Три кризи Радянського уряду: До питання про освіту Радянської держави

Чураков Д. О.

МИ Сміло в бій підем за владу Рад!

В Минулого історіографії поняття "трьох криз тимчасового уряду "було одним з усталених. При загальній строкатості поглядів виходило, що перший з них був викликаний виключно невдоволенням мас продовженням війни. Його результатом стало створення коаліційного міністерства. Другий червневий криза малювався як наслідок розколу між лівим і правим крилом "революційної демократії". Червневий криза поклав кінець ілюзій щодо єдності сил революції, змусив прихильників лівого вибору серйозно задуматися про можливий перехід до оборони. І, нарешті, липневий криза стала тим рубежем, за яким мирний розвиток революції стало вже неможливим.

Розвиток ж радянської державності малювалося як гладке і безхмарне. Ні про які кризах Радянського, а не Тимчасового уряду не йшлося. Тим більше не виникало питання про можливий вплив цих криз на характер нового революційного ладу. Тим самим закріплювалося поділ єдиного процесу революції 1917 р. на два етапи: лютневий і жовтневий. Спільного між ними нічого не визнавалося, навіть в закономірностях розвитку революцій. Інституційна безкризовий була важливою складовою "міфу про червоний Жовтні ".

Разом з тим вже в перші години свого існування Радянська влада зіткнулася з труднощами, слабко вписуються в теорію про контрреволюційний заколоті. Перш за все, не цілком виправдалася тактика Леніна, який прагнув провести озброєний захоплення влади до початку роботи II з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів: поставити супротивника перед доконаним фактом і перемогти. Частина делегатів, незгодних грати роль статистів у написаній більшовиками п'єсі, не тільки залишили з'їзд, але й організували альтернативний центр влади. Цим центром став Комітет порятунку Батьківщини і революції ". Як відомо, крім делегатів, які залишили з'їзд Рад, до нього увійшли представники ВЦВК першим складу, Всеросійської Ради селянських депутатів, Міської думи, Передпарламенту, Центрофлоту, кооперативних та професійних організацій. Широкий склад учасників спростовує твердження колишньої історіографії про вузькій соціальній базі антибільшовицького фронту.

Крім Комітету порятунку, існували й інші претенденти на роль легітимного центру влади. Так продовжував діяти Мала Рада Міністрів у складі товаришів міністрів. На його базі було створено підпільне Тимчасовий уряд. У міру розростання чиновницького саботажу, позиції його посилювалися. За свідченням його керівника А. Дем ', більшовики знали про його діяльність, "але до пори до часу дивилися на це крізь пальці "(1). Про це чомусь не прийнято писати, але підпільне Тимчасовий уряд був майже настільки ж реальним органом влади, як і сам Раднарком. Йому підпорядковувалися, як писав інший учасник подій С. Н. Прокопович, службовці всіх міністерств та Державний банк. За його розпорядженням ходили поїзда залізниць, підвозили хліб у столиці та на фронт, паливо на підприємства (2).

загострювалася і військова обстановка. Вранці 26 жовтня віддає наказ про рух на столицю який втік у Штаб Північного фронту Керенський. Хоча до вечора в його розпорядженні було всього близько 500 чоловік з 3-го козачого корпусу Краснова з наданими їм 16 знаряддями та 8 кулеметами, незабаром чисельність його військ зросла до 5 тис. 28 жовтня під їх натиском лягло Царське Село. Після зриву 31 жовтня переговорів між підтримали петроградських більшовиків Московським ВРК і орієнтуються вправо Московським губернським Радою селянських депутатів відновилося кровопролиття в Москві. У самому Петрограді на 29 жовтня 1917 готується антибільшовицьке виступ юнкерів.

Нарешті, проблеми виявилися і в самій партії, що перемогла. Частина більшовиків проявили коливання і не підтримали радикалізм свого вождя. Як мотивував цю позицію Луначарський, "на даний момент ми повинні заволодіти апаратом". А це, згідно з його точки зору, означало "діяти по лінії найменшого опору "(3). Мотивування виступи" правих більшовиків " ще не цілком вивчена. Ймовірно, багато питань будуть вирішені після залучення до науковий обіг нових документів. Серед них можна назвати стенограму засідання ПК РСДРП (б) 1 листопада 1917 року. Перш за вона була відома в основному по публікації в книзі Л. Троцького "Сталінська школа фальсифікацій" (4). Після сплеску інтересу до Троцького ця публікація стала хрестоматійною. Дійшло до курйозів: в одному навчальному виданні, (до речі, двічі перевидано) помістили уривок з неї, при цьому дав посилання на архів. Оригінал, що зберігається в архіві, відрізняється від публікації Троцького. І істотно. Проте головна думка в обох документах відображено однозначно - ця та глибина розколу, яка раптом виникла між більшовиками.

