Пушкін: Цигани

Поема починається описом вільного побуту циган. Потім малюється картина нічного табору. В одному з наметів не спить старий і "в полі темне бачать": чекає на вечерю свою дочку Земфіру, яка "пішла гуляти в пустельному поле ", тому що" звикла до жвавої волі ". Але ось вона, за нею слідом Степом юнак поспішає; Цигани зовсім він невідомий. : "Батько мій, - діва каже, - Веду я гостя; за могилою Його в пустелі я знайшла І в табір на ніч зазвав. Він хоче бути як ми циганом, Його переслідує закон, Але я йому подругою буду. Його звуть Алеко - він готовий йти за мною всюди ". Старий приймає юнака. Вранці табір знімається і відправляється в дорогу: І старий, і молодий услід йдуть; Крик, шум, циганські приспіви, Медведя рев, його ланцюгів: Нетерпляче брязкання, Лахміття яскравих строкатість, Дітей і старців нагота, Собак і гавкіт і виття, Волинки говірка, приховав возів, Всі мізерно, дико, всі безладно, Але все так живо-неспокійно, Так чуже мертвих наших Нег, Так чуже цьому житті дозвільної, Як пісню рабів одноманітною! Однак, незважаючи на простір і волю стелеться кругом, а також на те, що поряд чорноока красуня Земфіра, Алеко сумний. Він не бачить всіх цих красот, пишність життя від нього приховано: Подібно пташці безтурботним І він, вигнанець перелітний, Гнізда надійного не знав І ні до чого не звикав. Йому скрізь була дорога, Скрізь була ночівлі покров, Прокинувшись вранці; свій день Він віддавав на волю бога, І життя не могла тривога збентежити його сердечну лінь. Його часом чарівної слави Маніла дальіая зірка; Неждано розкіш і забави До нього були іноді - Над самотньої головою І грім нерідко гуркотів; Але він безтурботно під грозою І у відро ясне дрімав. - І жив, не визнаючи влади Долі підступної і сліпий-Но боже! як грали пристрасті його слухняним душею! З яким хвилюванням кипіли У його змученої грудях! Давно ль, на довго ль усмірелі? Вони прокинуться: постривай! Земфіра запитує Алеко, не шкодує він про залишеної батьківщині, про близьких. Алеко відповідає, що йому немає про що шкодувати - йому не до душі "неволя задушливих міст", де "люди, в купах за огорожею, НЕ дишут ранковою прохолодою, ні весняні запахом луків; любові соромляться, думки женуть, торгують своєю волею, голови своїх божків хилять і просять грошей та ланцюгів ". Земфнра заперечує, що" там величезні палати, там різнокольорові килими, там ігор, гучні бенкети, убори дев там такі багаті! "Алеко відповідає, що вона краще за всіх цих дев, до того ж "де немає любові, там немає веселий ". Старий, чує розмову, зауважує, що" але не завжди мила свобода тому, хто до млості привчений ", тобто, що не кожна людина готова сприйняти свободу. Він розповідає переказ про одне "жителі полудня ", який потрапив до них у ізгнаньс. Він був вже не молодий," мав він пісень чудовий дар ", але" слабкий і боязкий був, як діти "," чужі люди за нього звірів і риб ловили в мережі ", до" турботам життя бідній "він так ніколи і не звик, весь залишок днів він сумував, та "гіркі сльози проливав", а по смерті заповів свої останки відвезти на батьківщину (мова йде про Овідія, давньоримському мислителя і поета). Алеко думає про преходящесті слави, про її тлінність - з одного боку Рим, "співак любові, співак богів ", а з іншого-" цигана дикого оповідання ".

Минає два року. Цигани, як і раніше кочують "мирною натовпом". Алеко поступово звикає до "буття циганського". Він навіть "з пеньем звіра водить (ведмедя), Земфіра поселян обходить і данину їх вільну бере ". Старий, Алеко і Земфіра на нічлігу. Земфіра хитає люльку і співає пісню: Старий чоловік, пюзний чоловік, Ріж мене, пали мене: Я тверда; не боюся Ні ножа, ні вогню. Ненавиджу тебе, зневажаю тебе; Я іншого люблю, Вмираю любя. Алеко чує і перериває її, кажучи, що він "диких пісень не любить". Земфіра відповідає, що пісню для себе співає, і продовжує: Ріж мене, пали мене, Не скажу нічого; Старий чоловік, пюзний чоловік, Не пізнаєш його. Він свіже весни, жаркіше літнього дня, Як він молодий і сміливий! Як він любить мене! Як пестила його Я в нічній тиші Як сміялися тоді Ми твоєї сивині! Алеко вновь.просіт Земфіру замовкнути і додає, що зрозумів, її пісню. Земфіра відповідає, що пісня дійсно про нього, і йде. Старий говорить, що це старовинна пісня і що її "співала Маріула (його дружина, мати Земфіри), перед вогнем хитаючи дочка ". Вночі Земфіра будить старого, говорить, що Алеко уві сні ридає, кричить, вимовляє "Земфіра". Старий зауважує: "Тебе він шукає і уві сні: ти для нього дорожче світу". На це Земфіра відповідає, що "його любов поста мені. Мені нудно; серце волі просить ". Земфіра будить Алеко, перериваючи його кошмари. Алеко каже, що йому снилися страшні речі, Земфіра у відповідь радить не вірити "лукавим сновидінь". Алеко. Ах я не вірю нічому: Ні снам, ні солодким запевненнями, Ні навіть серця твоєму. Залишившись наодинці з Алеко, старий запитує: Про що, божевільний молодий, О ніж зітхаєш ти повсякчас? Тут люди вільні, небо ясно, І жінки славляться красою. Не плач: туга тебе погубить. У відповідь на скарги Алеко, що Земфіра його не любить, старий відповідає; Втішаючи, один: вона дитя. Твоє зневіру нерозважливо: Ти любиш болісно і важко, А серце жіноче - жартома. Поглянь: під віддаленим склепінням Гуляє вільна місяць; На всю природу мимохідь Так само сяйво ллє вона. Загляне в хмару будь-яке. Його так пишно осяє-І от - уже перейшла в інше; І то недовго відвідає. Хто місце в небі їй вкаже, промовив: там зупинися. Хто серця юної діви скаже: Люби одне, не зміниться. Втішити. Алеко продовжує журитися, згадувати щасливі хвилини кохання. Старий розповідає йому свою власну історію. Він у молодості любив дівчину, добивався її і, нарешті, "назвав своєю".

