Цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що, вийшовши до присутніх, Михайло, за спогадами деяких учасників наради, з сльозами на очах заявив про свою відмову від престолу ...

Догляд

Поки нова, демократична Росія переживала свій "медовий місяць", поки що, як здавалося, всі верстви, всі класи об'єдналися в співдружності і йому не буде кінця, князь Львов всім представлявся кращим главою уряду (одночасно він займав пост міністра внутрішніх справ). Газети називали його російським Вашингтоном.

Керенський багато пізніше писав: "У цьому глибоко релігійному людині було щось слов'янофільської і толстовських. Наказами він вважав за краще переконання і на засіданнях кабінету завжди прагнув спонукати нас до спільної згоди. Він "сліпо" вірив у неминучий тріумф демократії, у здатність російського народу грати творчу роль у справах держави. І не втомлювався і на людях, і в приватних розмовах повторювати слова: "Не втрачайте присутності духу, зберігайте віру в свободу Росії ".

Всі основні права і свободи, перетворили Росію, за визнанням Леніна, в саму демократичну країну світу, були встановлені Тимчасовим урядом у прем'єрство Львова: повна політична амністія, скасування всіх станових, віросповідних і національних обмежень, проголошення загальних виборів в органи місцевого самоврядування, підготовка виборів до Установчих зборів, рівноправність жінок і ін

Революційні ілюзії або революційний обман? Як скоро вони випаровуються в душах тих, хто був ними захоплений! Війна тривала, економічне становище стало ще більш складним. Політична свобода ... Але що вона давала мільйонам солдат, селян, робітників? Як висловився один з публіцистів, дали народу Шекспіра, забувши, що він має потребу в чоботях. Представники правих, консервативних кіл, які попереджали про небезпеку різких політичних змін, особливо під час війни, і стверджували, що прихід ліберальної інтелігенції до влади лише відкриє шлях крайнім, екстремістським силам, мали рацію.

Вже в квітні 1917 року Тимчасовий уряд стояло перед лицем потужних атак лівих сил, серед яких нарощували свій вплив більшовики. На початку травня Тимчасовий уряд був переформовано. Кілька міністерських постів зайняли соціалісти - меншовики і есери. Уряд став коаліційним - кадетсько-соціалістичним. Львів був прихильником коаліції, він вважав, що вона наблизить владу до народу, дозволить краще знати його вимоги. Більшовики, однак, і з цього витягли політичні дивіденди. Вони стверджували, що меншовики і есери зрадили інтереси "мас", пішли на змову з буржуазією "за міністерські крісла".

Влітку 1917 року як реакція на зростаючу революційну анархію, на розвал армії і розпад держави позначилася консолідація правих сил, яка наприкінці серпня проявиться корніловські рухом. Над Росією все виразніше вставав привид громадянської війни. Перші її постріли пролунали на початку липня: після провалу наступу на фронті більшовики в Петрограді зробили перший, але погано організований ву спробу прийти до влади.

У 1925 році емігрантський журнал "Сучасні записки" надрукував цікаві спогади активної свідків російської буржуазної революції К. Єльцова. Ці спогади проливають яскраве світло на те, чому людина, з якою ліберальна і демократична громадськість пов'язувала стільки надій, був змушений у розпачі опустити руки і покинути свій пост. К. Єльцова відвідала Львова напередодні його відходу у відставку, 7 липня 1917 року. Вона розповідала:

"Ми молимось за Вас Богу, щоб він допоміг Вам, - сказала я. Він підняв голову і дивився на мене своїми вузькими, пильними, навіть пронизливими очима.

- За це спасибі, - серйозно і просто сказав він і помовчав. - Але ми нічого не можемо ...

У мене серце.

- Ми - приречені. Тріски, які несе потік, - сказав він.

Я говорила йому про юнкерам, про готовності до боротьби.

- Ні, ні, - перебив він, - хіба цей можливо? Почати боротьбу значить розпочати громадянську війну, а це значить відкрити фронт. Це неможливо ...

