Лермонтов: Герой нашого часу

Передмова

Про героя: публіка сприйняла його з роздратуванням. Одні тому, що їм у приклад ставлять настільки аморального людини, інші тому, що автор нібито намалював свій не дуже привабливий портрет. Герой нашого часу - портрет, але не одного людини, а портрет, складений з вад всього нашого часу. Завдання письменника - вказати хворобу, а як її вилікувати - бог знає.

Бела

Оповідання ведеться від імені автора. Автор їде на перекладних з Тіфліса. В дорозі знайомиться з штабс-капітаном Максимом Максимовичем. Зупиняються на нічліг в аулі. За розмовою Максим Максимович розповідає авторові про Печоріна.

Печорин приїхав у фортецю за Терек служити. Характер суперечливий, загадковий ( «в дощик, в холод цілий день на j полювання; все іззябнут, втомляться - а йому нічого. А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що застудився, ставень стукне, він здригнеться і зблідне, а при мені ходив на кабана один | на один ...»)

По сусідству з фортецею жив місцевий князь. Його син років п'ятнадцяти, Азамат, унадився їздити в фортецю. Азамат був дуже гарячого вдачі, незважаючи на вік, і багато його спеціально дратували. Одного разу старий князь запросив до себе Печоріна і Максим Максимович на весілля: видавав заміж старшу дочку. Па весіллі Печорин побачив молодшу дочку князя - Белу і вона йому сподобалася. На весіллі був присутній і Казбич (який, як говорили, займався не зовсім чистими справами: ходив з абреки за Терек, крав худобу і т. п. - було багато підозр). У Казбич був кінь Карагез, надзвичайної краси. З-за коня Казбич багато заздрили і не раз намагалися вкрасти.

Максим Максимович виходить в повітря і випадково чує розмову між Казбич і Азаматрм, Азамат хвалить коня, Казбич у відповідь розповідає, як кінь врятував йому життя, коли він тікав від козаків. Азамат каже, що зробить все, що Казбич захоче, за його коня. Пропонує навіть вкрасти для нього свою сестру Белу. Казбич відмовляється, хоча Бела йому подобається, кепкує з Азаматом. Азамат злиться, виникає сутичка. Азмат кричить, що Казбич хотів його зарізати. Піднімається шум, Казбич підхоплюється на коня і тікає. Максим Максимович і Печорин повертаються. Максим Максимович розповідає Печоріна про підслуханої розмови. Печорин починає дражнити Азамата, під час його візитів спеціально заводячи розмову про коня Казбич, доводить хлопчика до нестями. Потім домовляється, щоб Азамат в обмін на коня віддав йому свою сестру Белу. Увечері Азамат привозить сестру. На Наступного дня вранці приїжджає Казбич, приводить десять баранів на продаж. Поки він сидить в будинку, Азамат підхоплюється на коня і ховається. Казбич, вбитий горем, пролежав на дорозі майже добу, потім дізнався ім'я викрадача і відправився в аул, щоб помститися. Максим Максимович намагається усовістити Печоріна, але марно ( «Що я можу з собою вдіяти, коли вона мені подобається? "). Печорин щодня робить Беле подарунки, говорить, що любить, але марно. Максим Максимович жартує над Печоріним, той пропонує парі, що через тиждень Бела буде його. Накупив нових подарунків, але й це не допомогло. Тоді Печорин робить вигляд, що їде назавжди. Бела кидається йому на шию, зізнається, що теж кохає його. Казбич тим часом вбиває батька Бели, щоб помститися за вкраденого коня.

На ранок автор і Максим Максимович рушають в дорогу. Слід опис кавказької природи, дикою, вольній, буйною. Максим Максимович розповідає трагічне закінчення історії.

Максим Максимович звик до Беле, як до дочки. Вони довго приховували від неї смерть батька, потім сказали. Вона «два дні плакала, а потім забула». Тим часом Печорин все частіше починає надовго відлучатися з фортеці (на полювання). Бела страждає від цього. Гуляючи вздовж кріпосної стіни, Максим Максимович і Бела бачать Казбич. Коли повертається Печорин, Максим Максимович розповідає йому про це. Печорин говорить, що треба бути обережніше і забороняє Беле виходити з фортеці. Максим Максимович дорікає Печоріна, що він охолов до Беле. Печорин відповідає, що у нього нещасний характер - сам нещасний і приносить нещастя іншим. В молодості він «Насолоджувався задоволеннями, які можна дістати за гроші», і вони йому остогидли, потрапив у вищий світ, і він також йому набрид, «любов світських красунь розпалює самолюбство і уяву, але серце залишала порожнім ». Печорин став вчитися, але і до наук скоро охолов, тому що зрозумів, що «ні слава, ні щастя анітрохи від них не залежать. Щоб досягти успіху, треба бути лише спритним ». Тоді йому стало нудно. Поїхав на Кавказ, а й до свисту куль через місяць звик. Коли він побачив Белу, йому «здалося, що це ангел». Але потім він зрозумів, що «любов дикунки трохи краще кохання знатної пані. Невігластво і простосердечіе однієї так само набридають, як і кокетування інший ».

