Русь у візантійській дипломатії: Договори Русі з греками X ст.

Бібіков М. В.

Російсько-візантійські договори, будучи найдавнішими дипломатичними актами стародавньої Русі, в цьому сенсі не є, звичайно, в строгому сенсі "візантійськими джерелами "з історії Русі. Однак детальний текстологічний, дипломатичний і правовий аналіз [1] показав, що тексти дипломатичного протоколу, актових і юридичних формул, збережені в давньоруських версіях трьох останніх договорів (в 907 р. не було, як видно, вироблено реального документа з необхідним набором дипломатичних атрибутів, але було укладено лише загальну угоду), є або перекладами класичних візантійських канцелярських стереотипів, відомих за збереженими грецьким справжнім актам, або парафразом пам'яток візантійського права.

Всі три текстуально відомих договору дійшли до нас в давньоруської версії, зазначеної деякими русизмами, проте всі вони мають візантійські дипломатичні прототипи. Збережені тексти є перекладами, зробленими з автентичних (тобто володіли силою оригіналу) копій актів із спеціальних копійних книг.

Договори з Візантією слід вважати найдавнішими письмовими джерелами російської державності. Разом з тим, будучи міжнародними договірними актами, вони зафіксували норми міжнародного права, а також правові норми договірних сторін, що означає залучення кожної з них в орбіту другий культурно-юридичної традиції. До норм міжнародного права можна віднести ті статті російсько-візантійських договорів, аналоги яких виявляються в текстах ряду інших договорів Візантії. Це відноситься до обмеження терміну перебування іноземців в Константинополі, зазначеному угодами 907 і 944 рр.., до норм берегового права, відображених у договорі 911 р. Аналогом положень того ж тексту про втікачів рабів можуть бути пункти візантійсько-болгарських угод. Обмеження на вивезення шовку, зафіксоване в договорі 944 р., також було характерно для юридичних документів того часу, причому не тільки Візантії.

Візантійські дипломатичні угоди містили в собі пункти про термах (лазнях), схожі з відповідними умовами договору 907 р. Нарешті, міжнародною нормою є відмічені текстом 944 р. протокольні вимоги наявності печаток у послів і купців.

Дипломатичне оформлення російсько-візантійських договорів, як неодноразово зазначалося дослідниками, багато в чому зобов'язана візантійському канцелярському протоколу. Тому важливо узагальнити відображені в текстах грецькі протокольні і юридичні норми, канцелярські та дипломатичні стереотипи, норми, інститути. До них відноситься звичайне для візантійських актів згадка співправителів поряд з правлячим монархом: Льва, Олександра та Костянтина в договорі 911 р., Романа, Костянтина і Стефана в договорі 944 р., Івана Цимісхія, Василя і Костянтина у договорі 971 р. Ця особливість була чужа як літописних текстів, так і коротким візантійським хроніками, будучи елементом формуляра офіційних документів.

Визначальний вплив візантійських норм позначилося в іс ¬ користуванні візантійських вагових і грошових заходів, літр, в тексті 911 р., а також візантійської системи літочислення і датування акта в договорах 911 і 944 рр.., індіктовой датування договору 971 м. Ціна раба в договорі як 911 р., так і 944 м. (вдвічі менша) близька до вилки середньої ціни невільника у Візантії. Що виявляється за договором Ігоря перевагу рангу послів над рангом купців відповідає даним трактату Костянтина Багрянородного "Про церемонії", де виплати у столиці послам вдвічі перевершують купецькі. Вимога третя пункту того ж договору про необхідність спеціальної реєстрації іноземних торговців, що прибувають в Константинополь, знаходить своє підтвердження в "Книзі єпарха", а в наступному параграфі цього документа відображено візантійський звичай викупу полонених за шовкові тканини. Деякі визначення розглянутих договорів порівнянні до положень юридичних пам'яток.

Можна вказати і слов'янські кальки з грецьких типових для візантійської дипломатії формул. У договорах "цісарем чоловік" передає найменування візантійської придворної посади василіка. Формула договору 911 р. - "одно іншого свещанія "- автентичний примірник, дублікат офіційного актового тексту. "За перше убо слову" - звичайне грецьке вступ документів; "суть яко понеже" можна порівняти з аналогічною фразою відомого візантіно-перського світу 562 р., текст якого збережений у фрагментах "Історії" Менандра Протектора.

