Книгодрукування та книжкова справа на Русі в першій
половині XVII ст.
А. Волков
Історія
Руської Церкви нерозривно пов'язана з історією богослужіння на Русі, а та, в свою
чергу, з історією російського обряду. Обряд - форма богослужіння - грав на Русі
в силу особливих історичних умов дуже велике, якщо не чільне,
значення. Тому свої причини. Епоха Івана Грозного явила всі ознаки підйому
творчої енергії церковних сил, сміливих спроб вождя Церкви
митр. Макарія дозволити національними силами ряд питань вселенського,
всесвітнього значення. Високо було самосвідомість Руської Церкви, рясні були
подвиги її благочестя, далеко заглядали ідеологічні релігійні висновки.
Але настільки ж явні були і недоліки знарядь і засобів до реального здійснення
її високих задумів. Одним з головних недоліків у порівнянні з величчю
що відкрилася російській погляду його вселенської завдання була безперечно убогість
шкільного, наукового освіти, брак культури. До XVII сторіччя зовнішність
Руської Церкви здавалася не менш, а навіть більше, ніж раніше, благоліпний, бо
прикрашена помпою патріаршества. А політ російської богословської думки явно
засипав і йшов у пісок. І інтерес її мимоволі зосереджувався на стороні
кілька другорядною, але психологічно характерною для російської
релігійного темпераменту: на стороні культу та обряду. Ось тоді-то й
ставав ще більш очевидним рівень «технічної неозброєного», відсутність
школи, відсутність історичних та археологічних знань. [1, стор 86]
засвоєна
Москвою з половини XVI століття техніка друкарства наочно і яскраво виявила
перед керівниками Російської Церкви широке розмаїття і незліченну
безліч помилок у рукописних оригіналах богослужбових книг, яким тепер
пора було додати одноманітність. Але перед цими питаннями не вчені і бесшкольная
начетніческая російська ієрархія не могла нічого вдіяти: всі кошти до освіти
знаходилися у нас в жалюгідному стані. Книги друкувалися, звичайно, за
попередньої виправлення, але правка ця обмежувалася консультацією опинився
під рукою начотника і, природно, ніколи не претендувала на справжнє
однаковість і тотожність із стародавнім російським, і тим більше грецьким текстом, про
якому, через незнання, просто забували. Як ред книги? Навіть Стоглавий
собор не знайшовся сказати нічого більш ясного, окрім як «писати з добрих
переказів ». Чи не визначався ні критерій «добрoти», ні кодекс оригінальних
видань. Цей ступінь безпорадного невігластва була одним із симптомів нечутно
наближалась церковної катастрофи - майбутнього розколу старообрядництва.
Першими продуктами московського друкарства були чотири богослужбові книги:
Євангеліє, Апостол, Часослов і Псалтир, друкування безперервно розширювалася,
продовжуючись навіть під час Смути. У 1611 р. за поляків Друкований Двір виявився
спалений, але тим не менше, при патр. Іові було надруковано вісім книг, три при
патр. Ермогене. [1, стор 87] Останній, для попередження помилок, встановив
при друкарні особливе звання книжкових справщіков. [3, стр. 405] З передмов
видно, що деякі книги редагували навіть і самі патріархи, але обсяг і
метод редакції залишався неясний.
Перші
помітні спроби виправлення богослужбових книг нової епохи почалися в період
междупатріаршества 1612-1619 рр.. Ясній і неминучої ставала завдання
досягнення одноманітності в тексті шляхом порівняння його з давніми «пергаментними»
списками, а ще краще, і грецьким оригіналом. Серед бесшкольних начотчиків
знайдений був знавець грецької мови, канонарх ТСЛ, старець Арсеній (Глухий),
самостійно вивчив грецька, який і «був виписаний» до Москви по
царського розпорядження «для государева справи, що правити книга Потребнік в
друковане справу ». До Арсенію приєднався піп Іван Квочка, що опинився в Лаврі
ще в часи Смути. Порівняння з грецьким оригіналом тут же відкрило новим
справщікам величину затіяного заходи, а різниця текстів в атмосфері
тодішньої Москви змусила засумніватися в недоліку свого авторитету для
подібних виправлень. Арсеній і Квочка ісхлопоталі при Палаці протекцію і
випросили собі на допомогу лаврського ігумена Діонісія (прп. Діонісія Радонезького)
і бібліотекаря Антонія, також знав грецька, щоб ті розділили з ними і
працю, і відповідальність. [1, стор 88-89] Передчуття не підвело, і вся
науково-освічена критична робота з чищення тексту дійсно загрожувала
неминучим гоніння і карами. Московські справщікі повернулися в Лавру, взявши з
собою з царської бібліотеки три древніх Потребніка, серед яких один ще
митрополита Кипріяна (XIV ст.). Безнадія зведення російських текстів в один без
критерію грецького оригіналу, і при цьому дух надмірного консерватизму і
національної ксенофобії, примушували Арсенія відмовлятися від розпочатої справи.