Скоро Печорин і Максим Максимович виїжджають на полювання на кабана. Повертаючись, чують постріл. Казбич пробрався до фортеці і викрав Белу. Переслідування. Казбич, розуміючи, що на пораненої коні йому не втекти, ранить Белу кинджалом. Через 2 дні Бела померла. Вона дуже мучилася, кликала Печоріна, просила, щоб перед смертю він її поцілував, шкодувала, що на тім світі вони не будуть разом, тому що вони різної віри. Максим Максимович любив її як дочку, але вона жодного разу не згадала про нього перед смертю ( «Та й хто я такий, щоб про мене перед смертю згадувати?»). Після смерті Бели Максим Максимович і Печорин виходять на фортечний вал. Максим Максимович намагається втішити Печоріна, той несподівано у відповідь сміється. Белу поховали. Печерина був довго нездужає, а невдовзі його перевели до Грузії.

Максим Максимович

Автор і Максим Максимович розлучаються, але потім знову зустрічаються на заїзді. Сидять разом за самоваром. Приїжджає ще одна коляска. Автор і Максим Максимович розпитують лакея, той каже, що коляска належить Печоріна і що Печорин залишився вечеряти у місцевого полковника. Максим Максимович говорить лакея, щоб той пішов до свого господаря і передав, що тут Максим Максимович. Лакей йде. Максим Максимович чекає Печоріна у воріт, але Печорин не з'являється. На Наступного ранку Максим Максимович йде до коменданта, кажучи автору, щоб послав за ним, якщо прийде Печорин. Печорин з'являється разом з полковником, і автор посилає за Максим Максимович. Портрет Печоріна очима автора: стрункий, середнього зросту, міцний, сліпучо-чиста білизна, худі пальці, хода недбало і лінива, але не розмахує руками, що говорить про скритності характеру. З першого погляду - не більше двадцяти трьох років, потім - все тридцять. У посмішці щось дитяче, волосся світле, а брови і вуса темні, що свідчить про породу. Очі його не сміються, коли він сміється. Погляд «Залишав неприємне враження зухвалого питання і коли б не був байдужим і холодним, міг би здаватися зухвалим ». Печорин собрірается в дорогу-вже заклали коней. Автор гов.оріт, щоб Печорин почекав, тому що я незабаром повинен прийти Максим Максимович. Печорин: «Ах, так, мені повідомили вчора». Прибігає захеканий Максим Мак-рімич. Хоче кинутися на шию Печоріна, але той «холодно, хоча і з приємною усмішкою »простягає йому руку. На прохання залишитися відповідає, що йому пора, що він їде до Персії. На питання, чим займався весь цей час, відповідає: «Нудьгував». На нагадування про Беле нарочито позіхає. Їде. Максим Максимович наостанок запитує, що робити з «паперами» Печоріна, які залишилися у нього. «Що хочете», - відповідає Печорин. Максим Максимович роздратований таким прийомом. Автор запитує, що Максим Максимович збирається робити з паперами. Максим Максимович: «Патронів нароблю». Автор: «Віддайте мені». Максим Максимович віддає. Автор збирається в дорогу, Максим Максимович з ним сухо прощається, кажучи, що ще не був у коменданта, тобто раніше він до коменданта не ходив, а, судячи з усього, шукав Печоріна.

***

Автор повідомляє, що Печорин помер на шляху з Персії. Отже, публікація журналу не може викликати перешкод морального спрямування. Причини публікації: «Перечитуючи ці записки, я переконався в щирості того, хто так нещадно виставляв назовні власні слабкості й вади. Історія душі людської, хоча б найдрібнішою душі, чи не цікавіше і не корисніше історії цілого народу, особливо коли вона - наслідок спостережень розуму зрілого над самим собою і коли вона писана без марнославною бажання порушити участь чи здивування. Отже, одне бажання користі надрукувати змусило мене уривки з журналу, що дістався мені випадково ... Я помістив в цій книзі тільки те, що відносилося до перебування Печоріна на Кавказі ... Можливо, деякі читачі захочуть дізнатися моя думка про характер Печоріна. Моя відповідь - заголовок цієї книги ».