Не слухаючи мене і все думаючи, він покірно сказав своїм російським, якимось мужицьким тоном: "Що ж поробиш? Революція і революція ... "

7 липня 1917 князь Львов подав у відставку. Його змінив А. Керенський.

В'язниця

Відставка Львову далася нелегко. Його стан неважко зрозуміти. Це був стан людини, ідеали і надії якого руйнувалися на очах. Він боровся за оновлену і вільну Росію, а вона все глибше поринала в анархію, в розвал. Невже все лише страшна помилка? Як і після смерті коханої дружини, Львів поїхав в Оптину пустель ...

Наприкінці жовтня 1917 більшовики скинули Тимчасовий уряд. Міністри були відправлені в Петропавловську фортецю, а незабаром ВЦВК Рад видав декрет, оголошував "вождів кадетської партії" ворогами народу, що підлягають арешту. Банда п'яних матросів і міліціонерів увірвалася в Маріїнську лікарню, де видні кадетські діячі А. Шінгарев і Н. Кокошкін перебували на лікуванні, і по-звірячому вбила їх. Зважаючи на загрози арешту, а то й фізичної розправи багато кадети залишали Москву і Петроград, нелегально пробиралися до Сибіру чи на південь Росії, де консолідувалися антибільшовицькі сили.

Розшукували чи більшовицькі влади Львова? Цілком можливо: хоча він і не перебував в кадетській партії, тим не менш був близький до неї. В еміграції Львів писав мемуари, але не довів їх до 1917 року. Однак деякі епізоди Львів розповідав близьким йому людям. Один з таких епізодів - арешт і перебування у в'язниці - був записаний його секретарем Т. Полнер і опубліковано в журналі "Сучасні записки".

Після приходу до влади більшовиків Львів вирішив виїхати до Сибіру, де його добре пам'ятали ще з часів переселенської столипінської реформи. Він оселився в Тюмені, маючи намір продовжити вивчення краю. Але радянська влада взимку 1918 дійшла і до Тюмені. Наприкінці лютого червоногвардійський загін, що складався з матросів та уральських робітників, заарештував Львова. Які причини арешту? Цього ми не знаємо. Можна лише припускати, що одна з причин - підвищена пильність місцевої Ради: в Тобольську під арештом перебували Микола II і його родина. У загоні панувала анархія, а його комісар, якийсь Запкус, був людиною, явно нечистим на руку. Матроси вимагали, щоб Львова доставили в Кронштадт в якості заручника, уральці ж наполягали на тому, щоб його відправили в Єкатеринбург і передали місцевим Раді.

уральці взяли гору. Львова перевели в Єкатеринбург. Спершу обходилися з ним суворо, як з арештантом, потім варта "помягчал", став навіть запрошувати "попити чайку ". заводилися довгі розмови про життя ... Львова помістили в ту ж в'язницю, де пізніше (в кінці квітня) виявилися деякі особи з невеликого оточення сім'ї останнього царя, яку перевезли з Тобольска в Єкатеринбург. Був тут, зокрема, князь В. Долгоруков. Тут же був і тобольський єпископ Гермоген. Доля обох трагічна. Долгорукова розстріляли у в'язниці. Гермогена втопили в річці по дорозі в Тобольськ. Львову дивом вдалося вціліти. Можливо, його врятувало вміння "підійти" до простої людини, говорити з ним на одній мові, ділити з ним труднощі і негаразди.

У тюремному дворі велися земляні роботи. Львів умовив начальника в'язниці, колишнього столяра фортепіанної фабрики "Беккер" (до речі, його він згадував як "людину доброго"), "підключити" до цих робіт деяких арештантів. На зароблені гроші "артіль" купувала продукти. Львів "кухар". Артільник, як вони говорили, подобалися "прем'єрські щі". Навесні "налагодили" город. Так пройшли три місяці. Львів перебував в руках того ж самого виконкому Уралоблсовета, який в липні 1918 року стратив сім'ю відреклися царя. Ті ж імена: І. Голощокін, П. Войков, С. Чуцкаев ... "Ні законів, ні кордонів влади цих людей над населенням не існувало ", -- згадував згодом Львів. "Закон", яким вони керувалися, на їхній мові називався "революційною совістю".

