Вітчизняні історики про государя Івана
IV Грозному. Н.М. Карамзін
Н. М. Карамзін
З "ІСТОРІЇ
ДЕРЖАВИ РОСІЙСЬКОГО "
Публікується за: Карамзін
Н.М. Перекази століть. М., 1988. Т. IX. С. 563-572, 636-646.
<...> Приступаємо до
опису жахливої зміни в душі царя і в долі царства.
І росіяни сучасні і
чужинці, що були тоді в Москві, зображують цього юного, тридцятирічного
вінценосця як приклад благочестивих монархів, мудрих, ревних до слави і
щастя держави. Так висловлюються перші: "Звичай Іван то
дотримуватися себе чистим перед Богом. І в храмі і в молитві відокремленої, і в раді
боярськім і серед народу в нього одне почуття: "Хай панує, як Всевишній
вказав панувати своїм істинним помазанця! "Суд нелицемірній,
безпека кожного і загальна, цілість доручених йому держав, торжество
віри, свобода християн є Постійні дума його. Обтяжений справами, він не
знає інших утіх, крім совісті мирною, окрім задоволення виконувати свою
обов'язок; не хоче звичайних прохолода царських ... Лагідний до вельможам і
народу - люблячи, нагороджуючи всіх гідно - щедрості викорінюючи бідність, а
зло - прикладом добра, цей Богом народжений цар бажає в день Страшного суду
почути голос милості: "Ти єси цар правди!" І відповідати з
розчуленням: "Се аз і люди яже дав ми еси ти!" Не менш хвалять його і
іноземні спостерігачі, англійці, які приїжджали до Росії для торгівлі. "Іван,
- Пишуть вони, - затьмарив своїх предків і могутністю та чесноти; має багатьох
ворогів і мучимо їх. Литва, Польща, Швеція, Данія, Лівонія, Крим, нога
жахаються російського імені. У ставленні до підданим він дивно поблажливий,
привітний; любить розмовляти з ними, часто дає їм обіди в палаці і,
незважаючи на те, вміє бути владним; скаже боярину: "Іди!" - І
боярин тікає, виявить досаду вельможі - і вельможа в розпачі; ховається,
сумує на самоті, відпускає волосся на знак смутку, поки цар не оголосить йому
прощення. Одним словом, немає народу в Європі, більше росіян відданого своїй
государеві, якого вони так само і бояться і люблять. Я завжди готовий слухати
скарги і допомагати, Іоанн в усі входить, все вирішує, не сумує справами і не
веселиться ні звірячої ловом, ні музикою, займаючись єдино двома думками:
як служити Богу і як винищувати ворогів Росії! "
Ймовірно чи, щоб
государ коханий, улюблений міг з такої висоти блага, щастя, слави
скинути в безодню жахів тиранства? Але свідоцтва добра і зла одно
переконливі, незаперечні; залишається тільки уявити цей дивовижний
феномен в його поступових змін.
Історія не вирішить питання
про моральну волю людини, але, припускаючи ону в своєму судженні про справи
і характерах, виясняв ті й інші, по-перше, природними властивостями людей,
по-друге, обставинами або враженнями предметів, що діють на душу.
Іоанн народився з палкими пристрастями, з уявою сильним, з розумом ще більше
гострим, ніж твердим або грунтовним. Худа виховання, зіпсували в ньому
природні схильності, залишило йому спосіб до виправлення в одній вірі, бо
найзухваліші згубники царів не осмілювався тоді торкатися цього святого
почуття. Друзі Вітчизни і блага в обставинах надзвичайних вміли її
рятівними жахами чіпати, вразити його серце; ісхітілі юнака з мереж
млості і з поміччю побожною, лагідної Анастасії захопили на шлях чесноти.
Нещасні слідства Іванове хвороби засмутили цей прекрасний союз, послабили
влада приятельства, виготовили зміну. Государ змужнів: пристрасті зріють разом
з розумом, і самолюбство діє ще сильніше в літах скоєних. Нехай
довіреність Іванового до розуму колишніх наставників не знищити, та довіреність
його до самого себе збільшилася: вдячний їм за мудрі поради, государ
перестав відчувати необхідність у подальшому керівництві і тим більше
відчував тягар примусу, коли вони, не змінюючи старим звичаєм,
говорили сміливо, рішуче у всіх випадках і не думали догоджати його
людської слабкості. Таке прямодушність здавалося йому непристойно брутальності,
образливою для монарха. Наприклад, Адашев і Сильвестр не схвалювали війни
Лівонської, стверджуючи, що треба перш за все викорінити невірних, злих ворогів
Росії і Христа; що лівонці хоча і не грецького сповідання, проте ж
християни і для нас не є небезпечними; що Бог благословляє тільки війни справедливі,
потрібні для цілості і свободи держав. Двір був наповнений людьми, відданими
сим двом улюбленцям; але брати Анастасії не любили їх, і теж багато звичайні
заздрісники, що не терплять нікого вище себе. Останні не дрімали, вгадували
розташування Іванового серця і вселяли йому, що Сильвестр і Адашев суть хитрі
лицеміри: проповідуючи небесну доброчесність, хочуть мирських вигод; стоять високо
перед троном і не дають народу бачити царя, бажаючи привласнити собі успіхи, славу
його царювання, і в той же час перешкоджають цим успіхам, радячи государю
бути помірним в щасті, бо внутрішньо страшаться оних, думаючи, що надлишок
слави може дати йому справедливе почуття величі, небезпечне для їх владолюбства.
