Зовнішньополітичні аспекти об'єднання Німеччини в середині XIX століття

Курсова робота студента 1 курсу

Позняк Олексій Іванович

2008

Введення.

Темою моєї курсової роботи є зовнішньополітичні аспекти об'єднання Німеччини «Зверху» в середині XIX століття. Значення та актуальність цієї теми не потребують особливих доказах, тому що всім очевидно, що поява на карті Європи замість групи роз'єднаних карликових держав потужного мілітаризованого держави, яким була Германська імперія, вже само по собі є важливим історичною подією, серйозно змінили політичний баланс у Європі. Але ж створення Німецької імперії, її подальше прагнення до розширення, відвертий грабіж розбитою Франції - все це сприяло розвитку подій, який призвів до підсумку до Першої світової війни. Історичне значення розглянутих подій можна провести і далі - що прийшли в 1933 році до влади в Німеччині нацисти позначили Німецьку імперію як «Другий рейх», логічно зв'язавши його тим самим зі своїм, «Третім Рейхом». Об'єднання Німеччини та події, які йому супроводжували, надовго закріпили геополітичний порядок, знищений тільки Першою світовою війною. Таким чином, ми бачимо, що без знання і розуміння подій, що призвели до створення Німецької імперії, ми не можемо повноцінно займатися вивченням ключових подій нової і новітньої світової історії.

Об'єднання Німеччині - довгий і складний процес. Значний час країна була роздроблена на ряд дрібних князівств і герцогств, що не дозволяло їй грати хоч скільки-небудь значну роль на світовій політичній арені. При всьому при тому, що німці чудово розуміли необхідність об'єднання країни, проведення єдиної політики, реакційні політичні сили всередині держав і, головне, країни, навколишні Німеччину, всіляко заважали об'єднавчих процесів. Вивчення складної політичної боротьби, що привела до отримання Німеччиною можливості проведення політичної консолідації, на всі сто відсотків використаної прусським міністром-президентом Отто фон Бісмарком, є основною метою моєї курсової роботи. Завдання роботи - це якомога більш повний розгляд позицій великих європейських держав на різних етапах об'єднання Німеччини і детальне вивчення зовнішньої політики Пруссії, знову ж таки змінюється на різних етапах.

Зважаючи важливості теми і її величезного значення для подальшого розвитку світової історії, про що вже говорилося вище, інтерес до розглянутого періоду в світовій історіографії завжди був високий. Однак, незважаючи на досить багатий список літератури з предмета, необхідно відзначити і складності при роботі з ним, пов'язані з кардинальними розбіжності в погляді на прусську політику і особистість головного об'єднувача - Бісмарка - різними історичними школами. У радянської історіографії Бісмарк, в основному, представляється як достатньо недалекий політичний діяч, реакціонер, сліпо йде до своєї мети, не помічаючи більш прогресивних рухів. У ролі більш прогресивних рухів незмінно розглядається революційне, учасниками якого були класики марксизму, що був догмою для радянської історичної школи - Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Саме їх погляд на події середини XIX століття підноситься як єдино вірний в усіх радянських дослідженнях. Крім того, слід відзначити переконання радянських істориків про спадкоємність імперії Бісмарка і рейху Гітлера - недарма цілий ряд робіт, публікацій і навіть видання трьохтомних мемуарів Бісмарка припадає на 40-і роки. Такий підхід до питання німецького об'єднання «згори» було поставлено ще В.Г. Ревуненковим в роботі 1941 року «Прихід Бісмарка до влади », продовжений Ф. А. Ротштейн в монографії« Дві прусські війни »(1945).

Якийсь перелом у відношенні до Бісмарка знаменує що вийшла в 1968 році робота А. С. Єрусалимського «Бісмарк. Дипломатія і мілітаризм », в якій автор, хоча і не робить прусського міністр-президента позитивним персонажем, тим не менше, називає його «людиною, на голову перевершує своє юнкерське оточення».

Квінтесенцією радянської історичної думки в даному питанні стала робота В. В. Чубинського «Бісмарк. Політична біографія », видана в 1988 році. Робота відрізняється значною бібліографічною базою, Чубинський використовує багато робіт зарубіжних істориків, і, на відміну від Ревуненкова і Ротштейна, менше використовує як джерело праці Маркса і Енгельса. Тим не менш, головним висновком усього труда Чубинського є твердження про те, що «... права претендувати на велич Бісмарк не має ».