Всі ці події, хоча і мали серйозне значення, не могли потрясти основ влади більшовиків. Вони дійсно можуть трактуватися як дії з боку контрреволюції. Однак коли проти методів захоплення влади більшовиками виступили їх самі надійні союзники - пролетарські організації, - саме існування нового режиму опинилося під питанням. Події ці ретельно замовчувалися або спотворювалися колишньої історіографією. Але саме вони вплинули на виникнення першого кризи Радянського уряду.

Під чолі руху в цей період стає Вікжель - профспілка залізничників. Його утворення відноситься ще до квітня 1917 року. Один з найбільш великих і раціонально організованих, профспілка залізничників було багато в чому унікальний. До його складу входили як лінійні робітники, так і службовці. Це дозволяло Вікжелю реально претендувати на самостійне управління залізницями. Вікжель не визнавав в цьому питанні ніяких інших інтересів, крім інтересів залізничників. У цьому сенсі він, як писав Е. Карр, представляв Сой як би гігантський фабзавком, який здійснює робочий контроль на своїй ділянці.

Більшовики бачили й визнавали силу Вікжеля. Як відомо, на II Всеросійському з'їзді пост Наркома шляхів сполучення залишився вакантним: його зарезервували за Вікжелем. За цього приводу з'їздом було прийнято спеціальне звернення "До залізничникам ". У ньому прямо говорилося, що до Наркомату шляхів сполучення "будуть залучені представники залізничників" (5). А 26 жовтня 1917 від імені Раднаркому А. С. Бубнов офіційно запропонував Вікжелю сформувати колегію Наркомату.

Однак на заклики увійти в Раднарком Вікжель відповів відмовою (6). Вже 28 жовтня правління профспілки висуває вимогу "однорідного соціалістичного уряду, що представляє всі соціалістичні партії ". А коли 29 жовтня представник Вікжеля виступив з ним на засіданні ВЦВК, вибухнув перша криза Радянського уряду. Вікжелевци ультимативно попередили, що у разі відмови політичних партій від коаліції, в ніч з 29 на 30 на залізницях буде розпочато загальний страйк. Вони пропонували всім соціалістам негайно надіслати делегатів на спільне з ЦВК залізничників засідання. На ньому пропонувалося прийти до згоди з питання про владу.

Виступом залізничників тут же спробували скористатися політичні суперники більшовиків. Приміром, багато меншовики не розглядали серйозно можливість створення коаліції з більшовиками. Більш того, вони виступали проти і прагнули зірвати будь-які миротворчі акції усередині власної партії, заговорив про необхідності для Росії "справжню демократію" на противагу "тупий влади народу" (7). Ідеологи меншовизму зі сторінок центрального органу своєї партії не приховуючи говорили про те, що "найбільшою небезпечної контрреволюційної силою є самі ... маси "(8).

З перших же кроків роботи Сполученого засідання Центрального Виконавчого Комітету залізничників та інших організацій, що почав свою роботу о 7 годині вечора 29 жовтня 1917, праві соціалісти зайняли жорстку, не допускає самої думки про компроміс позицію. Так, ЦК партії народних соціалістів "не знайшов можливим "навіть прислати представників на нараду," в якому будуть брати участь більшовики ". Комітет Порятунку заявив, що в його програму входить тільки міністерство без участі більшовиків. ЦК службовців державних установ, вустами свого представника Кондратьєва, приєднався до позиції Комітету Порятунку. Представник же ЦК есерів Гедельман заявив, "що він прийшов сюди не для того, щоб вступити в переговори з більшовиками "." Ми вважаємо немислимим, - підкреслив він, - створення міністерства, до якого входили б більшовики "(9). Коментарі, як то кажуть, зайві, - поступившись владу в збройному протиборстві і в боротьбі за симпатії мас, праві соціалісти наївно намагалися взяти реванш у словесних баталіях.