Вони говорили: "Хто ці люди, яка долає наказувати закони цареві великому і
мудрому не тільки в справах державних, а й у домашніх, сімейним, в
самому способі життя; яка долає вказувати йому, як обходитися з дружиною, скільки
пити і є в міру? "Бо Сильвестр, наставник Іванове совісті, завжди
вимагав від нього стриманості, поміркованості у фізичних насолоди, до яких
юний монарх мав сильну схильність. Іван не докоряв лихослів'я, бо вже нудьгував
надмірно суворими моралями своїх улюбленців і хотів свободи, не мислив
залишити чесноти: бажав єдино позбавитися від вчителів і довести, що
може без них обійтися. Бували хвилини, в які природна його запал
виливалася в словах нескромних, в погрозах. Пишуть, що скоро по завоюванні
Казані він, у гніві на одного воєводу, сказав до: "Тепер вже не
боюсь вас! "Але великодушність, зроблений їм після хвороби, абсолютно
заспокоїло серця. Тринадцять квітучих років життя, проведених в ревному виконанні
святих царських обов'язків, свідчили, здавалося, незмінну вірність у
кохання на добре. Хоча государ вже змінився в почутті до улюбленцям, але не
міняв помітно в правилах. Благочиніє царював в Кремлівському палаці,
старанність і смілива відвертість - в думі. Тільки у справах двозначних, де
істина або добро не були очевидні, Іван любив суперечити радників. Так
було до весни 1560.
У це час холодність
государева до Адашеву і до Сильвестру настільки явно виявилася, що вони побачили
необхідність віддалитися від двору. Перший, досі займав найважливіше місце в думі
і завжди вживається в переговорах з європейськими державами, хотів ще
служити цареві іншим способом: прийняв сан воєводи і поїхав до Лівонії, а Сильвестр,
від чистого серця дав государю благословення, уклали в одному пустельному
монастирі. Друзі їх сироти, вороги перемогли; славили мудрість
царя і говорили: "Нині ти вже справжній самодержець, помазаник Божий; єдиний
управляєш землею: відкрив свої очі і зришь вільно на своє царство ". Але
повалення улюбленці здавалися їм ще страшними. Всупереч відомій государевої
немилості, Адашева честі у війську; самі громадяни лівонські виявляли
відмінна до нього повагу; все схилялося його розуму і доброчесності. Не менш
Сильвестр, вже чернець смиренний, блищав християнськими чеснотами в пустелі:
ченці з подивом бачили в ньому приклад благочестя, любові, лагідності. Цар міг
дізнатися про те, покаятися, повернути вигнанців: належало довершити удар і
зробити государя настільки несправедливим, настільки винним проти цих людей, щоб
він вже не міг і мислити про щирому світі з ними. Смерть цариці подала до того
випадок.
Іван був пошматований
смутку: всі навколо його проливали сльози, або від справжньої жалості, або в
завгодно царя сумного - і в цих-то сльозах з'явилася мерзотна наклеп під
личиною старанності, любові, нібито наведеної в жах відкриттям нечуваного
лиходійства. "Государ! - Сказали Іоанну. - Ти у відчаї, Росія також, а
два нелюда торжествують: добродійне царицю перевели Сильвестр і Адашев, її вороги
таємні і чарівники, бо вони без чародійництва не могли б так довго володіти розумом
твоїм ". Представили докази, які не переконували і самих
легковірних, але государ знав, що Анастасія з часу його хвороби не любила
ні Сильвестра, ні Адашева; думав, що вони також не любили її, і прийняв наклеп,
може бути, бажаючи виправдати свою до них немилість якщо не вірними доказами в їх
лиходійстві, то хоча підозрою. Сведав про це донос, вигнанці писали до царя,
вимагаючи суду і очної ставки з обвинувачами. Останнього не хотіли вороги їх,
представляючи йому, що вони як василіски отруйні, можуть одним поглядом знову
зачарувати його і, улюблені народом, військом, всіма громадянами, зробити заколот;
що страх зімкне уста доносітелям. Государ звелів судити звинувачених заочно: митрополит,
єпископи, бояри, багато хто інші духовні та світські чиновники зібралися для того
в палаці. Серед суддів були і підступні монахи, Вассіан Вескі, Мисаїл Сучий,
головні лиходії Сильвестрова. Читали не одне, але багато звинувачень, висловлюється
самим Іваном у листі до князя Андрія КурбсьКому. "Заради спасіння душі моєї,
- Пише цар, - наблизив я до себе священика Сильвестра, сподіваючись, що він за своїм
сану і розуму буде мені співробітниками в щасті, але цей лукавий лицемір,
спокусив мене сладкоречіем, думав лише про світської влади і подружився з
Адашевим, щоб керувати царством без царя, ними упослідженого. Вони знову