Москва навряд чи зможе переступити через амбіції «істинного Православ'я», не
прийнявши грецьку правку як блюзнірське образа всіх національних російських
почуттів. Так і сталося.
І
ось, пише Діонісій, «без усякої хитрості, сиділи півтора роки день і ніч»
над сумлінною працею, з небувалою ще ретельністю взявши до уваги
близько двадцяти текстів слов'янських (найстаріші були написані більш ніж за 150 років
- Часу Максима Грека) і використовували і п'ять друкованих грецьких видань [1,
стор 89]. У більшості випадків виправлення стосувалися тільки граматичних і
смислових моментів, наприклад закінчень молитов, звернених до Одному Особі, і при
це механічно закінчуються гімни всім Трьом Особам Св. Трійці.
Траплялися і більш грубі. Так, наприклад, в кінці однієї з молитов, зверненого до
Бога Отця, значилося: «Ти молитвами Пречистої Матері». А про втілення Сина
Божого в служебників взагалі говорилося, що «Бог Батько з Сином втілиться». [2,
стор 275] Помилки знаходили не тільки в колишніх друкованих книгах. Знайдено було що
виправляти і в нових виданнях з благословенням митрополита Іони, патріаршого
місцеблюстителя. Це викликало роздратування тимчасової церковної адміністрації, не
кажучи вже про те, що справа була справою не його, Іони, а государевої влади. [3,
стор 406] Особливо багато всяких, в тому числі і серйозних помилок, знайдено в
новітніх передрук Типікон 1610 Видання це було приготовлено до друку
головщіком ТСЛ Логгіном коровою і Уставщиков Філаретом. Вони були людьми вкрай
зухвалими і неосвіченими. Про Філареті відомо, що він у своїй невченого міг
сповідувати і блюзнірські єресі [3, стр. 408], а Логгін ще й раніше доставляв
свого архімандрита Діонісія скорботи, безчінствовал під час богослужіння, лаяв і
плювався, навіть виривав з рук книги і одного разу роздер архімандриту жезл. [2,
стор 276] Вони-то і склали опозицію разом з Крутицький митрополитом. Проти
справи налаштували і царську мати - Марту Іванівну. [3, стр. 407] І як тільки в
червні 1618 Діонісій представив роботу, митрополит Йона відразу на 18-е липня
призначив собор. Мета собору перевершила всі найгірші очікування справщіков, він
збирався не для прийняття результатів роботи, а просто для суду над ними.
На
соборі, під головуванням Іони, крім опозиціонерів був ще тільки
Авраамій, архімандрит Чудовський, і кілька осіб з московського духовенства.
«Ім'я Св. Трійці велів у книгах бруднити і Духа Святого не визнає, яко вогонь
є », - виступав Логгін з Філаретом. [1, стор 90]. Справщікі дозволили собі в
чині водосвяття в освячувальну формулою: «і освяти воду цю Духом Твоїм
Святим », прибрати поширену російську приставку:« і вогнем », породило в
традиції відповідне символічне занурення у воду разом з хрестом у
момент освячення і пучок запалених свічок. Діонісій, Арсеній і Квочка
виявилися засуджені за це як єретики. Чотири дні тривали засідання, собор
присудив: «арх. Діонісія і попа Івана від церкви Божої і літургії служити
відлученим, та не священнодіє ». [1, стор 90; 6, стор 281] Головного «єретика»,
Діонісія, присудили заслати в кайданах у Кирило-Білозерський монастир, куди він
не потрапив тільки через військового закриття доріг. Велено було утримувати його в
Новоспаському монастирі, де його сорок днів томили на палату в диму, били
батогом, морили голодом і змушували в день прінародно на полощаді класти тисячі
поклонів «за гріхи». [3, стр. 409] Прп. Діонісія приводили закутий у сіни
патріарших покоїв і змушували там в спекотні літні дні стояти без краплі води,
мучили глузуванням і побоями. Коли Діонісія на худий коні везли по вулицях,
чернь юрбами виходила кепкувати над ним, кидати в святого камінням і брудом.
