Москва 1998 Д Е М О К Р А Т И Ч Е С К И Й Р Е Ж И М
Демократичний режим - грунтується на демократичних методи та засоби владарювання і політичної участі народу у прийнятті владних рішень. Характеризується наступними рисами:
1. Джерелом влади в державі є народ. Він обирає владу і наділяє її правом вирішувати будь-яке питання, спираючись на власну думку. Закони країни захищають народ від сваволі влади і владу від свавілля окремих людей.
2. Політична влада носить легітимного характеру і здійснює свої функції згідно з прийнятими законами. Основний принцип політичного життя демократичного суспільства - "громадянам дозволено все, що не заборонено законом, а представникам влади - тільки та діяльність, що передбачається відповідними підзаконними актами".
3. Для демократичного режиму характерний поділ влади (відділення один від одного законодавчої, виконавчої та судової влади). Парламент наділений виключним правом видавати закони. Вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Вищий судовий орган наділений правом визначати відповідність видаваних законів конституції країни. В умовах демократії три гілки влади врівноважують один одного.
4. Демократичний режим характеризується правом народу впливати на вироблення політичних рішень (шляхом схвалення або критики в засобах масової інформації, демонстрацій або лобістської діяльності, участі в передвиборних кампаніях). Політичне участь народу у виробленні рішень, що приймаються гарантується Конституцією України, а також міжнародними правовими нормами.
5. Важливою характеристикою демократичного політичного режиму є політичний плюралізм, що припускає можливість утворення двох-або багатопартійної системи, конкуренція політичних партій та їх вплив на народ, існування на законних підставах політичної опозиції як у парламенті і поза ним.
6. Демократичний політичний режим характеризується високим ступенем реалізації прав людини. К. них відносяться норми, правила і принципи взаємовідносин держави і громадян. і з п а н і я
Підсумки установчих виборів, що відбулися в Іспанії у 1977 р., відбили мирний і плавний характер переходу країни до демократії. До 1970-х років авторитарний режим Франке, раніше схожий на німецький нацизм та італійський фашизм, помітно пом'якшав. Наступник Франке - король Хуан Карлос 1 - не потребував ломки старого апарату влади. Мова з самого початку йшла про реформу, якої співчували багато діячів старого режиму.
Основна небезпека для процесу демократизації виходила від військових і представників репресивного апарату франкізму, які давали зрозуміти, що не визнають його підсумків, якщо при владі виявляться партії, що раніше діяли в підпіллі - Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП) і Комуністична партія Іспанії (КПІ). Масовий перехід діячів старого режиму на бік цих партій був, таким чином, виключений не тільки з ідеологічних причин, а й з міркувань політичної доцільності. Тому провідною силою демократизації став "центристський" Союз демократичного центру (СДЦ) А. Суареса (призначеного прем'єр-міністром ще до "установчих виборів")-коаліція християнських демократів, лібералів і соціал-демократів. ІСРП і КПІ підтримали процес демократизації і відмовилися від будь-яких дій, що можуть підштовхнути військових до втручання в політику.
На "установчих виборах" 1977 р. переміг СДЦ - партія, з якою більшість іспанців пов'язувало успіх демократизації. На друге місце вийшла порівняно добре організована і беззастережно підтримувала перехід до демократії ліва партія - ІСРП. За такого розкладу політичних сил роль опозиції процесу демократизації природно відходила до партії, найбільш тісно пов'язаної з попереднім режимом, і ця партія могла бути тільки правою за своєю ідеологічної орієнтації.
Організація, колись служила опорою франкістського режиму, - Іспанські традиціоналістські фаланги хунт націонал-синдикалістського опору - фактично припинила своє існування ще за життя диктатора. У момент свого створення іспанська "партія-спадкоємиця", Національний альянс (НА), була не менш організаційно слабкою, ніж СДЦ. Вона представляла собою коаліцію колишніх фалангістів, прихильників католицької організації Опус Деї і численних консервативних груп, лідери яких у 1976 - початку 1977 рр.. намагалися завоювати прихильність короля. Лише низька показність "центристського" і "лівого блоків" змусила лідерів названих груп, забувши про амбіції і ідеологічні розбіжності, об'єднатися між собою.