Тамань

Розповідь ведеться від першої особи (Печорин).

Печорин приїжджає в Тамань на перекладних пізно вночі. Казенної квартири не виявляється, і Печоріна відводять до хати на самий берег моря. У хаті - сліпий хлопчик, сирота. За словами сліпого, господиня померла, а її дочка «утікла за море з кримським татарином, човнярем з Керчі ». Печорин лягає, через годину зауважує, що сліпий, взявши якийсь вузол, крадеться на берег моря, Печорін стежить за ним. На березі до сліпого підходить дівчина і каже, що «сьогодні сильна буря» і що Янко не буде. Але сліпий відповідає, що Янко сміливий і обов'язково припливе. Дійсно, через деякий час припливає човен, навантажена до відмови. У ній людина в татарської баранячої шапці. Печорин повертається додому. Вранці йде дізнатися про від'їзд в Геленджик, але комендант через відсутність судів обіцяє лише «Дня через три». Коли Печорин приходить до хати, денщик каже, що прийшла стара, а з нею дівчина. Печорин йде до хати, вистачає сліпого за вухо: «Куди волочився вночі з вузлом? »Але сліпий не зізнається. Потім Печорин чує пісню, яку співає дівчина (саме цю дівчину Печорин бачив минулої ночі на березі). Печорин описує дівчину, її вільний, веселу вдачу. Девушка заграє з ним. Увечері Печорин зупиняє її в дверях і намагається розпитати про те, хто вона, як її звати. Дівчина відповідає іронічно, нічого не повідомляючи. Тоді Печорин каже, що знає про її нічному поході на берег. Девушка сміється: «Багато бачили, та мало знаєте, а що знаєте, так тримайте під замочком! »Печорин загрожує донести коменданту, хоча і не всерйоз. Через деякий час дівчина приходить в кімнату до Печоріна, сідає навпроти, починає на нього дивитися, потім цілує і призначає вночі на березі побачення. Години через дві Печорин бере з собою пістолет, попереджає козака ( «Якщо вистрелю з пістолета, то біжи на берег ») і йде до моря. Дівчина чекає Печоріна. Вона веде його до човна, до води. Вони сідають у човен, відпливають від берега. Дівчина обіймає Печоріна, каже, що любить його, а тим часом витягує у , Нього пістолет і викидає у воду. Намагається втопити (Печорин: «Ми від берега близько 50 сажнів, а я плавати не вмію »). Сутичка (дівчина: «Ти бачив, ти донесеш »). Печорин скидає дівчину за борт, гребе до берега, забирається на скеля. Звідти бачить, як на берег вилазить дівчина, а скоро припливає човен з Янко. Вони розмовляють (дівчина: «Янко, все пропало!"). Через кілька хвилин приходить сліпий з мішком. Дівчина і татарин повідомляють йому, що їдуть. Сліпий: «А я?» «На що мені тебе?»-Була відповідь. Татарин кидає сліпому пару монет «на пряники ». Сліпий не піднімає. Човен пливе, сліпий ридає. Печорин: «І навіщо було долі кинуть мене в мирний коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий в гладкий джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледве сам не пішов на дно ». Повернувшись, Печорін виявляє, що в мішку сліпий відніс на берег його речі - скриньку, шашку зі срібною оправою, дагестанський кинджал - подарунок одного. «Чи не смішно було б скаржитися начальству, що сліпий хлопчик мене обікрав, а вісімнадцяти річна дівчина ледь-ледь не втопила? » Вранці Печорин їде в Геленджик. «Що сталося з бабою і з бідним сліпим -- не знаю. Та й яке діло мені до радощів і лих людських, мені, мандрівному офіцеру, та ще й з подорожньої по казенної потреби ». 2

Княжна Мері

Повість написана у формі щоденника.

