Володимир Великий (980-1015). Зійшовши на київський престол у 980 р.. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавському
Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише візіскуваті. Володимир упровадили далеко конструктівнішій підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.
Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся
від попередників. Він обдаровували свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних вятічів і поширив свою владу на радімічів.
Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів)
по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих
князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.
Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів.
Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень,
а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередньо-ків він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної
України, тим самим поклавши початок тривалому суперництва з поляками за цей
регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство.
головні торгові шляхіна захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи блізько800 тис.. кв. км. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозора землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістічну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу - капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвинених системами віри, які потрапили до поля його зору,
були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захоплення. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники. Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусід-
ство Русі з поспіль хрістіянізованімі болгарами і новонавернених поляками
та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р.. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похітне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р.. вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р.., Прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р.. Почайну й там усіх разом віхрестіті. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а на-
томість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володімірової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів. Тіснішімі ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монаршої право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомили київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальною вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Ві-
зантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри - поляками.