Джордж Гордон Байрон. Манфред

стала вже дебютом Байрона-драматурга філософська трагедія «Манфред», мабуть, найбільш глибокий і значущий (поряд з містерією «Каїн», 1821) з творів поета в діалогічному жанрі, не без підстав вважається апофеозом байронівського песимізму. Боляче пережитий письменником розлад з британським суспільством, в Зрештою який спонукав його до добровільного вигнання, невідворотно поглиблює кризу в особистих стосунках, в якому він сам іноді схильний був вбачати щось фатально зумовлене, - все це наклало незгладимий відбиток «світової скорботи» на драматичну поему (скептично ставився до досягнень сучасного йому англійського театру, Байрон не раз підкреслював, що писав її для читання), в якій найбільш гострі з сучасників - не виключаючи і самого великого німця - угледіли романтичний аналог гетівського «Фауста».

Ніколи ще непередбачуваний автор «Чайльд Гарольда», «гяура» і «єврейських мелодій» не був такий похмуро-величний, так «кос-мічен» у своєму презирство до обивательському спадком своїм більшості, і в той же час таким нещадним до небагатьох обраним, чия неприборканості духу і вічне іскательство прирікали їх на довічне самотність; ніколи ще його образи так не були схожі своєю відчуженої масштабністю на захмарні понад хмари і недоступні хребти Бернських Альп, на тлі яких створювався «Манфред» і на тлі яких розгортається його дію. Точніше, фінал надзвичайно широко накиданий конфлікту, бо в драматичною поемою, яка охоплює, по суті, останню добу існування головного героя (хронологічно воно «зависає» десь між XV і XVIII століттями), важливіше, ніж де-небудь ще у Байрона, роль передісторії і підтексту. Для автора - а, отже, і для його аудиторії - монументальна фігура Манфреда, його ловлення вітру і незламного богоборство, його відчайдушна гординя і настільки ж неісцелімая душевний біль стали логічним підсумком цілої галереї доль романтичних бунтарів, викликаних до життя палкою фантазією поета.

Поема відкривається, як і гетевський «Фауст», підведенням попередніх - і невтішних - підсумків довгої і бурхливо прожитого життя, тільки не перед обличчям насувається кончини, а перед обличчям безпросвітно смутного, не освяченого високою метою і нескінченно самотнього існування. «Науки, філософію, все таємниці/Чудесного і всю земну мудрість -/Я все пізнав, і все збагнув мій розум:/Що користі в тому? »- розмірковує зневірений в цінностях інтелекту анахорет-чорнокнижник, що лякає слуг і простолюдинів своїм відлюдним чином життя. Єдине, чого ще жадає втомлений шукати і розчаровуватися гордий феодал і наділений таємничим знанням позамежного відлюдник, - це кінця, забуття. Втративши надію знайти його, він викликає духів різних стихій: ефіру, гір, морів, і земних глибин, вітрів і бурь, темряви і ночі - і просить подарувати йому забуття. «Забуття не знати безсмертним», - відповідає один з духів; вони безсилі. Тоді Манфред просить одного з них, безтілесних, прийняти той зримий образ, «якою йому пристойніше». І сьомий дух - дух Долі - з'являється йому в вигляді прекрасної жінки. Довідатися дорогу риси навіки втраченої коханої, Манфред падає без почуттів.

Самотньо яка мандрує по гірських скелі в околицях найвищої гори Юнгфрау, з якою пов'язано безліч зловісних повір'їв, його зустрічає мисливець за газелями -- зустрічає в мить, коли Манфред, засуджений до вічного животіння, марно намагається покінчити самогубством, кинувшись зі скелі. Вони вступають в розмову; мисливець приводить його в свою хатину. Але гість похмурий і неговіркий, і його співбесідник скоро розуміє, що недуга Манфреда, його жага смерті - аж ніяк не фізичного властивості. Той не заперечує: «Ти думаєш, що наше життя залежить/Від часу? Швидше - від нас самих,/Життя для мене - безмежна пустеля, / Безплідною і дике узбережжя,/Де тільки хвилі стогнуть ... »

Йдучи, він забирає із собою джерело мучить його невгамовним борошна. Тільки феї Альп -- однією з сонму «володарів незримих», чий сліпучий образ йому вдається викликати закляттям, стоячи над водоспадом у альпійської долині, може він повірити свою сумну сповідь ...

З юності цурався людей, він шукав угамування в природі, «у боротьбі з хвилями гучних гірських річок/Іль з шаленим прибоєм океану »; Зваблена духом відкриття, він проник в заповітні таємниці, «що знали тільки в давнину». У всеозброєнні езотеричних знань він зумів проникнути в секрети невидимих світів і знайшов влада над духами. Але всі ці духовні скарби - ніщо без єдиною соратниці, хто поділяв його праці та пильнування безсонні, - Астарти, подруги, любимої ним і ним же погубленої. Мріючи хоч на мить знову побачитися з коханої, він просить фею Альп про допомогу.