Однак, не варто змішувати позицію правих соціалістів з позицією профспілки залізничників. Висунутий Вікжелем гасло нейтралітету і став у минулому приводом для зарахування залізничників до табору контрреволюції. Вважалося, що позиція Вікжеля на ділі означала зупинку транспорту і натиск на Раднарком. Ленін на засіданні Петроради 4 листопада 1917 стверджував: "Вікжель нам загрожує страйком, але ми звернемося до мас і запитаємо у них, чи хочете ви страйком приректи на голод "(10).

В Насправді ж нічого подібного не було. Навпаки, Вікжель усіма можливими в тій ситуації способами підтримав соціалістичну революцію. І навіть самих більшовиків. По-перше, він зовсім не наполягав на виході більшовиків з уряду. Коаліція мислилося його керівництву в складі представників всіх лівих партій: "від більшовиків до народних соціалістів включно" (11). По-друге, позиція Вікжеля значною мірою зумовила провал збройної контрреволюції в жовтні - листопаді 1917.

Залізничники, зокрема, категорично заявили, що не пропустять до Петрограда війська Керенського і Червоного. У разі ж, якщо вони все-таки прорвуться, Вікжель загрожував блокувати місто. Невдовзі чутки про рух військ на Петроград з метою придушення більшовиків прийшли з Південно-Західного фронту. Вікжель знову пригрозив загальної шляхової страйком. На додаток до цього, Вікжель не перешкоджав пересуванню по залізницях більшовицьких частин. На заклики ж Тимчасового уряду спускати ешелони з більшовиками під укіс, відповів категоричною відмовою, оскільки вважав, що з розгромом більшовиків буде подавлена вся революція (12).

Легко можна пояснити і позиція Вікжеля з питання про "однорідному соціалістичному уряді. Серед різних соціальних категорій і професій від стрілочника до інженера, що об'єднуються Вікжелем, партійні пристрасті були самими різними. У цих умовах підтримати однопартійний уряд, значило спровокувати розкол у власному союзі (13). У постанові від 28 жовтня і документах, що з'явилися потім тактика залізничників так і роз'яснюється: "залізничний союз включає в себе представників всіляких політичних партій і течій і не може брати активної участі в боротьбі між соціалістичними партіями "(14).

Про те, що позиція залізничників не була контрреволюційної, свідчить і та підтримка, яку вона зустріла з боку інших профспілок. З вимогою створення лівої коаліції виступили профспілки Казані, Самари, Нижнього Новгорода, Астрахані, Пензи і багатьох інших міст країни. Навіть Петроградський Рада профспілок виступив за "організацію однорідної соціалістичної влади ", відповідальної перед Радами. У тому ж дусі 5 листопада прийняв резолюцію і найбільш більшовизувати профспілка петроградських металістів. У ній так і звучало: "Єдиним способом закріплення перемоги пролетарсько-селянської революції є створення уряду з представників усіх соціалістичних партій "(15).

Листопадовий криза Раднаркому означав, по суті, тимчасовий розрив між революційною партією і підтримує її класом. Йшлося про необхідність розширення соціальної бази перевороту. Леніну довелося піти на поступки. І нехай вони були не такі значні, як того вимагав Вікжель, але головне його вимога виявилося виконано: однопартійної диктатури в листопаді 1917 р. в Росії не встановилося. До цього часу вірні більшовикам частини придушили заколот юнкерів і опору опозиції в Москві. Закінчилася провалом і авантюра Краснова-Керенського. Самому Керенському довелося бігти.

Остаточно перша криза Радянського уряду завершився лише в перших числах грудня. Цьому сприяла перемога на Надзвичайному селянському з'їзді і на II Всеросійському з'їзді селянських депутатів лівих есерів. Ліві есери з самого початку заявляли про ймовірність свого входження в Раднарком. Як по тому деякий час розповідав Каменєв, на одне з нарад керівників більшовиків безпосередньо перед жовтневим переворотом прийшли представники лівих есерів. До складу делегації входили Камка, Карелін і, ймовірно, Колегаєв. На пряму пропозицію більшовиків надати їм кілька місць у новому кабінеті, вони відповіли відмовою. Ліві есери "посилалися на те, що це викличе розкол в партії есерів, яку вони сподівалися всю цілком повісті під гаслом "Влада Ради!" "(16). Тепер же ліві есери зважилися на союз з більшовиками остаточно. Був сформований об'єднаний ВЦВК Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На додаток до Колегаєва, в РНК увійшли Штейнберг, Трутовський, Карелін

Алгасов і Михайлов (17). Таким чином, як і перша криза Тимчасового уряду, перша криза Радянського уряду призвів до формування коаліційної міністерства.