Протилежний погляд закріпився в зарубіжній історіографії, де Отто фон Бісмарк представлений в основному, як видатний державний діяч, геніальний політик, який зумів не лише об'єднати Німеччину, але і відразу ж зробити її значною силою в Європі. Саме таким підходом пройнята робота німецького історика Андреаса Хільгруббера «Отто фон Бісмарк - засновник великої європейської держави - Німецької імперії », яка є прямо таки панегіриком Бісмарку. Трохи в менш захоплених тонах, але куди більш докладно про особистість Бісмарка пишуть сучасні дослідники, зокрема, А. Палмер і Е. Людвіг.

Таким чином, ставлення до цього неоднозначного періоду світової історії в історіографії таке ж неоднозначне, що лише посилює інтерес до проблеми і зайвий раз підтверджує, що її актуальність не згасає.

Обрана мною тема досить непогано забезпечена джерелами. Причому мова йде про джерелах різних типів. У роботі використовувалися і різного роду законодавчі акти (наприклад, акт про оголошення Німецької імперії від 18 січня 1871 року, текст Емський депеші і т.д.), і мемуарна література (в основному представлена тритомником Отто фон Бісмарка «Думки і спогади», а також спогадами про свою участь у німецької революції класиків марксизму - Карла Маркса та Фрідріха Енгельса). Окремо слід сказати про забезпеченість теми речовими джерелами, такими як фотографії, експонати Франкфуртського музею німецької історії і т.д.

Виходячи з вищенаведених тез, можна зробити наступні висновки:

-- Обрана мною тема актуальна і має наукової значущістю

-- Тема досить докладно вивчалася істориками різних епох. Однак найчастіше їхня погляд на події диктувався тими чи іншими політичними причинами (радянські історики надзвичайно паплюжили Бісмарка і німецький мілітаризм, німецькі історики, навпаки, надмірно звеличували «залізного канцлера» і його політику). Із закінченням «холодної війни» інтерес до теми зріс ще більше, про що свідчить ряд робіт, написаних в останнє десятиліття (наприклад, праці А. Палмера і Е. Людвіга). Таким чином, незважаючи на подібність повної вивченості, розглянуте питання останнім часом все більше виноситься під «свіжий погляд », багато положень, які закріпилися в історіографії раніше, переглядаються, що додає, по-перше, інтересу до проблеми, а по-друге -- актуальності.

-- Проблема має досить повної джерельної базою, причому джерела зустрічаються самих різних видів: від законодавчих до мемуарних, від письмових до речових і образотворчих.

Глава 1. Передумови і спроби об'єднання Німеччини.

1.1.Положеніе в Німеччині в першій половині XIX століття. Германська революція 1848-1849 рр..

8 Червень 1815 на Віденському конгресі був підписаний акт, який передбачав створення Німецького союзу у складі 34 незалежних держав і 4-х вільних міст - Бремен, Гамбург, Любек, Франкфурт-на-Майні. Членами німецького союзу були визнані три іноземних монарха, а саме королі Англії, Данії та Нідерландів. Справа в тому, що вони були правителями відповідно Ганновера, Гольштейну та Люксембургу. Найбільшими державами спілки стали Австрія та Пруссія. Частина їх земель не включалася до складу об'єднання (Угорське королівство, Ломбардський-Венеціанське королівство і Галичина, що входили до складу Австрії, а також Східна Пруссія і Познань з боку Пруссії). Необхідно зазначити, що існування подібних територій за рамками союзу зміцнювало незалежність від нього обох держав і було додатковою перешкодою на шляху до об'єднання Німеччини.

Верховним органом союзу став Союзний сейм, що збирався у Франкфурті-на-Майні. Діяльність цього утворення не була ефективною - так, згідно зі статутом німецького союзу, найбільш важливі рішення мали прийматися одноголосно, що призводило до зайвої реакційності і повільність сейму. У народі Союзний сейм прозвали «зборами мумій» ( «Versammlung der Mumien»). У німецького союзу не було ні спільної армії, ні єдиного законодавства, ні спільних фінансів, ні дипломатичного представництва. Крім того, постійним головою німецького союзу був австрійський уповноважений, який стежив за тим, щоб підвалини релігії та монархізму не підривали ні в одному німецькому державі.

Таке поділ Німеччини випливало з принципу легітимізму, усталеного в Європі після падіння Наполеона і полягає в непорушності кордонів під управлінням традиційно правлячих династій.

Таким чином, проблема об'єднання Німеччини, на яке покладали великі надії німецької громадськості перед Віденським конгресом, залишилася невирішеною.