Але поряд з цим, дуже характерні зафіксовані в текстах договорів терміни та поняття, які суперечать візантійському соціально-політичного і конфесійною етикету. Це категорія "цісарі", що позначає в договорі 907 р. аж ніяк не титул цісаря (що стоїть в ієрархії, зрозуміло, нижче імператора), а самого василевса. Те саме можна сказати і про вживання загальнослов'янської етноніму "греки", певною мірою принизливій для "ромеїв"-візантійців. "Боярьство" в тому ж договорі 907 р. - теж категорія не з візантійського понятійно-культурного кола. Відображенням давньоруських реалій є і клятва на зброї в договорі 911 р., а також, зрозуміло, і клятва Перуном. Передбачена договором Олега передача майна вбивці в разі його втечі найближчому родичеві убитого не знаходить аналогій у візантійському праві. Дослідниками відзначалася й незастосовність епітета "богонатхненним" до візантійського імператора, як це зроблено в договорі 971 р.

виявляються паралелі як юридичних норм російсько-візантійських договорів з нормами візантійських юридичних текстів, насамперед Х ст., так і протокольних форм є важливим датуючих моментом, що суперечить гіпотезі про пізній походження текстів договорів, синхронному часу написання "Повісті временних літ ", у складі якої договори дійшли до нас.

Облік візантійської концепції політичної ієрархії в ми ¬ ре і дипломатичної практики імперії у відносинах з іншими державами допомагає оцінити російсько-візантійські договори і взаємини обох держав. Принципи та методи візантійської дипломатії у взаєминах з "Варварка" державами включали в себе, перш за все, встановлення міждержавних договірних відносин, що вводили міжнародну політику в правове русло, теоретично що перешкоджала здійсненню несподіваних набігів, розгрому міст, надання військового тиску.

Саме такою була політика Імперії у попередній X століття період по відношенню до традиційно небезпечним для себе партнерам-супротивникам - на сході, в Малій Азії, і на півночі, в Подунав'я.

Особливість зовнішньополітичного положення Візантії в X ст. обумовлювалася військовим тиском на неї з двох традиційно небезпечних напрямків - зі сходу і півночі. На сході в цей час велися війни з арабами, морськими піратами.

На півночі Імперії, крім складних взаємин з Болгарським царством, що став за царя Симеона могутнім фактором міжнародних взаємин у регіоні, новим контрагентом зовнішньої політики Візантії вже з другої половини IX в. стає розвивається і міцніючий Давньоруська держава.

Міжнародно-політична концепція Візантії, її стосунки з іншими країнами і народами, в тому числі і з Руссю, була обумовлена традиціоналізмом ідеологічних установок. Вони полягали в римському імперському универсалізмі, в елліністичному протиставленні греків і "варварів", у християнському екуменізм з ідеєю загальної церкви і в біблійному поданні про обраний народ, поєднувався з візантійською ідеєю самодержавства. Одночасно не можна не відзначити дивовижну пластичність і гнучкість візантійської дипломатії в балансуванню між традиційною теорією і урахуванням політичних реалій сучасності [2].

Важливим фактором розподілу свого впливу на навколишній світ Візантія вважала християнство. Причому, віра і церква були не тільки фактором духовного, культурної взаємодії, але і мірою вирішення політичних конфліктів. Так, активність константинопольського патріарха Миколая Містика, тонкість політичної гри в візантіно-болгарських відносинах початку Х ст. спонукали зупинити наміри Симеона сісти на візантійський престол у Константинополі з допомогою військової сили, але, разом з тим, здобути почесним у світовій "табелі про ранги" східноєвропейських держав Середньовіччя титул василевса болгар, ставши, як би рівним з василевсом ромеїв - візантійським імператором. У світовій християнської ойкумени центром залишалася столиця на Босфорі, а головою православного світу сприймався імператор ромеїв. У цій зв'язку характерно, що знову християнізовані Візантією народи ставали в становище як би духовних дітей; саме як до духовного сина звертається до офіційній переписці до болгарського царя Симеона його візантійський кореспондент. Однак церковна дипломатія Візантії, як показав Д. Оболенський, була надзвичайно гнучкою: учений пише про російсько-візантійському угоді, спеціально регулював призначення глави російської церкви [3]. Д. Закітінос [4] - взагалі схильний, правда, вважати, що православна церква з самого початку ніколи не була справою національним, однак і він визнає важливу роль "церковної дипломатії "у Візантії.

