Матвєєв Євген Семенович

Народний артист СРСР, лауреат Державних премій

Народився 8 березня 1922р. в селі Новоукраїнка Скадовського району Херсонської області. Батько -- Матвєєв Семен Калинович. Мати - Коваленко Надія Федорівна. Дружина - Матвєєва Лідія Олексіївна (1925г.рожд.). Дочка - Матвєєва Світлана (1947г.рожд.). Син -- Матвєєв Андрій (1957г.рожд.). Онуки: Олексій, Євген, Надія.

Євген Матвєєв рано долучився до нелегкої селянської праці, міг виконувати будь-яку селянську роботу; величезна повага до людини, яка працює на землі, зберіг на все життя. Хлопчиськом Женя йшов у поле, якому не було кінця і краю. Йшов тому, що відчував величезну радість, залишаючись наодинці з ним, слухаючи спів жайворонка. Там же, у поле з сумом думав про маму, якій дісталася доля самотньої жінки. Враження дитинства нерідко були гіркими, тому Женя завжди тягнувся до чогось світлого, радісного, веселого. Любив акомпануючи собі на балалайці. У школі всі називали його Женька-артист. У ранньому дитинстві хлопчик ще не знав, що на світі існують театри та актори, але несвідомо вже ліцедействовал.

З другого класу хлопчика перевели відразу в четвертий - вчителі помітили в ньому схильність до наук і порадили матері переїхати до міста, щоб дати синові освіту. У місті Цюрупинську він вперше побачив аматорський спектакль і зрозумів, що його місце в театрі. Театр підкорив його і став його єдиною мрією. Євген став займатися в самодіяльності, був фокусником, танцюристом, співаком.

У 9-му класі Євген твердо вирішив кинути школу і відправитися в Херсон - найближчий обласний центр, де була професійна трупа і театральна студія. Отримавши благословення матері, 17-річний хлопець сів на баржу з кавунами і поплив до своєї мрії.

Йшов 1939 рік. У херсонському театрі Матвєєв став брати участь у масових сценах, йому довіряли і невеликі ролі. Однією з них була роль музиканта у виставі "Безталанна". Юнак, лихо, в такт музики ударяв в бубон, навіть не здогадувався, що його зазначив професійний погляд Миколи Черкасова, що знаходився в залі. Черкасов похвалив безсловесного виконавця, порадив йому вчитися в Києві у О. Довженка, обіцяючи свою підтримку. І Євген вибрав Київ.

Закінчивши екстерном два останні класу школи і отримавши атестат, він вступив до акторської школи при Київській кіностудії. Тут він став учнем Олександра Петровича Довженка, який навчав своїх студентом чуйності, уважності до людям, але головне, звичайно, - складному ремеслу актора.

Раптово що почалася війна зруйнувала всі плани. Під безперервними бомбардуваннями Євген копав окопи, брав участь у створенні укріплень навколо міста. Назавжди в його пам'яті залишилися жахливий звук моторів німецьких літаків, свист авіабомб, панічний жах беззахисних людей. Матвєєв рвався добровольцем на фронт. Але доля розпорядилася інакше. Його направили на навчання в Тюменське піхотне училище. З дитинства не привчений робити що-небудь як-небудь, Матвєєв і в училище був відмінником. І. .. як відмінника його залишили в якості викладача. Численні прохання та рапорти про відправку на фронт залишалися без уваги.

Викладаючи військову науку, він не забував і про свою громадянську прихильності. Незабаром обдарованого молодого офіцера дізнався все місто, - як обдарованого актора. Прийшов і перший успіх - перше місце на конкурсі читців Сибірського військового округу.

У 1946р., демобілізувавшись, Євген Матвєєв залишився в Тюмені, став актором місцевого драматичного театру, яким керував в ті роки дуже цікавий режисер Д. Бархатов. Життя провінційних театрів завжди складна - невелика трупа, часті прем'єри, постійні виїзди з виставами у віддалені райони. Однак багато акторів, які пройшли школу периферійних театрів, справедливо вважають, що ніде більше немає таких можливостей переграти велику кількість самих різних ролей, випробувати себе в самих різних амплуа.

Євген Матвєєв був приречений на ролі "героїв". Високий, гарний, мужній, чарівний, емоційний - все це робило гру актора заразливою. Він зіграв ролі у виставах "Молода Гвардія" О. Фадєєва (Ваня Земнухов), "За тих, хто в морі" Б. Лавреньова (Боровський), "Молодий ліс" М. Погодіна (Черемізов). Успіх не примусив себе довго чекати. За виконання ролі Боровського в спектаклі "За тех, кто в море" за п'єсою Б. Лавреньова він отримав приз і був допущений до заключного туру Всеросійського огляду театральної молоді в Москві.

