Русь у XI ст. Правління Ярославичів

В XI ст. Русь стала одним із самих великих по території держав Європи. Хрещення Русі, що відкрила двері візантійському впливу, збіглося з часом недовгого відродження військової моці Візантії. Натиск печенізьких орд і турків-сельджуків поклали кінець успіхам візантійців. Розпад імперії франків призвів до того, що політична гегемонія в Європі X в. перейшла до Німеччини. Італія виявилася розділена між Візантією і Німеччиною. Зайнявши Рим і підкоривши більшу частину Італії, німецькі королі проголосили створення Священної Римської імперії й прийняли імператорський титул. Папа римський повинен був підкорятися імперії, що значно зміцнило владу німецького імператора.

Шлюби представників київської династії свідчили про те, що Русь зайняла чільне місце в системі європейських держав, а її зв'язки із латинським Заходом були самими тісними. Ярослав Мудрий посватав синові Ізяславу дочка польського короля Мешко II, синові Святославові - дочка німецького короля Леопольда фон Штаде. Молодший із трьох Ярославичів Всеволод одружився на родичці імператора Костянтина Мономаха. Серед дочок Ярослава старша Агмунда-Анастасія стала угорською королевою, Єлизавета - норвезькою, а потім датською королевою, Ганна -- французькою королевою. Шлюб Ганни виявився нещасливим і вона бігла від чоловіка до графу Раулю II Валуа. Королівська влада у Франції перебувала в стані занепаду, і король Генріх I не міг повернути дружину.

Вінцем матримоніальних успіхів київського будинку був шлюб Єфросинія, дочки Всеволода Ярославовича, з німецьким імператором Генріхом V. Шлюб був недовгим. Після гучного процесу розлучення Єфросинія повернулася в Київ. Брат Ефросинья Володимир Мономах одружився на принцесі вигнаної гіті. Батько Гіти Харальд II був останнім представником англосаксонської королівської династії. Норманнський герцог Вільгельм Завойовник розгромив англосаксів. Харальд загинув, а його дочка Гіта сховалася в Данії, звідки її привезли до Києва.

Багато років спадкоємцем Ярослава був князь Володимир Новгородський. Але він помер раніше батька. Ярослав Мудрий помер у 1054 р. Перед смертю він розділив Русь між трьома старшими синами. Ізяслав одержав Київ і Новгород, колишні володіння князя Мстислава були розділені між двома іншими Ярославичами. Святослав отримав Чернігів, а Всеволод - Переяславль. Взявшись за улаштування землі, Ярослав використав досвід власного життя. Десять років київський князь управляв країною разом із братом Мстиславом. Поки дружини князя-богатиря Мстислава обороняли Чернігів і Переяславль, підступи до Києва зі сходу були надійно прикриті і Ярослав міг не турбуватися про безпеку своєї столиці. Дотримуючись військовим міркуванням, Ярослав розділив властиво Русь (Київ, Чернігів і Переяславль) між старшими синами. Відтепер троє найсильніших князів поневоле повинні були об'єднати сили для захисту столиці Русі від кочівників. Турботи Ярослава були не даремні. Русь стояла на порозі спустошливої вторгнення половецьких орд.

Ярослав поділив "отчину" між всіма синами. Його, безперечно, займала думка, як розділити держава, зберігши при цьому його єдність. Князі Ігоревичі досягали цієї мети примітивним способом. Найбільш щасливий з претендентів на княжий престол варварськи знищував братів. За наявності багатоженства винищування піддавалися переважно зведені брати. Одношлюбність і християнське сімейне право пом'якшили звичаї, чому сприяла також канонізація князів Бориса і Гліба, які загинули від руки брата.

Троє Ярославичів утворили свого роду тріумвірат і спільно управляли Руссю в Протягом майже двох десятиліть. Розділ Русі дав опору тріумвірату. Русь при Ярослава не була великим князівством, і його старший син не одержав за батьківським "ряду" титул великого князя. Ранні літописи взагалі не вживали термін "великий князь" для характеристики межкняжескіх відносин. У своєму заповіті Ярослав намагався вселити дітям, що вони сини "єдиного батька і матері ". Старшого, Ізяслава, він благословляв княжим столом - Києвом: "се ж доручаю в собе місце стіл найстаршому синові ... цього послухайте, якоже послухаєте мене, та той (Ізяслава) ви (вам) буде в мене місце ". Ізяслав отримав київський стіл як "найстарший син" Ярослава. Кожен член князівської родини на рівних правах брав участь у розділі "волостей" і іншого майна. Єдність держави гарантувалося єдністю князівської сім'ї, братнім згодою князів, визнанням ними старшинства київського князя. Ярослав був досвідченим політиком і постарався підкріпити принцип старейшінства таким розподілом землі, що виключав можливість опору молодших братів. Ізяслав одержав більше міст і волостей, чим Святослав і Всеволод разом узяті. Ізяславу дісталися крім Києва велика й багата Новгородська земля, Деревська земля і Туровський князівство. Пізніше він встановив контроль над Смоленськом і Волинню. Святослав і Всеволод одержали на додаток до Чернігова й Переяслава Ростов, Бєлозьоров і Тмутаракань. "Найстарший брат" піклувався про світ у родині й недоторканності отчину, виділених молодшим братам. Питання про подальші сімейних розділах "отчину" і "Дєдіна" в "ряді" не порушувалося. Ярославичі поклали початок практиці князівських з'їздів. На одному зі своїх з'їздів вони склали кодекс законів - Правду Ярославичів. Коли Всеволод Полоцький захопив Новгород, Ярославичі розгромили його, а потім заманили в Київ і посадили в "поруб", а Полоцьк передали Ізяславу Київському. Троє братів відібрали Володимир Волинський у місцевого князя, якого перевели в Смоленськ. Після смерті смоленського князя вони поділили між собою доходи від його князівства.