Іншим засобом дипломатичного вирішення проблем, постійно і активно використовуються Візантією, були грошові виплати контрагентам, - у вигляді подарунків, данини, одноразових виплат. Візантійці були впевнені в тому, що все на землі, - у тому числі і в державній та міжнародній сферах, не кажучи вже про людський індивідуумі, якби він був ремісник або емір або вождь сусідньої країни, - має свою ціну. З іншого боку, лояльність по відношенню до Імперії, - така ж річ, теж стоїть певних, і немалих, витрат. Відповідно до цього, навіть очевидні виплати, вирвані у Візантії зброєю у вигляді данини, розглядалися як благодійні дарування василевса, обдаровували партнера в обмін на його певні обов'язки.

Використання символіки ритуалу і великого престижного значення візантійської титулатурі -- також один з методів візантійської дипломатії, відбитий і в російсько-візантійських договорах. Вперше Карл Великий у 812 р. був названий на Візантії імператором. Про прийняття Симеоном Болгарським в 913 р. титулу василевса Болгарії уке говорилося; Стефан Душан також знайде титул василевса і автократор Сербії і Романії. Д. Оболенський припускав, що це торкнулося і київського князя Володимира у 989 р. Іноземні принци, князі, спадкоємці престолу, просто відомі політики і воєначальники також отримували, вступивши до контакт з Імперією, відповідні візантійські придворні титули: вони ставали кесарями, патрикія, севастократорамі, ексусіастамі, магістрами, протоспафаріямі і т.д.

Не можна сказати, що візантійцям було взагалі чуже сприйняття іноземних політичних реалій, - чи то в етноніміці (загальновідомо візантійське пристрасть з архаїчним назвами племен і народів), або в титулатурі. Навпаки: у візантійських документах ми зустрічаємо й справжні termini technici або їх візантійські кальки.

Однак включення держави у візантійську "екуменічну" культурно-історичну спільність зберігало політичний і правовий суверенітет і незалежність держав-союзників. Але й тут візантійської дипломатією була вироблена тонка градація категорій для позначення політичних союзів, що включає як ідею обов'язковості виконання пунктів договору, так і відносини васальної залежності від імператора, навіть якщо вона була чисто номінальної.

Поряд з символікою титулатурі і дипломатичного етикету, дуже важливе місце в відносинах з іноземцями приділялася церемоній прийомів, урочистих обідів, офіційних і неофіційних бесід. Ритуал подібних цілих вистав був суворо диференційований залежно від рангу гостя, послідовність "мізансцен" досконально розписувалася в керівництві з прийомів послів і режисерувати. Чудовим зразком такого пам'ятника, особливо для досліджуваного періоду, є трактат "Про церемонії візантійського двору "- обряднік, авторство якого відносили до останнього часу до імператора Костянтина VII Багрянородного [5]. У книзі наводяться приклади організації прийомів різних іноземних послів; саме завдяки цьому твору ми так докладно знаємо обставини посольства княгині Ольги. Зверталася увага на естетичне, емоційний вплив на гостей побаченого у візантійській столиці. З цією метою демонструвалися імператорські і церковні скарби, пам'ятники мистецтва, коштовності. Цій же меті служили і багаті, часто приголомшливі подарунки візитерам, піднесення яких супроводжувалося особливим ритуалом.

Сакральна важливість церемоній, увага до кожного слова і навіть жесту, руху, місцезнаходженням під час прийомів у візантійській дипломатичній практиці позначилася в тому, що центральними фігурами імператорського відомства міжнародних відносин були посадові особи високого рангу: поряд з Логофет Дром, - магістр оффікіев і магістр церемоній. Більше того: не зовсім, правда, зрозумілі функції певних чиновників, чиє найменування, однак, вказує на їх безпосередню участь у візантійській політиці по відношенню до іноземцям. Мається на увазі "начальник відомства варварів". Для вивчення актових міжнародних матеріалів важливі свідоцтва про функціонуванні особливого бюро, чи архіву, що стосувалося справ іноземців -- "варварів". Відомий і "хартуларій варварів": не в його чи архівах могли зберігатися і досліджуване російсько-візантійські договори?