Народу роз'яснювали безглузду провину: хотів «вивести вогонь з Мiра». [1, стор 90-91;
2, стор 276] Останнє особливо справило враження на ремісників,
яким без вогню не можна було нічого робити ... [3, стр.407]. Крім ідейних,
судячи з усього, були присутні ще й тривіальні причини. Архімандрита
найбагатшого на ті часи монастиря примушували заплатити «за провину» 500
рублів. «Грошей у мене немає, та й дати не за що», - відповів преподобний, ніж ще
більше посилював лють обвинувачів. [3, стр. 406]
Підсудні
справщікі мали що сказати в своє виправдання. Прп. Діонісій написав
виправдувальну мова загального характеру, адресуючи її «до всіх православних християн».
Арсеній, якого томили в ланцюгах на Кирилівському подвір'я [3, стр. 409],
написав дві мови: до боярина Борису Михайловичу Салтикову і до протопопа Івану
Лук'янову. Арсеній доводить своє православ'я, дипломатично змиряється, але не
приховує правоти проведеного книжкового виправлення. Докір суддям не позбавлений навіть
деякою іронією: «Є, государ, і такі, які на нас єресь звели, але
ледве і абетку вміють. А то відаю, що вони не знають, які в абетці письмена
голосні, приголосні і двоегласние. А щоб пізнати 8 частин мови і що таке
пологи і числа, часи, обличчя та застави, то їм і на думку не сходило ». Арсеній
смиренно зізнається в можливі помилки, «але не від хитрості, а від ненаученія і
слабкості розуму », і просить, де« гідно і великому святителю Йони покрити
похибка нашого ненаученія своїм людинолюбством ». [1, стор 92-93]
Бесшкольние і безлітературние вороги мучеників освіти, не вміючи що
відповісти, знайшли собі жваве продажне перо в особі бродячого ченця Антонія з
Поділлі. Антоній з особливим задоволенням розгонистим протиставляє смиренним
московським самоукам свою південно-західну вченість, і особливо нападає у своїх
листівках на Івана квочки, називаючи його і «пройдисвіт», і «спритників», і
«Єретиком». Квочка, якому вдалося позбутися від ув'язнення [5], докладно,
в 35 главах, заперечує йому, застосовуючи і весь свій начетніческое знання, і
богословську чуття, і навіть діалектику. Посилаючись на книгу бесід Євангельських,
Квочка інтуїтивно точно формулює принципи східного апофатичного
богослов'я, застосовуючи їх до недавнього спору про Духа Святого і про «вогні». [1, стор
93] В особі опонента недавній справщік дорікає і всіх своїх співвітчизників,
докоряючи їх за неосвічені сліпе поклоніння друкованим текстом. За моменту і
обстановці, як противагу пропаганді Антонія перед ринковою натовпом, твори
Івана забезпечені відповідними бранчлівимі епітетами, сарказмом і гострим словом.
Викриваючи свого антагоніста в пьянственном житії Квочка пише: «не сатана
вивчив тебе, Антоній, мудрувати, але рідний брат і тобі, і мені - утоплений в
суслі хміль ». [1, стор 94] Незважаючи на всі клопотання, нещасні вчені
самоукі так і не могли звільнитися від осуду, поки панував Іона, і поки
не прийшов кінець междупатріаршеству ...
В
1619 повернувся з полону батько Государя - митрополит Філарет, а в червні він був
поставлений патріархом. Єрусалимський патр. Феофан, що прибув до Москви, знайшов
тут ще «любопрящіхся мнозех про прілозе (і вогнем)», - як писав пізніше він сам.
[5] Розібравшись в історії він звернув увагу нового російського первосвятителя
на Діонісія і його невинних співчутливця, запропонувавши полегшити їхнє становище.
Один з справщіков, Іван Квочка, познайомив патр. Філарета зі своєю справою, і
навіть представив йому широку «Мова» з пояснення всіх подробиць. У тому ж
році був скликаний спеціальний собор, що складається на цей раз не тільки з
московського духовенства, але з усіх російських архієреїв з підлеглими їм
духовними особами, були присутні обидва патріарха і сам государ [там же].