Уроки і значення першого кризи Радянського уряду важко переоцінити. Крім вже зазначених наслідків, він змусив замислитися, а чи дійсно більшовики абсолютно адекватно виражають інтереси робітників? Пролетарські організації продемонстрували свою силу. Тепер більшовикам треба було для себе вирішити: або коригувати свою політику з урахуванням позиції незалежних організацій робітничого класу, або стати на шлях їх поступової нейтралізації і підпорядкування.

В зв'язку з цим істотний інтерес представляє ще одне питання, в минулому не потрапляв у поле інтересу істориків. З позицій "нейтралітету" і "однорідного соціалістичного уряду" в дні жовтня виступило більшість робітничих організацій. Але частина з них пом'якшив свою позицію і підтримало більшовицько-есерівський Раднарком. Інші ж так і не змирилися з переходом влади до рук Рад.

Як відомо, що на бік Радянської влади встали профспілки, фабзавкоми та інші споріднені ним організації аж до Червоної гвардії. На непримиренної платформі продовжували стояти різного роду "демократичні організації", кооперація, в тому числі робоча. Як звучало в листівці Воронежських кооперативів та їх спілок: "ніяких угод з руйнівниками країни -- більшовиками ". Але що означав такий своєрідний розклад сил?

В табір революції увійшли не просто найбільш радикальні організації. У їх числі опинилися непримиренні антагоністи буржуазних відносин. Серед противників ж Жовтень були організації, породжені розвитком капіталізму і зрослися з ним. Наприклад, лідери кооперації так розуміли її головне завдання: через зростання особистого добробуту адаптувати робочих до розвитку капіталізму (і тим як би виховувати в дусі соціалізму). Керівники робочої кооперації вважали революцію 1917 р. буржуазної і всіма засобами боролися за зміцнення буржуазно-демократичного ладу (18). А, як відомо - вибір союзників диктує і тактику. Тому, коли перша криза Радянського уряду минула, а політичні симпатії цілком визначилися, стало ясно, що основним вектором розвитку нового режиму буде дрейф у бік соціалістичних перетворень.

В результаті подій листопада 1917 виявилася підірваною віра в багатопартійність. Політичні партії традиційного типу в умовах урядової кризи показали свою повну неспроможність. Ні їх протести, ні спровоковані ними збройні заворушення не похитнули ще зовсім слабкий більшовицький режим. Але сказати, що їх позиція ніяк не вплинула на розвиток радянського ладу теж не можна. Розколусередині революційної демократії привів до того, що з самого початку нова влада формувалася в умовах надзвичайлівки. Наліт надзвичайності стане тепер родової рисою нової влади.

І ЗНОВУ ТАВРІЙСЬКИЙ ...

І ще одне питання: стабілізувалася чи владу після виходу з кризи? У минулій вітчизняній історіографії однією з ключових була тема нестійкості Тимчасового уряду. Тектонічні зрушення пробудили до життя настільки широкі шари, що спроби стабілізувати ситуацію перестановками в кабінеті були принципово провальними. І дійсно, кризи лютнево-березневого ліберального режиму слідували один за одним. Але що подібним же чином події йшли і після Жовтня, говорити (і думати) було не прийнято. Між тим, ще не цілком був дозволений перша криза Раднаркому, як почали складатися передумови другого.

Вийшовши з кризи явно набравши очки, більшовики, тим не менш, всіх своїх проблем не вирішили. По-перше, не були ліквідовані всі паралельні органи влади, типу підпільного Тимчасового уряду. По-друге, як і раніше важко передбачуваною залишалася позиції провінції. Скидати з рахунків цей фактор не доводилося. Ні в якій іншій революції роль провінції не була настільки висока як у Російській революції 1917 року. По суті, Російську революцію можна назвати революцією самоврядування. Чи підтримає провінція чи ні зміни в столиці -- від цього залежало багато чого. Розуміли це й самі більшовики, які в липні 1917 р. відмовилися брати владу через страх програшу саме тут. Нарешті, не був вирішено питання про характер революції.