Успішний показ в Москві спричинив за собою масу привабливих пропозицій. Молодого актора запрошували і в Алма-Ату, і до Красноярська, і в Московський театр імені Ленінського комсомолу. Але Євген Матвєєв зупинив свій вибір на Новосибірському "Червоному факелі", який не без підстав вважали "сибірським МХАТом ". У ньому була прекрасна трупа і чудова режисура. У Новосибірську почалася справжня серйозна професійне навчання Матвєєва. А вчитися тут було в кого. На чолі театру стояла людина величезної культури В. Редліх, тут же працювали і В. К. Дені, суворий, вимогливий режисер і педагог, і Е. М. Бейбутов з його вибуховим темпераментом, яскравою театральністю. Тут молодий актор вперше стикнувся з вченням К. С. Станіславського. Наставники Матвєєва серйозно дбали про творче зростання молодого актора. Саме у "Червоному факелі" прагнули розкрити його внутрішню індивідуальність.

На сцені театру Є. С. Матвєєв грав багато й успішно. Серед його робіт тих років: Джон Гармона ( "Наш спільний друг" по Ч. Діккенсу), Леонтьєв ( "Кандидат партії "О. Крона), Віктор Лавров (" Велика сила "Б. Ромашова), Аксаніч ( "Костянтин заслонів" А. Мовзона), Юрій Поднебесько ( "Щастя" за романом П. Павленко), барон Фітінгоф і комісар округу ( "Незабутній 1919-й" Вс.Вішневского), Ніл ( "Міщани" М. Горького). Найбільший успіх випав на долю молодого виконавця в ролі Улдиса у виставі "Вій, вітерець!" поставленому Е. Бейбутовим за п'єсою класика латиської літератури Я. Райніса.

Ця постановка стала важливою віхою на творчому шляху актора. У 1951 році "Червоний факел "показав цю виставу під час гастролей в Ленінграді. І знову Матвєєв отримав запрошення відразу в декілька московських і ленінградських театрів. На цей раз він прийняв пропозицію найстарішого колективу країни -- Малого театру, і в 1952 році дебютував на академічній сцені в ролі Незнамова у драмі Островського "Без вини винуваті".

Бажання удосконалюватися призводить Євгена Матвєєва в творчу лабораторію М. Н. Кедрова, учня К. С. Станіславського, організовану при Всеросійському театральному суспільстві. Разом з молодими акторами-заняття відвідували багато відомих акторів і режисерів, серед яких були В. Марецька, Р. Плятт, Н. Анненков і інші великі майстри.

Серед образів, створених Євгеном Матвєєвим за 12 років роботи в Державному академічному Малому театрі, виділяються: Звонарев ( "Порт-Артур" А. Степанова і І. Попова), Яровий ( "Любов Ярова" К. Треньова), Родон ( "Ярмарок марнославства "В. Теккерея), Трофімов (" Головна роль "С. Альошина), Стовпів ( "Осінні зорі" В. Блінова), Ераст ( "Серце не камінь "О. М. Островського), Освальд (" Привиди "Г. Ібсена) і інші. У 1958 році Євген Матвєєв був удостоєний свого першого почесного звання - "Заслужений артист РРФСР".

Ще будучи актором театру Євген Матвєєв прагнув до наймасовішого виду мистецтва -- кінематографу. Можливість вийти на багатомільйонну аудиторію, підсилити свій голос небаченим на потужність "рупором" - це було його мрією. І в 1955 році його мрія стала здійснюватися. До кінця 50-х років його послужний список в кіно налічував вже кілька ролей: головна роль у фільмі "Шукачі" за романом Д. Граніна, Костянтин у фільмі Л. Куліджанова і Я. Сегеля "Будинок, в якому я живу", Лобанов в картині "Справа "Строкатих", командарм Сорокін у фільмі "Вісімнадцятий рік".