Спочатку справщікі були звільнені, але обережний Первосвятитель тільки
тоді повністю виправдав їх, коли отримав і від інших східних патріархів
відгук про слова «і вогнем» в освячувальну молитві. [6, стор.282] Це сталося 5
Квітень 1625, тобто через більш п'яти років з часу від'їзду Єрусалимського
патріарха з Москви. Прибутки посли: архімандрит Кирило, келар Акакій і старець
Герман - і привезли від патріархів Олександрійського Герасима і Єрусалимського
Феофана грамоти та грецькі списки молитви на Богоявлення. Олександрійський
патріарх адресував свою грамоту (писану ще в 1623 р.) на ім'я самого Государя
Михайла Федоровича. Він досліджував питання про приставці, і укладав - «Тим же убо
сему прілогу (- «і вогнем») всіляко не личить в вас пребиваті, але паче
відцураються бити далече »[5]. У наступному, 1626, від імені патріарха Філарета
була видана спеціальна грамота, у якій наказано не читати більше цієї
приставки і закреслити її в требнику, [3, стр. 409] а ще раніше Іваном
Квочка з благословення патріарха написано спеціальне твір щодо
цієї надбавки. [5]
Як
ні обмежений був особистий шкільний горизонт патр. Філарета, недостатній запас
церковних книг на тлі швидко розвивалося в Європі друкарства
первосвятителя турбував. Час междупатріаршества породило в'янення церковного
книгодрукування і новий патріарх розумів книжкову убогість Російської Церкви. У 1620
р., друкарня, тимчасово після пожежі працювала в Кремлі, перенесена була
назад на старе місце на «Нікольському хрестці», і в ній було вже 70 друкованих
верстатів. «Зельною ревнощів одержимий бувши до божественних книг, наказав
друкування будуватися безпрестанно і видавати книги по всій руській землі святим
Божим церквам »- оповідає передмову однієї надрукованій при ньому книги.
[1, стор 99] Прп. Діонісій і його співробітники, користуючись прихильним ставленням
нової церковної влади, вказали і на інші численні помилки в церковних
книгах. Згідно з волею патр. Філарета особливо були переглянуті Потребнік і
Служебник. [3, стр. 410]. Для роботи над книжковим виправленням відведена була
особлива кімната - «Правильна палата». Як справщіков при друкарні
складалися вже нові люди, за тодішнім часу високограмотние. Троє з них:
колишній старець Арсеній Глухий, Богоявленський ігумен Ілія і мiрянін Григорій
Онисимом знали грецьку мову. З ними працювали ще старець Антоній крав і Іван
Квочка. При справщіках складався допоміжний штат читців та писарів. В їх
розпорядженні виявилася багатюща колекція пергаменом і паперових, по
можливості самих древніх рукописів, зібраних за особливим указом царя і
патріарха: «повелеста від градів книги харатейния добрих перекладів стародавніх
побратима і від тих давніх божественних писань стіхословія ісправляті, яже
невиправлені від препісующіх і багаторічних звичаїв погрішила биша ». Патріарх
продовжував виявляти обережність, і книги велено було справляти переважно
за своїми ж - стародавнім слов'янським «харатейним» списками. Інструкція зверху
утримувала від послідовного грецького критерію, справщікі їй корилися,
але, швидше за все, як знають грецька, не могли не користуватися останнім у
разі вибору найкращого варіанта з тих чи інших російсько-слов'янських. У той же
час, не маючи єдиного критерію правильного тексту, справщікі сумлінно
зізнавалися у післямові в допущенні різних похибок і тому просили у
богослужбових виконавців поблажливість і прощення. Чужий буквоедческого
уявлення про непогрішимість текстів скромний метод їхньої роботи не приводив до
механічному одноманітності тексту, тому в різних богослужбових книгах нових
видань могли зустрічатися різночитання одних і тих же молитов. [1, стор
99]
Злощасний
Логгінов статут спіткала особлива доля. Коли патр. Філарет переконався в наявності
безлічі помилок і нісенітниць, то вдався до гучного і показовою мірою
публічного його спалювання. [1, стор 101; 3, стор 410] У 1633 р. патріаршим указом
наказано відібрати примірники цього Типікон у всіх церков і монастирів і
надіслати до Москви. Настільки безславний кінець, хоча і не без демагогії і деякої
надуманої провини обгрунтований церковною владою, все ж, мабуть, гідно
завершив історію несправедливого засудження піонерів вітчизняних?? ої наукової
книжкової справи. «Ті Статути друкував злодій, боржника, Троіцкаго-Сергіевскаго
монастиря крилошанін, чернець Логгін, без благословення святейшаго Єрмогена,
патріарха московського »- вирок суворий і невблаганний. Хоча передмова декількох
уцілілих примірників і показує, що Типікон був виданий все ж таки прямо
«Благословенням і свідченням п. Єрмогена» ... [1, стор 101-102]
Отже,
завдяки особливій увазі до книжково-типографського справі патр. Філарета, до кінця
його первосвятітельства вийшов досить показовий статистичний підсумок.
Московська друкарня за час патр. Філарета надрукувала книжок більше, ніж за
весь час російського друкарства. Богослужбові коло виявився повністю
забезпечений новими книгами, в деяких випадках навіть по кілька видань. Видано
були всі дванадцять Міней місячних, друкування їх тривало одинадцять років:
книги за вересень і жовтень вийшли в 1619 р., а книга за серпень в 1630 р.