Ця проблема стала тим більш нагальною під впливом швидко проходив розвитку буржуазії. Воно, разом з розвитком капіталістичного виробництва, парламентаризму і громадської думки, призвело до поступового розуміння необхідності пріоритету інтересів нації над монархічними феодальними інтересами. Німецька буржуазія потребувала єдиних ринках збуту, їй заважали феодальні кордону і існування феодальних порядків на більшій частині території Німеччини.

Середина XIX століття відома в історіографії як «весна народів" - період, коли в багатьох європейських країнах прокинулися потужні руху за основу національних держав. У 1830 році революційним шляхом від голландського короля відокремилася Бельгія. У цьому ж році відбулося польське повстання, учасники якого прагнули до виходу Польщі зі складу Російської імперії. У 1859 році почалося об'єднання Італії навколо П'ємонту - Рісорджіменто. У 1862 році об'єдналася в єдине королівство Румунія, дві революції (1830, 1848) пережила Франція.

Така ситуація не могла не вплинути і на німецьку громадськість, що мала цілий ряд претензій до своїх урядів. Справа в тому, що 30-і роки стали часом індустріалізації країни, яка породила серйозний економічний підйом. Цей підйом ще більше загострив протиріччя буржуазії з феодальним ладом суспільства. У 1834 році утворився Митний союз (Zollverein), яка об'єднувала практично всі великі німецькі держави за винятком Австрії й усували митні бар'єри між державами - учасниками союзу. Німеччина випередила Францію по протяжності залізниць, кількість парових машин, задіяних у виробництві змінилося з двох у 1822 році до 1139 в 1847 році.

В 1848 році, під впливом проходила паралельно революції у Франції, по всій Німеччині прокотилася хвиля виступів. Лейтмотивом цих виступів стало вимога лібералізації політичної обстановки в країні і створення єдиної Німеччині. Під загрозою відторгнення від Пруссії Рейнської області (!) Ліберальної стороні вдалося домогтися від короля Фрідріха Вільгельма IV скликання національного всегерманський зборів. Ці збори засідав у Франкфурті-на-Майні, за що і отримало в історіографії назву «Франкфуртський парламент» [1].

28 Березень 1849 парламенту вдалося прийняти імперську конституцію. Згідно з нею, прусський король Фрідріх Вільгельм IV повинен був прийняти імператорську корону, і стати, таким чином, конституційним правителем всієї Німецької країни, яка повинна була відтепер називатися імперією. Імперську конституція визнали 29 німецьких держав, проте самі великі та впливові держави, а саме Прусія, Австрія, Баварія, Ганновер і Саксонія (!) конституції не взяли [2]

Слід детальніше зупинитися на позиції Пруссії. Вона відмовилася прийняти конституцію незважаючи на те, що саме прусського короля була запропонована імперська корона. Однак затятий реакціонер і монархіст Фрідріх Вільгельм IV був незадоволений тим обставиною, що корону йому пропонує революційний парламент. Прямо не відмовившись від прийняття влади, він поставив це питання в залежність від «Вільного угоди коронованих правителів, князів і вільних міст Німеччині »(!). Різко проти конституції та її параграфів виступив і майбутній об'єднувач Німеччини, а нині представник Пруссії в парламенті Отто фон Бісмарк: «Франкфуртська корона, може бути, дуже витончена, але золото, яке робить її блиск справжнім, має бути ще видобуто допомогою вплавлені прусської корони, і я не вірю, що переплавлення у формі цієї конституції вдасться !»(!) [3].

Таким чином, Фрідріх Вільгельм IV відмовився від імператорської корони і відкликав прусських представників з парламенту. Те ж саме зробила і Австрія. Сама революція в цей період вже перебувала в стадії згасання, франкфуртський парламент втратив політичної підтримки. Незабаром він розпався. Частина депутатів покинула парламент добровільно, частина була вигнана вюртембергського військами в червні 1849 року. У деяких німецьких державах на знак протесту проти розгону парламенту спалахнули заворушення, однак вони були придушені пруськими військами.

1.2. Прусський союз.

Те, що Фрідріх Вільгельм IV відмовився очолити Німеччину за пропозицією франкфуртського парламенту, означало лише неприязнь короля до революції і всякого роду спроб об'єднання країни «знизу». Однак він був зовсім не проти, використовуючи певний вплив, придбане під час придушення революції, об'єднати Німеччину «зверху».

