ПЛАН:

1. Енеолітічна епоха;
2. Ранньотріпільські племена;
3. Середньотріпільські племена;
4. Пізньотріпільські племена;
5. Загальне.


Енеоліт-мідно-кам `яна епоха, що була перехідною від кам` яного віку до епохи бронзи. Це був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих відносин первісного суспільства, час дальшого вдосконалення відтворюючіх форм господарства - землеробства та скотарства. На зміну премітівному, мотічному землеробства неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше землеробство з використанням рала і тяглової сили. Дальший розвиток енеолітічнімі племенами скотарства зумовив потребу його спеціалізації за окремими галузями; з `явилося вівчарство та конярству.
Поряд з традиційним домашнім ремеслом виникли спеціалізовані галузі общинного ремесла, продукція якого йшла на задоволення потреб первісної общини вцілому.Яскравім показником розвитку енеолітічніх племен є те, що вони освоїли нову сировину, оволоділи першим металом - міддю.Добування міді, особлива технологія її обробки викликали до життя нову галузь виробничої - первісну металургію міді.
Зростання загального обсягу суспільного виробництва сприяло нагромадженню общинного багатства, що в свою чергу відкрівало великі можливості для міжплеменного обміну. Дальший розвиток суспільного віробнітства, поліпшення на його основі общинного доброботу, стимулювали зростання чисельності населення. Разом з тим збільшувалися розміри енеолітічніх поселень та їх кількість.
Значне зростання кількості поселень й відносне перенаселення викликали сегментацію енеологічніх племен та їх розселення на нові землі. Все це не могло не позначитися вдосконалення суспільної організації енеолітічніх племен.
Енеоліт був періодом розквіту патріархальних суспільних та сімейних відносин, що зрештою спричинилися до формування велікіх, спільних за пходженням, міжплеменевіх обєднань, які займали значні тереторії.Відносне перенаселення при низькому рівні розвитку продуктивних сил зумовлювало виникнення міжплеменніх сутичок та війн. Про це свідчітьяк зросла рухливість енеолітічніх племен, так і появазначної кількості кам `яної та металевої зброї, спорудження перших укріплень. Великі зрушення в економічному та суспільному житті енеолітічного населення знайшли відповідне відображення і в складних ідеологічних уявленнях, а також у розміщенні тогочасного мистецтва.
Енеолітічна епоха, як і епоха неоліту, характерезується нерівномірністю господарського та суспільного розвитку тогочасного населення. Поряд із передовими племенами з енеолітічнім укладом культури та побуту існували племена з відносно відсталим, неолітічнім характером господарства та культури, що підтверджується різним рівнем їх матеріальної і духовної культури. В епоху енеоліту в лісостеповій та степовій смугах Правобережної України проживали землеробська-скотарські племена трипільської культури, культур Гумельниця, лінійчастого посуду та кулястих амфор, у лісостеповій та степовій смугах Лівобережжя - рибальсько-скотарські племена неолітичної дніпро-донецької культури, а в пізніші часи-скотарські племена середньостогівської та ямної і скотарсько-землеробські племенакемі-обінської культур. У північній поліській смузі сучасної тереторії України, як і в епоху неоліту, продовжувало жити мисливсько-рибальське населення.
Отже, трипільська культура - археологічна культура часів мідного віку, пам `ятники якої вперше дослідив В.В. Хвойка біля с.Тріпілля на Київщині в кінці 19 ст. Трипільська культура переважно розвивалася на Правобережній Україні і в Молдавії.Розрізняються 3 етапи трипільської культури:
- Ранній (4000-3600 р.. До н.е.);
- Середній (3600-2800 р.. До н. Е.);
- Пізній (2800-2000 р.. До н. Е.);
Спочатку носії трипільської культури жили в басейнах річок Пруту, Дністра та Пд. Бугу; згодом вони розселили в Придністров `ї, на Волині, в пд.-зах. Причорномор `ї.