вселили дух сваволі в бояр; роздали однодумцям міста і волості;
садили, кого хотіли, до думи; зайняли всі місця своїми догідниками. Я був невільником
на троні. Чи можу описати перетерплення мною в ці дні приниження і сорому? Як
бранця тягнуть царя з жмені воїнів крізь небезпечну землю ворожу
(Казанську) і не шкодують ні здоров'я, ні життя його; лукавство дитячі лякала,
щоб привести в жах мою душу; велять мені бути вище людського єства,
забороняють їздити по святих обителей; не дозволяють карати німців ... До них бо
беззаконням приєднується зрада: коли я страждав в тяжких хворобах, вони, забувши
вірність і присягу, в захваті самовладдя хотіли, повз сина мого, щоб узяв собі
іншого царя, і не зворушені, не виправлені нашим великодушністю, в жорстокості
сердець своїх ніж платили нам за оне? Новими образами: ненавиділи,
злословили царицю Анастасію і в усьому доброхотствовалі князю Володимиру Андрійовичу.
І так дивно чи, що я наважився нарешті не бути немовлям вже похилого мужності
і скинути ярмо, покладене на царство лукавим попом і невдячною слугою
Алексієм? "Тощо. Зауважимо, що Іван не звинувачує їх у смерті Анастасії і
тим свідчить безглузду брехню цього доносу. Всі інші закиди частково
сумнівні, почасти нерозумні в устах тридцятирічного самодержця, який
визнанням своєї колишньої неволі відкриває таємницю свого жалюгідного слабкості. Адашев і
Сильвестр могли як люди засліпити честолюбством; але государ сим нескромним
звинуваченням поступився їм славу найпрекраснішого в історії царювання. Побачимо, як
він без них панував, і якщо не Іван, але улюбленці його від 1547 до 1560
управляти Росією: то для щастя підданих і царя належало був тим доброчесним
мужам не залишати державного годувала: краще неволею творити добро,
ніж з волі - зло. Але набагато імовірніше, що Іван, бажаючи звинувачувати їх, обмовляє
на самого себе; набагато імовірніше, що він щиро любив благо, дізнавшись його
принадність, і, нарешті, захоплений пристрастями, тільки приборкані, не
викорінення, змінив правилами великодушності, повідомлених йому мудрими
наставниками, бо легше змінитися, ніж так довго примушувати себе - і
кому? Государю самовладно, який одним словом завжди міг розірвати цю
уявну ланцюг неволі. Адашев, як радник не схвалюючи війни Лівонської, служив
Іоанну як підданий, як міністр і воїн старанним знаряддям для успіхів її:
слідчо, государ наказував, і, всупереч його скарг, не був рабом улюбленців.
Вислухавши папір про
злочинах Адашева і Сильвестра, деякі з суддів оголосили, що ці лиходії
викриті і гідні кари; інші, опустивши очі, мовчали. Тут старець,
митрополит Макарій, близькість смерті і саном первосвятітельства що затверджується в
обов'язки говорити істину, сказав цареві, що треба закликати і вислухати
судимих. Усі сумлінні вельможі погодилися з цим думкою, але сонм
губителів, за висловом Курбського, став кричати проти такого, доводячи, що люди,
засуджувані почуттям государя велемудрий, милостивого, не можуть уявити
ніякого законного виправдання; що їх присутність і підступи небезпечні; що
спокій царя й батьківщини потребує негайного вирішення в цьому важливій справі. І
так вирішили, що обвинувачені винні. Належало тільки визначити кару, і государ,
ще бажаючи мати вигляд милосердя, стримав ону: послали Сильвестра на дикий острів
Білого моря, в відокремлене обитель Соловецьку, і звеліли Адашеву жити в
новопокоренном Фелліні, якого взяття він сприяв тоді своїм розумом і
розпорядженнями; але твердість і спокій цього чоловіка дошкуляли злобним
гонять: його уклали в Дерпті, де він через два місяці помер гарячкою, до
радості своїх ворогів, які сказали цареві, що втілений зрадник
отруїв себе отрутою ... Чоловік, незабутній в нашій історії, краса століття і
людства, за ймовірного переказом його друзів: Бо цей знаменитий тимчасовий виконавець
з'явився разом з чеснотою царя і загинув з нею ... Феномен дивовижний в
тогочасних обставин Росії, висловлюється єдино незмірно силою
щирого благолюбія, якого божественне натхнення освітлює розум, природний
в самій пітьмі неуцтва, і вірніше науки, вірніше вченого мудрості керівництву
людей до великого. - Зобов'язаний милості Іванове деяким надлишком, Адашев знав
одну розкіш благодіяння: годував убогих, тримав у своєму будинку десять прокажених і
власними руками обмивав їх, ретельно виконуючи борг християнина і завжди
пам'ятаючи бідність людства.