Кінець 50-х -- початок 60-х років - дуже насичений період у творчій біографії Е. Матвєєва. Роботи йшли одна за одною, і всі вони були відзначені талантом, натхненням, темпераментом їх творця і тому мали заслужений успіх. За короткий час у Малому театрі відбулося одинадцять прем'єр з його участю. Кінострічки, в яких грав Матвєєв, не сходять з екранів. З'явилися Федотов в картині М. Єршова "Рідна кров", яка потрясла усіх своєю мужньою добротою та глибокою щирістю, червоноармієць Трохим з короткометражного фільму "Лоша" за оповіданням М. Шолохова, Павловський "Краху".

З юності одним з улюблених героїв, якого мріяв зіграти актор, був Макар Нагульнов з шолоховськой "Піднятої цілини". Образ Макара в найвищому ступені відповідав тому, що можна визначити словами "герой Матвєєва", що становить головну тему його творчості - любов до Батьківщини, людей, життя. І в житті, і на сцені його привертали люди, що живуть на самій межі фізичних і емоційних сил, коли кожна мить наповнений вщерть, кожна хвилина проживаються так, як ніби вона остання.

Легко уявити собі стан актора, коли з Ленінграда прийшла телеграма з запрошенням на зйомки фільму "Піднята цілина". Але зустріч з режисером картини А. Івановим подіяла на Матвєєва як відро холодної води. Йому пропонувалася роль зовсім не Нагульнов, а Давидова. Актор відчув сорому, гіркоти, стан непоправної втрати близької, рідної людини, з яким прожив свої найкращі роки. І все-таки Матвєєв упросив режисера хоча б спробувати його в ролі Нагульнова. Проба справила на всіх таке сильне враження, що сумнівів ні в кого не залишалося: Матвєєв - і є Нагульнов. Так відбулася зустріч артиста і ролі, яка стала не тільки однією з найбільш вдалих, що запам'ятовуються, і кращих робіт актора, а й справжнім подією в радянському кінематографі, класикою вітчизняного кіно.

Макар Нагульнов постав перед глядачами істинним "лицарем революції". Це згусток енергії, герой внебитовой. Для нього будь-яку дію - це фрагмент боротьби не на життя, а на смерть в ім'я революції. Громадянська війна для нього не скінчилася, і в кожну справу, яка йому доручає партія, він кидається, як у бій, як у лиху кінну атаку. Звичайно, в ньому є і наїв, і дитяче простодушність, але разом з тим і безодня чарівності непересічної особистості.

"Всім акторам і режисерам необхідно проходити "чистку" класикою. Перевіряти себе - наскільки "доросли" до неї. "Це слова Євгенія Матвєєва. Сам же Євген Семенович також пройшов цю перевірку. Під час зйомок "Піднятої цілини" режисер М. Швейцер запросив Євгена Матвєєва на роль князя Нехлюдова в екранізацію роману Л. М. Толстого "Воскресіння". Часу на плавний, неквапливе входження в образ не було. Поєднувати обидві роботи було неймовірно важко, важко навіть фізично, не кажучи вже про те, що доводилося буквально на ходу перетворюватися з Нагульнова в Нехлюдова і навпаки. А героїв більш різних важко собі уявити. Потрібно було, щоб вся могутня емоційність актора "клекотіла" лише всередині в нього і дуже скупо, мінімально, буквально по крихтах виходила назовні. Нехлюдов - людина з серцем, здатний на душевні руху, і акторська індивідуальність Матвєєва відгукнулася цьому, а роль принесла акторові колосальний успіх. Незважаючи на успіх у кінематографі, театр завжди залишався для Євгена Матвєєва його любов'ю, його болем і його мрією. Немислима працездатність, буквально на межі фізичних і душевних сил, з роками стала життєвим кредо Євгена Матвєєва. Інакше він вже не міг. Важко сказати, як довго Євген Матвєєв залишався б "слугою двох панів" - кіно і театру. Проте під час зйомок "Піднятої цілини" він впав з коня і пошкодив хребет. Серйозна хвороба надовго відірвала актора від улюбленої справи. На сцену він більше не повернувся.

Довгі два роки Євген Матвєєв був прикутий до ліжка. Давно "таємно" хворий режисурою, він обклався книгами, займався теорією режисури, мріяв про повноцінну творчій роботі, його "екраном" став стелю, на якому він подумки переглядав свої майбутні фільми. Мистецтво не дозволяло йому піддаватися паніці і смутку. Саме тоді він дав собі слово стати на ноги, і під тиском його волі до життя і пристрасті до професії хвороба відступила.

