Генрі Міллер. Тропік Рака h2>
Досвідченим
полем, на якому розгортається парадоксальне і суперечливе протягом однієї
людського життя - життя незаможного американця у Парижі рубежу 1920-1930-х
рр.., - стає, по суті, вся охоплена смертельним кризою західна
цивілізація XX століття. p>
З
Генрі, героєм книги, ми вперше стикаємося в дешевих меблірашках на
Монпарнас під кінець другого року його життя в Європі, куди його привело непереборне
відраза до регламентованих-діловому, просякнута духом безкрилого
практицизму і наживи способу життя співвітчизників. Не зумівши прижитися в
дрібнобуржуазної колі бруклінський іммігрантів, з родини яких він родом, «Джо»
(як називають його деякі з теперішніх приятелів) став добровільним вигнанцем з
свого загрузнуло в матеріальних турботах вітчизни. З Америкою його пов'язує
лише пам'ять про що повернулася на батьківщину колишній дружині Моне та постійна думка про
грошові перекази з-за океану, який ось-ось має прийти на його ім'я. До
пори ділив дах з перебиваються випадковими приробітки
літератором-емігрантом Борисом, він постійно одержимий думкою про те, як добути
грошей на їжу, і ще - спорадично накочуються нападами еротичного
потягу, від часу до часу втамовує за допомогою жриць найдавнішої професії,
якими кишать вулиці і провулки богемних кварталів французької столиці. p>
Герой-оповідач
- Типове «перекотиполе»; з незліченних життєвих труднощів, що складаються
в ланцюг осколків-фрагментів, його незмінно виручає інтуїтивний здоровий глузд і
приправлена порядної дозою цинізму незнищенна тяга до життя. Він анітрохи не
лукавить, признався сам собі: «Я здоровий. Невиліковно здоровий. Ні печалі, ні
жалю. Ні минулого, ні майбутнього. Для мене досить і сьогодення ». P>
Париж,
«Точно величезний заразний хворий, розкидані на ліжку [...] Красиві вулиці
виглядають не так огидно тільки тому, що з них викачано гній ». Але
Генрі/Джо мешкає в природному для нього оточенні повій, сутенерів, мешканців
борделів, авантюристів усіх мастей ... Він з легкістю вписується в життя
паризького «дна», у всій його натуралістичної непривабливості. Але потужне
духовне начало, потяг до творчості парадоксально співіснують в натурі
Генрі/Джо з інстинктивним гласом утроби, перетворюючи шокуючий фізіологічність
деталей розповідь про тіньову стороні буття в феєричну поліфонію піднесеного і
земного. p>
зневажає
отечество як зразкову цитадель вульгарної буржуазності, не почуває ні
найменших ілюзій щодо перспектив всієї сучасної цивілізації, він
спонукуваний честолюбним прагненням створити книгу - «затяжне образа, плювок в
морду Мистецтву, стусана під зад Богу, Человеку, Долі, Часу, Любові,
Краси ... »- і в процесі цього на кожному кроці стикається з непереборне
міцністю накопиченої людством за століття Культури. І Супутники, до яких
прибиває Генрі/Джо напівголодне існування, - марно визиску визнання
літератори Карл, Борис, Ван Норден, драматург Сильвестр, живописці Крюгер, Марк
Свіфт та інші - так чи інакше опиняються перед обличчям цієї дилеми. P>
В
хаосі ураженого ракової пухлиною відчуження існування незліченного
безлічі одинаків, коли єдиним притулком персонажа виявляються
паризькі вулиці, кожне випадкове зіткнення - з товаришем по нещастю,
товаришів по чарці або повією - здатна розгорнутися в «хепенінг» з
непередбачуваними наслідками. Вигнаний з «Вілли Боргезе» у зв'язку з
появою економки Ельзи Генрі/Джо знаходить дах і стіл в будинку драматурга Сильвестра
і його подруги Тані; потім знаходить притулок у будинку промишляв торгівлею
перлами індуса; несподівано отримує місце коректора в американській газеті,
що через кілька місяців за примхою випадку втрачає; потім, переситившись
суспільством свого схибленого на сексі приятеля Ван Нордена і його вічно п'яної
співмешканки Маші (за чутками - російської княгині), на деякий час стає
викладачем англійської в ліцеї у Діжоні, щоб врешті-решт весною
наступного року знову опинитися без копійки в кишені на паризьких вулицях, у ще
більш глибокої переконаності в тому, що світ котиться шкереберть, що він - не
більше ніж «сіра пустеля, килим із сталі і цементу», в якому, однак,
знаходиться місце для нетлінної краси церкви Сакре-Кер, невимовної магії
полотен Матісса ( «... так приголомшує торжествуючий колір справжнього життя»), поезії
Уітмена ( «Уітмен був поетом Тіла і поетом Душі. Першим і останнім поетом.
Сьогодні його вже майже неможливо розшифрувати, він як пам'ятник, поцяткований
ієрогліфами, ключ до яких загублений »). Знаходиться місце і царського хороводу
вічної природи, фарбуються в неповторні тони міські ландшафти Парижа, і
торжествує над катаклізмами часу величавій течією Сени: «Тут, де ця
річка так плавно несе свої води між пагорбами, лежить земля із таким багатим
минулим, що, як би далеко назад ні забігала твоя думка, ця земля завжди була
і завжди на ній був чоловік ». p>
Стряхнувшій,
як йому здається, з себе гнітюче ярмо приналежності до що базується на
неправедних основи буржуазної цивілізації Генрі/Джон не відає шляхів і
можливостей вирішити протиріччя між охопленим лихоманкою ентропії
суспільством і вічною природою, між безкрилі існуванням загрузли у
дріб'язкової суєті сучасників і знову й знову здіймаються над похмурим горизонтом
повсякденності духом творчості. Однак в страсний сповідальності
розтяглася на безліч томів автобіографії Г. Міллера (за «Тропік Рака»
пішли «Чорна весна» (1936) і «Тропик Козерога» (1939), потім другий
роману трилогія і півтора десятка ессеістіческіх книг) закарбувалися настільки
істотні прикмети та особливості людського спадку в нашому бурхливому і
драматичному столітті, що у ексцентричного американця, що стояв біля витоків
авангардистських шукань літератури сучасного Заходу, і сьогодні чимало
учнів і послідовників. І ще більше - читачів. P>
Список літератури h2>
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://briefly.ru/
p>