Львову пред'явили звинувачення "в роботі на контрреволюційне співтовариство, яке мало на меті об'єднати в Сибіру противників комуністичної влади ". Що це за "спільнота", ніхто не міг сказати. Львова, а разом з ним ще двох арештантів (земського діяча Лопухіна і князя Голіцина) випустили до суду під підписку про невиїзд. Сам Львів пояснював це так: "Мої друзі старанно поралися в Москві, і їм вдалося спонукати Леніна послати телеграму в Єкатеринбург із пропозицією або пред'явити мені певне звинувачення, або випустити мене на волю ".

Однак секретар Львова та його біограф Т. Полнер при публікації цих спогадів висловив сумнів у версії Львова. Він був саме одним з тих, хто "клопотався у Москві самим посиленим чином ". За його версією, один з" большевізанствующіх адвокатів "," друг Леніна "стверджував, що йому вдалося вмовити Леніна відправити в Єкатеринбург телеграму, про яку згадує Львів. Але була Чи вона дійсно послана - Полнер не знав. Можливо, це всього лише плід фантазії адвоката, але не виключено, що Ленін все-таки якимось чином втрутився у "справу Львова". Телеграма не знайдена, і тому нічого певного стверджувати не можна. Втім, Т. Полнер вважав, що, якщо навіть якесь ленінське "вказівку" і існувало, з-за обстановки, що склалася на Уралі, місцеві вожді цілком могли його проігнорувати. "На місцях, - пише Т. Полнер, - правителі відчували себе абсолютно незалежно і іноді демонстративно ігнорували Москву ".

Так чи інакше Львів опинився на свободі. Чекати "суду" він не став, а відразу залишив Єкатеринбург, то тобто приблизно за два тижні до розстрілу царської родини в Іпатіївському домі.

В Америці і Європі

З великими труднощами Львову вдалося пробратися до Омська. Як і багато інших міст в смузі Транссибірської залізниці, його було звільнено від більшовиків повсталих Чехословацьким корпусом, який повинен був евакуюватися на Захід через Владивосток. В Омську утворилося Тимчасове Сибірське Уряд на чолі з П. Вологодський, який і доручив Львову виїхати до США для зустрічі з президентом В. Вільсоном і іншими державними діячами. Мета її - допомога антибільшовицьким силам в Росії. Тільки на початку жовтня Львову і його супутникам вдалося дістатися до Америки.

12 жовтня 1918 Львів писав Ч. Крейну, близьким до президента Вільсона: "Головне, що я хотів сказати вам, - для щастя Росії необхідно можливо швидке планомірне об'єднання союзників і зброї в боротьбі їх проти німців, одягнених у більшовицьке сукню. Поки в цьому відношенні будуть коливання і сумніви, молоді паростки нової російської життя будуть не в силах боротися з отрутою більшовизму ... "Президент Вільсон зустрів "російського Вашингтона" вельми привітно, але про конкретну широкої допомоги не сказав нічого. Таку ж позицію зайняли і глави колишніх європейських союзників Росії. У листопаді 1918 року світова війна закінчилася: Німеччина зазнала поразки, і Антанта явно не бажала продовжувати дорогі військові операції, тепер уже на території Росії. До того ж обставини там виявилася незрозумілою і заплутаною: серед антибільшовицьких сил панував розбрат. Неясно було, на кого з них робити ставку.

Влітку 1925 року в одному листі з Парижа В. Маклаков писав: "Скажу тобі просто, що коли мені доводиться про це говорити, я завжди стверджую, що ніяких інтервенцій, по суті, не було; в гіршому випадку я уступаю, що не було більш-менш серйозних інтервенцій, і кажу, що ми боролися своїми власними силами, без будь-якої то не було навіть і грошової допомоги. Сторінка інтервенції не робить честі ні союзникам, ні нам ". Парадоксальним чином інтервенція в тому вигляді, як вона насправді здійснилася, опинилася на руку більшовикам. Вони вміло використовували її в пропагандистських цілях, переконуючи "маси", що інтервенти хочуть поневолити Росію, повернувши поміщиків, буржуазію і царя.