Таким чином, розклад політичних сил Іспанії, що склався в 1977 р. (і підтверджений в 1979), початково характеризувався порівняно низькими рівнями показності всіх "блоків", що зумовлювалося як збереженням єдності правлячого СДЦ, так і тривалим організаційним досвідом лівих опозиційних партій. Можна припустити, що такий розклад міг би зберегтися і за підсумками виборів 1982 р. - але лише за умови успішної економічної політики. Насправді, ціна демократизації і супроводжували її економічних реформ виявилася непомірно високою для значної маси іспанців. Правлячий СДЦ, потрапивши в "невиграшних" сектор міжпартійної конкуренції, більше не міг зберігати своє умовне цілісність. Він розпався на декілька груп, і всі вони зазнали поразки на виборах. Іспанська "центр" зберігся в основному у вигляді регіональних партій.
У розпорядженні іспанського виборця, який прагнув "покарати" уряд, були дві можливості - він міг проголосувати або за ліву, або за праву опозицію. Результати виборів показують, що обидві ці можливості були використані, причому найбільшого відносного успіху домоглася "партія-наступник" - НА, в той час як абсолютними переможцями стали соціалісти. Подібний результат виборів можна пояснити тим, що, голосуючи проти уряду, іспанські виборці не хотіли висловити негативне ставлення до процесу демократизації як такому. У цьому контексті опозиційна, але демократична ІСРП виявлялася ідеальним кандидатом.
Праві в особі НА були налаштовані опозиційно, ніж соціалісти, але їх прихильність демократії не була такою очевидною. У той же час НА не мав суттєвих конкурентів у "правої" частини політичного спектру, і його лідерам вдалося поступово подолати франкістський імідж. Комуністи ж опинилися у вкрай несприятливу ситуацію: обіграти ІСРП вони могли лише за рахунок більшої опозиційності по відношенню до економічної політики уряду, але чим критичніше в цьому плані ставали окремі фракції КПІ, тим сумнівні здавалася їх прихильність демократії. Нездатність комуністів розв'язати цю дилему обернулася розколом і електоральним крахом КПІ.
Тому виявляється роль таких факторів, як підсумки "установчих виборів" і характер "партії-спадкоємиці", у становленні формату іспанської партійної системи. Установчі вибори визначили загальне співвідношення політичних сил в країні, забезпечивши лідируюче положення організаційно нестійкого СДЦ і перетворивши згуртовану ІСРП, яка виступала основним партнером "центристів" в процесі демократизації, в головну опозиційну партію, що запобігло фрагментацію "правого блоку" і зумовило крах основний лівої альтернативи соціалістам . Е Л Е К Т О Р А Л Ь Н И Е Д А Н Н И Е
В якості емпіричних даних по Іспанії використані результати парламентських виборів 1977 і 1982 рр.. (в% голосів). Пропущені вибори 1979 р., які з очевидністю не були "критичними", тому що майже нічого не змінили ні в розстановці політичних сил, ні навіть в обсягах голосування за окремі партії. До партіями "лівого блоку" належать Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП) і Комуністична партія Іспанії (КПІ). Послідовно праві позиції з соціально-економічних питань відстоював лише Народний альянс (НА), який був одночасно "партією-наступницею". "Центр" розпадається на дві частини. З одного боку, це партії, у передвиборчій кампанії яких переважали гасла, пов'язані з процесом демократизації країни, - Союз демократичного центру (СДЦ) і Демократичний і соціальний центр (ДСЦ), а з іншого - численні регіональні партії (перш за все, каталонські і баскські ), які виступали за розширення повноважень свого регіону. Результати виборів по "блоків" і партіям представлені в Таблиці.
Т А Б Л И Ц А
Результати виборів 1977 і 1982 рр.. в Іспанії (в% голосів)
1977
1982
Праві
Всього:
8,4
25,8
НА
8,4
25,8
Центр
Всього:
51,9
23,7
СДЦ
34,8
6,7
ДСЦ
--
2,8
Каталонські партії
4,5
3,9
Баскські партії
2,0
2,9
Інші регіональні партії
10,6
7,4
Ліві
Всього:
39,6
50,6
ІСРП
30,3
46,5
КПІ
9,3
4,1
Джерело: Leonard D., Natkiel R. World Atlas of Elections: Voting Patterns in 39 Democracies. L., 1986.