Ранньотріпільськіплемена
Давньотріпільська культура дістала свою назву відс.Тріпілля на Київщині (тут наприкінці минулого століття вперше виявлено археологічні пам `ятки цієї культури). Питання про походження трипільської культури ще остаточно не розв'язане. Існує кілька точок зору щодо її походження. Деякі вчені вважають, що трипільська культура виникла на основі місцевої неолітичної буго-Дністровської культури. Інші дотримуються думки, що джерела трипільської культури слід шукати десь на Балканах або у Східному Середземномор'ї, звідки вона у більш-менш сформованому вигляді з'явилась у межиріччі Дністра та Північного Бугу. Найвірогід-нішім є погляд, згідно з яким трипільська культура виникла в результаті поєднання місцевих та прийшлих елементів. Безперечним е те, що вже у другій чверті IV тисячоліття до н. е. в Середньому Подністров'ї та на Південному Бузі проживало кілька племінних груп осілого трипільського населення. Всі вони в цілому характеризуються спільними рисами в культурі й побуті, відмінних від культури і побуту численних сусідніх племен раннього періоду енеоліту.
Ранньотріпільські племена жили у поселеннях, які розташовувалися поблизу річок, на Мешах перших надзаплавніх терас. Селилися трипільці також і на високих берегах річок, там, де була джерельна вода. Родові поселення налічували по кілька десятків жител та господарських споруд, які розміщувалися кількома рядами або колами. У поселеннях жило кількасот чоловік.
До найкраще досліджених належить ранньотріпільське поселення поблизу Луки-Врубловецької на Дністрі. На ньому виявлено сім жител-напівземлянок завдовжки 6-12 м та одну трікамерну напівземлян-кову будівлю завдовжки 43 м з 11 вогнищами. Ранньотріпільські племена будували житла двох типів: заглиблені житла, що нагадують дуже поширені в неолітічну епоху будівлі типу землянок, і наземні житла досить складної конструкції (вони найхарактерніші для трипільського населення). Підлога в них викладалася з глиняних обпалених вальків, обмазану зверху глиною. Така підлога добре захищала житло від вологи. Наземні житла мали прямокутну форму. Їх глиняні стіни споруджувалися на дерев'яному каркасі. Найчастіше житло будувалося з двох або трьох кімнат, в яких складалася глинобитна піч. В кожному житлі проживало відповідно дві або три споріднені за походженням сім'ї.
Провідними галузями господарської діяльності трипільських племен було землеробство та скотарство. Завдяки застосуванню первісного рала підвищилась у порівнянні з неолітічною епохою загальна культура землеробства, виникла можливість перейти до перелогової системи землекористування, а також до впровадження ^ ярих та озимих посівів. Земельні угіддя трипільців знаходилися поблизу їхніх поселень. Оброблені первісним ралом землі засіваліся твердою й м'якою пшеницею, ячменем та просом. Є всі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові і льон.
Другою, тісно пов'язаною з землеробством галуззю господарства трипільців було скотарство - пріселіщне розведення переважно великої, а також дрібної рогатої худоби та свиней. Для випасу використовувалися пасовиськ на плато, заплавних луках річок та їх приток. Продукти тваринництва йшли на задоволення потреб трипільців у м'ясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовни. Велика рогата худоба використовувалась як тяглова сила на оранці, для перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо.


Гончарна піч з поселення трипільської культури в с. Жванпях Хмельницької області.
Ранньотріпільське населення, на відміну від трипільських племен пізнішого часу, значною мірою зберегло такі традиційно неолітічні форми господарювання, як рибальство та мисливство. Трипільці полювали на благородного оленя, козуль, кабана, рідше - на лося і тура, на різних хижаків (ведмедя, лисицю та ін.), Гризунів (бобра, зайця, білку) та птахів. На кістяні та мідні гачки вони ловили в ріках верізуба, щуку, судака, сома та іншу рибу.
Багатогалузеве господарство ранньотріпільськіх племен вимагало постійного виготовлення значної кількості різноманітних знарядь праці, мисливської зброї, а також предметів побуту. Основною сировиною (як і в неолітічну епоху) був кремінь та камінь з місцевих родовищ. Зростаюча потреба у різноманітних виробах зумовила великий попит на кремінну сировину, внаслідок чого у трипільських племен Подністров'я виникла окрема галузь виробництва, пов'язана з добуванням кременю. Свідченням цього є численні штольні, зокрема на Білій Горі поблизу с. Студеніці в Середньому Подністров'ї. Видобути кремінь перевозівся до трипільських поселень, де працювали спеціальні майстерні по виготовленню крем'яною виробів. Хоч в епоху енеоліту первісна людина почала користуватися виробами з міді, потреба у виробах з кременю не тільки не зменшилася, а, навпаки, зросла. Трипільські каменярі виготовляли широкий асортимент крем'яною виробів, які застосовувались у різних галузях господарства, а також у побуті. До них належали крем'яні та кам'яні відбійнікі, ретушер, точильні камені, без яких не могла обійтися жодна Кремінь-та КАМЕНЕОБРОБНИЙ майстерня. Для обробки дерева, яке використовувалось у жітлобудівніцтві, з каменю та кременю виготовляли сокири, долота, тесла, Свердлов, скобелі та інші знаряддя. Великим попитом у трипільських племен користувався серп. З кременю виготовляли невеликі пластини-вкладиші, які вставляли у вигнутими рогову або дерев'яну оправу. Різноманітні знаряддя праці виготовляли також з кістки, рогу, дерева та глини. Це були інструменти для обробки шкур, виготовлення одягу, для плетіння та в'язання.