В травні 1849 року відбулася конференція [4], скликана за ініціативою Фрідріха-Вільгельма, на якій Саксонія і Ганновер вступили в Прусський союз. Прусський союз представляв собою федерацію, в якій чільне місце в питаннях зовнішньої політики і міжнародних відносин займала Прусія, а інші питання вирішувала колегія з государів найбільших монархій і рада урядів німецьких держав. Незабаром під впливом настроїв в німецьких масах, що вимагали об'єднання країни, Прусський союз поповнився цілою низкою інших держав. Тепер у нього входили всі німецькі землі, за винятком Австрії, Баварії і Вюртемберга. Крім того, за рамками союзу залишилося декілька маленьких князівств.

Подібне пристрій німецьких земель недвозначно означало перехід пріоритету у справі об'єднання Німеччини до Пруссії. Австрія такого стерпіти не могла. Але в силу обмеженості військового потенціалу після придушення угорського повстання і німецької революції була змушена обмежуватися активної дипломатичної діяльністю. За ініціативою офіційної Відня, 10 травня 1850 під Франкфурті-на-Майні зібралися представники німецьких держав під головуванням Австрії і запропонували відновити старий союзний сейм. Затвердив положення, за яким по черзі головувати в сеймі повинні були Австрія і Пруссія.

Навіть такий компромісний варіант ні в якій мірі не влаштовував Пруссію. Вона не визнала сейм, а в листопаді 1850 Фрідріх Вільгельм оголосив мобілізацію. Почалася, як висловився Микола I, «німецька склока» [5]. Вона ускладнювалася вялотекущей пруссько-датської війною за незалежність Гольштейну і внутрішнім конфліктом у гессенського курфюршества. За рішенням союзного сейму, австро-баварський корпус повинен був придушити повстання в Гессені, однак пруссаки не пропустили корпус через свою територію.

Важко сказати, скільки б тривала «німецька склока», якби не втручання імператора Миколи I. Під тиском Росії та Австрії Пруссія у листопаді 1850 відмовилася від ідеї об'єднання Німеччини у складі Прусського союзу, що підтвердив міністр внутрішніх справ Прусії Мантейфель, який підписав так зване Ольмюцкое угоду. 29 листопада 1850 було підписано австро-Прусське угоду, за якою Пруссія відмовлялася від втручання у справи Гессена і Гольштейну. У грудні 1850 відбулася Дрезденська конференція, встановила колишні відносини в рамках Німецького союзу.

Ольмюцкое угоду завершило спробу об'єднання Німеччини Пруссіїй в рамках Прусського союзу, однак стало зручним приводом для майбутнього розв'язування воєн. Бісмарк сказав з приводу Ольмюца: «Ми маємо справу з таким питанням, з приводу якого можна у будь-який час розпочати війну, як тільки це дозволить політичне положення в Європі »[6].

1.3. Внутрішньополітична обстановка в Пруссії в 1860-х рр.. Цілком очевидно, що для кращого розуміння наступних подій, ми повинні більш детально проаналізувати політичну обстановку як в Пруссії, так і за її межами. Тим часом до кінця 50-х років XIX століття у внутрішньому житті Пруссії відбулися значні зміни.

По-перше, в державі змінився король. Справа в тому, що Фрідріх Вільгельм IV впав у слабоумство й фізично більше не міг керувати державою. Офіційно він, звичайно, залишався прусським королем, але на ділі країною керував призначений 7 Жовтень 1858 регентом 60-річний принц Вільгельм, що мав сумну репутацію душителя революції (саме Вільгельм командував військами, гнітючими баварське повстання). Незабаром він став повноправним королем, так як 2 січня 1861 Фрідріх Вільгельм IV відійшов у кращий із світів.

Політика Вільгельма I спочатку разюче відрізнялася від політики його попередника. Якщо Фрідріх Вільгельм IV абсолютно відкрито заявляв, що ніколи не допустить того, «як якийсь папірець стане між ним і його народом» (натякаючи на конституцію), то Вільгельм I враховував зміни, що відбулися в країні. «Конституційна ідея проникла в народну свідомість, і протидіяти цьому дуже небезпечно. Уряд потрібно зміцнювати мудрим послабленням і натягуванням приводів », - у такому дусі висловлювався новий король. Незабаром він перейшов від слів до справи -- реакційний кабінет Мантейфеля був замінений кабінетом Ауерсвальда (який входив у франкфуртський парламент 1848 року) [7]. Цей крок виявився дуже успішним у плані поліпшення відносин з буржуазією, бо та заговорила про «нову ері »в історії Пруссії, і в захваті прославляла Вільгельма.

