Зовнішня і внутрішня політика СРСР
(1919-1990 рр.).
Принципи національно-державного будівництва були покладені в основу створення СРСР

Нац.-держ. будівництво було найважливішою частиною політики більшовиків. Безумовно, була об'єктивна основа для відновлення єдиного гос. освіти на території Росії. Особливо тісний взаємозв'язок економіки різних районів підштовхувала їх до об'єднання. При цьому в роки гражд. війни відбувалися як двосторонні договори між незалежними республіками і Української РСР, так і входження республік і авт. областей в УРСР.
Військова загроза з боку імпер. держав настійно вимагала проведення усіма республіками єдиної зовнішньої політики та зміцнення їх обороноздатності. Також після гражд. війни панувала розруха і злидні, подолати яку можливо тільки при взаємодопомоги регіонів. Наприклад, РРФСР потрібна була нафта Кавказу, вугілля Донбасу, а Кавказу - український хліб, метал і т.д.
Основи нац.-держ. будівництва відображаються у "Декларації прав трудящого і експлуатованого народу" (листопад 1917 р.), де в основу покладено: право націй на самовизначення, рівність і суверенітет народів, вільний розвиток нац, меншин, соціалістична федерація і т.д
Зближення з РРФСР почалося спочатку на договірній основі. Так, 1 червня 1919 Декрет ВЦВК оформив договірні відносини РРФСР з Україною, Білорусь, Латвією та Литвою. У квітні 1920 р. відбулося приєднання Азербайджану, в листопаді 1920 р. - Вірменії, а в лютому 1921 р - Грузії. Були також укладені договори з народними радянськими республіками в 1920-1921 рр.. - Хівинське, Бухарської, Тувинської і т.д. Слід зазначити, що положення в більшості цих республік було вкрай важким. А внутрішня і зовнішня нестабільність породжувала бажання об'єднатися з сильним союзником, який міг би навести порядок.
Для 1919-1920 рр.. були характерні три форми автономії: авт. республіка, авт. праця. комуна, авт. область. З них авт. республіка є вищою формою, тому що в ній були вищі органи влади та управління, своя конституція і урядів. система і навіть у ряді випадків свої збройні сили. Останні дві форми автономій мали статус губерній. Загалом, авт. утворення всередині РРФСР стали створюватися в кінці 1917 р., напр., Естляндську трудова комуна. Підготовлений під керівництвом Сталіна проект передбачав радянським республікам стати частиною РРФСР. В.І. Ленін відкинув цей проект і наполіг на ухваленні ідеї утворення СРСР на засадах рівноправності всіх "незалежних" радянських республік і дотримання їх суверенних прав.
Особливу зацікавленість у відновленні унітарної держави виявляли російськомовні анклави. Для російського населення відновлення держави було як би набуттям національної гідності, відновленням звичного світу.
До 1922 р. у складі РРФСР були 7 авт. республік (Башкирська, Горська, Кримська Татарська, Киргизька, Якутська і Туркестанська Радянська Соціалістична. Республіка); 2 працю. комуни (Німців Поволжя і Карельська) і 8 авт. обл. (Комі, Коломацька, Марійська та ін).
Процес створення союзної держави повинен був демонструвати повний розрив з минулим. Для дій і політики більшовиків у цьому питанні була характерна двоїстість. Вірні гаслу права націй на самовизначення, більшовики в основу утворення СРСР закладали національний принцип. Республіки зберігали атрибути державності: Раднаркому, наркомітети, ЦВК, ЦК національних компартій та ін Частина повноважень віддавалися центр. органам влади. Дискутувалося питання про державність росіян. Межі автономних республік нерідко визначалися без урахування нац. факторів. Ставилося завдання ліквідувати нерівності націй шляхом розвитку у відсталих районах промисловості, насадження соціалістичної культури.
