Йоганн Вольфганг Гете. Фауст

Трагедія відкривається трьома вступними текстами. Перший - це ліричний посвята друзям молодості - тим, з ким автор був пов'язаний на початку роботи над «Фаустом» і хто вже помер або знаходиться далеко. «Я всіх, хто жив у той опівдні променистий, знову пригадую вдячно ».

Потім слід «Театральне вступ». У бесіді Директора театру, Поета і Комічного актора обговорюються проблеми художньої творчості. Чи повинно мистецтво служити дозвільної натовпі або бути вірним своєму високому і вічного призначенням? Як поєднати справжню поезію і успіх? Тут, так само як і в Посвята, звучить мотив швидкоплинність часу і безповоротно втраченої юності, що живить творчу наснагу. На закінчення Директор дає пораду рішучіше приступати до справи і додає, що в розпорядженні Поета і Актора всі досягнення його театру. «У дощаному цьому балагані ви можете, як у світобудову, пройти всі яруси поспіль, зійти з небес крізь землю в пекло ».

Позначена в одному рядку проблематика «неба, землі і пекла» розвивається в «Пролозі на небі »- де діють вже Господь, архангели і Мефістофель, Архангел, що співають славу діянням Бога, замовкають при появі Мефістофеля, який з першого ж репліки - «До тебе потрапив я, Боже, на прийом ...» - наче зачаровує своєю скептичним чарівністю. У розмові вперше звучить ім'я Фауста, якого Бог приводить в приклад як свого вірного і наіусердного раба. Мефістофель погоджується, що «цей ескулап» «і рветься в бій, і любить брати перепони, і бачить мету, привабливу далеко, та й від неба зірок у нагороду і кращих насолод у землі », - відзначаючи суперечливу двоїсту натуру вченого. Бог дозволяє Мефістофеля піддати Фауста будь-яким спокусам, звести його в будь-яку безодню, вірячи, що чуття виведе Фауста з глухого кута. Мефістофель, як справжній дух заперечення, бере суперечка, обіцяючи змусити Фауста плазувати і «жрать [...] прах від черевика ». Грандіозна за масштабом боротьба добра і зла, великого і нікчемного, піднесеного і низького починається.

... Той, про кого укладено цей спір, проводить ніч без сну в тісному готичної кімнаті зі склепінним стелею. У цій робочій келії за довгі роки наполегливої праці Фауст збагнув всю земну мудрість. Потім він наважився зазіхнути на таємниці надприродних явищ, звернувся до магії й алхімії. Однак замість задоволення на схилі років він відчуває лише душевну порожнечу і біль від марноти скоєного. «Я богослов'ям опанував, над філософією корпів, юриспруденцію довбав і медицину вивчив. Однак я при цьому всьому був і залишився дурнем »- так починає він свій перший монолог. Незвичайний по силі і глибині розум Фауста відзначений безстрашністю перед істиною. Він не спокушається ілюзіями і тому з нещадністю бачить, наскільки обмежені можливості знання, як несумірні загадки світобудови і природи з плодами наукового досвіду. Йому смішні похвали помічника Вагнера. Цей педант готовий старанно гризти граніт науки і сидіти над пергаментами, не замислюючись над наріжними проблемами, що мучаться Фауста. «Всю принадність чар розвіє цей нудний, нестерпний, обмежений школяр!» - У серцях говорить про Вагнера учений. Коли Вагнер в самовпевненої дурниці вирікає, що людина доріс до того, щоб знати відповідь на всі свої загадки, роздратований Фауст припиняє розмову. Залишившись один, вчений знову поринає в стан похмурій безвиході. Гіркота від усвідомлення того, що життя пройшло в прах порожніх занять, серед книжкових полиць, склянок і реторт, призводить до Фауста страшного рішення - він готується випити отруту, щоб покінчити з земною часток і злитися із всесвітом. Але в ту мить, коли він підносить до губ отруєний келих, лунають дзвони та хоровий спів. Йде ніч Святої Пасхи, Благовіст рятує Фауста від самогубства. «Я повернутий землі, подяки за це вам, святі співи! »