Режисерським дебютом Є. С. Матвєєва став фільм "Циган", поставлений за повістю А. Калініна. За зовні нехитрому розповіддю про доброго, мужню, не робіть душею кузні Будулай вставала жива людська доля, в якій, як це часто буває в житті, горе і радість були присутні не в рівних пропорціях. З моменту виходу фільму, де постановник зіграв і головну роль, глядачі приймають роботи Матвєєва-режисера так само, як до цього брали роботи Матвєєва-актора. Як режисер він зняв фільми: "Циган" (роль Будулая, 1967), "Поштовий роман" (роль Ковшова, 1969), "Особливо важливе завдання "(роль Кириллова, 1980)," Шалені гроші " (1981), "Перемога" (роль Карпова, 1984), "Любов земна" (роль Захара Дерюгіна, 1974), "Доля" (роль Захара Дерюгіна, 1977), "Чаша терпіння" (гл.роль). Серед його робіт, знятих у 90-х роках, -- три фільми під загальною назвою "Любити по-російськи".

Як актор Є. С. Матвєєв багато і плідно знімається в інших режисерів: "Солдати свободи "(Брежнєв)," Приборкання вогню "(Директор заводу), "Сибірячка" (Добротін, 1972), "Лють" (Гулявін), "І був вечір, і був ранок "(Ярцев)," Смертний ворог "(Арсеній, 1971), "Фронт за лінією фронту" (секретар обкому, 1977), "Фронт в тилу ворога "(секретар обкому, 1981) та ін

Чудові акторські та режисерські досягнення Матвєєва оцінюються по заслугах: глядачі неодноразово називали його кращим актором року; картина "Поштовий роман "отримує приз IV Всесоюзного кінофестивалю, як кращий історико-революційний фільм; дилогія "Любов земна" і "Доля" приносять Матвєєву звання лауреата Державної премії СРСР і Державної премії РРФСР імені братів Васильєвих; за виконання головної ролі в дилогії "Високе звання" він стає володарем Золотої медалі ім.А.П.Довженко; Пугачова за роль у фільмі "Омелян Пугачов "його визнають найкращим виконавцем чоловічої ролі на 16-му Міжнародному кінофестивалі в Чехословаччині; фільм "Перемога" отримує спеціальний приз Оргкомітету та Міністерства оборони на 18-му Всесоюзному кінофестивалі; за роль у фільмі "Любити по-російськи" Е. Матвєєв удостоєний призу за кращу чоловічу роль на 12-му Міжнародному кінофестивалі країн Азії, Африки та Америки.

Ще один сторона творчого життя Євгена Матвєєва - його педагогічна діяльність. У Протягом декількох років він-професор Всесоюзного державного інституту кінематографії, був керівником Азербайджанської акторської майстерні. Навряд чи не найбільш відповідальним часом в роботі з майбутніми акторами Матвєєв вважає початковий етап, стадію перше вправ і нескладних етюдів. Тому, незважаючи на величезну завантаженість, всі заняття незмінно проводить сам. Він вчить своїх студентів головному закону акторського мистецтва - внутрішнього, цілеспрямованого, точної дії, через яке можна виразити завдання образу, індивідуальність персонажа, жанр твору. Він не перестає нагадувати, що творче життя актора важка, що професія актора - це професія захоплених людей, це професія музична. "Ми з вами -- почуття, сонце, слово, листя ... Діамант у золотій оправі - ось що таке актор ... "

Особлива сфера життя Євгена Семеновича - творчі зустрічі з глядачами. До них він відноситься дуже серйозно і відповідально. Їздить по країні, читає уривки з літературних творів, грає сцени з фільмів і вистав, особливо любить слухати глядачів і відповідати на їхні запитання.

Е. С. Матвєєв -- Народний артист СРСР (1974), нагороджений двома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, орденом "За заслуги перед Вітчизною" III ступеня.

Євген Матвєєв є членом правління Союзу кінематографістів Росії та членом правління Міжнародного детектив-клубу. Постійно займається самоосвітою: захоплюється історією, літературою, часто звертається до Біблії, не мислить себе без музики, схиляється перед народними і класичними творами.

Головною метою Е. Матвєєва в кіно було оспівати російську жінку, поставити її на п'єдестал, схилятися перед жінкою, ставитися до неї з благоговінням, зробити так, щоб чоловіки завжди оберігали жінку, любили її. Він вдячний В. Артмане, Т. Сьомін, З. Кирієнко, О. Остроумової, В. Заклунною, Г. Польських - улюбленим жінкам в кіно і в житті.

Живе і працює в Москві.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.biograph.ru/