Стєблов Євген Юрійович

Народний артист Росії, лауреат Державної премії РФ

Народився 8 грудня 1945 року в Москві. Батько - Стєблов Юрій Вікторович (1924-2000). Мати -- Стеблова березня Борисівна (1924 р. нар.). Дружина - Осипова Тетяна Іванівна (1945 р. нар.). Син - Стєблов Сергій Євгенович (1973 р. нар .).

Дитинство Євгенія минуло в комунальній квартирі на проспекті Миру поряд з Ризьким вокзалом і Мар'їній гаєм, яка мала погану славу, а простіше кажучи була бандитським районом. Сусіди по квартирі звали Стеблових "антілігентамі". Як згадує сам артист - "очевидно через діда, який навіть на комунальну кухню не виходив без краватки ". Батько - Стєблов Юрій Вікторович був радіоінженер, мама - Стеблова березня Борисівна працювала вчителькою. А маленький Женя не хотів бути ні інженером, ні вчителем, він хотів стати артистом, щоб зображати і інженера, і вчителі, і ще багато всяких різних людей.

Акторська біографія почалася з театру ляльок. Папа зробив йому складну ширму, навчив вирізати з картону лялькові голови. Сам Женя придумав робити ляльки з гумових клізм - вставляв скляні очі, пробки замість носа і вирізав рот. Ставав за ширму, і починалося подання. Зі своїм "театром" виступав у школі, в Будинку піонерів - скрізь, де перебували глядачі.

Батьки не перешкоджали захопленню сина, але в майбутньому хотіли бачити його філологом. Вони найняли приватного педагога з літератури, який опинився пристрасним любителем театру. Він і привів Женю в молодіжну студію при Драматичному театрі імені К.С. Станіславського. У числі студійців були Інна Чурікова, Микита Міхалков, Віктор Павлов, Олександр Пашутін, Єлизавета Нікіщіхіна, Яків Пакрас, Олександр Кобозев. Цією блискучою молодою командою керували режисер Олександр Борисович Аронов і актор Лев Якович Єлагін. "Ми відчували себе на сьомому небі "- так напише про дні, проведені у студії, Євген Стєблов.

Доля була вирішена. У 1962 році Стєблов надходить в Театральне училище імені Б.В. Щукіна. І вже в 1963 році він стає знаменитим. На екрани з його участю вийшов фільм Г. Данелія "Я крокую по Москві" - фільм, як прийнято зараз говорити, культовий для декількох поколінь. Успіх був грандіозний. Героя Стеблова - смішного і зворушливого підлітка - полюбила і запам'ятала вся країна. Його впізнають на вулицях, у нього випрошують автографи. У його житті потім було багато ролей і в кіно, і в театрі, він зіграв безліч різних характерів, але з кожного визирав дивакуватий, трепетне, наголо стрижений наречений з фільму Данелія. Це його перша головна роль в кіно стала головним успіхом в життя. Багато глядачів дуже довго сприймали артиста Стеблова перш за все як виконавця цієї ролі. Навіть з'явився штамп глядацького сприйняття Стеблова, і артист підігравав своїм глядачам, прихильний до його нескладним, незграбним персонажам, які раптом несподівано виявляли нечувану міць і силу характеру.

Випробування славою - найважче, та ще й у такому юному віці, але Євген Стєблов його витримав. І не тільки завдяки акторському таланту, а й завдяки таланту людському. "Творчість не замикається сценічним дією, творчість - Це і любов, і сім'я ... Не знаю, де більше реальності - в моєму існування на сцені, на екрані або в моєму житті, - це єдиний потік ". Звичайно, так говорити в 18 років він не міг, але розуміння, що його заняття мистецтвом - це доля, це спосіб життя, дані йому знову, в нього було завжди. "Творчість має божественне начало. Я розглядаю мистецтво як форму цілительства. Актор, режисер проектують свій світ, створюючи простір, в яким людям, співзвучним їм, легше жити "- це скаже 50-річний актор, але таке знання не виникає раптом, воно накопичується роками, щоб знайти настільки чітку форму.