Актом установи СРСР став договір, укладений між РРФСР, Україною, Білоруссю і Закавказької Федерацією (Вірменія, Грузія, Азербайджан), підписані 27 грудня, 30 грудня. 1922 Договір був схвалений 1 Всесоюзним з'їздом Рад. У 1922-1929 рр.. тривала розробка основ гос. пристрої, які після численний дискусій були сформульовані в новій Конституції, прийнятої 31 січня 1929 В результаті об'єднання територія стала придатна для нормального життя відновилися традиційний економічні зв'язки, відроджувалася життя на основі непу. І це явний позитивний підсумок.


Суть механізму гальмування в радянській економіці в 70-ті - на початку 80-х рр..

У зазначений період очолював уряд Л.І. Брежнєв, правління якого було названо в публіцистичній та науковій літературі "часом застою". Так звана брежнєвська "стабільність" означала відмову від серйозних реформ, повернення до випробуваних методів керівництва країною. У ці роки швидко наростали суперечності соціалізму, повністю вичерпала себе командно-адміністративна система, економічна політика була марні спроби подолати уповільнення темпів зростання, перейти на інтенсифікацію виробництва, підняти продуктивність суспільної праці. Все це в кінцевому рахунку призвело до краху соціалізму.
У 70-і рр.. темпи зростання економіки сповільнилися, хоча часом 8-ї п'ятирічки (1960 - 1970) були найбільш сприятливими за Брежнєва (нац. дохід в 1970 р. в порівнянні з 1965 р. виріс на 41%, виробництво електроенергії - на 54%, продукція машинобудування -- на 74% тощо). Але не все було так гладко. Розвиток багатьох галузей промисловості відставало від реальних потреб народного господарства, відчувалася нестача товарів народного споживання, відставали якісні показники.
Поза сумнівом, найважливіша причина гальмування полягає в тому, що економіка залишилася на рейках екстенсивного розвитку, що приводило до скорочення приросту найважливіших виробничих ресурсів - трудових, сировинних, енергетичних. Структура експорту СРСР була на рівні слаборозвинених країн. Від п'ятирічки до п'ятирічці відбувалося падіння основних економічних показників. Знижувався престиж складного, кваліфікованої праці і ліквідувалися стимули зростання кваліфікації та продуктивності праці через зрівнялівки на виробництві, яка виконувала установку на зближення соціальних груп.
Неефективність спостерігалася також і у фінансовій політиці. Маса грошей в готівковому обігу збільшилася приблизно в 3 рази, а виробництво товарів народного споживання - лише в 2 рази. Фактично, більше половини всіх заощаджень були вимушеними. Росли дотації до цін.
Труднощі в економіці поставили питання про перехід від екстенсивних до інтенсивних методів її функціонування. Було явним вичерпання трудових ресурсів, значне відставання від західних країн по продуктивності праці, моральний і фізичний знос основних виробничих фондів. На черговому з'їзді КПРС у 1971 р. було намічено забезпечення НТП, що можна досягти шляхом вдосконалення планування і управління економікою, зміцненням дисципліни, жорсткою економією сировини, матеріалів, електроенергії. Найважливішу роль при цьому відводили розвитку машинобудування.
Але й ці заходи не допомогли. Продовжувалося уповільнення темпів росту, поглиблення кризи в економіці. І лише збільшення експорту нафти і ін видів сировини дозволяло економіці створювати видимість нормального функціонування. Не слід забувати і про військові витрати держави, які, за даними А.Д. Сахарова в 70-і рр.. становили до 40% від національного доходу і приблизно 25% від ВВП. У важкому стані було сх, яке в 70-х рр.. було не в змозі повністю забезпечити країну продуктами, що призводило до закупівель за кордоном. Різко знизилися темпи приросту сільськогосподарської продукції.
Держ. планування не виправдало покладених на нього сподівань. Плани часто були не обгрунтовані (не погоджувалися з матеріально-трудовими ресурсами). У системі управління були величезні можливості для зловживань. Держсектор був малорухливим, не схильним до далекосяжних змін.