Печорин приїжджає в Пятигорськ. Слід опис нудьгуючих людей (батьків сімейств, панянок та ін.), які приїхали на води. Печорин йде до джерела, зустрічає Грушницького, з яким познайомився в діючому загоні. Грушницького - франт, «Говорить скоро і химерно», намагається при кожному зручному випадку «виробити ефект », не слухає співрозмовника, зайнятий тільки собою. «Грушницького славиться відмінним сміливців ... Він махає шашкою, кричить і кидається вперед, /? Ажмуря очі », носить просту солдатську шинель. Грушницького розповідає Печоріна про «Водяному суспільстві», додаючи, що єдині цікаві люди тут - княгиня Ліговська з дочкою Мері, але він з ними не знайомий. У цей момент Ліговскій проходять мимо. Мері надзвичайно хороша і одягнена зі смаком. У неї «оксамитові очі », довгі вії. Печорин стає свідком цікавої сцени: Грушницького випускає з рук на пісок склянку, з якої пив мінеральну воду, і не може нахилитися, щоб підняти його: заважає поранена нога. Мері піднімає склянку і подає його Грушницького «з рухам тіла, сповненим невимовної краса». Грушницького тлумачить цей вчинок як знак особливої прихильності, але Печорин скептично осаджує його, хоча в глибині душі трохи заздрить Грушницького.

На Печоріна приходить російський лікар на прізвище Вернер, «скептик і матеріаліст», але в душі поет. Він негарний (одна нога коротша інший, невисокий, велика голова). Вернер і Печорин розуміють один одного з півслова. Вернер розповідає, що княгиня пам'ятає Печоріна по Петербургу, а княжна цікавиться Груш-ницький, впевнена, що він розжалуваний у солдати за дуель. До Литовським приїхала лікуватися родичка, опис якої відповідає зовнішності Віри, жінки, яку Печорин колись любив.

Після обіду Печорин йде на бульвар. Натовп молоді навколиш-ет Ліговскій. Печорин бачить знайомих офіцерів, починає їм розповідати анекдоти і мало-помалу переманює в своє коло всю публіку. Княжна залишається без суспільства залицяльників, сердиться на Печоріна. У наступні дні Печорин продовжує вести себе в тому ж дусі, навіть перекуповує перський килим, який збирався купити Мері. Грушницького усіма способами намагається познайомитися з княжною і сподобатися їй, а Печорин зовсім не прагне до цього і запевняє Грушницького, що у Мері на Грушницького не може бути серйозних планів: вона буде довго морочити йому голову, а заміж вийде за багатого виродка, запевняючи при цьому Грушницького, що як і раніше любить тільки його. Грушницького закоханий без пам'яті і втрачає залишки обережності. Печорин дозволяє Грушницького набридати княжни, знаючи, що своєю поведінкою він рано чи пізно їй набридне. Грушницького навіть купив обручку і вигравіював на ньому ім'я Мері.

Біля криниці (джерела) Печорин зустрічає Віру. Вона вдруге заміжня за багатим кульгавим дідусем, далеким родичем Ліговскій. Віра «його поважає, як батька, - і буде обманювати, як чоловіка ». Печорин вирішує для відводу очей «волочитися за Мері », щоб мати можливість зустрічатися з Вірою в будинку Ліговскій. Розлучившись з Вірою, Печорін скаче в гори, по дорозі йому попадається гучна кавалькада вершників, попереду якої їдуть Грушницького і Мері. Грушницького справляє на княжну враження романтичного героя, який трагічно розмірковуючи про своє майбутнє. Печорин вирішує познайомитися з Мері і закохати її в себе, коли Грушницького їй остаточно набридне.

На балу у ресторації Печорин вальсує з Мері, просить у неї прощення за своє минуле поведінку. Рятує її від докучань п'яного «пана у фраку». Первісна неприязнь Мері до Печоріна змінюється прихильністю. Як би ненароком Печорин повідомляє княжни, що Грушницького зовсім не «романтичний герой », а простий юнкер.

Печорин запрошено в гості до Ліговскій. Протягом усього вечора говорить в основному з Вірою, Мері приділяє мало уваги, не слухає її співу. Та намагається вколоти його самолюбство, любезнічая з Грушницького, але Печорин вже розуміє, що його план почав здійснюватися: дуже скоро княжна полюбить його, і йому залишилося тільки точно розрахувати деталі. Грушницького ж упевнений, що Мері в захопленні від нього, і веде себе дуже нерозумно. Насправді він уже смертельно набрид княжною. Печорин цілком віддає собі звіт в тому, що Мері йому не потрібна, що він завойовує її тільки для того, щоб відчути свою владу над нею, що на щирі чувст ва він не здатний, що, зірвавши «прекрасна квітка молодий, ледве розпустилася душі»,подихає його ароматом і викине.