У 1964 році режисер Михайло Каліко запропонував Стеблову роль Володі Бєлова у фільмі "До побачення, хлопчики "." Ось він - мій Володя Бєлов "- сказав про молодого артиста автор резонансної повісті Борис Балтер. На жаль, у цього, мабуть, найкращого фільму Каліка не було щасливої долі. Його заборонили, широкого екрану він не побачив. Після фільму "Я крокую по Москві "Міхалкова і Стеблова стали запрошувати на ролі молодих героїв. Так вони разом знялися у фільмі "Перекличка" Д. Храбровіцкого. На зйомках цієї картини почалася по-справжньому їх дружба. Свій перший фільм "А я їду додому ", зроблений ним ще у ВДІКу, Микита Міхалков зняв за його розповіді. Вже ставши знаменитим режисером, він запрошував Стеблова у свої фільми. В "Рабе любові" він зіграв Канина - зірку німого кіно. Це була невелика роль, але блискуче зіграна, і вона запам'ятовувалася. Стєблов наділив свого героя неприродно тонким голосом, підкреслюючи невідповідність зовнішності і поведінки героя-коханця на екрані і його немужской суті в житті. Ставлення артиста до героя було іронічним, але не позбавленим ніжності. Образ вийшов об'ємним, смішним і трагічним одночасно. Стєблов повинен був зіграти роль Трілецкого і в знаменитій "Незакінчена п'єса для механічного піаніно ". Але не сталося - з Праги, де знімався в спільному фільмі, прагнучи на зйомки в Москву, артист потрапив в автомобільну катастрофу. Зіграв він у Михалкова у фільмі "Декілька днів з життя Обломова", знявся і в його картині "Сибірський цирульник".

Взагалі на рахунку Євгенія Стеблова більше 40 картин. Багато фільмів з його участю мали величезний глядацький успіх, серед них - "Урок літератури", "Вас викликає Таймир "," Єгор Буличов та інші "," За сімейними обставинами ". Діми За роль у фільмі" Не хочу бути дорослим " він отримав Державну премію РФ.

У 1966 році Стєблов закінчив Щукинське училище. До цього часу він був уже популярним кіноакторів, знявся в кількох фільмах. Стєблов вступив в Театр імені Ленінського комсомолу, тому що тут працював один з "головних театральних лідерів 1960-х років "Анатолій Васильович Ефрос. Але пропрацював він тут менше сезону - театр розігнали. Встиг зіграти зубного лікаря в "Пригоди зубного лікаря" А. Володіна, Вітьку Аникина в "До побачення, хлопчики "і яскравий епізод у" Судової хроніці "Волчек. Ефроса перевели в Театр на Малій Бронній, а Стеблова через військкомат мобілізували до Театру Радянської Армії. Його перший і єдиний спектакль, зіграний в цьому театрі, був "Майстри часу, або Майстри часу" Стєблов грав Юркевича, роль була складна технічно - за час сценічної дії артистові було необхідно зіграти чотири віку героя. Для нього взяли п'єсу Г. Шпалікова "Поручик Каховський ", він почав репетирувати, але незабаром через творчі розбіжності пішов з театру.

З 1969 року і до цього дня Євген Стєблов працює в Театрі імені Моссовєта. Дебютував він у ролі Павла в "Старому" М. Горького. Грав яскраво, розмашисто, вільно, навіть вільно. Як кажуть у театрі, він "пройшов", його тут прийняли. Стєблов вибрав Театр імені Московської Ради, тому що хотів попрацювати з легендарними "старими" - Раневської, Марецькою, Пляттом, Бірман, Орлової. "Це люди, у яких я чогось навчився, хоча спеціально вони мене нічому не вчили ". Довгі роки йшов з незмінним успіхом спектакль "Мільйон за посмішку" за п'єсою А. Софронова. Стеблова ввели в цей спектакль, в якому з блиском імпровізували найстаріші артисти театру. З задоволенням він включився в їх гру, легко і вільно звертаючись з текстом цієї невигадливої п'єси.

Стєблов - з тих артистів, які не терплять режисерського диктату, йому необхідно мати свій вільний простір. У Стеблова, випускника Вахтанговського школи, сильно розвинене ігрове начало. "Я завжди шукав характер", - зізнається він. Володіючи найважливішим і рідкісним властивістю - внутрішньою пластикою, він легко перевтілюється, зберігаючи незмінною м'якість інтонації та жесту. "Він все час приміряє на себе маску сучасного П'єро, невільника духовності "-- написала про Стеблове театральний критик М. Сєдих в рецензії на виставу "П'ять кутів", в якому артист грав кавторанга Мишу. Дійсно, в його зовнішності є щось від П'єро - у великих і трохи сумних очах, в напівусмішка, подібною на гримасу болю, але це маска, яка пред'являється, щоб потім виявити неповторність особи. Не випадково, що режисер спектаклю "Брати Карамазови" П. Хомський запропонував йому на вибір дві ролі: Смердякова й Олексія Карамазова - двох антиподів. Стєблов вибрав Альошу. Сталося то рідкісний збіг психофізичних даних артиста і ролі, в результаті якого народжується правда театру. Його Альоша брав на себе весь біль, все страждання світу. Він співчував і шкодував ...