Ранньотріпільські племена застосовували перший механічний пристрій - ручний лучкові дриль для свердління різних матеріалів. Вони в числі перших в енеолітічну епоху на сучасній території Української РСР користувалися виробами з міді. Оскільки родовищ міді на території трипільських племен не було, то мідні вироби сюди довозили. Серед них переважали Шільца, рибальські гачки та прикраси. Найближчим центром, де існували родовища міді і де металургія міді набувала значного розвитку в енеолітічну епоху, був Балкано-Карпатський район.
У трипільських племен високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Трипільські майстри досконало оволоділи складною технологією виготовлення кераміки. Відповідно до її призначення існувало виробництво господарського та побутового посуду, для чого використовувалися різні гатунку сировини - глини та домішок. Незважаючи на те, що Трипільські гончарі не знали гончарного круга, їх вироби вражають різноманітністю та витонченістю форм. Для розпису глиняного посуду трипільці широко застосовували мінеральні фарби. На відміну від неолітичної кераміки, яку віпалювалі на відкритих вогнищах, трипільський посуд віпалювався у спеціальних печах. Посуд виготовляли двох різновидів: так званий кухонний і столовий. Продукція керамічного виробництва трипільців йшла на задоволення господарських та побутових потреб не окремої сім'ї чи поселення, а цілої групи поселень певного району. Цим, зокрема, пояснюється та обставина, що саме в керамічній продукції трипільських племен так яскраво виражені місцеві етнографічні особливості окремих племінних груп трипільського населення. Все сказане свідчить про те, що виготовлення оригінального глиняного посуду у трипільців було справою майстрів-професіоналів, а керамічне виробництво - спеціалізованою галуззю общинного ремесла.
Розвиток виробництва, істотні зрушення в різних галузях господарської діяльності, нагромадження виробничого та суспільного досвіду - все це знайшло відповідне відображення як в самому мисленні, так і в досить складних ідеологічних уявленнях ранньотріпільськіх племен, які визначалися безпосередніми потребами землеробська-скотарсько виробництва і спрямовувалися на забезпечення його успішного розвитку. Вирішальною умовою розвитку землеробська-скотарсько виробництва була, звичайно, врожайність, родючість землі. Саме тому ідея родючості Набуває домінантного значення в ідеологічних уявленнях стародавніх землеробів. З культом родючості пов'язана ціла система релігійно-магічних обрядів трипільських племен. Саме культові родючості зобов'язана своїм виникненням і високим художнім розвитком оригінальна антропоморфна та зооморфна пластику.
Одне з центральних місць в ідеологічних уявленнях, а відповідно і в антропоморфній глиняній пластиці, займала богиня родючості - Велика Матір всього сущого, значна кількість схематичних скульптурних зображень якої лишилася кожному ранньотріпільському поселенні. Про специфічно землеробський характер антропоморфних зображень богині родючості свідчать спеціальні домішки борошна та зерен злаків до глини, з якої їх віліплено, що мало магічне значення. З виготовленням та магічним використанням зображень богині родючості пов'язані релігійні обряди, ви-конувані під час зимово-весняних свят трипільських землеробів. З цим обрядом були також пов'язані глиняні чоловічі фігурки.
Ідею плодючості у скотарстві втілюють глиняні скульптурні зображення свійських тварин, переважно бика, свині, собаки, а також птахів. З цією ж ідеєю був тісно пов'язаний обряд культових поховань людей у житло, звичайно під їх долівкою. Він підпорядковувався ідеї збереження сім'ї, продовження роду тощо. Культом родючості пояснюються релігійно-магічні обряди поховань в межах житла черепів свійських тварин: бика (або його рогів), собаки, свині.