Служебник видавався шість разів (1620, 1623, 1627, 1630, 1632, 1633). Часослов --
п'ять разів (1628, 1631 - двічі, 1632, 1633). По чотири рази видані були Апостол
(1621, 1623, 1631, 1633), Требник (1623, 1625, 1633 - двічі) і Мінея загальна
(1623, 1626, 1629, 1632). По три рази - Євангеліє (1627, 1628, 1633), Псалтир
(1620, 1624, 1632), Псалтир слідувати (1626, 1628, 1632), Статут церковний
(1631, 1633 - двічі), Тріодь пісна (1621, 1628, 1630). По два рази - Тріодь
кольорова (1621, 1630), Шестоднев (1625, 1626), Євангеліє учительне (1629,
1633). По одному разу - Октоїх (1631) і Каноник (1631) [5]. На титульних аркушах
всіх книг значиться благословення патріарха, а у деяких з них відзначено і
особисте його засвідчення. Піклуючись про повноту богослужіння і про приведення
його до одноманітності, цар і патріарх щедро розсилали їх по містах для роздачі в
церквах, монастирях і торговим людям у крамниці. Наказано було брати за книги
«Гроші за тією ціною, у що ті книги стали у пресі, без прибутку, щоб теми
книгами св. Божого церкви просвічує і ім'я б Боже славилось, а за них би,
государів, молили Бога ». В деякі ж церкви і монастирі, наприклад Сибірського
краю, книги розсилалися зовсім безкоштовно [там же]. Інструкції патр. Філарета,
Терпіть до загальної упокоренні, не забороняли вживання всіх попередніх книг, але при
це підкреслювали, що книги ці далеко невільні від багатьох помилок, і підлягають
поступового витіснення новими друкованими виданнями. [1, стор 100-101]
Патр.
Філарет довгий час не забороняв вживання богослужбових і навчальним книг,
що вийшли з друкарень Львівської, Віленської, Супрасльський, Києво-Печорської та
тощо. Видання ці давно розходилися в Московських межах і стояли на полицях
бібліотек у самих патріархів. Але в 1627 р. патр. Філарет вирішив змінити цю
ситуацію безконтрольності і застосував до книг особливу, сувору цензуру. Було
проведено розслідування, внаслідок якого в 1627 р. в Москві всенародно
спалено «за склад єретичний і склади, Він в книжці» 60 примірників
Учительного Євангелія Транквілліона і вилучені інші книги. Після цього патр.
Філарет порушив питання про генеральну чищенні від книг литовської друку. У 1628 р.
цар і патріарх знову наказали провести по всіх церквах точну перепис:
скільки в кожній церкві книг московській пресі і литовської; від будь років друку
йдуть литовські книги; чи не залишаться церкви без співу, якщо всі литовські
книги відібрати. Церкви сповіщали, що рішення царя і патріарха тверде, і що
на місце відібраних будуть вислані книги московській пресі, а литовські
дозволялося тримати лише по потребі і до отримання нових, «щоб у церквах без
співу не було ». [1, стор 102]
В
зв'язку з книгодрукування за патріарха Філареті варто ще додати про справу з
катіхізісом прот. Лаврентія Тустановський (по грецькому зветься Зизанія),
брата відомого борця проти унії у Вільні, Стефана Зизанія. Він прибув з
Ярослава (Галицького) до Москви бити чолом про милостивого прийомі, бо поляки його
вигнали, церква його розорили і ввесь маєток у нього відібрали. Лаврентій був прийнятий
з честю і представив свою книгу, висловивши бажання надрукувати її тут, у
Москві. Але почувши напружено-критичну атмосферу Москви і сувору цензуру,
представляючи рукопис катіхізіса патр. Філарету Лаврентій «бив чолом государю,
найсвятішому патріарху, щоб книгу ісправіті ». [1, стор 102-103; 5] Патр. Філарет
віддав катіхізіс своїм компетентним фахівцям і справщікам, але вже незабаром
розпорядився віддати книгу до друку, а по надрукування мав намір пожертвувати
все це видання в розпорядження автора, у формі милостині. Про виправлених
місцях вже за надрукування вказано було обмінятися думками у своєрідному
богословському диспуті. Таких співбесід було три, і в ході їх з'ясувалися
деякі думки автора, які аж ніяк не здавалися московським грамотіями
православними, хоча вони й не вміли сформулювати і обгрунтувати свою позицію. А
при подальшому читанні тексту виявлялося, що з благоволінням Москви по
відношенню до книги Лаврентія явно поквапилися. Доповідь про ці співбесідах
патріарху Філарету збентежився, без соборного судження таку книгу пускати
в хід було не можна. Було наказано з друкарні книгу не випускати. Вона там і
залишилася до нових переробок, а в даному Лаврентію вигляді вона збережена лише в
кількох примірниках і без вихідного листа. Цей досвід з публікацією нової
богословської книги в черговий раз виявив шкільну неміч Москви. [1, стор
103-106; 5]
Після
смерті Філарета Микитовича при новому російською патріарха Іоасафа I друкування
богослужбових книг тривало дуже жваво. Друкарня працювала вже аж на
12 верстатах і за шість років правління патр. Іоасафа було випущено 23 книги,
більше за найменуванням ніж за патріарха Філареті. Серед них було 7 книг нових,
з особливою ретельністю надрукованих вперше після рукописного періоду. Спочатку патр.