Те, що саме для Візантії дані договори мали перш за все реальне юридичне значенні, вже зазначалося в літературі. Навпаки, вивчення С. Франкліном функції письмових актів у ще тільки складалася канцелярською системі Давньої Русі показало першорядне значення саме символічного ритуалу дотримання вірності досягнутого договору. Аналогом цього явища можуть служити грецькомовних друку Стародавньої Русі, основна частина яких датується, починаючи з XI ст., Але Д. Шепард обгрунтував датування однієї з них серединою Х ст., Зв'язавши її знахідку з функціонуванням статей російсько-візантійського договору 944 р., обумовлюють необхідність використання печаток у двосторонніх посольських і купецьких відносинах. Однак для Стародавньої Русі на початковому етапі її дипломатичної практики велике значення мали ритуальні церемонії (типу відомого пізніше "Хресного цілування"), що закріплюють - часто усні - Договори з партнерами. Канцелярсько-юридичне оформлення акту було справою візантійської боку.

Однак не слід спрощувати розуміння принципів і методів візантійської дипломатії. Д. Оболенський підкреслює її характерний дуалізм: це завжди було поєднання консерватизму мислення і чуйною гнучкості у практиці, гордовитої гордості і широти гостинності, агресивного імперіалізму і політичного благородства. Особливе значення обліку співвідношення між політико-ідеологічної фікцією, використалася Візантією, і реальністю військово-політичних планів, що стоять перед правителями що стає могутнього Давньоруської держави, висувається на перший план при аналізі російсько-візантійських взаємин.

Вся історія російсько-візантійських відносин після першого великого військового конфлікту у 860 р. і, ймовірно, перших кроків до християнізації Русі, - це історія воєн і перемир'я, конфліктів і союзів, укладання шлюбних контрактів і ведення прихованих воєн без зброї, що виражався в організації дипломатичної ізоляції, протокольних приниження, в проведенні політики "розділяй і володарюй".

Вивчення російсько-візантійського договору 907 р. ускладнюється не тільки відсутністю оригінального тексту, але і, як вважається дотепер, мовчанням візантійських джерел про самому поході Олега на Царгород. Докладних свідоцтв про похід в історіографічних творах дійсно немає. Правда, часом ок. 905 р. ми можемо датувати згадка про "скіфських човнах" в морському трактаті, традицією приписується імператору Леву VI (886-912 рр..), "Навмахіка" [6]. В іншому трактаті Лева - "Тактика" згадуються битви на морі з флотом арабів і росів [7]. Чи існує якийсь зв'язок цих ремарок з походом Олега?

Приблизно на цей час припадає і повідомлення хроніки Псевдо-Сі?? еона (остання третина Х ст.) про участь росів у війні Візантії проти арабського флоту Лева Тріполітанского. Про росах, що відносяться в іншому випадку тим же автором до "франкам", тобто, в світлі сказаного вище, до скандинавів, говориться: "Роси, або ще дроміти, отримали своє ім'я від якогось могутнього Роса, після того, як їм вдалося уникнути наслідків того, про що сповіщали про них оракули, завдяки якомусь застереження або божественного озарінням того, хто панував над ними. Дромітамі вони називалися тому, що могли швидко рухатися (бегать. - Авт.) "[8].

В згадуваному вождя деякі коментатори тексту готові бачити князя Олега. Щоправда, весь цей фрагмент Псевдо-Симеона являє собою складну контамінацію мало ні з елліністичним географічними трактатами [9], що ускладнює його історичну інтерпретацію. Однак повністю відкидати на цьому підставі достовірність свідчень хроніки Псевдо-Симеона було б поспішно: візантійська історична традиція знає чимало випадків опису реальних подій середньовічної історії, використовуючи (часом майже дослівно) античні тексти з розповідями про війни, облог або епідемія [10].