Складна система господарства ранньотріпільськіх племен зумовила і відповідну соціальнуорганізацію, яка базувалася, мабуть, на патріархально-родових відносинах. У кожному трипільському поселенні жили члени одного роду, поділеного на великі патріархальні сім'ї, які в свою чергу складалися з окремих парних сімей. На чолі роду стояв старійшина, який керував усім господарським та суспільним життям родової общини. Кожне плем'я мало свою територію, Що становила племінну власність і поділялася між окремими родовими поселеннями. Мова кожного племені була діалектом загальної міжплемінної мови. Окремі племена відрізнялися від інших споріднених трипільських племен не тільки своїм діалектом, а й певними етнографічними особливостями культури. На сучасній території України, у Подністров'ї та на Південному Бузі, в ранньому-трипільський час проживало кілька таких племінних груп.


Середньотріпільські племена
Середній період енеоліту був періодом дальших помітних зрушень у господарському та суспільному житті трипільських племен, дальшого збільшення чисельності населення. Відносна перенаселеність змушувала Трипільські племена освоювати сусідні землі. Трипільські племена Середнього Подністров'я розселюваліся на північний захід у Верхнє Подністров'я. Трипільські племена Побужжя просунулися далі вгору Південним Бугом і на північний схід, вздовж течії Росі, досягнувши Середнього Дніпра і витіснивши звідти племена Дніпро-донецької культури. Внаслідок збільшення трипільського населення і його розселення в середній період енеоліту на нові землі на широких просторах між Прутом і Дніпром уже проживало кільканадцять трипільських племен, кожне з яких характеризується відповідними етнографічними особливостями матеріальної культури.
У цей час помітно збільшилися розміри трипільських поселень, житлових та господарських споруд. В окремих поселеннях, як, наприклад, у Володимирівні на Південному Бузі, налічувалося вже понад двісті будівель, а кількість жителів сягала двох тисяч.
У трипільських племен Побужжя та Подніпров'я простежується певна закономірність у розташуванні поселень: їх будували переважно на зручних для оборони місцях. Поряд з великими (багатосімейнімі) житла будувалися малі (односімейні). В кожному приміщенні, де проживала окрема сім'я, були піч, відповідний господарський та побутовий інвентар. Крім того, у окремих камерах з віпаленої глини споруджувалися жертовники, які розписувалися різноманітними фарбами. У цьому, зокрема, проявлялася одна з характерних особливостей культури середньотріпіль-ських племен Побужжя.
Сталися зміни і в асортименті знарядь праці, зросло виробництво зброї (вістер до стріл та списів), що було зумовлено зростаючими господарськими та суспільними потребами.
Спорудження численних довгочасніх жител, основним будівельним матеріалом для яких, крім глини, служило також дерево, вимагало дальшого вдосконалення і виготовлення продуктівнішіх деревообробних інструментів. У зв'язку з цим збільш?? лося виготовлення сокир і тесел з твердих порід каменю та кременю. Про зростання попиту на крем'яні сокири свідчить налагодження їх масового виробництва в спеціальних кременярськіх майстернях. Для господарських та побутових потреб трипільці широко використовували такі породи дерева, як дуб, ясен, граб, клен, в'яз та верба.
Незважаючи на те, що в господарство та побут трипільських племен дедалі ширше входили вироби з міді, кременеобробне виробництво продовжувало залишатися провідною галуззю у виготовленні основних знарядь праці, зброї та предметів побуту. Збільшувався асортимент крем'яною
виробів, удосконалювалися технологія кременеобробного виробництва, а разом з ним зростало і значення спеціалізованих кременеобробніх майстерень. Кременедобувне та кременеобробне виробництво Подністров'я своєю різноманітною продукцією забезпечувало потреби не тільки трипільських племен Подністров'я, а й населення інших районів, зокрема Подніпров'я, де не було родовищ кременю доброї якості.
Вищого рівня досягло в середньоенеолітічній період керамічне виробництво трипільців. Саме в цей час набуло розвитку виготовлення самобутньої трипільської розпісної кераміки. Якщо в ранньотріпільській час кольоровий розпис посуду застосовувався лише зрідка, то в середньотрі-пільській період великого поширення набув багатобарвній орнамент, створюваний за допомогою білої, жовтої, червоної і чорної фарб. Трипільські племена не тільки досконало володіли складною технологією кольорової орнаментації посуду, а й були справжніми митцями орнаментальних композицій та сюжетів.