Іоасаф видав Требник, Типікон і Служебник Філаретови, без будь-яких змін, але
пізніше він змінив в них багато чого. Головне виправлення полягало в поповненні
чинів молитвами і діями, почасти ж навпаки - у скасуванні деяких вказівок
(напр. щодо вживання риби в пости та ін.) [3, стр. 410] Так, в Філаретовом
Требнику 1623 зазначено: «аще трапиться немовлят 2 і 3 крестіті, то коемуждо
немовляті особливо глаголити і всі дослідування святого хрещення і крестіті ». А в
Іоасафовом Требнику 1639 вже наказано «аще трапиться 2 або 3 крестіті і
множать, то дієсловом молитви загально всім, а не особливо кожного, і всі дослідування
св. хрещення, точію ім'я дієсловом коемуждо своє ». Крім того, в Требнику 1638
в обряді хрещення та одруження було змінено кількість вигуків і молитов. До
Требник доданий «Номоканон» - каноніка-богословський довідник, складений
южноруссом Захарієм Копистенським [7, с 94]. У Філаретовом Требнику є
особливий «чин поховання священицькому», а в Іоасафовом відмічено, що цей чин
- «Від Єремєєв попа болгарського» (тобто кваліфікований, як текст богомільська)
[1, стор 111]. У Октоіхе виправлялися помилки переписувачів перевіркою за списками
[3, стр. 410]. У посібник поліпшення книг збирали різні слов'янські списки в
Москву з монастирів. Крім того, створювалася свого роду ціла армія свіжих,
тлумачних справщіков. У 1641 р. вимагатися були для цього з усіх монастирів у
Москву «старці добрі і чорні попи і диякони, житієм воздержательние і
крепкожітельние і грамоті здатний ». [1, стор 111] Патр. Іоасаф, як і його
попередники, усвідомлював, що справа все ще залишається недосконалої, і що в
нові книги все-таки можливі помилки. У післямові до Требник 1639 написано:
«Молимо ж ви ... аще що побачите в них нашим забуттям або незнанням просто що
і неісправлено або похибки від нерозуму; то вибачте нас грішних ». [3, стор
410] А в післямові до арфі 1641 зауваження навіть більш рішуче:
«Аще внікнувше обрящіте в ній неукрашеніе в словесех або погрешеніе в речех або
неудобреніе у справі ... да виправите, молимося ». [там же]
За
заведеним вже порядку книгодрукування на Москві під час наступного українською
Патріарху - Йосипа - розширювалася і розвивалося, обсяги видань збільшувалися,
історія зберегла нам 36 найменувань. [5; 6, 282] Але наукових знань для
критики текстів не вистачало, і книги, як і раніше розмножували граматичні та
смислові помилки. В основі помилок лежав старий корінний недолік:
обмеження редагування своїми ж слов'янськими зразками, хоч і стародавніми
«Харатейнимі», але без порівняння з грецьким оригіналом. Таким чином помилки
кочували з видання у видання, закріплювалися і розмножувалися; секрету з взаємних
розбіжностей не робилося і самими правщікамі. Виходило так, що в одних
деталях книги були подібними з виданнями патр. Іова, в інших - патр. Філарета,
в третьому - патр. Іоасафа ... [1, стор 116] Склався свій, новий склад
справщіков, хоча серед них неважко помітити й колишніх, досвідчених тепер уже,
вчених-книжників. Це були: Іван Квочка, що постригся до цього часу в
чернецтво з ім'ям Йосиф, протопоп Чернігівського собору Михайло Рогов, і менш
відомі: архімандрит Андроніевского монастиря Сильвестр, протопоп
Олександро-Невського собору Іоаким, старці: Саватій, Євтимій та Матвій і
світські особи: Шестак Мартемьянов, Захарій Афанасьєв та Захарій Новіков. [5; 6,
282; 7, стор 92] Над ними наглядали: прот. Стефан Воніфатія з його друзями,
Казанським прот. Іваном Неронова і прот. Авакумом Юрєвським. [1, стор.118]
Між іншим, в цей же час починав свою «книжкову кар'єру» та Арсеній Грек,
особистість сумнівна і авантюрна - виявилася пізніше вже при патр. Никон.