Про що йде мова? Адже у своїй знаменитій промові на засіданні Петроради Ленін говорив цілком певно: соціалістична революція, про яку так довго твердили більшовики, відбулася? (19) Однак це була декларація. Інституційно питання про характер влади, а, отже, і про характер породила її революції залишалося відкритим. Проблема відбилася навіть у назві Раднаркому: він вважався Тимчасовим революційним урядом (20). Повноважень він був лише до моменту скликання Установчих зборів. Факт відомий, але висновків по суті з нього, чомусь не робилося.

Висновки ж, тим часом, напрошуються самі собою. По суті вибирати доводилося з двох варіантів державності: буржуазної або радянської. При цьому мався на увазі тип пристрою представницьких органів. Форма пристрої виконавчої влади питань не викликала: про реставрацію монархії навіть у вигляді президентської республіки серйозно навіть не говорилося. Як писалося в листівці меншовицького ЦК до Установчих зборів, підготовленої Б. Горєва: "... в істинно демократичній республіці президент не потрібен. Але він не лише не потрібне. Він шкідливий і небезпечний "(21).

І у парламентаризму радянського, і у парламентаризму буржуазного були свої прихильники. Лише тільки у Каменева і Зінов'єва зберігалися надії об'єднати дві ці форми представницької демократії. У їх спільній заяві, зробленій в переддень жовтня, йшлося: "Установчі збори плюс Поради -- ось той комбінований тип державних установ, до якого ми йдемо "(22). В реальності ж ситуація частково повторювала період двовладдя, коли так само вирішувалося питання про те, який тип державних установ буде володіти всією повнотою влади. Два гасла: "Вся влада Радам! "І" Вся влада Установчих зборів! "- Визначали суть нового, другий двовладдя.

День виборів 12 листопада, передбачуваний день скликання 28 листопада, самі вибори в Установчі збори стали епізодами відкритої політичної боротьби. Вже до Жовтень сторони намагалися буквально по-військовому мобілізувати своїх прихильників. Газета Іваново-вознесенськіх більшовиків з цього приводу писала: "жоден голос робітника не повинен прірву "(23). Ще різкіше стала риторика більшовиків, коли вони відчули смак влади. Не відставали від них і їх конкуренти. Так, не пізніше 12 листопада з'являється звернення Правління Ради Всеросійських Кооперативних з'їздів "До всіх кооперативним спілкам, об'єднанням та комітетам ". голослівно У ньому стверджувалося, що" повстання більшовиків зробило за технічними умовами неможливим виробництво виборів у багатьох місцях ". Більшовики звинувачували у грубих порушеннях свободи виборів і в можливі з їхнього боку фальсифікації їх результатів (24).

На ділі все виявилося зовсім інакше. За збереженим аналітичним оглядам передвиборчої кампанії 1917 основні порушення слідували з боку виборчих комісій, утворених, як правило, ще при Тимчасовому уряді. Комісії ці, користуючись необізнаністю мас, неодноразово "вдавалися до цілого ряду зловживань і фальсифікацій". Наприклад, нерідкі були "випадки, коли розподілялися бюлетені переважно антирадянських партій. У низці повітів списки видавалися кадетам або тим, хто обіцяв голосувати за кадетів. У Курській, наприклад, губернії списки видавалися тільки грамотним, не грамотні ж отримували кадетські списки. Виборчі бюлетені більшовиків видавалися в обмеженій кількості. Були випадки фальсифікацій і знищення останніх "(25).

Не включалися у виборчі списки окремі групи населення і виборчі ділянки. Масовим стало виключення з голосування цілих заводів і сіл, як, наприклад, в Уфімській губернії. У Тамбовської губернії (Моршанскій повіт) заборонялася агітація більшовиків. Агітатор від більшовиків у Сіверської волості Псковської губернії Ф. С. Тимошенко повідомляв, що "земельні власники вели агітацію шляхом підкупів ". При цьому, за словами Тимошенко, власники закуповували у жінок бюлетені по 2 і 3 копійок. Не рідкі були випадки фізичних розправ над тими, хто насмілювався голосувати за список більшовиків (26).

В цілому по країні можна говорити про повсюдності цих і багатьох інших форм порушень виборчого законодавства (27). У будь-якій демократичній державі проходили в таких умовах вибори навряд чи були б визнані урядом. Проте, більшовики не анулювали підсумки голосування. Разом з тим вони спробували змінити співвідношення сил на Установчих зборах на свою користь. Першим заходом у цьому напрямку стала постанова РНК від 20 Листопад взяти в свої руки організацію комісії щодо скликання Установчих зборів. Важливість цього заходу з точки зору спокійного існування РНК складно переоцінити. Тепер він ставав стрілочником при будь-якому негативному розвитку ситуації навколо Установчих зборів: чи то його зрив або перемога на ньому правих елементів, здатних домогтися від уряду виходу у відставку.