Отсель початок зло, і
таким чином. Вже не було двох головних действователей благословенного Іванове
царювання; але друзі їх, думки і правила залишалися: належало, знищивши
Адашева, винищити і дух його, небезпечний для наклепників чесноти, противний
самому государю в цих нових обставинах. Вимагали клятви від всіх бояр і
знатних людей не триматися боку віддалених, покараних зрадників і бути
вірними володаря. Присягнули, одні з радістю, інші з сумом, вгадуючи
слідства, які і відкрилися негайно. Все, що колись вважалося
гідністю і способом догоджати цареві, зробилося негідне, нагадуючи
Адашева і Сильвестра. Говорили Іоанну: "Чи завжди плакати тобі про чоловіка?
Знайдеш іншу, так само чарівну, але можеш непомірністю в скорботи пошкодити
свого здоров'я безцінному. Бог і народ вимагають, щоб ти в земній смутку шукав
і земного втіхи ". Іоанн щиро любив дружину, але мав легкість у
вдачу, незгодних з глибокими враженнями прикрості. Він без гніву дослухався
Утішитель - і через вісім днів по кончину Анастасії митрополит, святителі,
бояри урочисто запропонували йому шукати нареченої: закони пристойності були
тоді не суворі. Роздавши по церквах і для бідних кілька тисяч рублів на пам'ять
покійною, пославши багату милостиню в Єрусалим, до Греції, государ 18 серпня
оголосив, що має намір одружитися на сестрі короля польського.
З цього часу замовк плач
в палаці. Почали бавитись царя, спершу розмовою приємно, жартами, а скоро і
світлими бенкетами; нагадували один одному, що вино радує серце; сміялися над
старим звичаєм помірності; називали постнічество лицемірством. Палац вже
здавався тісним для цих гучних зборищ: юних царевичів, брата Іванового Юрія і
казанського царя Олександра, перевели в особливі доми. Щодня лукавство
нові потіхи, ігрища, на яких тверезість, сама важливість, сама пристойності
вважалося непристойно. Ще багато бояр, сановники не могли раптом
змінитися в звичаях; сиділи за світле трапезою з особою туманним, ухилялися
від чаші, не пили і зітхали: їх осміювали, принижували: лили їм вино на голову.
Між новими улюбленцями государевим відрізнялися боярин Алексій Басманов, син його
кравчий Федір, князь Афанасій Вяземський, Василь Грязний, Малюта
Скуратов-Бельський, готові на все для задоволення свого честолюбства. Перш
вони під личиною благонравія губилися в натовпі звичайних царедворців, але тоді
виступили вперед і, по симпатії зла, вкрали в душу Івана, приємні е?? у
якоюсь легкістю розуму, штучну веселість, хвалькуватим ретельністю
виконувати, попереджати його волю як божественну, без будь-якого міркування з
іншими правилами, які вгамовує і добрих царів і благих слуг царських,
перше - в їх бажання, другий - у виконанні їхніх. Старі друзі Іванові
виявляли любов до государя і до доброчесності; нові - тільки до государя, і
здавалися тим привітніше. Вони домовилися з двома чи з трьома ченцями,
заслужили довіреність Іванове, людьми хитрими, лукавими, яким належало
поблажливим вченням підбадьорювати боязку совість царя і своєю присутністю як
б виправдовувати непорядних гучних бенкетів його. КурбсьКий особливо іменує тут
Чудовський архімандрита Левків, головного угодника придворного. Порок веде до
пороку: женолюбівий Іван, розпалятись вином, забув цнотливість і, в очікуванні
нової дружини для вічного, єдиної любові, шукав тимчасових предметів у
задоволення грубим жадання чуттєвим. Уявна, прозора завіса таємниці не
приховує слабкостей вінценосця: люди з подивом питали один у одного, яким
згубним натхненням государ, доти приклад стриманості та чистоти душевної, міг
понизиться до розпусти?
Це, без сумніву,
велике зло зробило ще жахливе. Розпусник, вказуючи царю на сумні
особи важливих бояр, шепотіли: "От твій недоброхоти! Всупереч даної ними
присяги, вони живуть адашевсьКих звичаєм, сіють шкідливі чутки, хвилюють уми, хочуть
колишнього сваволі ". Такі отруйні наклепи ятрили Іванове серце,
вже неспокійне в почутті своїх вад; погляд його мутілся, з Його уст виривалися
слова грізні. Звинувачуючи бояр в злих намірах, у віроломстві, у впертій
прихильності до ненависної пам'яті уявних зрадників, він зважився бути суворим та
зробився мучителем, якому рівного навряд чи знайдемо в самих Тацітових літописах!