Грушницького проведений в офіцери. Він щасливий і розраховує провести на Мері враження новими еполетами, хоча доктор Вернер запевняє його, що, змінивши солдатську шинель на офіцерський мундир, він перестане бути винятком і загубитися в натовпі шанувальників княжни.

Увечері, на прогулянці в провалі, Печорін багато жартував на рахунок знайомих. Мері лякається його сарказму і просить не зневажали на її адресу, краще вже відразу вбити її. Печорин говорить, що йому з дитинства приписували нахили, яких у нього не було. «Я був скромний - мене звинувачували у хитрощах: я став скритний. Я глибоко відчував добро і зло, і ніхто мене не пестив, всі ображали: я став злопам'ятний; я був похмурий, - інші діти веселі й балакучі, я відчував себе вище за них, - мене ставили нижче. Я став заздрісний. Я був готог любити весь світ, - мене ніхто не зрозумів: і я навчився ненавидіти ». Княжна зізнається, що ніколи раніше не любила, після ^ споведі Печоріна звинувачує себе в холодність по відношенню до нього. Печоріна нудно: всі етапи жіночої любові він давно знає напам'ять.

Мері повіряє Вірі свої сердечні таємниці, та мучиться ревнощами. Печорин заспокоює її, обіцяє поїхати слідом за Вірою та її чоловіком у Кисловодськ.

Грушницького одягається в новий мундир. Неймовірно расфранченний, який пахне помадою і духами, відправляється до Мері. Княжна відкидає його. Проти Печоріна складається ворожа «ватага» на чолі з Грушницького, який розпускає по місту чутки, що Печорин одружується на Мері. Печорин їде до Кисловодська, часто бачиться з Вірою. Слід романтичне опис околиць Кисловодська і міркування Печоріна про жіночу логіку (тобто відсутність логіки). Сам Печорин жінок не боїться, тому що «осягнув їх дрібні слабкості».

Ліговскій теж приїжджають в Кисловодськ. На верхової прогул-_ ке при переїзді вбрід гірської річки княжні стає погано. Підтримуючи її, Печорін її обіймає і цілує. Мері: «Ви мене або нехтуєте або дуже любите». Зізнається йому в любові. Печорин холодно реагує на це.

Чоловіків Печорин дратує тим, що тримається великі речі, і вони вирішують його провчити -- Грушницького викличе Печоріна на дуель, а драгунський капітан, який буде секундантом, береться все влаштувати так, що пістолети будуть не заряджені. Печорин випадково чує їхню розмову і вирішує помститися Грушницького. Вранці княжна Мері знову зізнається йому в любові і запевняє, що переконає рідних не чинити їм перешкод. Печорин відповідає, що не любить її. Він знає, що здатен на багато чого заради жінки, крім одруження (у дитинстві ворожка передбачила йому смерть від злої дружини).

У Кисловодськ приїжджає фокусник, всі «водяне суспільство» вирушає на виставу, Печорин проводить вечір і ніч у Віри, яка живе в одному будинку з Ліговскій, поверхом вище. Йдучи, Печорин заглядає у вікно Мері, його хапають Грушницького і драгунський капітан, чекати в засідці біля плоту. Печорин виривається і тікає додому. Наступного ранку спочатку проходить чутка про нічний напад черкесів на будинок Ліговскій, а потім Грушницького прилюдно звинувачує Печоріна у тому, що той вночі був у Мері. Печорин викликає Грушницького на дуель. Вернер, секундант Печоріна, з повним на те підставою підозрює, що буде тільки заряджений пістолет Грушницького. Печорин вирішує грати до кінця. У ніч перед дуеллю розмірковує про смерті - йому не шкода помирати, йому нудно жити. «Навіщо я жив? Для якої мети я народився? .. А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моїй сили неосяжні ... Моя любов нікому не принесла щастя ... і, може бути, я завтра помру! .. І не залишиться на землі ні одного істоти, яка зрозуміла б мене абсолютно ... Одні скажуть: він був добрий хлопчина, інші - мерзотник. І те, і інше буде хибно »! Вранці перед дуеллю запевняє доктора, що готовий до смерті: «Думаючи про близьку і можливої смерті, я думаю про одне себе ... З життєвої бурі я виніс лише кілька ідей - і жодного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою, в мені два людини: один живе в повному розумінні цього слова, інший мислить і судить його ».