Ах, швидко молодість моя Зіркою падучу майнула! Але ти, пора любові, минула Ще швидше: тільки рік Мене любила Маріула. Одного разу поблизу Кагульскіх вод Ми чужий табір зустріли; Цигани ті - свої намети o Розбивши поблизу наших у гори Дві ночі разом ночували. Вони пішли на третю ніч, - І, брося маленьку доньку, Пішла за ними Маріула. - Я мирно спав - зоря блиснула, Прокинувся я, подруги ні! Шукаю, кличу -- пропав і слід - 1 Сумуючи, плакала Земфіра, І я заплакав - з цього часу осоружний мені все діви світу; Між ними ніколи мій погляд Не вибирав собі подруги - І самотні дозвілля Вже ні з ким я не ділив. - Алеко. Та як же ти не поспішив Той час слідом невдячною І хижаків і їй підступної кинджал у серце не встромив? Старик. До чого? Вільні птахи младость; Хто в змозі втримати любов? Черги всім дається радість; Що було, то не буде знову. Алеко. Я не такий. Ні, я не сперечаючись Від прав моїх не відмовлюся! Або хоч мщеіьем наслажусь. О ні! Коли б над безоднею моря Знайшов я сплячого ворога, Клянуся, і тут моя нога Чи не пожаліла б лиходія; Я в хвилі моря, не бліднучи, І беззахисного б штовхнув; Раптовий жах пробудження лютим сміхом дорікнув, І довго мені його падіння Смешон і солодкою був би гул. Земфіра на побачення з молодим циганом. Вона поспішає додому, тому що її чоловік "ревнивий і зол". Циган не відпускає, нарешті, Земфіра виривається, пообіцявши, що прийде наступної ночі. Вночі Алеко прокидається і, не знайшовши поруч Земфіри, йде по сліду і натикається на закоханих. Земфіра кричить цигана, щоб він біг, за Алеко встромляє в нього ніж зі словами, звернених до Земфірі: "Тепер дихай його любов'ю". Земфіра. Ні, годі, не боюся тебе! - Твої погрози зневажаю, Твоє вбивство проклинаю ... Алеко. Помри ж і ти! (Вражає її.) Земфіра. Умру любя. Настає ранок. Алеко сидить на камені перед простертими трупами. Прокинулися цигани оточують його. Потім піднімають мертвих, риють могили і ховають їх. Алеко у відчаї падає і лежить на землі. Тоді старий, наближаючись, річок: "Залиш нас, горда людина. Ми дики, нема в нас законів. Ми не мучить, не стратимо - Не потрібно крові нам і стогонів - Але жити з вбивцею не хочемо ... Ти не народжений для дикої частки, Ти для себе лише хочеш волі; Жахливий нам буде твій голос - Ми боязкі і добрі душею, Ти злий і сміливий - залиш ж нас, Прости, хай буде мир з тобою ". Цигани йдуть.

Епілог Чарівної силою співи У туманною пам'яті моїй Так пожвавлюються бачення Те світлих, то сумних днів. У країні, де довго, довго лайки Жахливий гул НЕ замовкав, Де наказові межі Стамбулу російська вказав, Де старий наш орел двоголовий Ще шумить минулого славою, Зустрічав я серед степів Над рубежами стародавніх станів Вози мирні Циганов, Смиренно вольності дітей. За їх ледачими юрбами У пустелях часто я блукав, Просту їжу їх ділив І засипав перед їх вогнями. У походах повільних любив Їх пісень радісні гули - І довго милою Маріули Я имя ніжне твердив. Але щастя немає і в вас, Природи бідні сини! .. І під надраїли шатрами Живуть болісні сни. І ваші сіни кочові В пустелях не врятувалися від бід, І всюди фатальні пристрасті, І від доль захисту немає.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://ilib.ru/