Самий повний і докладний текст російсько-візантійського угоди представляє нам договір князя Ігоря 944 р. Укладення цього акту було наслідком військового конфлікту між Руссю і Візантією, що завершився укладенням перемир'я і дипломатичними переговорами. Візантійські хроніки, поряд з "Повістю временних літ ", записками Ліудпранда кремонських і арабським письменником ал-Мас'уді, зберегли свідоцтва про похід Русі на Константинополь, що почався 11 червня 941 р. Полки росів приголомшили візантійців, ведучи успішні бойові дії і спустошуючи околиці столиці та прилеглі острови і передмістя. 15 вересня вони пустилися у зворотнє плавання, в ході якого зазнали поразки в новій битві. Про це повідомляють два інші хроніки Х ст.: Продовжувача Феофана та Псевдо-Симеона. Продовжувач Феофана так розповідає про подіях 941 р.:

"Одинадцятого Червень чотирнадцятий індикта на десяти тисячах суден припливли до Константинополя роси, яких іменують також дромітамі, відбуваються ж вони з племені франків. Проти них з усіма дромона і Трієра, які тільки опинилися в місті, був відправлений патрикій. Він спорядив і привів в порядок флот, зміцнив себе постом та сльозами і приготувався битися з росами. Коли роси наблизилися і підійшли до Фарос (Фарос називається спорудження, на якому горить вогонь, вказуючий шлях йде в ночі), патрикій, що розташувався біля входу в Евксінського понт (він названий "гостинним" по протилежності, бо був перше, ворожий для гостей з-за постійних нападів тамтешніх розбійників; їх, проте, як розповідають, знищив Геракл, і отримали безпека мандрівники перейменували понт в "гостинний"), несподівано напав на них на Ієронім, що отримав таку назву через святині, спорудженого аргонавтами під час походу. Першим вийшов на своєму дромони патрикій розпорошив стрій кораблів росів, безліч їх спалив вогнем, інші ж звернув в втеча. Вийшли слідом за ним інші дромони і трієри довершили розгром, багато кораблів потопили разом з командою, багатьох убили, а ще більше взяли живими. Уцілілі попливли до східного берега, до Згораючи (місце на віфінском узбережжі. -- Авт.). І був посланий тоді по суші їм навперейми з стратигів патрикій Варда Фока з вершниками і добірними воїнами. Роси відправили було в Віфінію неабиякий загін, щоб запастися провіантом і всім необхідним, у Варда Фока цей загін наздогнав, розбив голову, звернув на втечу і вбив його воїнів. Прийшов туди під чолі всього східного війська і розумний доместик схол Іоанн Куркуас, який, з'являючись то там, то тут, чимало вбив відірвалися від своїх ворогів, і відступили роси в страху перед його натиском, не наважуючись більше залишати свої суду і робити вилазки. Багато злочинів скоїли роси до підходу ромейського війська: пустили з огнем узбережжі Стіна (тобто Босфора. - Авт.), а з полонених одних розпинали на хресті, інших забивати в землю, треті ставили мішенями і розстрілювали з луків. Полоненим ж з священицького стану вони зв'язали за спиною руки і вганяли їм у голову залізні цвяхи. Чимало вони спалили і святих храмів. Однак насувалася зима, у росів закінчувалося продовольство, вони боялися наступаючого війська доместика схол Куркуаса, його розуму і кмітливості, не менше побоювалися і морських битв і майстерних маневрів патрикія Феофана і тому вирішили повернутися додому. Намагаючись пройти непомітно для флоту, вони у вересні п'ятнадцятий індикта вночі пустилися в плавання до фракійському березі, але були зустрінуті згаданим патрикієм Феофаном і не вміли сховатися від його невсипущою і доблесної душі. Негайно ж зав'язується другий бій. І безліч кораблів пустив на дно, і багатьох росів вбив згаданий чоловік. Лише небагатьом вдалося врятуватися на своїх судах, підійти до узбережжя кили і бігти з настанням ночі. Патрикій ж Феофан, який повернувся з перемогою і великими трофеями, був прийнятий з честю і пишністю і шанований саном паракимомена "[11].

Автор хроніки продовжувача Феофана називає росів "дромітамі" і вказує на їх "Франкське", тобто західноєвропейська, походження.