Особливою винахідливістю в цьому відношенні відзначалися Трипільські племена Подністров'я. Кожне з них створило своєрідний стиль розпису побутового посуду. Висока мистецька майстерність трипільського керамічного розпису була зумовлена, крім усього іншого, його магічним змістом і символічним значенням окремих орнаментальних сюжетів та композицій. Не випадково в чисто орнаментальні схеми вписуються досить реалістичні зображення різних тварин, рослин, а також людини. Про безпосереднє ритуально-магічне призначення трипільської кераміки свідчать культові зображення жіночих постатей з чашами на колінах, які, безперечно, пов'язані з різними обрядами «ЧАКЛУВАННЯ». Насиченість прикладного мистецтва релігійно-магічним змістом є характерною рисою ідеологічних уявлень, світогляду первісних землеробів.
Провідними напрямами господарської діяльності, в основі якої лежали колективні форми обробітку землі та громаді утримання худоби, як і раніше, лишалися ліберальну землеробство та пріселіщне скотарство. Питома вага мисливства та рибальства в економіці трипільців у порівнянні з ранньотріпільськім періодом помітно зменшилася. Дальшого розвитку набули різні види домашнього общинного ремесла.
 Зі збільшенням чисельності трипільського населення, виділенням нових племінних груп і розширенням території, з одного боку, та зростанням внутріобщінного й міжобщінного поділу праці та обміну - з другого, господарсько-суспільна структура трипільських племен ускладнюється.


Глиняний посуд з трипільського поселення поблизу с. Володимирівни Кіровоград.
Найвіддаленіші Трипільські племена не могли підтримувати безпосередніх контактів між собою в усіх галузях господарського та суспільного життя. У середньотріпільській час почали виникати міжплемінні об'єднання ряду племен певного району. Крім етнографічних особливостей матеріальної культури окремих трипільських племен, уже простежуються деякі особливості культури групи племен окремих районів. Зокрема, для трипільських племен Подністров'я було характерним масове виробництво глиняного розписна посуд, а для трипільських племен Подніпров'я - майже повна його відсутність. У середньо-трипільський час міжплемінніх об'єднань було щонайменше три: в Подніпров'ї, Побужжі та Подністров'ї.
Вони складалися з окремих племен, кожне з яких мало свої особливості матеріальної! духовної культури. Своєрідність матеріальної і духовної культури окремих трипільських міжплемінніх об'єднань зумовлювало відмінностями та особливостями їх культурно-історичного середовища. Так, подніпровські племена, крім тісних зв'язків з сусідніми спорідненими трипільськими племенами Побужжя, підтримували безпосередні контакти з сусідами на півночі - племенами Дніпро-донецької культури. У свою чергу Трипільські племена Подніпров'я та Побужжя вступали часом у мирні, а часом у ворожі стосунки з войовничими середньостогівськімі племенами Лівобережжя. Ці нові для трипільських, особливо подніпровськіх, племен контакти та Взаємовпливи не могли не позначитися на характері їх культури, яка увібрала у себе ряд чужих, не характерних для неї рис. Серед-ньотріпільські племена Подністров'я, які жили майже виключно в оточенні споріднених, спільних за походженням трипільських племен, мали сприятливі умови для розвитку своєї самобутньої яскравої культури; саме тому вони найдовше зберігали й розвивали далі її традиційні елементи.
.

Глиняні вироби з трипільських поселень:
1-Веремій `я; 2-П` янішкове.

Пізньотріпільскі
племена
На початку пізнього періоду енеоліту пізньо-Трипільські племена продовжували розвивати традиційні форми господарства та культури, характерні для попереднього часу. Зростала кількість трипільського населення, а також розміри їх поселень. Зокрема, у Побужжі виявлено пізньо-Трипільські поселення поблизу сіл Доброводів, Тальянок, МАЙДАНЕЦЬКЕ, Небелівкі; загальна площа кожного з них досягала 400 га. Кількість житлових споруд на кожному поселенні становила 2-4 тис.. Проте зростання розмірів поселень не врятувало Трипільські племена від відносного перенаселення. Тому продовжувалася сегментація трипільських племен, які змушені були освоювати нові землі.