Ще більше пожвавлення в суспільне життя вніс 1859, рік початку австро-французько-італійської війни. Ця війна викликала гарячі дебати в прусському суспільстві з приводу питання, чию ж сторону Пруссія повинна зайняти - з одного боку, Австрія полягає в Німецькому союзі, та й про загарбницьких планах Наполеона III щодо Ельзасу та Лотарингії було добре відомо. З іншого, противники Австрії пропонували скористатися її зайнятістю і прибрати до рук Північну Німеччину, здійснивши, таким чином, «малогерманскій» варіант династичного об'єднання Німеччини під владою Гогенцоллернів (на відміну від «Велікогерманского» плану об'єднання під владою Австрії).

Ступінь накалу пристрастей була велика, але уряд, пам'ятаючи про Ольмюцкой ляпас, не поспішало нічого робити. А незабаром стало очевидним, що період «Нової ери» був усього лише нетривалої популістською заходом з боку Вільгельма I, основною метою якого, як і його попередників, було обмеження престолу від загрози у вигляді парламенту і конституції. Особливо помітно це стало під час дебатів щодо військової реформи, запропонованої міністром Рооном в 1860 році.

Військова система Пруссії будувалася на законодавстві 1814-1815 року, прийнятого в епоху визвольних воєн. Мобілізована армія складалася не тільки з регулярних корпусів, але і з народного ополчення - ландверу. Ландвер призивався лише з початком війни і відрізнявся відносно слабкою виучкою і дисципліною. Для ведення наступальної ж війни Ландвер був і зовсім абсолютно непридатний. Крім того, Ландвер під час революції 1848-1849 рр.. неодноразово відмовлявся виступати проти повстанців, що також викликало невдоволення буржуазно -- юнкерських кіл. Адже не секрет, що Вільгельм I і його військовий міністр Роон хотіли створити армію, яка була б твердою опорою монархії і юнкерства.

Роон запропонував: скасувати Ландвер, подвоїти число лінійних полків, збільшити термін дійсної військової служби з двох до трьох років [8]. Природно, реформа вимагала грошей. Незважаючи на потужний тиск з боку уряду, міщанства ландтагу відмовився затвердити військові витрати. Розпуск палати і нові вибори не змінили положення.

Найвищій точки напруження досягло в 1862 році. Опозиція знайшла підтримку в широкому революційному русі. Розмах його був таким, що Вільгельм I вже склав проект зречення на користь свого сина, кронпринца Фрідріха Вільгельма, відомого свої ліберальними поглядами. Друк наполегливо пророкували Вільгельму I участь Карла I і Людовика XVI.

23 Вересень 1862 на пост міністра-президента був призначений 47-річний Отто фон Бісмарк (про його долю до цього поворотного моменту в ній я напишу в спеціальній розділі). Викликаний телеграмою з Парижа Бісмарк з'явився до короля і на питання, чи готовий він керувати країною всупереч волі більшості парламенту, відповів ствердно [9]. Власне, це він і робив у період з 1862 по 1864 рр.., виробляючи витрати на реорганізацію армії, не затверджені ландтагу.

1.4. Зовнішньополітична обстановка для Пруссії в 1860-х рр.. Найбільш важливим здається мені аналіз тієї ситуації, яка склалася в описуваний період на європейському континенті. Справа в тому, що Бісмарк, ставши, як уже згадувалося, в жовтні 1862 на чолі прусського уряду, взяв прямий курс на об'єднання німецьких держав з «малогерманскому» шляху, тобто - під верховенством Пруссії. Фактично свою позицію він чітко виклав вже у своєму першому виступі на посаді міністра-президента: «Не речами, не постановами вирішуються великі питання сучасності ..., а залізом і кров'ю »[10].

В грудні 1862 Бісмарк заявив, що його не влаштовують існуючі відносини між Пруссією і Австрією. «Вони мають стати або краще, або гірше», - вельми багатозначно сказав він австрійському послу Кароль [11]. Причому у випадку, якщо відносини між двома лідерами німецького світу стануть гірше, Бісмарка не виключав можливості зближення Пруссії з ворогами Австрії.