Отже, на початку 80-х рр.. ерозія системи, її нездатність забезпечити вирішення назрілих проблем були очевидні для багатьох.



Реформа радянської політичної системи в 2-й половині 80-х рр..

До середини 80-х рр.. все наочніше стала виявлятися нездатність політичної системи СРСР забезпечити стабільність, економічні перетворення, що вимагало рішучих змін у цій сфері життя суспільства. Товариством опанувала свідомість необхідності змін, але майбутнє для більшості населення, в тому числі і для реформаторів, мислилося виключно в рамках затвердилася системи, але при її удосконалення. Кінцевою метою реформи політичної системи вважалося всебічне збагачення прав людини, підвищення соціальної активності радянських людей. Передбачалося зробити все для включення трудящих до управління країною і створити ефективний механізм, що забезпечує своєчасне самовідновлення політичної системи з урахуванням мінливих внутрішніх і зовнішніх умов.
Основні надії на розвиток обновленських процесів керівники країни пов'язували з гласністю, відкритістю політики.
Концепція реформи політичної міститься в матеріалах XIX Всесоюзної конференції КПРС і ряді пленумів ЦК КПРС (1987, 1988 рр..). На вищезгаданій конференції було намічено оновити законодавство, змінити виборчу систему і реорганізувати структуру органів влади і управління.
У 1987 - 1988 рр.. спостерігалися перші ознаки розмежування всередині компартії на реформаторів і консерваторів. У цей час і виділився лідер реформаторів Б.Н. Єльцин, у той час вважав, що компартія збереже керівну роль в майбутньому, але вона повинна змінитися, впроваджувати більш глибокі реформи. Але що намітилося розмежування не можна назвати глибоким, тому що партія все ще залишалася єдиною. Фактична ж розкол партії й утворення на її базі великої кількості політичних партій з різною спрямованістю відбулися в 1989 - 1990 рр.. Серед політичних об'єднань і партій можна виділити Демократичний союз (1988 р.), Союз конституційних демократів (1989 р.), Соціалістична партія (1990 р.) та ін Активно діяли народні фронти в Латвії, Литві, Азербайджані та Грузії, на Україні ( народний рух за перебудову "Рух"), Білоруський народний фронт і ін
У грудні 1988 р. був прийнятий закон про вибори народних депутатів. Перші вибори відбулися 26 березня 1989 А в березні 1990 р. відбулися вибори до республіканські і місцеві Ради. Ці вибори були важливим кроком вперед у реалізації реформи політичної системи, хоча і в них були деякі порушення через недосконалість законодавства. У результаті перемоги націоналістичних сил в автономних республіках багато хто з них заявили про свій суверенітет та перетворення їх у союзні республіки. Найбільш інтенсивно цей процес відбувався у республіках Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія) та Закавказзя (Вірменія та Грузія), а також в Молдові. У тому ж напрямку, хоча і значно повільніше, розвивалися події на Україні, в Білорусії і Української РСР.
Наприкінці 80-х рр.. розгорнулися дискусії про роль Компартії в житті суспільства. Було висунуто вимогу скасувати 6-у ст. Конституції СРСР, в якій було зафіксовано положення про керівну роль Компартії в суспільстві. Все частіше лунали вимоги про передачу влади Радам, що сприймалися як органи народної демократії, ущемленим партійним апаратом.
Були зроблені серйозні кроки в бік демократії, розширилися сфера діяльності засобів масової інформації, які перейшли від критики окремих недоліків системи до викриття всієї системи.
На 2 З'їзді депутатів СРСР у грудні 1989 р. були внесені зміни до Конституції СРСР з питань діяльності З'їзду, виборчої системи.
До XXVIII З'їзду партії була розроблена загальнопартійної платформа, яка представляла собою істотний зсув до соціал-демократизму. У ній було передбачено формування громадянського суспільства, введення поділу влади, розвиток підприємництва і конкуренції, регульована ринкова економіка з соціальною орієнтацією і правову державу, але в рамках соціалістичного вибору. Причому демократичні сили не могли задовольнитися цією програмою, а консерватори були проти.