Чи не раптом, звичайно, сатаніла душа, що колись благолюбівая: успіхи добра і зла
бувають поступово, але літописці не могли проникнути в її нутро, і не могли
бачити в ній боріння совісті з бунтівними пристрастями; бачили тільки справи жахливі
і називають тиранство Іванове чуже бурею, як би з надр пекла послане
збурити, понівечені Росію. Воно почалося гоніння всіх ближніх Адашева: їх
позбавляли власності, засилали в далекі місця. Народ шкодував про невинних,
проклинаючи ласкателей, нових радників царських, а цар злоби і хотів заходами
жорстокими угамувати зухвалість. Дружина знатна, що звалась Марія, славилася в Москві
християнськими чеснотами і дружбою Адашева: сказали, що вона ненавидить і
мислить чарами вапна царя: її стратили разом з п'ятьма синами, а скоро
і багатьох інших, звинувачених в тому ж: знаменитого військовими подвигами окольничого
Данила Адашева, брата Алексіева, з дванадцятирічним сином, трьох Сатин, яких
сестра була за Алексієм, і його родича, Івана Шишкіна, з жінкою і з дітьми.
Князь Дмитро Оболенський-Овчінін, син воєводи, який помер бранцем в Литві,
загинув за нескромно слово. Ображений пихою юного улюбленця государева
Федора Басманова, князь Дмитро сказав йому: "Ми служимо царю працями
корисними, а ти - мерзенними справами содомським! "Басманов приніс скаргу
Іванові, який, в нестямі гніву, за обідом встромив нещасному князю ніж в
серце, інші пишуть, що він звелів задушити його.
Боярин, князь Михайло
Рєпнін також був жертвою великодушною сміливості. Побачивши у дворі непристойне
ігрища, де цар, упоєний міцним медом, танцював з своїми улюбленцями в масках,
цей вельможа заплакав від горя. Іван хотів надягти на нього маску: Рєпнін
вирвав її, розтоптав ногами і сказав: "Государю чи бути скоморохів? По крайней
мірою я, боярин і радник думи, не можу божеволіти ". Цар вигнав його і
через кілька днів велів убити, що стоїть у святому храмі на молитві; кров
цього доброчесного чоловіка залиті поміст церковний. Догоджаючи нещасному
розташуванню душі Іванове, з'явилися юрби доносітелей. Підслуховували тихі
розмови в родинах, між друзями; дивилися на обличчя, вгадували таємницю
думок, і мерзенні наклепники не боялися вигадувати злочинів, бо доноси
подобалися государю і суддя не вимагав доказів вірних. Так, без вини, без суду,
вбили князя Юрія Кашина, члена думи, і брата його князя Дмитра Курлятева,
друга Адашевим, неволею постригли і скоро забили зі всім сімейством;
першорядного вельможу, знатного слугу государева, переможця казанців, князя
Михайла Воротинського, з жінкою, з сином і з дочкою заслали на Білоозеро. Жах
кримців, воєвода, боярин Іван Шереметьєв був укинений в задушливу в'язниці, понівечені,
окований тяжкими ланцюгами. Цар прийшов до нього і холоднокровно запитав: "Де
скарбниця твоя? Ти мав славу багачем ". -" Государ! - Відповідав напівмертвий
страдалец. - Я руками жебраків переслав її до мого Христа Спасителя! "
Випущений з в'язниці, він ще кілька років був присутній в думі; нарешті,
заховався від світу в пустелі Білозерської, але не сховався від переслідування: Іоанн писав до
тамтешнім ченцям, що вони надмірно честь цього колишнього вельможу, як би в досаду
цареві. Брат його, Микита Шереметьєв, також думний радник і воєвода, поранений в
битвах за батьківщину, був удавлен.