Це заява не було якоїсь політичної бравадою, і незабаром знайшло своє підтвердження. У наприкінці 1862 року почалися заворушення в Польщі, солідарність з якої продемонстрували Англія, Франція та Австрія. А Пруссія уклала з Росією (що усього шість років тому зазнала тяжкої поразки у кримській війні) Альвенслебенскую конвенцію. Ця конвенція, згідно з думкою більшості дослідників (Чубинський, Овсієнко), була потрібна не стільки для якоїсь практичної вигоди Пруссії, скільки для демонстрації її добрих відносин з Росією. Росія ж у цей період була, мабуть, основним геополітичним противником Австрії, тому що інтереси цих країн прямо стикалися в області питання про дунайських слов'ян і Боснії.

Таким чином, Бісмарк завдяки витонченої політичної комбінації нейтралізував Росію, і виключив можливість нового Ольмюца. Пруссія один з великих держав підтримала в польському питанні Росію. Щоб доповнити перелік причин майбутнього доброзичливого нейтралітету Росії під час об'єднання Німеччини «залізом і кров'ю », слід відзначити той факт, що Вільгельм I доводився дядьком Олександру II, а Бісмарк мав безліч прихильників у дипломатичному корпусі Санкт-Петербурга, бо сам служив там прусським посланником (1859-1861).

Незабаром Бісмарк завдав серйозного удару в боротьбі за владу і Австрії, від імператора якої Франца-Йосипа прийшла чергова ініціатива реорганізації Німецького союзу, для чого пропонувалося організувати з'їзд у Франкфурті. Зрозуміло, австрійський варіант передбачав домінування найбільших монархів, з яких планувалося створити директорію, інших, менш значущих монархів, планували скликати періодично. У відповідь Пруссія висунула контрпроект, передбачав створення всегерманський парламенту, обраного на основі загального виборчого права. Цим Бісмарк вбив двох зайців: по-перше, домігся лояльності до Пруссії всім збором, який відмовився ратифікувати віденські умови без схвалення Пруссії, по-друге, наочно продемонстрував панічний страх австрійського двору, що перед будь-якими демократичними устремліннями.

Дипломатичне поразку у Франкфурті було далеко не головною зовнішньополітичною проблемою Австрії. Нагадаю, саме в цей час її значні сили були відтягнуті на південь для боротьби з «Рісорджіменто», активно підтримує цей Францією, крім того, Австрія мала протиріччя з низки питань з Російською імперією.

Зрозуміло, нам не зрозуміти повністю обстановки на континенті без знання ситуації в інших великих державах - Англії та Франції.

Франція, що була у цей період провідною країною Європи, загрузла в1862-1865 роках. в абсолютно провальною мексиканської війні. Мало того, що завоювання і утримання колоній самі по собі вимагали відволікання значних сил, так Франція ще й отримала серйозний конфлікт з Англією, чиї колоніальні інтереси постійно перетиналися з французькими. На це наклалися і особисті антипатії імператора Наполеона III до Англії. Зближення з Австрією було неможливо через що надається французами допомоги Італії, Пруссію ж Наполеон III взагалі не визнавав серйозним гравцем на європейській арені.

Англія, «Імперія, над якою ніколи не заходить сонце», взагалі не мала намір втручатися в які б то не було континентальні конфлікти, більше піклуючись про збереженні своїх колоній. У цей період британці були куди більш стурбовані не німецьким питанням, а спробами Наполеона III приєднати Бельгію і французьким проектом Суецького каналу, прямо загрожує англійському пануванню в Індії. Об'єднана Німеччина, що не мала колоній, розглядалася англійським урядом не як супротивник, а як партнер у справі збуту на континент англійських товарів.

Таким чином, незважаючи на те, що жодна з великих держав, зрозуміло, не була зацікавлена в появі в центрі Європи потужного централізованого держави, ситуація на початку 1860-х років склалася цілком благополучно для Пруссії. Безсумнівна в цьому заслуга Бісмарка, грамотно скористався самоусунення Росії від міжнародних справ після Кримської війни, конфліктом Франції та Англії і зайнятістю Австрії у франко-італо-австрійській війні.

1.5. Особистість Отто фон Бісмарка. На закінчення другого розділу мені видається необхідним дати коротку біографічну довідку про одного з головних персонажів об'єднання Німеччині - міністра-президента Отто фон Бісмарка.

Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк-Шенхаузен народився 1 квітня 1815 року в родині дрібномаєткових дворян в Шенхаузене, у Бранденбурзькому провінції (пізніше Бісмарк скаже: «Мені самою природою було призначено стати дипломатом. Я народився перший Квітень »[12]). Бісмарки не мали особливих багатств, великих землеволодінь, але вважалися благородними. У сім років Отто пішов до школи Пламана, в якій особливий упор робився на фізичний розвиток, що не влаштовувало майбутнього «залізного канцлера ». Крім цього, Бісмарка, з дитинства відрізнявся феноменальним апетитом, не подобався убогий раціон школи. Бісмарк покинув школу Пламана, після якої навчався в двох берлінських гімназіях - Фрідріха Вільгельма і «У сірого монастиря ». Після закінчення гімназії він потрапив до Геттінгенського університету -- один з найпрестижніших університетів Європи в цей час. Проте юний Отто присвячував навчанню не надто багато часу - існує безліч свідчень його розгульне життя в цей період, участі у цілому ряді дуелей. Одному зі своїх друзів Бісмарк прямо заявив, що стане або найбільшим негідником, або першу людиною у всій Пруссії [13]. І в цій фразі частка малювання вельми незначна - Бісмарк справді вів спосіб життя, гідний представників «Золотої молоді» XIX століття.

Життя з настільки широким розмахом виявилася непосильна для кишені Бісмарка, і під загрозою арешту він залишає Геттінген. Своє університетську освіту він завершує у новому столичному університеті Берліна, де захищає дисертацію з філософії та політичної економії.

Характерно, що, отримавши спеціальність дипломата, Бісмарк мав намір негайно приступити до дипломатичної діяльності. Проте міністр закордонних справ Пруссії тимчасово відмовив Бісмарку, мабуть, знаючи про його звички, продемонстровані під час навчання в Геттінгені.

Короткочасно попрацювавши в митній службі в Аахені і навіть послужив в батальйоні єгерів, Бісмарк влаштувався в родовому маєтку в Шенхаузене. Незабаром він обзавівся сім'єю - Обраницею майбутнього канцлера стала Йоганна фон Путкаммер, подруга його сестри.

Можливо, Бісмарк б так і залишився дбайливим батьком сімейства і вів би спосіб життя типового юнкери, якщо б не прийшов до нього захоплення політикою. Це було неспокійний час для Німеччини - вибухнула революція 1848-1849 рр.. Бісмарк як депутат ландтагу отримав можливість вести парламентську діяльність. Він швидко запам'ятався своїми ультраконсервативні поглядами, отримавши прізвисько «шаленого юнкери» і «переслідувача Фінке» (одного з лідерів ліберального табору). На цей період припадає і перша зустріч Бісмарка з королем Фрідріхом-Вільгельмом (після зустрічі король записав у своєму блокноті, що Бісмарка цілком можна використовувати потім - читай, в разі потреби застосування радикальних заходів). Бісмарк у 1851 році став повноважним представником Пруссії у франкфуртському парламенті, що вважається офіційним початком його серйозної політичної діяльності. Дійсно, саме під час роботи на цій посаді Бісмарк продемонстрував здатність до політичного аналізу, вдумливої роботі і жорсткого слідування в своїй позиції (коли одного разу революційно налаштовані депутати намагалися шумом перешкодити його мови, прусський посланець демонстративно почав читати газету, чекаючи встановлення тиші).

За час роботи на цій посаді Бісмарк досяг значних результатів, детально вивчивши усі таємниці франкфуртського парламенту. Тим несподіванішою для нього був переклад на дипломатичну роботу до Санкт-Петербурга в 1859 році. Це пояснювалося фактичної зміною влади в Пруссії (як згадувалося в вищенаведених розділах, Фрідріх-Вільгельм IV захворів розумовим розладом, і регентом був призначений принц Вільгельм). Дружина Вільгельма, принцеса серпня, щиро ненавиділа «лейтенанта з Кніпгофа», як часто називали Бісмарка аристократи. Крім того, сам Вільгельм вважав Бісмарка надто радикальним політиком для такого відповідального поста.

Так чи інакше, але Бісмарк прибув до Петербурга. Подробиці його трирічного перебування на посаді прусського посланника достатньо добре описані в вітчизняній історіографії. Тому я всього лише нагадаю про встановлення хороших відносин з імператором Олександром II (який навіть прямо запропонував Бісмарку перехід на російську службу) і міністром закордонних справ князем Горчаковим, що зіграв для Бісмарка на перших порах роль старшого товариша. Еволюція відносин Бісмарка і Горчакова від щирої дружби до ярої ненависті пізніше стане популярною темою в белетристичній літературі (згадаймо роман В. С. Пікуля «Битва залізних канцлерів»). Російському періоду відведено значне місце в книзі Бісмарка «Думки і спогади».