Останній з відомих за російськими літописами договір Русі і Візантії пов'язаний з підсумками війни князя Святослава у візантійських дунайських провінціях в 970-971 рр.. Найбільш повну інформацію про хід цих подій ми черпаємо з "Історії" візантійського письменника Льва Диякона. Вона була написана, ймовірно, після 992 р. в час правління Василя II і охоплювала царювання трьох його попередників: Романа II, Никифора Фоки та Івана Цимісхія, тобто 959-976 рр.. (в оповідання вставлені і епізоди з перших років правління Василя II). Народжений ок. 950 р. у малоазіатських селищі Калой, Лев приїхав вчитися до столиці імперії, там став дияконом, і в правління Василя II складався в придворному кліру. На цій посаді він і супроводжував василевса в закінчився невдачею болгарський похід 986 р.: участь у політичних подіях останньої третини Х ст., мабуть, і дало історику право говорити у своїй історичній праці про опис подій на підставі власного особистого досвіду, а не за літературних джерел. Втім, Лев Диякон, як це тепер з'ясовано, подібно іншим своїм сучасникам, скористався і так званої "Історією Фок ", і, можливо, документальними матеріалами.

Кінець книги VII і вся книга IX "Історії" Льва Диякона присвячені опису битв армії Святослава з візантійським військом у Доростола (Дрістри). Болгарський твердий лев Диякон представляє росів надзвичайно войовничим плем'ям:

"Роси, здобував серед сусідніх народів славу постійних переможців у боях, вважали, що їх спіткає страшне лихо, якщо вони зазнають ганебна поразка від ромеїв (тобто візантійцев. - Авт.), і билися, напружуючи всі сили "[12].

Разом з тим він відмовляє їм у військовому мистецтві, стверджуючи, що вони б'ються лише у пішому строю і абсолютно не можуть їздити верхи і тому непридатні для кавалерії. Крім того, вони пасують під ударами техніки: "Вони не могли витримати дії снарядів, які зі свистом пролітали над ними: кожен день від ударів каменів, що викидаються [машинами], гинуло безліч скіфів "[13]. Військовий досвід і стратегічне майстерність візантійської армії протиставляються звіриним звичкам супротивників:

"Роси, якими керувало їх вроджене звірство і сказ, в шаленому пориві спрямовувалися, ревучи як одержимі, на ромеїв, а ромеї наступали, використовуючи свій досвід і військове мистецтво "[14].

Лев Диякон знає поіменно як руських князів, так і деяких ватажків його війська. Він називає "Сфенкела, почитавшегося у тавроскіфів третім після Сфендослава, доблесного, величезного зростанням чоловіка, відважно воював у тому бою "[15]. Сфендослава, в точній фонетичної передачі імен в візантійської традиції, називався князь Святослав. Історик говорить про князя Ігоря, нагадуючи, як "мідійські" (тобто грецькою, за нашою традицією) вогнем "ромеї перетворили на Евксінського [Понте] в попіл величезний флот Інгора, батька Сфендослава "[16]. Вирішальну роль у перемозі над росіянами відводить "грецького вогню" і інший, агіографічні, пам'ятник -- "Житіє Василя Нового" (кінець Х ст .).

В описі вирішальної битви російсько-візантійської війни 21 червня 971 р. [17] Сюзюмов. 1974) розповідається про друге за значенням серед росів - Ікмор: "Підбадьорені такою перемогою, роси вийшли наступного дня з міста і вишикувалися до бою на відкритому місці. Ромеї також вишикувалися в глибоку фалангу і рушили їм назустріч. Був між скіфами Ікмор, хоробрий чоловік гігантського зростання, [перша] після Сфендослава проводир війська, якого [скіфи] почитали гідно друга серед них. Оточений загоном наближених до нього вояків, він люто кинувся проти ромеїв і вразив багатьох з них ... "[18].

Багато Лев Диякон уваги приділяє опису звичаїв росів та їх вірувань:

"І Отож, коли настала ніч і засяяв повне коло місяця, скіфи вийшли на рівнину і почали підбирати своїх мерців. Вони накопичилося їх перед стіною, розклали багато вогнищ і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили декілька грудних немовлят, а також птахів, топлячи їх у водах Істра. Кажуть, що скіфи вшановують таїнства еллінів, приносять за язичницьким обрядом жертви і жертви литі для інших по померлим, навчившись цьому чи то у своїх філософів Анахарсіса і Замолксіса, то Чи є у соратників Ахілла "[19].