Нові Трипільські поселення виникали на території Східної Волині, в північних районах Середнього Подніпров'я, на Поліському Лівобережжі. Частина трипільських племен Середнього Подністров'я освоїла степи Північно-Західного Причорномор'я. Виникали нові племінні групи, що ускладнювало міжплемінну організацію пізньотріпільськіх племен, які на той час являли собою одне з найбільших енеолітічніх об'єднань у Східній Європі. Духовна й матеріальна культура кожної з племінних груп цього об'єднання мала свої особливості. Найбільш виразно ці особливості культури та побуту виявились у периферійних пізньотріпільськіх племен, зокрема у племен Степового Півдня (усатівські племена), Волині (городські племена), Київщини (Софіївські племена). Крім згаданих, кілька груп племен відомо у Верхньому та Середньому Подністров'ї, середній та верхній течіях Південного Бугу.
 Історія пізньотріпільськіх племен Верхнього Подністров'я вивчена в результаті дослідження пам'яток кошіловецького та касперівського іпів, які відображають окремі фази їх історичного розвитку. Пізньо-Трипільські племена Верхнього Подністров'я найдовше зберігали характерні риси трипільської культури попереднього періоду.
Поселення кошіловецького типу розташовувались у різних топографічних умовах: на низьких берегах рік, на плато корінного берега Дністра та його приток. Це були поселення з рядовим розміщенням типових трипільських наземних жител, переважно однокамерний, поява яких пояснюється виділенням у межах патріархальних родових колективів окремих сімей в самостійні господарські осередки. Крім жител та господарських ям, на поселеннях виявлено виробничі споруди: керамічні горна для випалювання посуду та печі для випалювання глиняних вальків - основного матеріалу, який використовувався при будівництві жител.
Незмінним залишався землеробська-скотарських напрям господарства. Дальшого розвитку набували традиційні форми домашнього та общинного ремесла. Одне з чільних місць посідало керамічне виробництво: виготовлявся глиняний посуд побутового та господарського призначення. Переважну частину керамічної продукції становив розписна трипільський посуд. У зв'язку з розвитком нової галузі ремесла - ткацтва - почалося виготовлення у значній кількості глиняних пряселець, веретен та різноманітних за розмірами й формою глиняних важків для ткацьких верстатів. Основною сировиною, з якої виготовлялися знаряддя праці, зброя та предмети побуту, залишалися камінь, кремінь, кістка і ріг.
Про ускладнення ідеологічних уявлень трипільських племен та дальшу диференціацію у них культу родючості свідчать численні знахідки гліняної антропоморфної та зооморфної пластики, а також оригінальні Амулети полімастічного характеру.
Трипільські племена Верхнього Подністров'я, які перебували у звичних умовах життя, в оточенні лише споріднених трипільських племен і які не мали безпосередніх контактів з чужинцями трипільської периферії, зберегли в найбільш чистій формі традиції господарства, культури, побуту та ідеологічні уявлення своїх предків. З часом, коли сталися зміни у зовнішньому оточенні трипільських племен, вони також зазнали загального культурного нівелювання.
Інакше склалася історична доля сусідніх трипільських племен Середнього Подністров'я. У середині III тисячоліття до н. е. частина їх змушена була залишити свої землі і переселитися в степові райони Північного Причорномор'я. Незвичні для трипільців умови Степового Півдня виявилися малопрідатнімі для землеробства, яке базувалося на прімітівній ральній техніці. У той же час у причорноморських степах були сприятливі умови для розвитку скотарства, яке й стало провідною галуззю господарської діяльності усатівської (від с. Усатово під Одесою, де вперше виявлено і досліджено пам'ятки цього типу) групи племен.