Разом з тим шансів для проведення в потрібному для більшовиків і лівих есерів руслі Установчих зборів фактично не існувало. Про це говорять підсумки голосування, які більшовики визнали як правильні. Загалом-то, нічого сенсаційного ці вибори не дали. Праві партії в ході них показали своє повне банкрутство. Левевшее протягом усього 1917 російське суспільство однозначно висловилася за Соціалізм: до виборчих урн прийшло близько 45 млн. чоловік або близько 50% від занесених у списки, 60,5% голосів було подано за помірних соціалістів і ще близько 24% - за соціалістів-радикалів, кадети отримали всього 17 місць. Тим не менше, більшовиків, що зайняли всього 175 місць з 715, такий результат не влаштовував (28).

Швидко зростала і агресивність нерадянського елементів. Спроба опозиції самочинно розпочати роботу Установчих зборів 28 листопада, потужні демонстрації, що пройшли в цей день, - все свідчило про що наростала кризу влади. Вжиті владою до дня початку роботи Установчих зборів безпрецедентні заходи показували, що вони віддавали собі звіт у серйозності моменту. 23 грудня в Петрограді вводиться військовий стан. Місто розбивається на ділянки, за порядком в яких стежили видні більшовицькі комісари. 3 січня жителі столиці були попереджені, що будь-які заворушення "будуть енергійно зупинені військовою силою ". Були закриті деякі газети і відстрочені деякі заходи. Терміново були мобілізовані загони Червоної гвардії. У бойову готовність були приведені кілька ударних частин Петроградського гарнізону. Не цілком довіряючи російським мужикам в солдатських шинелях, більшовики викликали полк латиських стрільців. Посилювалася охорона державних установ і патрулювання вулиць. Для керівництва всім цим створювався Надзвичайний військовий штаб. Уряд змушений був на час поступитися владою надзвичайного органу, і влада в місті перейшла до Штабу.

Однак стрижень заходів, на попередження можливих ускладнень лежав в іншій площині. Більшовики, при повній підтримці лівих есерів, підготували Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу. Цей документ 3 січня був схвалений ВЦВК і отримав конституційний статус. Паралельно з цим було оголошено про скликання Всеросійських з'їздів рад: більшовицького робітничо-солдатського і лівоесерівського селянського.

Саме ці заходи, а не військові приготування виявилися вирішальними для долі Установчих зборів. Після запеклої дискусії, Декларація 237 голосами проти 138 була відкинута. Відмовившись її затвердити, права частина Зборів потрапила в пастку. Більшовики та ліві есери звинуватили помірних соціалістів у контрреволюції.

Під бурхливі оплески гальорки більшовики зачитали написану Леніним декларацію: "Не бажаючи ні хвилини прикривати злочини ворогів народу, ми заявляємо, що залишаємо Установчі збори "(29). Через деякий час його залишили і ліві есери. Після цього о 4 годині ранку начальник охорони Таврійського палацу анархіст А. Г. Железняков попросив присутніх розійтися, оскільки "караул стомився". Розійшлися за вимогою "втомленою охорони "делегати, наступного дня зібратися не змогли: на дверях їх зустрів замок (30). Після депутати Установчих зборів намагалися зібратися в Києві. Але їх випередили частини Червоної Гвардії, визволили столицю України від військ Ради.

безславне кончина "Учреділовкі", тим не менше, аж ніяк ще не означала закінчення урядової кризи. Тепер боротьба переносилася всередину відкривалися з'їздів Рад. Меншовики і праві есери вели підготовку до цього заздалегідь. Вони розраховували згуртувати на них потужні фракції і по можливості повернути роботу з'їздів у потрібне їм русло. Говорили і про прийняття збройних заходів (31). Якийсь час обговорювалася можливість проведення "паралельних" з'їздів Рад заходів (32).