Йосип вчасно розпізнав Арсенія і вилучив його на заслання. [6, стор 283-284]
Самий
великий відділ книг, виданих за патріарха Йосипа, становлять книги
богослужбові, що видавалися і раніше. Навчальна Псалтир надрукована була вісім
разів (1642, 1645, 1647, 1648 - двічі, 1649, 1650, 1651). Потім по п'яти разів
надруковані: Часослов (1643, 1646, 1651 - двічі, 1652), і Потребнік (1646,
1647, 1649, 1651, 1652). По чотири рази: Євангеліє (1644 - двічі, 1648, 1651)
і Служебник (1646, 1647, 1650, 1651). По три рази: Псалтир слідувати (1642,
1647, 1649), Мінея загальна (1643, 1644, 1650) і Тріодь пісна (1642, 1648,
1650). Двічі - Апостол (1644, 1648), Октоїх (1644, 1649), Святці (1646, 1648),
Каноник (1646, 1651) і Шестоднев (1646, 1650). І один раз: Учительное Євангеліє
(1642), обидві половини Прологу (1642 і 1643), Мінея на всі дванадцять місяців у
дванадцяти книгах (1644-1646), Молитвослов (1647), Цвітна Тріодь (1648) і
церковний Статут (1651). [5]
Вступ
Йосипа на патріаршество ознаменувалося виданням його власних проповідей і
повчань, в цьому ж році були видані статті Івана квочки та інших московських
вчених того часу. [7, стор 96] Крім цих та богослужбових видань, епоха
патр. Йосипа відзначена появою у пресі у нас і ряду інших нових книг:
передрукована вже видана в Західній Русі перша граматика
церковно-слов'янської мови єп. Мелетія Смотрицького, що стала настільною книгою
російських педагогів більш, ніж на ціле століття [там же, стор 94]. З творінь
Отців Церкви надруковані: «Ліствиця» прп. Іоанна, повчання авви Дорофея,
«Тлумачення на Четвероєвангеліє» блаж. Феофілакта, листи прп. Єфрема,
святоотецьких збірник повчань з творів Анастасія Сінаіта, Василя
Великого, Григорія Богослова, Григорія Двоеслова, Єпіфанія Кіпрського, Іоанна
Дамаскіна, Іоанна Златоустого, Кирила, єп. Туровського, та багатьох інших. Видано
також житія руських святих разом із службами їм: прп. Сави Сторожевського,
прпп. Сергія і Никона Радонежських, свт. Миколая. Примітно, що житіє
Радонежських подвижників вийшло в світ під редакцією Симона Азарьіна, одного з
найулюбленіших учнів першого книжкового справщіка і першого мученика освіти
XVII ст. - Архімандрита ТСЛ Діонісія. [7, стор 100] Але особливу популярність
отримали так звані «Кириллова Книга» і «Книга про віру». [1, стор 117; 5; 7,
стор 97-100]
В
післямові «Кирилової Книжки» сказано, що цар Михайло Феодоровича наказав «від
св. писань учинити на єретики і розкольники нашея православні християнські
віри на римлян і латини, Лютор ж і Кальвін ... І пустити ю у всю російську
землю всякому православному християнину, хоча її почитати і божественні
догмати ведеться і ті єретичні уста заграждаті ». [1, стор 117; 5] Книга
названа «Кирилової» за першої статті під заголовком «Книга іже во святих отця нашого
Кирила, архієпископа Єрусалимського, на осьмий століття ». Насправді це
досить велика, підрозділ на 9 голів, тлумачення віленського книжника
Стефана Зизанія на 15-е огласительного слова св. Кирила, з прісовокупленіем
оригіналу. Ця робота вже була надрукована польською мовою в 1596 р. у Вільні,
і тепер знову побачила світ у нас в Москві, в церковно-слов'янському перекладі.
Робота досить апокаліптичності налаштоване і спірна. Зизаній доводить, що
кончина Мiра і другого пришестя повинні з'явитися вже в VIII «столітті» (тобто
«Тисячолітті») від створення Мiра, а тому як він вже настав, то і антихрист
вже прийшов, і панує в особі римського папи [там же] ... Сюди ж передрукували в
церковно-слов'янською майже всю «Книгу про віру єдиної, святої, соборної і апостольської
церкви », видану в 1619 р. в Києві проти протестантів архімандритом Печерським
Захарія Копистенський. Подальші голови в більшості своїй є
Передрук з різних православних видань Литовської Русі, всього
налічується до 48 статей. [5] Як відомо, «Кириллова Книга» була
скомбінована і надрукована на предмет змагань про віру і переконаннях
королевича Вольдемара одним з учасників диспуту - Михайлом Роговим, допомагав
з яким Йосип Квочка та «інші обрані мужі». Свого часу книгою
користувався сам патр. Йосип в 2-му своєму посланні до принца Вольдемар. [там же]
Інше
іосіфовское видання, «Книга про віру», над складанням якої потрудився вже
київський книжник, ігумен Михайлівського монастиря в Києві, Натанаїл,
являло собою критику уніатства, з яким навчався раніше в латинських
школах у єзуїтів від виявився знайомий не з чуток. Примітно, що він
наводить текст сповідання віри, вимовленого в Римі перед папою в 1596 р.