Москва ціпеніла в
страху. Кров лилася; у в'язницях, у монастирях стогнали жертви, але ... тиранство
ще дозрівало: сьогодення жахали майбутнім! Ні виправлення для мучителя, завжди
більш і більш підозрілого, більш і більш зухвалого; кровопійство НЕ
втамовує, але посилює спрагу крові: воно робиться лютейшею з пристрастей. - Цікаво
бачити, як цей государ, до кінця життя старанний чтітель християнського закону,
хотів погоджуються його божественне вчення з своєю нечуваною жорстокістю: то
виправдовував ону у вигляді правосуддя, стверджуючи, що всі її мученики були
зрадники, чарівники, вороги Христа і Росії; то смиренно вінілся перед Богом і
людьми, називав себе мерзенним убійником невинних, наказував молитися за них в
святих храмах, але втішався надією, що щире розкаяння буде йому
порятунком і що він, склавши з себе земне велич, у мирній обителі св. Кирила
Білозерського з часом буде зразковим ченцем! Так писав Іван до князя Андрія
КурбсьКому та до голів улюблених ним монастирів, на свідчення, що голос
невблаганною совісті турбував каламутний сон душі його, готуючи її до раптового, страшному
пробудженню в могилі! <...>
<...> Приступаємо до
опису години урочистого, великого ... Ми бачили життя Іванове, побачимо
кінець її, так само дивовижний, бажаний для людства, але страшний для
уяви, бо тиран помер, як жив, - гублячи людей, хоча в сучасних
переказах і не іменуються його останні жертви. Чи можна вірити безсмертя і не
жахнутися такої смерті? .. Цей грізний час, давно передвіщений Івана вони та й
совістю і безневинними мучениками, тихо наближався до нього, ще не досягла
глибокої старості, ще бадьорого в дусі, палкому в жаданнях серця. Міцний
складенням, Іван сподівався на довголіття; але яка тілесна фортеця може
встояти проти зухвалого хвилювання пристрастей, захоплений похмуру життя тирана?
Повсякчасний трепет гніву та острах, докори сумління без каяття, мерзенні
захоплення сластолюбство мерзотних, борошно сорому, злість безсила в невдачах
зброї, нарешті, пекельна кара синовбивства виснажили міру сил Іванових: він
відчував іноді хворобливу млосність, предтечу удару і руйнування, але боровся
з нею і не слабшав помітно до зими 1584. У це час з'явилася комета з
хрестоподібним небесним знаком поміж церквою Івана Великого та
Благовіщення: цікавий цар вийшов на червоне ганок, дивився довго,
змінився в обличчі і сказав оточуючим: "Ось знамення моєї смерті!"
Тревожімий сію думкою, він шукав, як пишуть, астрологів, уявних волхвів, в
Росії і в Лапландії, зібрав їх до шістдесяти, відвів їм будинок у Москві,
щодня надсилав свого улюбленця, Бєльського, говорити з ними про комету і скоро
занедужав небезпечно: все нутро його почала гнити, а тіло - пухнути. Запевняють,
що астрологи передбачили йому неминучу смерть через кілька днів, саме 18
березня, але що Іван звелів їм мовчати, то з погрозою спалити їх усіх на багатті, якщо
будуть нескромно. Протягом лютого місяця він ще займався справами, та 10 березня
ведено було зупинити посла литовського на шляху до Москви, заради недуги
государева. Ще сам Іоанн дав цей наказ; ще сподівався на одужання, проте
ж скликав бояр і наказав писати заповіт; оголосив царевича Феодора спадкоємцем
престолу і монархом; обрав знаменитих мужів, князя Івана Петровича Шуйського
(славного захистом Пскова), Івана Федоровича Мстиславського (сина рідної
племінниці великого князя Василя), Микиту Романовича Юр'єва (брата першого
цариці, доброчесного Анастасії), Бориса Годунова і Бєльського в радники і
охоронці держави, та полегшують юному Феодора (слабкого тілом і душею) тягар
турбот державних; немовляті Димитрію з матір'ю призначив на спадок місто Углич
і довірив його виховання одному Бєльському; виявив подяку всім боярам і
воєводам: називав їх своїми друзями і сподвижниками у завоюванні царств
невірних, в перемоги, здобуті над лівонським лицарями, над ханом і султаном;
переконував Феодора царювати побожно, з любов'ю і милістю; радив йому і
п'яти головним вельможам віддалятися від війни з християнськими державами; говорив про
нещасних наслідки війни литовської і шведської; шкодував про виснаження Росії;
наказав зменшити податки, звільнити всіх в'язнів, навіть полонених литовських і
німецьких. Здавалося, що він, готуючись залишити трон і світло, хотів примиритися з
совістю, з людством, з Богом - витверезився душею, хто служить, доти в захваті
зла, і бажав врятувати юного сина від своїх згубних помилок, і здавалося, що
промінь святої істини напередодні могили висвітлив нарешті це похмуре, хладное
серце, що каяття і в ньому подіяло, коли ангел смерті невидимо
постав йому з вістю про вічність ...
Але в той час, коли
мовчав двір в печалі (бо про кожен вмираючому вінценосця щиро і
лицемірно двір журиться); коли любов християнська розчулювала серце народу;
коли, забувши лютість Іванове, громадяни столиці молилися в храмах про
одужання царя; коли молилися про нього самі опальні родини, вдови і
сироти людей, невинно вбитих ... що робив він, торкаючись гробу? У хвилини
полегшення наказував носити себе на кріслах в палату, де лежали його скарби
дивні; розглядав каміння дорогоцінне і 15 березня показував їх з
задоволенням англійцю Герсей, ученим мовою знавця описуючи гідність
алмазів і Яхонтов! .. Чи вірити ще переказом жахливо? Невістка, дружина
Феодорова, прийшла до хворого з ніжними розради і втекла з огидою від його
любострастних безсоромності! .. Каявся чи грішник? Чи думав про близьку грізному
суді Всевишнього?