«Фея. Над мертвими безсила я, але якщо/Ти поклянешся мені в покорі ... »Але на це Манфред, ніколи ні перед ким не схиляє голову, не здатний. Фея зникає. А він - Зваблена сміливих задумів, продовжує свої блукання гірським висям і захмарним палацу, де мешкають володарі незримого.

Ненадовго ми втрачаємо Манфреда з уваги, але зате стаємо свідками зустрічі на вершині гори Юнгфрау трьох парок, які готуються стати перед царем усіх духів Аріманом. Три стародавні божества, що керують життям смертних, під пером Байрона разюче нагадують трьох відьом у шекспірівському «Макбеті», і в тому, що вони розповідають один одному про власний промисел, чуються не дуже типові для філософських творів Байрона ноти уїдливим сатири. Так, один з них «... одружувала дурнів,/відбудуєш занепалі престоли/І зміцнювала близькі до падіння <...>/<...> перетворювала/У безумців мудрих, дурних - у мудреців,/У оракулів, щоб люди схилялися/Пред владою їх і щоб ніхто зі смертних / Чи не смів вирішувати долю своїх владик/І тлумачити пихато про свободу ... »Разом з що з'явилася Немезидою, богинею відплати, вони направляються в чертог Арімана, де верховний правитель духів сидить на троні - вогняному кулі.

Хвала повелителеві незримих перериває несподівано з'являється Манфред. Духи закликають його простягти в поросі перед верховним владикою, але марно: Манфред непокірний.

Дисонанс в загальне обурення вносить перша з парок, яка заявляє, що цей зухвалий смертний не схожий ні з ким із свого презренного племені: «Його страждання / Безсмертні, як і наші; знання, воля/І влада його, оскільки є сумісним/Всі це з тлінні прахом, такі,/Що прах йому дивится; він прагнув/Душею геть від світу і постігнул/Те, що лише ми, безсмертні, збагнули:/Що в знанні немає щастя, що наука -/Обмін одних незнаний на інші ». Манфред просить Немезіда викликати з небуття «в землі непохованими - Астарту».

Привид з'являється, але навіть всесильному Аріману не дано змусити бачення заговорити. І тільки у відповідь на пристрасний, напівбожевільним монолог-заклик Манфреда відгукується, вимовляючи її ім'я. А потім додає: «зранку ти покинеш землю». І розчиняється в ефірі.

В передзахідних час у старовинному замку, де мешкає нелюдимий граф-чорнокнижник, з'являється абат святого Моріса. Стривожений тими, що повзуть по окрузі чутками про дивних і нечестивих заняттях, яким віддається господар замку, він вважає своїм обов'язком закликати його «очиститися від скверни покаянням/І примиритися з церквою і небом ». «Занадто пізно», - чує він лаконічну відповідь. Йому, Манфреду, не місце у церковному приході, як і серед будь-якої юрби: «Я приборкати себе не міг, а хто хоче/наказувати, той повинен бути рабом;/Хто хоче, щоб нікчемність визнало/Його своїм володарем, той повинен/Вміти перед нікчемою миритися,/Всюди проникати і встигати/І бути ходячою брехнею. Я зі стадом/заважати не хотів, хоча б міг/Бути ватажком. Лев самотній - я теж ». Обірвавши розмову, він поспішає усамітнитися, щоб ще раз насолодитися таким видовищем заходу сонця - останнього в його житті.

А тим часом слуги, робеющіе перед дивним паном, згадують інші дні: коли поруч з безстрашний шукачем істин була Астарта - «єдине в світі істота,/Яке любив він, що, звичайно,/Спорідненість не пояснювалося ... »Їх розмову перериває абат, що вимагає, щоб його терміново провели до Манфреду.

Між тим Манфред на самоті спокійно чекає фатального миті. Увірвалися до кімнати абат відчуває присутність могутньої нечистої сили. Він намагається заклять парфумів, але марно. «Дух. <...> Настав час, смертний,/Смирись. Манфред. Я знав і знаю, що настав./Але не тобі, рабу, віддам я душу./Геть від мене! Умру, як жив, - один ». Гордий дух Манфреда, не схиляється перед владою будь-якого авторитету, залишається незломлена. І якщо фінал п'єси Байрона сюжетно дійсно нагадує фінал гетівського «Фауста», то не можна не помітити і суттєвої різниці між двома великими творами: за душу Фауста ведуть боротьбу ангели і Мефістофель, душу ж байронівського богоборця обороняє від сонму незримих сам Манфред ( «Безсмертний дух сам суд собі творить/За добрі і лихі думки »).

«Старий! Повір, смерть зовсім не страшна! »- Кидає він на прощання абату.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://briefly.ru/