Кирила Терлецького і Іпатiя Потея. Сповідь, приховане від народних мас, і
на ділі що було повною капітуляцією перед латинства ... [1, стор 117] В
книзі зібрані тридцять голів «не від свого навмисне», запозичені з інших
джерел південно-західної Русі, у тому числі 10 голів з «Палінодії» Захарій
Копистенського, ще не опублікованої. На місця його упорядником до Москви по
прохання царського духівника, вона також була переведена на церковнослов'янську
Це було так зване
«Феодорітово Слово», надруковане в 1627 р. Лаврентій Зизаній у «Великому
Катехізисі », тільки московські грамотії змінили в ньому троеперстіе своїм
двуперстіем ... Цей апокриф перенесений і в інші друковані книги - Псалтир 1642
р., в «Кириллова Книгу» і т. п. Між іншим, саме з цього часу
поширилося і виразне вказівку «суто» Алилуя, мабуть, стараннями
наукових «наглядачів» книгодрукування і справи - Стефаном, Неронова і
Авакумом. [там же, стор 118]
Говорячи
про книжкову справ патр. Йосипа, слід згадати ще про «Малому Катіхізісе» митр.
Петра Могили, перший раз виданому в Києві в 1645 р. і тепер передруковані в
Москві з деякими виправленнями. У 1650 р. була надрукована також, хоча і не
випущена, «Керманич» за списками Рязанської редакції (древн. пергаменом список
XIII ст.). Переглянута і поширена вже при наступному Патріарху вона
увійшла в історію під назвою «Никонівському». [1, стор 117; 5] Книжкова справа
просувалося вже занадто впевненим кроком. До кінця свого правління старезний
Йосип не встигав за подіями і фактично втратив кермо управління, а за
перетворень справу взявся вже Никон, майбутній Патріарх ... [6, стор 284]
Друкарство
в Московській Русі почалося значно пізніше, ніж на заході Європи, і навіть
майже на півстоліття пізніше ніж у російських областях Польщі і Литви - лише близько
1550. Це ускладнювалось ще й слабкістю вченого справи, такого необхідного
при виправлення та уніфікація нового друкованого матеріалу. І хоча до середини
17-го століття книжкова справа і друкарська справа на Русі йшло вже повним ходом, всі
виразніше розпечатувалася книжково-наукова безпорадність Москви. Починаючи з часу
междупатріаршества все первосвятителя другій чверті століття дбали про
виправлення богослужбових книг і обрядів, але так вже судилося історією, що
потреби й амбіції перевершили можливості. Під впливом ревнителів
православ'я і книжників-богословів, Москва, здавалося б, зростала у
впливовий центр, до голосу і політиці якого починали прислухатися і
западнорусси, і навіть православне населення Сходу, все частіше дивиться на
Москву, як на заставу звільнення від турків. Але рішуча і спішно рука
нового Патріарха, ведмежа послуга східних доброжелателей і все більш
виразно церковна катастрофа - ось той гіркий пафос історії, яким вона
увінчала безславний тріумф московської книжкової справи ...
Список літератури
1.
Карташов А.В. Нариси з історії Російської Церкви. 685 стор Москва, «Терра», 1993.
2.
Троїцький Патерик. Житіє прп.Діонісія, архімандрита Сергієва монастиря. 368
стор, С-ТСЛ, 1992.
3.
Н. Тальберг Історія Російської Церкви. 1 том, 528 стор Джорданвіль, 1959.
4.
Російська Православна Церква 988-1988. Нариси історії I-XIX ст. Том 1, 112 стор
Москва, ІМП, 1988.
5.
Макарій, митрополит Московський і Коломенський. Історія Російської Церкви.
Електронне видання «Історія Росії». Розділ: Том 5, Відділ 1, Розділ III.
6.
Проф. Знам'янський П.В. Історія Російської Церкви. 474 стор Париж-Москва, 1996.
7.
С.А. Зіньківський. Російське старообрядництво. Духовні руху сімнадцятого
століття. 527 стор, Москва, «Церква», 1995.
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://old-rus.narod.ru/