Вже сили недужих
зникали; думки затьмарювалися: лежачи на одрі без пам'яті, Іоанн голосно кликав до
собі вбитого сина, бачив його в уяві, говорив із ним ласкаво ... 17 березня
йому стало краще від дії теплої ванни, так що звелів послу литовському
негайно їхати з Можайська до столиці і на інший день (якщо вірити Герсей)
сказав Бєльському: "Оголоси кару брехунам астрологів: нині, за їх байкам, мені
має померти, а я почуваю себе набагато бадьоріше ". -" Але день ще не
минув ", - відповідали йому астрологи. Для хворого знову виготовили
ванну: він пробув у неї близько трьох годин, ліг на ліжко, встав, спитав
шахову дошку і, сидячи в халаті на постелі, сам розставив шашки; хотів грати
з Бєльським ... раптом впав і заплющив очі навіки, тим часом як лікарі терли його кріпивні
рідинами, а митрополит - виконуючи, ймовірно, давно відому волю Іванове, --
читав молитви постригу над мліють, названим в чернецтві Іоною ... У ці
хвилини панувала глибока тиша в палаці і в столиці: чекали, що буде, не
грубити питати. Іван лежав уже мертвий, але ще страшний для майбутніх
царедворців, які довго не вірили своїм очам і не оголошували його смерті.
Коли ж рішуче слово: "Не стало государя!" - Пролунало в
Кремлі, народ заволав гучно ... від того чи, як пишуть, що знав слабкість
Феодорова і боявся худих її наслідків для держави, або сплачуючи християнський
борг жалю покійному монарху, хоча і жорстокому? .. На третій день сталося
поховання чудове в храмі св. Михайла Архангела; текли сльози; на обличчях
зображувалася гіркоту, і земля тихо прийняла в свої надра труп Івана!
Мовчав суд людський перед божественним - і для сучасників
опустилася на феатр завіса: пам'ять і труни залишилися для потомства!
Між іншими тяжкими
дослідами долі, понад лих питомої системи, понад ярма моголів, Росія
мала випробувати і грозу самодержця-мучителя: встояла з любов'ю до
самодержавства, тому що вірила, що Бог посилає і виразку, і землетрус, і тиранів;
НЕ поламав залізного скіптра в руках Іванових і двадцять чотири роки зносила
грабіжник, озброюючись єдино молитвою і терпінням, щоб, у кращі часи,
мати Петра Великого, Катерину Другу (історія не любить іменувати живих). У
смирення великодушному страждальці вмирали на лобовому місці, як греки в
Термопілах, за вітчизну, за віру і вірність, не маючи і думки про бунт. Даремно
деякі чужоземні історики, вибач жорстокість Іванове, писали про змови,
нібито знищених нею: Оці змови існували всього в тьмяному розумі
царя, за всіма свідченнями наших літописів і державних паперів.
Духовенство, бояри, громадяни знамениті не викликали б звіра з вертепу слободи
Олександрівській, якби задумували зраду, взводімую на них настільки ж безглуздо,
як і чарування. Ні, тигр упивався кров'ю ягнят - і жертви, іздихая в
невинності, останнім поглядом на тяжке землю вимагали справедливості,
зворушливого спогади від сучасників і нащадків!
Незважаючи на всі
умоглядні пояснення, характер Івана, героя доброчесності в юності, шаленого
кровопивці в літах мужності і старості, є для розуму загадка, і ми засумнівалися
б у правді найбільш достовірних відомостей про нього, якщо б літопису інших народів
не являли нам настільки ж дивовижних прикладів; якби Калігула, зразок
государів і чудовисько, якби Нерон, вихованець мудрого Сенеки, предмет любові,
предмет огиди, не царювали в Римі. Вони були погани але Людовик XI був
християнин, не поступаючись Івана, щоб ні в лютості, ні в зовнішньому благочесті, яким
вони хотіли загладити свої беззаконня: обидва побожні від страху, обидва кровожерливі і
женолюбівие, подібно азіатським і римським мучителям. Нелюди поза законами, поза
правил і ймовірностей розуму: Ці жахливі метеори, оці блудящіе вогні пристрастей
неприборканих опромінюють для нас, у просторі століть, безодню можливого
людського розпусти, та бачачи здригаємося! Життя тирана є лихо для
людства, але його історія завжди корисна для государів і народів: вселяти
огиду до зла є вселяти любов до чесноти - і слава часу, коли
озброєний правдою канцлер може, в правлінні самодержавному, виставити на
ганьба такого володаря, та не буде вже надалі йому подібних! Могили
бездушні; але живі страшаться вічного прокляття в історії, яка, не
виправляючи лиходіїв, попереджає іноді злодійства, завжди можливі, бо
пристрасті дикі лютують і в віки громадянської освіти, вели розуму
мовчати або рабською гласом виправдовувати свої нестями.