Відразу після смерті Фрідріха-Вільгельма IV в 1861 році Бісмарка перевели послом в Париж. Французька місія тривала недовго - в Пруссії вибухнув конституційну кризу в зв'язку з неприйняттям ландтагів військової реформи міністра Роона, почалися заворушення, мало не закінчилися зреченням короля Вільгельма (сам Бісмарк особисто просив короля не робити такого необачного кроку). Час, яке Фрідріх-Вільгельм охарактеризував як «потім» настав, і Бісмарк отримав пост міністра-президента з негласним зазначенням проводити політику всупереч парламентській більшості.

Глава 2. Війна Пруссії і Австрії проти Данії. Австро-прусська війна.

2.1. Причини конфлікту Прусії та Австрії з Данією .. Першим кроком на шляху об'єднання Німеччини стала війна між Пруссією і Австрією з одного боку і Данією - з інший. Витоки цього конфлікту слід шукати ще в 1848 році.

Німецьку буржуазію давно хвилювало питання про придбання герцогств Шлезвіга й Гольштейну. Зрозуміло, що подібний інтерес диктувався не тільки почуттям національної єдності (а більшість населення в обох герцогства складали німці), а стратегічними розрахунками, адже там розташовувалися зручні гавані на Балтійському море. Кро?? е того, придбання цих земель дозволяло прорити канал в основі Ютландії, і тим самим істотно скоротити шлях з Північного моря в Балтійське.

Після смерті в січні 1848 данського короля Крістіана VII в Шлезвіг-Гольштейні спалахнуло повстання, яке призвело до утворення тимчасового уряду 24 Березень 1848. Першим постановою цього уряду стало відкладення від Данії. Для здійснення цього сміливого плану потрібна була серйозна військова підтримка, за якої тимчасовий уряд звернулося до Німеччини. За постановою Союзної сейму надати військову допомогу Шлезвіг-Гольштейн повинні були війська Пруссії та Ганновера. Але Фрідріх-Вільгельм IV, що присвятив, як уже згадувалося вище, все життя боротьбі з революціями і різного роду проти закону династичної влади, не вважав за необхідне подібну допомогу надавати. Треба сказати, що в цьому був і певний зовнішньополітичний розрахунок, тому що Данію готові були підтримати такі великі держави, як Англія, Швеція і Росія. За наказом короля головнокомандувач пруссько-ганноверськими об'єднаними військами генерал Врангель всіляко гальмував дії довіреного йому ополчення. Апофеозом такої політики став наказ Врангеля не переслідувати відступаючих датську армію після перемоги над нею, здобутої військом 23 квітня. 26 серпня 1848 в Мальме було підписано перемир'я, що передбачала знищення тимчасового уряду і збереження Шлезвіга й Гольштейну у складі Данії. 16 вересня Мальмское перемир'я після тривалих дебатів ратифікував німецький парламент. А 8 травня 1852 Лондонським протоколом були підтверджені спадкові права датської корони на ці території, причому Данія зобов'язалася дотримувати територіальну єдність Шлезвіг-Гольштейн.

Незважаючи на збереження Шлезвіг-Гольштейн в складі Данії, прецедент був, і він наочно продемонстрував, що саме населення герцогств було б не проти приєднання до Німеччини. Це обіцяло народну підтримку і військову полегшувало завдання. Саме тому перші метою Бісмарка в рамках політики об'єднання «залізом і кров'ю» стало відторгнення у Данії герцогств (за винятком північної частини Шлезвіга, де жили етнічні данці).

Для війни потрібен був привід, і він незабаром був знайдений. Справа в тому, що обидва герцогства були пов'язані з Данією особистою унією і мали свої власні конституції. А датський король Фредерік VII оголосив про приєднання з 1 січня 1864 Шлезвіга до Данії. Закон, що вступив на престол після його смерті Християн IX 18 листопада 1863 поширив на Шлезвіг датську конституцію. Ситуація по ній складалося так, що Шлезвіг, і так фактично входив до складу Данії, приєднувався до неї повністю, а Гольштейн зберігав державний статус під владою датської корони.

Через два дні після прийняття конституції Фредерік VII помер. На звільнився престол вступив принц Глюксбургскій Християн IX, а син герцога Августенбургского Фрідріх заявив про свої права на престол герцогств [14].

Привід до війська п