Язичницькі вірування русів описують і інші джерела. Про спалення ними небіжчиків повідомляють арабські автори, про обряді жертвоприношення полонених у слов'ян - Длугош, Тітмар, Хельмольд. У візантійській літературі про масову різанину жінок на могилі померлого слов'янина повідомляють Маврикій і Лев VI, а також арабські автори, Тітмар і Боніфацій. Ритуальні задушення описують Ібн Русті, Ібн ал-Хусаїнов, Ібн Фадлан, а вбивство немовлят - Псевдо-Кесарії (VI ст.). Добре відомий слов'янський звичай топити півня - символ смерті. Про жертви півнів у час плавання росів по шляху "з варяг у греки" повідомляє Костянтин Багрянородний в Х ст. [20]

Лев Диякон пояснює походження імені ріс у відповідності з біблійною традицією:

"тавроскіфи і тепер ще мають звичай вирішувати спори вбивством і кровопролиттям. Про те, що цей народ безрассуден, хоробрий, силою й могутній, [що] він здійснює нападу на всі сусідні племена, стверджують багато хто; говорить про це і божественний Єзекіїль такими словами: "Ось я наводжу на тебе Гога та Магога, князя Poc "[21].

Таким чином, Лев Диякон поєднує класичну античну традицію, називаючи росіян "скіфами", "тавроскіфами", "таврами", з апокаліптичною.

Для зіставлення з матеріалом "Повісті временних літ" і текстом російсько-візантійського договору 971 р. важливо опис Левом Дияконом обставин укладення цієї угоди: "Сам Сфендослав, поранений стрілами, що втратив багато крові, ледь не потрапив у полон, його врятувало лише наступ ночі. Кажуть, що в цій битві полягло п'ятнадцять тисяч п'ятсот скіфів, [на полі] підібрали двадцять тисяч щитів і дуже багато мечів ... Всю ніч провів Сфендослав в гніві і печалі, шкодуючи про загибель свого війська. Але бачачи, що нічого вже не можна вжити проти незламного всеозброєнні [ромеїв], він вважав обов'язком розумного полководця не падати духом під вагою несприятливих обставин і докласти всіх зусиль для порятунку своїх воїнів. Тому він відрядив на світанку послів до імператора Івана вони та й став просити миру на таких умовах. Тавроскіфи поступляться ромеям Дорістол, звільнять полонених, підуть з Місіі і повернуться на батьківщину, а ромеї дадуть їм можливість відплисти, не нападуть на них по дорозі з огненоснимі кораблями (вони дуже боялися "мідійського вогню", який міг навіть і каміння звертати на попіл), а крім того, забезпечать їх продовольством і будуть вважати своїми друзями тих, які будуть посилаєми по торгових справах у Візантії (тобто Константінополь. -- Авт.), Як було встановлено раніше ... Імператор ... з радістю прийняв умови [росів], уклав з ними союз і угоду і дав їм хліба - по два медимнов на кожного. Кажуть, що з шістидесятитисячний війська росів хліб отримали тільки двадцять і дві тисячі чоловік, уникли смерті, а інші тридцять вісім тисяч загинули від зброї ромеїв "[22].

Описуючи церемонію укладання договору, Лев Диякон представляє дуже мальовничий портрет князя Святослава:

"Показався і Сфендослав, який приплив річкою на скіфської човні; він сидів на веслах і гріб разом з його наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з волохатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисав жмут волосся - ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла цілком співмірні, але виглядав він похмурим і диким. В одне вухо в нього була просунуті золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одіяння його було білим і відрізнялося від одягу його наближених тільки чистотою. Сидячи в човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з государем про умови миру і поїхав. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами "[23]. Кінець Святослава, вбитого на зворотному шляху з Подунав'я на Русь печенігами, також добре відомий Леву Диякон, який завершує докладна розповідь про тривалу російсько-візантійської війні та укладанні в її результаті договору описом тріумфу Іоанна Цимісхія в Константинополі.

Епоха "великих битв" Візантії останньої третини Х ст. породжувала не тільки історіографічні розповіді, а й віршовані епіграми "на випадок ", присвячені тим або іншим історичним подіям. Так, Іоанн Кіріот, або геометрія (930 - бл. 990 рр..), Чернець, священик, автор гімнів, прославляють Богородицю, св. Пантелеймона, отців церкви і подвижників-аскетів, прославився віршами військово-політичного змісту - на смерть Никифора Фоки і Івана Цимісхія, на набіг Івер, на заколот болгар і т.п. Герой віршованій похвали Іоанна Геометрія - імператор Никифор Фока - уподібнюється сонцю, слава його подвигів доходить до Криту та Кіпру, Тарса і Антіохії.