Усатівські поселення були оточені ровами, іноді у кілька рядів. В укріплених у такий спосіб поселеннях під час небезпеки ховалося населення разом з худобою. Крім невеликих поселень або оборонних стійбіщ, усатівці мали досить великі поселення з кам'яними будівлями та різноманітними господарськими й культовими спорудами, які, найімовірніше, являли собою міжплемінні та культові центри. Навколо поселення, від критого поблизу Усатово, розміщувалося кілька курганних та безкур-ганніх могильників. Під курганами, які мали досить складну конструкцію, з кам'яними банями та кромлехами, усатівці ховали племінних вождів та родових старійшин. Померлим у поховальні камери клали розписаний на трипільський взірець керамічний посуд, прикраси з кістки, міді і м ні плоскі сокири, кинджали тощо. В одному курганному похованні вождя виявлено кам'яну плиту з зображеннями людей і тварин - звичайних для скотарів сюжетів. Рядових членів роду усатівці ховали в безкурганніх могильниках, у невеликих ямах, іноді перекрити кам'яними плитами або кам'яними закладами. Небіжчиків звичайно супроводжував бідний поховальний інвентар. Традиційно трипільський звичай поховання в невеликих ямах, перекрити кам'яними плитами та закладами, був поширений у трипільських племен Подністров'я, звідки походили усатівці.
Усатівці розводили велику рогату худобу та коней, а також кіз і овець. Скотарство мало відгінній характер, однак базувалося воно на згаданих оборонних стійбіщах. Мисливство та рибальство НЕ відігравали значної ролі у господарстві.
Як і решта пізньотріпільськіх племен, усатівці займалися різними видами домашнього та общинного ремесла. Високого технологічного й художнього рівня у них досягло керамічне виробництво, продукція якого відрізнялася від керамічних виробів інших пізньотріпільськіх племен. Місцеві майстри з сировини, яка надходила з Балкано-Карпатського рудного басейну або Кавказу, виготовляли різноманітні металеві вироби, в тому числі зброю. Усатівцям добре було відоме ткацтво та КАМЕНЕОБРОБНИЙ ремесло. Усатівські скотарі підтримували тісні господарські та культурні зв'язки як зі своїми безпосередніми сусідами, так і з племенами більш віддалених територій. Під впливом саме цих зв'язків у їхній культурі та побуті виникло чимало рис, не характерних для решти трипільських племен. Цілком можливо, що усатівські племена запозичили у Кемі-обінськях обряд поховання під курганами та досвід спорудження складних кам'яних конструкцій. Від південно-західних племен, які проживали в Дунайського пониззі, усатівські племена одержували сировину для виготовлення металевих виробів. Безперечно, що найтісніші й найрізноманітніші зв'язки вони підтримували з трипільськими племенами Середнього Подністров'я.
Відіграючі в певному розумінні роль форпосту трипільського об'єднання племен на південному кордоні, усатівські племена, як найбільш войовничі, деякий час стримували натиск скотарських племен ямної культури, які постійно нападали на трипільців. Але наприкінці III тисячоліття до н. тобто усатівські племена були підкорені й з часом асимільовані войовничими племенами ямної культури.
Інший шлях розвитку пройшли пізньотріпільські племена Середнього Подніпров'я - найбільш віддалені на північний схід від основного масиву трипільського населення. На заселених ще на середньому етапі розвитку трипільської культури землях, незважаючи на периферійне розташування, пізньотріпільські племена Середнього Подніпров'я продовжували розвивати характерні для трипільської культури традиції господарства та побуту.
Пізньотріпільські поселення розташовувалися на високих ділянках плато правого берега Дніпра. Це були відносно великі довгочасні поселення, на яких налічувалося до півсотні різних за розмірами жител та господарських споруд. Будівлі розміщувалися колом, з входом від центра. Своєю конструкцією вони майже не відрізнялися від типових трипільських наземних жител попереднього часу. Матеріальна культура в цілому продовжувала розвиватися в дусі місцевих традицій, зберігаючи свої особливості. Землеробство й скотарство, як і раніше, лишалися провідними формами господарства. Розвивалися ремесла. Місцеві племена підтримували постійні зв'язки з рештою трипільських племен. Це був період спокійного господарського та культурного розвитку. Проте і перед трипільськими племенами Середнього Подніпров'я постала загальна для всіх трипільських племен проблема відносного перенаселення. Для того, щоб урятувати себе від голоду та злиднів, вони змушені були розселюватіся на нові землі. Зі сходу на Лівобережжі тріпільцям протистояли войовничі степові скотарські племена. Тому місцеве населення Трипільське подалося далі на північ та північний схід, у райони, де проживали нижчі за рівнем розвитку племена з неолітічнім характером господарства, культури та побуту. Окремі родові общини трипільців поступово просувалися далі на північ від гирла Стугни, освоюючи нові землі в Подніпров'ї.