В одному з інтерв'ю Стєблов сказав, що міг би зіграти з Достоєвського ще й Мишкіна. Доля не подарувала йому цю роботу, але в його репертуарі через багато років з'явився Ростань. "Алеша Карамазов, Мишкін, Ростань - це три різні характери, але належать до однієї тенденції, до однієї авторської ідеї "- так скаже він пізніше. Вистава "Фома Опискин" за повістю Ф.М. Достоєвського "Село Степанчикова і його мешканці" П. Хомський вибудовував як сатиричний памфлет, скоріше в дусі Салтикова-Щедріна. Один Стєблов грав Ростанева за Достоєвським. У його героя була довіра і любов до людей, але з'являлися стійкість і мужність, коли за любов доводилося боротися.

У Юрського він зіграв Платона у виставі "Правда добре, а щастя краще" А. Островського, з К. Гінкасом зробив Бракко в "Гедді Габлер" Г. Ібсена, з М. Вайлем - Мальволіо в "Дванадцятою ночі" У. Шекспіра. Зазвичай Мальволіо грають шаржований, соковитими, яскравими фарбами, що називається, на публіку. Стєблов ж запропонував свою, дещо інше трактування цього комедійного персонажа - він грав надзвичайно серйозно, тонко, навіть з якоюсь проникливістю малюючи цього жалюгідного, самозакоханого дурня. Образ виходив надзвичайно смішний, але і зворушливий.

У М. Козакова артист зіграв Баха в "Можливою зустрічі". Грати генія - завдання не з легенів. Стєблов грав передусім людини зі своїми слабкостями, вразливою, пригніченого незвичній для себе розкішшю, що відчуває себе некомфортно поряд з імпозантним і важливим Генделем. У цій його людяності, відчуженості від суєти, пихатих устремлінь, в його простоті і природності вгадувалася міць таланту. Вірилося, що цей зовні слабка людина - справжній геній і тому він викликає заздрість у сильного та владного Генделя - М. Козакова.

Різні режисери, різні ролі, різні характери ... Виконавська манера актора володіє дивовижним багатством, в ній поєднуються імпровізаційність і чіткість малюнка, свобода акторського існування і жорсткість форми, лірична інтонація і гротескність в зображенні, психологічна точність і гостра зовнішня характерність. Остання його робота в театрі - Гаєв в "Вишневому саду" А.П. Чехова в постановці Л. Хейфеца. Стєблов створює дуже цікавий образ. З одного боку, він малює абсолютно нікчемного людини, яка пережила свій час - чудова сцена, в якій Лопахін говорить йому про справу, а він з паличкою, з якоюсь особливою ходою прогулюється, не слухаючи, не бажаючи слухати про те, що йому чуже. З іншого боку, його Гаєв зі своїми застарілими цінностями необхідний світу, без них світ стане біднішими. Гаєв Стеблова - дворянин в кожному своєму слові, жесті, в почутті власної гідності. Може, допомогла у цій роботі артисту пам'ять про діда, який був дворянського походження.

Своїх дворянських коренів Стєблов не приховував, але й не афішував, не афішує їх він і тепер, коли це стало модно. Точно так само, як в нові часи він не замовчує про те, що був членом партії і навіть заступником секретаря парторганізації за ідеологією. Тоді він вважав, що жити соціально активно можна знаходячись у цій структурі. Після автомобільної катастрофи він по-новому глянув на своє життя. "Це було моїм другим народженням, і духовним, і фізичним одночасно. Я прийшов до Бога, а потім до християнства ". Для нього сенсом і метою життя стало "наближення до Бога", а займатися творчістю, вважає він, йому було дано понад - на спасіння ..."

Творчість для Євгенія Стеблова - це не тільки зіграні ролі в театрі і в кіно, не тільки його режисерські роботи, а й література. У 1983 році в журналі "Жовтень" вийшла його перша повість "Повернення до ненаписане ", яка була перевидана в Чехії. У 1997 році з'явилася книжка "Не я", а в 1999 році - "Проти кого дружите". Його літературні твори - це мемуари, блискуче написані. Сюжети його життя стають приводом для відтворення цілої епохи. Кого тільки немає на сторінках його книг: артисти, письменники, режисери, просто друзі, випадкові попутники. Стєблов дивно чесний, він нічого не прикрашає і нікого не звинувачує - він розповідає про життя, такий, як вона є. У його спогадах є й особиста глава про любов, вона присвячена його дружині Тані. З Тетяною Іванівною Осипової він прожив усе своє життя, незважаючи на те, що до театру вона не має ніякого відношення, а, можливо, саме тому. У них син - Сергій Стєблов, який пішов по стопах батька. Він закінчив Театральне училище імені Б. Щукіна, але, як і в батька, коло його професійних інтересів дуже широке. Він знімається в кіно, вже написав п'єсу "Прибульці", яку поставили в театрі "Вернісаж" і в якій грали обидва Стеблових. Він пише сценарії і пробує себе в телевізійній режисурі.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.biograph.ru/