Політичне нарада

Тим часом у Парижі почалася підготовка до мирної конференції, готової підвести підсумки Першої світової війни і визначити політичний устрій післявоєнної Європи. У цих умовах в грудні 1918 року в Парижі російські громадські та політичні діячі епохи монархії і Тимчасового уряду скликали так зване Українське політичне нараду. Воно було досить численним, тому для керівництва ним і всієї поточною роботою нарада сформувало Руську політичну делегацію у складі чотирьох осіб. До неї увійшли: голова - Г. Є. Львів, члени - колишній царський міністр закордонних справ С. Д. Сазанов, посол Тимчасового уряду на Франції В. А. Маклаков, колишній голова Тимчасового уряду Північної області (в Архангельську) Н. В. Чайковський. Дещо пізніше указом Колчака в "делегацію" був включений колишній керуючий військовим міністерством Тимчасового уряду Б. В. Савінков.

Русское політичної наради мало намір відстоювати російські інтереси на мирній конференції. Але це передбачало, перш за все, чітку ясність: кого представляє його "делегація"? Росія була розколота як держава. В ній йшла громадянська війна між "червоними" та "білими", а в таборі "білих" не існувало єдності. Тому нарада домагалося від колишніх союзників Росії визнання сформованого в Омську уряду Колчака як Всеросійського.

На жаль, виконати своє завдання Російське політичне нарада не змогло. Армії Колчака відкочувалися в глиб Сибіру. Громадянська війна в Росії йшла до кінця. У Криму в 1920-і роки ще бився генерал П. Врангель, але було зрозуміло, що відхід "білих" з Криму - Справа часу. Так і сталося.

*

В еміграції багато сперечалися про причини революції, перемоги більшовиків, поразки "білих" в Громадянській війні. Пропонувалися різні пояснення. Львів не брав у цих спорах участі. Він абсолютно відійшов від політики. Жив усамітнено на рю Карно Булоні. Неохоче згадував про минуле, близьким людям говорив, що "прийде час - розповість ". Він знав, що еміграція його не жалувала - ні ліва, ні права. Деякі колишні колеги в Тимчасовому уряді готові були покласти на нього провину за провал "ліберального експерименту". Мілюков вважав, що призначення Львова головою Ради міністрів взагалі було помилкою: Львів виявився занадто м'якою людиною ( "капелюхом" - не дуже чемно висловився Мілюков). Необх?? дим був на цій посаді людина більш сильного і твердого характеру. Емігранти правих поглядів взагалі вважали його ледь не головним революціонером.

К. Єльцова згадувала, що, коли одного разу розмова торкнулася цієї теми, він сказав: "Ну так, звичайно. Адже це я зробив революцію, я вбив государя, і всіх ... Все я ... "

Шукати і знайти "винного" - старою російською традицією.

Влітку Львів ішов бродити по Франції "з торбою за плечима, іноді у взутті, схожою на личаки". "Глибока, безперервна, ниючий туга за Росії жерла його. Про неї він не говорив ніколи ... "Бувало, не стримував роздратування, почувши що-небудь недобре про Росію: "Ну ще б пак - в Росії! Адже це тільки у нас все було погано. Всі за кордон їздили вчитися культурі ... Я завжди говорив, що це дурниця ".

Одного разу він ліг відпочити і "заснув назавжди після усього свого трудового життя". Було це 6 березня 1925 року.

Чудовий історичний романіст М. Алданов присвятив пам'яті Львова статтю. Він писав, що знайшлися люди, які звинувачували Львова навіть після смерті в "темних грошових справах". "Так, - відповів Алданов, - через руки Львова, свого часу відмовився від особистого стану, пройшли ще до революції сотні мільйонів. Після його смерті виявилося, що поховати як слід колишнього главу уряду не на що ".

К. Єльцова: "Кінчились страшні спогади, біль зробити і туга за батьківщиною. Дізнався він тепер невідомі шляху своєї Батьківщини і справжнє її майбутнє у своїй Вітчизні небесне? "

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.nkj.ru/