Отже, реформа політичної системи радянського суспільства дала досить відчутні результати, найголовнішим з яких є демократизація основних сфер життя суспільства, що, фактично., Вже не можна було зупинити. І тому можна було з упевненістю стверджувати, що ця реформа є найбільш вдалої з усіх реформ періоду 2-ї половини 80-х рр..
Економічна реформа в роки "перебудови", проголошеної М.С. Горбачовим

Одразу слід зазначити, що до часу М.С. Горбачова до влади, фактично, всі сфери життя СРСР мали потребу докорінного реформування, а економіку, яка перебувала в кризовому стані, це реформування було просто необхідно. Необхідність реформ усвідомлювалася значною, найбільш активною частиною суспільства, але при цьому майбутнє мислилося виключно в рамках затвердилася системи, але при її поліпшення, прискоренні розвитку. Спроба реформувати країну, не виходячи за рамки соціалістичного вибору, отримала назву "перебудова", яка нерозривно зв'язується з ім'ям М.С. Горбачова, який став у 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС.
Економічні реформи були покликані надати радянській економіці новий імпульс, зберігши в руках правлячого класу всі важелі влади. Влітку 1988 р. 19 Всесоюзна конференція КПРС визначила основні напрямки перетворень суспільства. Було взято курс на радикальні реформи, але при цьому зберігалися всі підвалини соціалізму: суспільна власність на засоби виробництва, плановий характер економіки, керівна і направляюча роль КПРС.
Серед законодавчих актів у галузі економіки найбільш суттєвими були: Закон СРСР "Про бригадному підряді" 1986 р., "Про державне підприємство" 1987 р. та "Про кооперацію в СРСР". Всі вони виявилися недосконалими і практично не працюють в умовах відомчого диктату. Особливо це стосувалося закону про кооперацію, який відповідав умовам ринкової економіки. У 1989 р. був прийнятий закон про оренду і орендні відносини в СРСР.
 Однак реальні зрушення в розвитку економічної реформи відбулися лише в 1990 р., коли з'явилися закони про мале підприємство, АТ, спільних підприємствах та комерційних банках. В результаті стало швидко зростати кількість недержавних підприємств. Незважаючи на збереження високих податків на прибуток (від 35 до 45%), закони 1990 створили умови для розвитку комерційних структур. До кінця 1991 р. так і не було вирішено питання про землю, яка реально належала місцевим Радам і колгоспам, що перешкоджають розвитку фермерських господарств, що було однією з причин падіння сх виробництва.
Головна мета економічної реформи - зробити економіку вразливою до постійно змінюються і розвиваються потребам суспільства, здатної ефективно впроваджувати досягнення НТП і реагувати на будь-які прояви творчої ініціативи.
Передбачалося здійснити переведення всіх підприємств та установ на госпрозрахунок і самофінансування; перебудувати організаційні структури управління в центрі розвитку кооперативного руху, різноманітних форм руху оренди і підряду. Ставилося завдання фінансового оздоровлення господарства, що вимагало реформи ціноутворення, наведення порядку в бюджеті, в фінансово-кредитної системи і діяльності банків. При цьому слід зазначити, що єдиної, до кінця продуманої програми економічних перетворень прийнято не було. Основою прискорення, запорукою успішної реалізації п'ятирічного плану була творча активність мас, поворот до якісних показників роботи, підвищення продуктивності праці та економії матеріальних ресурсів.
Економічні перетворення, спроба перекладу промисловості на ринкові відносини призвели до спаду виробництва (у 1990 - на 2%, в 1991 р. падіння ВВП від 6% до 10%, а по окремих галузях - на 20 - 25%), падіння життєвого рівня основних мас, розвитку інфляційних тенденцій. Але незважаючи на всі негативні тенденції, що відбувалися під час проведення реформ і після цього, ці економічні реформи мали неабияке значення для переходу до сучасних ринкових відносин і виявилися найбільш суттєвим кроком для повної відмови від соціалістичного розвитку країни.