Супротивники більшовиків спробували спертися і на масову підтримку знизу. Перш за все відповідні заходи було вжито в пролетарської середовищі. Зокрема, керівництво есерів спробувало взяти на озброєння минулої тактику більшовиків періоду більшовизації Рад. Есери спробували організувати цілу компанію з відкликання фабриками і заводами своїх депутатів з Петроградської Ради, якщо там вони були представлені більшовиками. Поряд з цим проводилися дострокові перевибори депутатів (33). Паралельно есери і, особливо, меншовики намагалися прищепити в робітничому середовищі нову форму руху - так звані "Зборів уповноважених від фабрик і заводів". На чолі цього руху стали, правда, далеко не самі робітники, а керівники правих соціалістів: Б. С. Батурскій, Б. О. Богданов, А. Е. Дюбуа, К. А. Гвоздьов і ін (34) Відповідні спроби робилися і в селянському середовищі. Тут вони вилилися в форму паралельних "Всеросійських з'їздів Рад селянських депутатів, які стоять на захисті Установчого з'їзду "(35).

Однак на цей раз прихильником всевладдя Рад вийти з кризи виявилося значно простіше, ніж свого часу в листопаді 1917 року. Вже після декількох годин роботи III Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, а потім і III Всеросійського селянського з'їзду Рад стало ясно, що тактика більшовиків і лівих есерів взяла гору. 13 січня обидва з'їзду об'єднали свою роботу. Був обраний єдиний ВЦВК рад. Істотно змінився статус Раднаркому: відтепер його статус "тимчасового" пішов у минуле. Поряд з цим влада Раднаркому перестає обмежуватися столицями та промисловими центрами. Раднарком стає реальним урядом.

Січневі події означали остаточне вирішення питання про характер революції. Деякі сучасники говорили про них як про другу, "справжньої" соціалістичної революції. Жовтнева ж революція оголошувалася ними полусоціалістіческой. Так це чи ні, ключовий конфлікт "двовладдя", не вщухає з лютого 1917, нарешті, була розв'язана. У центрі боротьба між двома формами демократії закінчилася перемогою Рад. Незабаром буржуазні органи влади почнуть витіснятися і на місцях. Як було зазначено в резолюції виконкому Костромського міськради: "Виконавчий комітет Костромського Ради робітничих депутатів відповідно до постанови губернського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів оголошує Думу розпущеної ". Функції і апарат дум і земств передавалися в розпорядження Рад, повсюдно що брали верх (36). Саме цей процес був визначений Леніним, як "тріумфальну ходу Радянської влади". Хоча, напевно, правомірно було б говорити про тріумфальному ході Рад як влади.

Як справедливо писав англійський історик Е. Карр, це було ще одним підтвердженням відсутність в Росії міцної бази або народної підтримки для інститутів буржуазної демократії. Розгром "Установчі Збори" не викликав ніякого жалю низів. Що ж до III Всеросійського з'їзду Рад, то він виявився природним приймачем Установчих зборів (37). Делегати, відчуваючи важливість того, що відбувається, висловили це дуже символічно. В ім'я "історичного спогади про пройдений шлях" услід за "Інтернаціонал" ними була виконана так само і "Марсельєза": "Інтернаціонал переміг Марсельєзу, як революція пролетарська залишає позаду революцію буржуазну "(38). Підкреслено символічно вибиралося і місце проведення III з'їзду Рад. Їм став не Смольний, а Таврійський палац, де ще зовсім недавно засідав Установчі збори ...

Таким чином, подібно до липневої кризи Тимчасового уряду, січневий криза Радянського уряду був ширший просто кабінетного. Не вкладається він і в рамки конфлікту між гілками влади. Як і в червні 1917 р., так і в січні 1918 р. мова йшла про остаточний розрив у таборі соціалістів. Загальним між двома кризами було і те, що обидва вони як би означали тимчасову стабілізацію режимів: у червні 1918 р. ліберально-демократичного режиму, зараз -- радянського. Але було між ними і відмінність. Друга криза Тимчасового уряду вдалося подолати зовнішнім наступом на фронті. Другий же криза Радянського уряду була ліквідована наступом на внутрішньому фронті проти опозиції. Тому результатом кризи навколо Установчих зборів стала не просто зміцнення радянського режиму, але і його характеру як надзвичайного.

Другий криза Радянського уряду мав і деякі інші наслідки, які важко оцінити однозначно. Після його ліквідації стало зовсім безперспективним продовження саботажу колишнього чиновництва. Починається цілком новий етап у формуванні радянського апарату влади. На цьому етапі значення пролетаріату буде падати, а вага колишньої бюрократії посилюватиметься. Причому мова йде не стільки про відсотки, скільки про стиль, суті, методи і традиції управління.

