Повчання Володимира Мономаха.

Значний розвиток російська політична думка отримує в працях Володимира Мономаха (1053 - 1125).

У 1113 р. під час великого Київського повстання на київський стіл був запрошений син великого князя Всеволода і онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, який фактично брав участь в управлінні державою ще за свого батька Всеволода, а потім мав великий вплив на державні справи за великого князя Святополку і прославився також військовими походами і перемогами над половцями.

Політична програма Мономаха сформульована в його творах: "Повчання дітям", "Послання Олегу Чернігівському" і "Уривок" (Автобіографія), в яких порушено велике коло питань: обсяг повноважень великого князя, взаємини церкви і держави, принципи відправлення правосуддя в країні.

Політичний зміст його поглядів найбільш виразно представлено в "Повчанні", де провідне місце займає проблема організації та здійснення верховної влади. Моно-мах радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати спільно з Радою дружини, не допускати в країні "беззаконня" і "неправди", вершити правосуддя "по правді". Судові функції Мономах пропонував здійснювати князеві самому, не допускаючи порушення законів і виявляючи милосердя до найбільш беззахисним верствам населення (бідним смердам, убогим вдовиця, сиротам і т. д.). Заперечення кровної помсти вилилося в нього у повне неприйняття смертної кари: "Ні права, ні крива не вбивайте і не наказував вбито його". Навіть якщо по важкості своїх діянь хто і буде гідний смерті * "аще буде повинен смерті"), все одно "не погублять нікоторая ж хрестьяни". Заклик не "мстити" розглядається в "Повчанні" не тільки як принцип законодавства, але і як основа межкняжескіх відносин.

Мономах розробляє поставлену ще Іларіоном проблему відповідальності великого князя перед підданими. Про неї він говорить при вирішенні питання про управління країною, організації правосуддя і необхідності військових дій. У всіх спірних випадках він радить віддавати перевагу світу, тому що не бачить причин для братовбивчих воєн, оскільки всім народам приготоване місце на землі, а правителям слід спрямувати зусилля на пошуки шляхів досягнення миру. Усі суперечки можливо дозволяти "добром" в тому випадку, якщо незадоволені князі напишуть "грамоту" зі своїми домаганнями. З тими ж, хто жадає війни ( "мужами крові"), гідним князям не по дорозі, бо помста не повинна бути визначальним мотивом у політиці.

При вирішенні питання про взаємини світської і духовної влади Мономах відводить церкви почесне, але явно підлегле місце. Він "шанував чернеческій і попівський чин", але тим не менше віддавав перевагу світським людям, які "малим доброю справою" прагнуть допомогти своїй країні і народу, перед ченцями, які зазнають "самотність, чернечество і голод" у пошуках особистого порятунку.

З почався незабаром після смерті Мономаха (1125) та його сина Мстислава (1132) процесом феодальної роздробленості громадська думка ще довго не могло примиритися. Виховані в кращих традиціях давньоруської думки, ідеалом якої було збереження єдності руської зелій, мислителі намагалися запобігти або хоча б уповільнити розпад єдиного російського держави на окремі держави-князівства.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.zakroma.narod.ru/