Принципи зовнішньої політики СРСР в 60 - 70-і рр..

Головні завдання в зовнішньополітичній діяльності СРСР у 60-і рр.. полягали у забезпеченні сприятливих умов для вирішення завдань коммуністичного будівництва. Зусилля СРСР були спрямовані на зміцнення єдності соціалістичних країн, розширення співпраці з країнами, що розвиваються, розвиток мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Але при цьому стратегічним завданням у зовнішній політиці як і раніше було "втягування" країн на соціалістичний шлях і всебічне співробітництво з такими країнами, але при керівної ролі СРСР.
Співпраця соцкраїн найбільш яскраво проявлялося у сфері економічних відносин. Центром економічного співробітництва був РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги). На початку 60-х рр.. збільшився склад учасників РЕВ.
Важливим засобом підйому економіки країн-членів РЕВ з'явилося кооперування зусиль при спорудженні великих народногосподарських об'єктів. Прикладом такого кооперування стала прокладання нафтопроводу "Дружба", який проходить по території 5 держав-учасниць РЕВ: СРСР, Чехословаччини, Польщі, Угорщині та НДР. Радянська нафту дозволяла країнам РЕВ забезпечити необхідною сировиною хімічну та інші галузі промисловості. СРСР також поставляв в ці країни газ, залізну руду, лісоматеріали, гірничошахтне обладнання, автомобілі, трактори і т.п. Країни РЕВ ввозили в СРСР суду, с/г техніку, верстати і механізми для хімічної, легкої та харчової промисловості, ж/д вагони і т.п. Все це свідчило про ефективність торговельних зв'язків. З початку 60-х рр.. було розвинене спільне зведення промислових підприємств на компенсаційній основі. Будівництво відбувалося при кредитному участю країн РЕВ. Кредити відшкодовувалися шляхом поставок що виробляється на цих підприємствах продукції.
У 1964 р. було утворено Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), що замінила систему двосторонніх розрахунків за принципом рівності взаємних поставок і платежів на те, що всі кошти по товарообігу йдуть через МБЕС шляхом переказу коштів з рахунку однієї країни на рахунок іншої. Пізніше з метою концентрації коштів країн РЕВ для капітального будівництва був організований Міжнародний інвестиційний банк (МІБ).
Велика увага приділялася зв'язків країн РЕВ у науковій, культурній сферах. Величезне значення мало зміцнення військової могутності країн соціалістичної співдружності. Проводилися спільні військові навчання, в СРСР готували офіцерський склад для соцкраїн. На нарадах Політичного консультативного комітету держав-учасників Варшавського договору вирішувалися найважливіші міжнародні питання.
Але при всіх перерахованих вище фактори взаємини між соцкраїнах були далеко не рівноправними. Будь-які спроби соцкраїн провести реформи по демократизації суспільства припинялися СРСР часом навіть самим жорстоким чином. Прикладами таких "захід" можуть послужити введення військ 5 соцкраїн до Чехословаччини в 1968 р. і 10-річна війна в Афганістані (1979 - 1989 рр..).
На початку 70-х рр.. зовнішня політика СРСР була спрямована на втілення в життя Програми світу, що проявлялося в розширенні економічних відносин з капіталістичними країнами. Відбулися зрушення у взаємовідносинах СРСР і США, ФРН, були укладені довгострокові угоди про економічне, технічне і промислове співробітництво з рядом держав Західної Європи. Причому економічні зв'язки соцкраїн з капіталістичними країнами були часто на шкоду РЕВ.