Печорин пропонує Грушницького стрілятися на високій скелі: той, хто буде поранений, впаде вниз, доктор вийме кулю, і все вирішать, ніби людина просто впав і розбився. Грушницького, Печорін і секунданти піднімаються на вершину гори. Слід опис чудового пейзажу, кавказької дикої природи, чиє велич протиставляється суєтності а гидоту світу людей. Вернер благає Печоріна сказати Грушницького і драгунському капітану, що він знає про їх задум, але Печорин відмовляється і забороняє це робити лікаря, сподіваючись, що * Грушницького не зможе здійснити підлість і ще одумається. Жереб стріляти першою випадає Грушницького. Грушницького легко ранить Печоріна ( «куля подряпав мені коліно»). Печорин вимагає, щоб Вернер перезарядив його пістолет, хоча драгунський капітан намагається перешкодити цьому. Коли з'ясовується, що пістолет і справді не був заряджений і самолюбство Печоріна було задоволено, він пропонує Грушницького відмовитися від своєї наклепів і обіцяє все пробачити. У відповідь Грушницького істерично кричить: «Стріляйте! .. Я себе зневажаю, а вас ненавиджу! Якщо ви мене не заб'єте, я вас зарежу вночі з-за рогу! Нам на землі удвох немає місця! .. »Печорин с, треляет і вбиває Грушницького. Повернувшись додому, Печорін отримує дві записки - від Вернера (все залагоджено) і від Віри, яка зізналася чоловікові, що любить Печоріна, і тепер їде назавжди. Печорин скаче їй услід, заганяє коня до смерті, але не наздоганяє карету. Повертається до Кисловодська. Вернер попереджає його, що в місті здогадуються про дуелі. Вони холодно прощаються з Печоріним, щоб у майбутньому, можливо, більше не зустрітися. На другий день Печорин отримує нове призначення, заходить до княгині Ліговскій попрощатися, та пропонує йому одружуватися на Мері, тому що та його любить. Печорин просить дозволу поговорити з Мері сам на сам, каже, що сміявся над нею і просить вивести мати з омани на його рахунок ( «Ще хвилина, і я.упал б до ніг її», але «Як я не шукав у грудях моєї хоч іскри любові до милої Мері, але мої старання були марні »). Мері: «Я вас ненавиджу. Печорин дякує її і йде. «Я як матрос, народжений і що виріс на палубі розбійницького брига: його душа зжився з бурями і битвами, і, викинутий на берег, він сумує і тужить, як не мані його тіниста гай, як ні світи йому мирне сонце ».

Фаталіст

У козачої станиці після карткової гри офіцери міркують про мусульманське повір'я, що доля людини написана на небесах. Поручик Вулич, серб, (хоробрий, скритий, строгий, що зазнає тільки пристрасть до гри - навіть під час бою одного разу грав і віддав програні гроші), пропонує випробувати, чи може людина заздалегідь знати про свою смерть. Печорин стверджує (на пари), що приречення немає. Вулич приставляє пістолет до скроні (невідомо, заряджений він чи ні) - осічка. Але з наступним пострілом в повітря з'ясовується, що пістолет був заряджений. На обличчі Вулич - відбиток швидкої смерті. Печорин: «Ви нині помрете». Печорин повертається додому. Треба опис природи: «Місяць, повний і червоний, як заграва пожежі, починав показуватися з-за зубчастого горизонту будинків; зірки спокійно сяяли на темно-синьому зводі, і мені стало смішно, коли я згадав, що були колись люди премудрі, думали, що світила небесні беруть участь у наших нікчемних суперечках за клаптик землі або за які-небудь вигадані права! .. І що ж? Ці лампади, запалені, на їхню думку, тільки для того, щоб висвітлювати їх битви та урочистості, горять з колишнім блиском, а їх пристрасті і надії давно згасли разом з ними ... »Печорин бачить на дорозі свиню, розрубана навпіл п'яним козаком, якого ловлять товариші. Вночі Печоріна будять: козак зарубав Вулич, останні слова якого були: «Він має рацію». Вбивця замкнувся у порожній хаті на околиці станиці. Ніхто не може виманити його звідти. Печорин вирішує взяти його живим (випробувати долю, як Вулич). Осавул відволікає козака, Печорін стрибає в будинок через вікно, козак стріляє, але промахується. «Я люблю сумніватися в усьому: це розташування розуму не заважає рішучості характеру - навпаки, що до мене стосується, то я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що мене очікує ».

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://ilib.ru/