Так, Іван мав розум
чудовий, не чужий освіти і відомостей, з'єднаний з незвичайним даром
слова, щоб безсоромно раболепствовать мерзотних пожадливостях. Маючи рідкісну пам'ять,
знав напам'ять Біблію, історію грецьку, римську, нашого вітчизни, щоб
безглуздо тлумачити їх на користь тиранства; хвалився твердістю і владу над
собою, вміючи голосно сміятися в години страху та занепокоєння внутрішнього; хвалився
милістю і щедрість, збагачуючи улюбленців надбанням опальних бояр і громадян;
хвалився правосуддям, караючи разом, з рівним задоволенням, і заслуги і
злочину; хвалився духом царським, дотриманням державної честі, звелівши
порубати надісланого з Персії до Москви слона, не який хотів стати перед ним на
коліна, і жорстоко караючи бідних царедворців, які сміли грати краще
державного в шашки або в карти; хвалився, нарешті, глибокою мудрістю
державної, за системою, за епох, з яким-то холоднокровним розміром
винищуючи знамениті пологи, нібито небезпечні для царської влади, - зводячи на їх
ступінь пологи нові, підлі і згубно рукою торкаючись самих майбутніх часів:
бо хмара доносітелей, наклепників, кромешніков, їм освічених, як хмара
гладоносних комах, зникнувши, залишила зле насіння для народу, і якщо ярмо
Батиєва принизило дух росіян, то, без сумніву, не прославило його і його царювання
Іванове.
Але від?? адім
справедливість і тирану: Іван у самих крайнощах зла є як би примарою
великого монарха, ревний, невтомний, часто проникливий в
державної діяльності; хоча, любив завжди рівняти себе в доблесті з
Олександром Македонським, не мав ні тіні мужності в душі, але залишився
завойовником; в політиці зовнішньої неухильно слідував великим намірам свого
діда; любив правду в судах, сам нерідко розбирав позови, вислуховував скарги,
читав всяку папір, вирішував негайно; стратив гнобителів народу, сановників
безсовісних, користолюбець, тілесно і соромом (рядив їх у чудову одяг,
садив на воза, і наказував гицеля возити з вулиці на вулицю), не терпів
мерзенного пияцтва (тільки на святій тижня і на Різдво Христове дозволялось
народу веселитися в шинках; п'яних у будь-який інший час відсилали до в'язниці).
Чи не люблячи сміливою докору, Іван не любив іноді і грубої лестощів: уявимо
доказ. Воєводи, князі Йосип Щербатий і Юрій Борятінскій, викуплені
царем з литовського полону, удостоїлися його милості, дарів і честі з ним
обідати. Він розпитував їх про Литві: Щербатий говорив істину; Борятінскій брехав
безсовісно, запевняючи, що король не має ні війська, ні фортець та тремтить
Іванове імені. "Бідний король, - сказав тихо цар, киваючи головою. - Як
ти мені жалюгідний! "- і раптом, схопивши палицю, роздер його в дрібні тріски про
Борятінского, примовляючи: "Ось тобі, безсоромному, за грубу брехню!"
- Іван славився розсудливо терпимості вер (за винятком однієї
іудейської); хоча, дозволив лютерани і кальвіністи мати в Москві церква, років
через п'ять велів спалити ту і іншу (побоюючись спокуси, чуючи чи про
незадоволення народу?): але ж не заважав їм збиратися для богослужіння в
будинках у пасторів; любив сперечатися з вченими німцями про закон і зносив
протиріччя: так (у 1570 році) він мав, у Кремлівському палаці урочисте
дебатів з лютеранським богословом Роцітою, викриваючи його в єресі: Роціта сидів перед
ним на піднесеному місці з плиток багатими килимами; говорив сміливо, він
виправдовував догмати Аугсбурзькому сповідання, удостоївся знаків царського
Милість, і написав книгу про цей цікавою бесіді. Німецька проповідник
Каспар, бажаючи догодити Іванові, хрестився в Москві з обрядів нашої Церкви і
разом з ним, до досади своїх едіноземцев, жартував над Лютером, та ніхто з них не
скаржився на насильство. Вони жили спокійно в Москві, в новій Німецькій слободі
на березі Яузи, збагачуючись ремеслами і мистецтв. Іоанн виявляв повагу до
мистецтвам і наукам, пестячи іноземців освічених: не заснував академій, але
сприяв народної освіти розмноженням церковних шкіл, де і миряни
навчалися грамоті, закону, навіть історії, особливо готуючись бути людьми
наказовими, на сором бояр, які ще не всі вміли тоді писати. - Нарешті,
Іоанн знаменитий в історії як законодавець і державний освітню.
Немає сумніву, що правдиве
великий Іоанн III, видавши "Цивільне уложення", влаштував і різні
уряду для кращого дії самодержавної влади: окрім давньої бояр