Велике значення мало нараду голів 35 країн в Гельсінкі в 1975 р., на якому було узаконене й зафіксовано соціально-економічний та військово-політичне становище, що склалося на той момент у світі. Визнавалися непорушність кордонів, територіальна цілісність і т.д. Чимало приділялося уваги питанням, що стосуються прав людини.
Проте все позитивне на нараді в Гельсінкі була перекреслена в 1979 р. рішенням радянського уряду про вторгнення в Афганістан. В результаті чого престиж СРСР як миролюбної держави був підірваний.
Отже, зовнішня політика СРСР у 60 - 70-і рр.. була досить суперечливою. Були досягнуті безперечні успіхи, але в той же час були допущені серйозні помилки. Радянський уряд занадто велику увагу приділяла ідеологічним догмам, а не реальним загальнолюдських цінностей.

Значення міжнародної наради глав 35 країн в Гельсінкі в 1975 р.

У першій половині 70-х рр.. зовнішня політика СРСР була спрямована на втілення в життя Програми світу, що проявлялося в розширенні економічних відносин з буржуазними країнами. Відбулися зрушення у взаємовідносинах СРСР і США, відбувся історичний поворот у розвитку відносин між СРСР і ФРН. Були укладені довгострокові угоди про економічне, технічне і промислове співробітництво з рядом держав Західної Європи. Регулярно проводилися зустрічі на вищому рівні.
Новим явищем в економічних відносинах з капіталістичними країнами стало укладання довгострокових контрактів і угод на компенсаційній основі. Вони передбачали, що на основі кредиту капіталістичні країни постачають в СРСР обладнання для розробки родовищ корисних копалин і для спорудження промислових підприємств. Відшкодування кредитів здійснюється поставками продукції, створюваної на цих підприємствах. Все це, без сумніву, красномовно говорило про те, що світ у 70-х рр.. переходив до фази мирного співіснування країн і до економічної співпраці на благо кожній країні, але, природно, кожна країна діяла в своїх інтересах.
До середини 70-х рр.. були всі умови для проведення загальноєвропейської наради з питань безпеки. Робота з підготовки наради проходила в Гельсінкі з 1973 по 1975 рр.. У липні-серпні 1975 р. був підписаний Заключний акт наради, в якому взяли участь глави 33 європейських держав, а також США і Канада. Цей акт зафіксував і узаконив соціально-економічний та економіко-військове становище, що склалося в той момент у світі. Визнавалася непорушність кордонів, територіальна цілісність і т.д. Також найбільш важливим представляються нові важливі положення щодо прав людини. Були проголошені: свобода совісті, права людини знати свої права і діяти відповідно до них; свобода виїзду з країни і право повернення до неї; право на справедливий іуд; та інші демократичні права людини.
Участь СРСР у цьому міжнародному нараді, а тим більше підписання Заключного акту, накладав на уряд певну відповідальність за впровадження їх в СРСР і в міжнародних відносинах. Що ж стосується статей, що стосуються прав людини, то як би легалізувалися правозахисний рух в СРСР, яке отримало свого роду законодавчу основу, хоча в СРСР на практиці це було далеко на так. Роботу правозахисників влади намагалися покласти край, хвиля дисидентського руху викликала безперервний ланцюг судів, посилань, перебування в психіатричних лікарнях
Але незважаючи на всі негативні тенденції в СРСР, міжнародна нарада в Гельсінкі несло в собі чимало позитивних сторін і успіхів у спробах встановлення миру і свободи в країнах і в підготовці справжнього демократичного руху, особливо розгорнувся в кінці 88-х - 90-х рр.. < br /> Введення військ 5 соцкраїн до Чехословаччини в 1968 р., війну в Афганістані в 1979 - 1989 рр..

У другій половині 60-х рр.. у зовнішній політиці СРСР проходили суттєві зрушення. Серед них був і позитивний процес пом'якшення напруженості міжнародної обстановки в умовах реальної загрози ядерної війни. Але при цьому стратегічна мета радянського керівництва у 60-ті - на початку 80-х рр..