Ярославичі старанно підтримували культ перших російських святих Бориса і Гліба. Вони спільно вирішили долю дядька Судислава.

Розділ Південної Русі забезпечив оборону Києва від кочівників. Поки Ярославича вдавалося протистояти степу, їх влада залишалася міцною і непохитною. Військові невдачі зруйнували тріумвірат. У середині XI р. у Причорномор'ї вторглися половецькі орди, витіснили печенігів. Ярославичі недооцінили міць нового противника. У 1068 р. вони отримали звістку про напад половців на Переяславль. Зібравши дружини та міські ополчення, князі виступили назустріч орді. Битва на річці Альті (1068 р.) закінчилася розгромом російської раті. Коли Ізяслав із залишками війська повернувся до Києва, люди зібралися на віче і вирішив продовжити війну. Кияни вимагали, щоб князь роздав їм зброю і коней. Дружина не оговталася від розгрому і Ізяслав відмовився підкоритися з постановою віча. Тоді натовп розграбувала княжого двору. Ізяслав був повалений і втік до Польщу. Народ обрав на київський престол Рогволода, князя Всеслава, звільненого з київської тюрми.

Закликавши на допомогу війська короля Болеслава, Ізяслав рушив на Русь. Кияни виступили назустріч, приготувавшись до битви. Але Всеслав не збирався захищати чужу отчину. Він утік до Полоцька. Тоді кияни звернулися до Святослава і Всеволода, просячи у них допомоги проти ляхів. Якщо князі не прийдуть на допомогу Києву, заявляли вони, "то нам неволя: запаливши град свій, ступимо в гречьску землю ". Коли нащадки Ігоря Старого не змогли забезпечити безпеку столиці, то кияни пригрозили їм, що переселяться на Балкани під захист Візантійської імперії. Їх слова показали, що не тільки при хазарах, але і при Ігоревича Київ зберігав значення торговельного міста, що існувало завдяки жвавої торгівлі з Візантією і що стояв над місцевим слов'янським світом. Перемога кочівників означала військове розорення, але що ще небезпечніше -- неможливість торгувати на візантійських ринках. А тепер Святослав і Всеволод не надали допомогу киянам, але постаралися примирити їх з Ізяславом. Посередництво молодших братів досягла мети. Населення відкрило ворота перед Ізяславом.

Київський князь нещадно розправився з учасниками заколоту. 70 киян були страчені, деякі з заколотників засліплені. Вдруге посівши престол, Ізяслав не повернув собі колишньої популярності серед столичного населення. Після битви на Альті хан Шарукан з дванадцятитисячному військом напав на Чернігів, але був розбитий Святославом і захоплений чернігівців у полон. Перемога князя повернула Чернігову значення, яким він користувався за князя Мстислава. Київ же втратив своє військову перевагу над Чернігівським князівством. Коли Святослав Чернігівський вирішив вигнати старшого брата Ізяслава з його київської вотчинні землі, київське віче не зробило допомоги своєму князеві. Переяславський князь Всеволод виступив на стороні Святослава, і у 1073 р. останній зайняв Київ. Ізяслав повинен був вдруге покинути свою столицю.

Княжі усобиці виявили, наскільки значний вплив чинив на хід політичного боротьби інститут віча, сходили до родоплемінного ладу. Значення народного збори - віча усталилося після того, як на Русі з'явилися багаті міста і щодо численне міське населення. Роль міст зросла, коли сформувалися міські ополчення, що іменувалися "тисячею". На чолі ополчення стояли тисяцькі.

Північна Русь розвивалася тим же шляхом, що і Південна. У Новгороді князівська влада не менше залежала від віча, ніж у Києві. Коли віче скинуло київського князя Ізяслава, князь Святослав посадив у Новгороді сина Гліба. Не пізніше 1078 новгородці "вигнаша (Глеба. - Р. С.) з граду". Князь біг за Волок, де був убитий чуддю.