Однак не тільки, навіть не стільки міць і слава ромейського зброї становить лейтмотив історичної лірики Івана Геометрія, скільки постійно нагнітається почуття небезпеки і страху перед обличчям варварського світу - "скіфських" племен, "Росского всеозброєнні", і подався до Візантію. Слов'янська лексика в сатиричному вигляді ( "лай") потрапляє в одну з епіграм Кіріота.

Відгомін драматичних подій останньої третини Х ст. в історії російсько-візантійських відносин отримав своє відображення не тільки в історіографії та поезії. Не так давно був виданий за що зберігається в Ескуріальской бібліотеці під Мадридом грецької рукописи XI ст. тактикою, тобто розрядний список або табель про ранги, в відповідно до якого посадові особи і сановники повинні були займати свої місця на офіційних прийомах. "Ескуріальскій тактікон" [24] датується саме часом правління Івана Цимісхія або, за іншою датування, початком царювання Василя II (з 979 р.) і відрізняється від інших аналогічних пам'ятників більш раннього часу: "Тактікона Успенського" 842-843 рр.., "Кліторологія" Філофея 899 р. і "Тактікона Бенешевіча" 934-944 рр.. Це джерело повідомляє нові відомості про адміністративне пристрої Русі другої половини Х ст. і дозволяє конкретизувати взаємини Візантії з Руссю і вихідцями з Русі в останній чверті Х ст.

В Щойновидана пам'ятнику вперше згадується маса невеликих військово-адміністративних одиниць - стратиги. Так, у Північному Причорномор'ї, крім добре відомої за іншими джерелами феми Херсонеса (античний Херсонес, в сучасному Севастополі), вперше з'являється в списку стратиг Боспору. Створення цієї феми зв'язується з наслідками війни Івана Цимісхія з метою охорони меж імперії від можливих реальних вторгненням російських сил. І Тема (область) Боспору припинила своє існування після взяття Херсона росіянами в 989 р. і знову була утворена при Олексій I Комнін в кінці XI ст., Що отримало відображення в іншому візантійському джерелі - у сучасника подій, що відбуваються Мануїла Страворомана.

В "Ескуріальском тактіконе" названі і начальники різних військових підрозділів (етерії) візантійської армії. У числі новихзначиться етерія піхотинців, під якою можна розуміти дружину росів, які служили в візантійської армії саме в піхоті. До того ж у "Книгах царств" Генес (X ст.) Під 856 р. згадуються піхотинці з "етерії скіфів з Таврики ", що може також мати відношення до формування іноземного корпусу у Візантії. Щоправда, під "тавроскіфами" Генес можуть ховатися і xaзари [25], якщо взагалі цей пасаж Генес не є інтерполяцією XI ст., так як в інших джерелах Х ст., не пов'язаних з історіографічної традицією продовжувача Феофана та Генес, не обумовлюється етнічна належність вказуються Генес піхотинців. Але два останніх припущення важко доказові.

Так чи інакше, знаючи про часте залучення у Візантії іноземців до служби в палацової варті і маючи в своєму розпорядженні точних даних про російських піхотинця в складі візантійських військ в 50-80-х роках Х ст., можна з достатнім ступенем вірогідності припустити, що в етерії піхотинців, що з'явилася, згідно з "Ескуріальскому тактікону", в 70-х роках Х ст., Були й вихідці з території Русі.

Договори Русі з греками, збережені "Повість временних літ", тим самим містять важливі свідоцтва, що характеризують риси давньоруської державності, а саме - наявність князівської канцелярії, існування державної дипломатичної служби, складання соціальної ієрархії, функціонування організації торгівлі. Разом з тим, аналіз договорів Русі з Візантією в якості однієї з найважливіших джерелознавчих завдань висуває необхідність порівняльного дослідження в галузі слов'янської дипломатії і законодавства, пошук паралелей не тільки у візантійській, а й у невізантійской культурно-правовому середовищі, а також у сфері неюридичних норм на рівні звичаю і ритуалу [26].

Список літератури

1. Лаврівський Н.А. Про візантійському елементі в мові договорів руських з греками. СПб., 1853; Sorlin I. Les trait