ВІДЛУННЯ БРЕСТСЬКИЙ ЗАТИШЬЯ

З всіх трьох криз Радянського уряду менше за все в плані уваги до нього істориків пощастило третьому кризі. Перші дві кризи вимушено висвітлювалися у зв'язку з важливими подіями внутрішнього життя: революцією і Установчими зборами. Третій же криза виявилася в тіні суперечливих міжнародних акцій Радянської влади. Як правило, він лише згадується дослідниками, і то лише з метою підкреслити масштабність впливу Брестського миру на долі жовтня.

І дійсно, на перший погляд, третій криза Радянського уряду як не можна більш наочно підкреслював значимість для долі Російської революції зовнішнього фактора. Війна, крах світової ринкової системи, ідеологія інтернаціоналізму, так чи інакше, впливали на позицію різних груп всередині радянського керівництва, сплітаючись в тугий вузол навколо йшли в Брест-Литовську переговорів. На цьому тлі внутрішньополітичні події представлялися менше важливими, вторинними.

Приводом для початку кризи стало підписання 3 березняа 1918 р. в Брест-Литовську мирного договору. Є ймовірність, що договір підкріплювався додатковими статтями. Хоча відповідні документи не виявлені, на можливість їх існування вказує хід подальших подій. Йдеться, перш за все, йде про підписаному 27 серпня в Берліні угоду, за якою Радянська Росія зобов'язувалася сплатити німцям контрибуцію в 6 млрд. марок (39). Істотно більше м'яким, ніж, наприклад, по відношенню до російських, було і ставлення до німецьких промисловцям, що мали свої підприємства в Росії. У свою чергу Німеччина зробила ряд дипломатичних зусиль, метою яких було надати тиск на нейтральні країни і підштовхнути їх визнати більшовиків як законного уряду Росії., хоча абсолютизувати цю "допомогу" і не доводиться (40).

14 Березень 1918 із запізненням майже на три години в залі колишнього Дворянського Зборів розпочав роботу IV з'їзд Рад. Причиною затримки стала гостра боротьба в кулуарах, де багато в чому і було вирішено результат майбутнього голосування (41). Після того, як Брестський мир був все ж таки ратифікований, лівоесерівської фракція заявила про вихід їх партії з Раднаркому. Рішення це далося лівих есерів далеко не просто. Не менш третини фракції висловилася за укладення миру і проти виходу з РНК. На II з'їзді ПЛСР 17 - 25 квітня такі їхні лідери, як М. Спиридонова, Колегаєв, Натансон, Трутовський і інші так само виступили з примирних позицій. Проте, вже 15 березня 1917 міністри від ПЛСРІ залишили свої посади. Урядова криза вибухнула.

В відміну від двох попередніх, третій криза Радянського уряду виявився надзвичайно затяжним. Купуючи уповільнений характер, він то загострювався, то подавав надії на швидке його подолання. Закінчився він, як відомо, трагічно, лівоесерівські заколотом: у Москві знову чулася артилеристського канонада і гинули ні в чому не винні люди. Навряд чи багато хто міг передбачити таку розв'язку. Важко було зрозуміти логіку поведінки ПЛСРІ, причину і підгрунтя багатьох подій. Навіть зараз можна лише окреслити питання, що виникають у зв'язку з третім кризою Раднаркому, але дати на них вичерпні відповіді поки проблематично.

Перш за все, викликає подив, чому ліві есери пішли на загострення урядової кризи і перевели його рішення в площину збройного заколоту? Правда, лівими есерами вважали себе тоді командувач Східним фронтом Муравйов, командувач військовими частинами на Північному Кавказі Сорокін, майбутній червоний маршал Єгоров і багато інших видатних командири Червоної Армії (42). Однак у Москві їх сили були більш ніж скромні. Крім того, і в рамках радянської легальності вони могли розраховувати на швидкий успіх: до цього їх заколоту ПЛСРІ стабільно збільшувала своє представництво на з'їздах Рад: на III Всеросійському з'їзді Рад їх фракція становила 16%, на IV з'їзді - 20%, а на V з'їзді - вже понад 30% делегатів. Проте 24 червня ЦК ПЛСРІ все ж таки приймає рішення про збройну боротьбу за владу з Раднаркомом, яке стало фатальним не т