За смерті Святослава на київський престол повернувся Ізяслав, а потім молодший з членів тріумвірату Всеволод (1078-1093). Загибель новгородського війська на Балканах і розділ власне Русі між трьома старшими синами Ярослава мали важливі наслідки. Південна Русь стала осередком політичного життя держави, головною опорою київської династії, тоді як Північна Русь відступила в тінь. У такій ситуації Всеволод посадив старших синів у Чернігові і Переяславі, а Новгородське князівство віддав онукові Мстислава.

Чвари між Ярославичами супроводжувалися церковної смутою. Будучи вигнаний з Києва до 1068 р., Ізяслав знехтував посередництвом православного духовенства і звернувся по допомогу до Заходу. Він побував при дворі німецького імператора, а потім послав сина до папи римського. Останній особливою грамотою визнав законність його прав на російський престол. Католицький король Болеслав допоміг Ізяславу повернути Київ.

Розкол світової християнської церкви в XI ст. поглибився. Католики та православні старанно зраджували один одного анафемі. Константинополь з тривогою спостерігав за проникненням "латинства" у православні єпархії.

Князі Ізяслав і Святослав були одружені на католичках. Всеволод - на грецької царівни. Не дивно, що Царгород надавав особливе заступництво молодшому з тріумвіров. Зберігся лист імператора Михайла VII до Всеволода з пропозицією в ім'я торжества православ'я укласти з ним особливий союз, не залучаючи до нього інших князів, "хто не має одного з нами благочестя ", з ким немає" згоди у божественному обряді ". Під іншими князями імператор мав на увазі, мабуть, старших Ярославичів. Не тільки поділ Русі між Ярославичами, а й намітилися розбіжності з питання про відношенні до "латинства" стали причиною реформи вищої церковної ієрархії. Поруч з київською митрополією на Русі стали функціонувати ще два митрополичих кафедри - в Чернігові та Переяславі. Візантійський перелік митрополій XII ст. відводив 72-е місце митрополії в "Чорному місті та Нової Руси ". Чернігівська митрополія була утворена між 1059 і 1071 рр.. Переяславська кафедра виникла в 1070-х рр.. Старому київського митрополита Георгію довелося покинути Русь і поїхати до Константинополя. Прихильність православ'я допомогла Всеволоду і його нащадкам взяти верх у боротьбі за владу. Митрополичі кафедри за межами Києва існували дуже недовго.

Київські князі безуспішно намагалися підпорядкувати Полоцьке князівство, населене кривичами. Смоленські кривичі залишилися під владою київських князів, двінські - у складі Полоцького князівства.

Подібно кривичам, плем'я ледзян було також розсічено на частини князівськими межами. Лендзяне були єдиним східнослов'янським плем'ям, що опиралися київської варязької династії протягом століття. Руси порівняно легко підпорядкували нечисленні фінські та слов'янські племена в Ростовській землі. Однак навіть у XI ст. київські князі уникали прямої дороги через в'ятицького лісу і їхали в Ростов і Муром кружним шляхом через Смоленськ і верхів'я Волги. Згадуючи про ратні подвиги Володимир Мономах згадав про свій самому першому поході, коли він був посланий батьком в Ростов і пройшов "крізь в'ятичів". Майже 20 років через Мономах затіяв велику війну з вятичами. Для завершення кампанії йому було потрібно два роки. "У в'ятичі ходіхом, - писав він, - по дві зими на Ходоту і на сина його, і по Корьдну ходіх 1-у зиму ". Як видно, містечко Кордна розташовувався в землях в'ятичів. Перший зимовий похід на кордну не дав успіху. Лише під час другого походу князь Володимир переміг в'ятицького "князя" Ходоту з сином і завоював землю в'ятичів. Взяття Пересічного в землі уличів, руйнування Іскоротеня в землі древлян і похід на кордну в землі в'ятичів - такими були головні етапи завоювання східноєвропейських слов'ян у X-XI ст.

Київський літописець допускав деякі перебільшення, коли писав, що Всеводод "переіма влада Руськую всю". При всіх успіхи "самовластцу" Русі не вдалося зробити Київ отчину своєї сім'ї.

Каменем спотикання для Всеволода та його нащадків стали взаємини з київським вічем і боярами. Зосередивши у своїх руках більшу владу, Всеволод перестав рахуватися з думкою старшої дружини, наблизив "уних" (молодшу дружину) і "рада творяше з ними". "Унії" стали грабувати народ, "людій продавати", а в результаті "княжа правда" перестала доходити до народу.

Список літератури

1. Скринніков Р.Г. Історія Российская. IX-XVII ст. (www.lants.tellur.ru)

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.world-history.ru/