Опинившись у середовищі хоч і слабішіх, але чужих і ворожих племен, пізньотріпільські родові общини для заснування поселень обирали добре захищені в природному відношенні місця. Це були невеликі поселення, які налічували з десяток жител. Спочатку споруджувалися тимчасові житла землянкового типу, а згодом, прижившись на цих місцях, переселенці почали будувати типові для трипільців довгочасні наземні житла. Поступово Трипільські племена, просуваючись все далі на північ та північний схід, дійшли до гирла Десни, перейшли на лівий берег Дніпра, заснували свої поселення вище по Десні, на сході вони досягли р. Трубежа (поселення біля с. Лукашів).
З часом у цьому районі виникло ще одне родоплемінне об'єднання з досить своєрідною, багато в чому відмінною від інших пізньотріпільськіх племен матеріальною культурою, яка дістала назву Софіївської (від с. Со-фіївкі поблизу Києва, де вперше було відкрито й досліджено пізньотрі-пільській могильник).
Софіївські племена, крім виробництва звичайних для енеолітічніх племен знарядь праці та предметів побуту, багато уваги приділяли виготовленню зброї. Це були переважно оригінальні за формою бойові кам'яні сокири та молоти, а також невеликі, добре оброблені крем'яні вістря до стріл. З міді вироблялися кинджали, вістря до списів та дротіків, прикраси - пронизки, підвісні кільця.
Про тривожний, неспокійний час і особливу повагу до воїнів свідчать багаті поховання воїнів зі зброєю. Саме тоді з'явилися масові родові могильники з трупоспаленням (Софіївка, Чернин, Червоний Хутір, зава-лівка поблизу Києва).
Поширений у софіївськіх племен обряд трупоспалення був характерним лише для них. Разом з тим у матеріальній культурі Софіївські племена зберігали багато специфічних рис, притаманних трипільській культурі в цілому. Зокрема, у них простежуєтьсятрипільська традиція розписувати фарбами глиняний посуд. Збереглася також традиційна трипільська антропоморфна пластику.
Софіївські племена продовжували розвивати землеробська-Скотарське господарство. Особливої майстерності вони досягли у виготовленні серпів з великих крем'яною пластин. Софіївці не втрачали зв'язків із сусідніми й віддаленими трипільськими племенами. Шляхом обміну вони одержували різноманітні вироби, переважно прикраси, з Кавказу, а також сировину та мідні вироби з Балкан і Прикарпаття.
Небагато відомо про історичну долю софіївськіх племен. Цілком ймо вірно, що вони, як і решта пізньотріпільськіх племен, приблизно наприкінці III тисячоліття були підкорені, а з часом й асимільовані іншими племенами, можливо - племенами так званої середньодніпровської культури.
Протягом певного часу пізньотріпільські племена в інших районах, зокрема на Волині та Верхньому Побужжі, ще зберігали деякі особливості своєї культури та побуту. Але в другій половині III тисячоліття до н. е. в матеріальній культурі всіх пізньотріпільськіх племен простежується нівелювання. Колись такі досить своєрідні в етнографічному відношенні райони, як Верхнє Подністров'я, Побужжя та Волинь, на фінальному етапі історії трипільських племен за характером матеріальної культури вже мало чим відрізнялися один від одного. Під впливом навіслої небезпеки як з заходу (з боку племен культури кулястих амфор), так і зі сходу (з боку племен ямної культури) відбувся процес консолідації пізньотріпіль-ських племен, який знайшов відображення в однотіпності матеріальної культури на всій території їх поширення.

В Україні виявлено величезну кількість - понад тисячу - пам `яток трипільської культури. Сліди трипільців знайдено і в Покутсько Карпатах, поблизу соляних джерел,
де вони віварювалі сіль та будували оборонні городища. Населення на всій тереторії трипільської культури становило щонайменше 1млн. осіб.В основному це були родові або племенні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування - всі будови були розташовані кількома рядами або концетрічнімі колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані і садібі.Жітла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 м2). Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев `яному помості з глиняних опалений валківі зверху замазували гліною.Стіні споруджувалися на дерев` яному каркасі-плетенці і теж обмазуваліся глиною, двосхилий дах перекрівався солом `яними або Очеретяний сніпкамі. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередені могла бути одна, дві або й три кімнаті.В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник. Зовні стіни жител розмальовували вертикальними смугами червоного жовтого та білого кольорів. Розмальовували карнизи віконта двері