ранок удвох з Вагнером вони вливаються в натовп святкового народу. Всі навколишні жителі шанують Фауста: і він сам, і його батько невтомно лікували людей, рятуючи їх від тяжких хвороб. Лікаря не лякала ні моровиця, ні чума, він, не здригнувшись, входив до заражений барак. Тепер прості городяни і селяни кланяються йому і поступаються дорогою. Але і це щире визнання не радує героя. Він не переоцінює власних заслуг. На прогулянці до них прибивається чорний пудель, якого Фауст потім призводить до себе додому. Прагнучи подолати безвольність і занепад духу, заволоділи ним, герой береться за переклад Нового Заповіту. Відкидаючи кілька варіантів початкового рядка, він зупиняється на тлумаченні грецького «логос» як «справа», а не «слово», переконуючись: «На початку була справа», -- вірш говорить. Однак собака відволікає його від занять. І нарешті вона обертається Мефістофелем, який вперше постає Фауста в одязі мандрівного студента.

На насторожений питання господаря про ім'я гість відповідає, що він «частина тієї сили, що без числа творить добро, всьому бажаючи зла ». Новий співрозмовник, на відміну від сумовитого Вагнера, рівня Фаусту по розуму і силі прозріння. Гість поблажливо і дошкульно глузує над слабкостями людської природи, над людським долею, ніби проникаючи в саму серцевину терзань Фауста. Заінтригувавши вченого і скориставшись його дрімотою, Мефістофель зникає. Наступного разу він з'являється ошатно одягненим і одразу пропонує Фаусту розвіяти тугу. Він умовляє старого відлюдника одягатися в яскраве плаття і в цій «одязі, властивою повісимо, зазнати після довгого посту, що означає життя повнота ». Якщо запропоноване насолоду захопить Фауста настільки, що він попросить зупинити мить, то він стане здобиччю Мефістофеля, його рабом. Вони скріплюють угоду кров'ю і відправляються у мандри - прямо по повітрю, на широкому плащі Мефістофеля ...

Отже, декораціями цієї трагедії є земля, небо і пекло, її режисери - Бог і диявол, а їх асистенти - численні духи і ангели, відьми і демони, представники світла і темряви до їх нескінченному взаємодію і протиборстві. Як привабливий у своєму глузливому всесилля головний спокусник - у золотому камзолі, в капелюсі з півнячим пером, з задрапіровані копитом на нозі, від чого він трохи кульгає! Але і супутник його, Фауст, до пари - тепер він молодий, красивий, сповнений сил і бажань. Він скуштував зілля, звареного відьмою, після чого його кров закипіла. Він не знає більше коливань у своїй рішучості осягнути всі таємниці життя і прагненні до вищого щастя.

Які ж спокуси приготував безстрашному експериментаторові його кульгавий компаньйон? Ось перша спокуса. Вона зветься Маргарита, або Гретхен, їй йде п'ятнадцятий рік, і вона чиста і невинна, як дитина. Вона виросла в бідному містечку, де в колодязя куми пліткують про всіх і все. Вони з матір'ю поховали батька. Брат служить в армії, а молодша сестричка, яку Гретхен виняньчила, нещодавно померла. У будинку немає служниці, тому всі домашні та садові справи на її плечах. «Зате як солодкий з'їдений шматок, який дорогий відпочинок і як сон глибокий! »Цю ось нехитрий душу судилося збентежити премудрому Фауста. Зустрівши дівчину на вулиці, він спалахнув до неї шаленою пристрастю. Звідник-диявол негайно запропонував свої послуги - і ось вже Маргарита відповідає Фаусту настільки ж палкою любов'ю. Мефістофель подначівает Фауста довести справу до кінця, і той не може противитися цьому. Він зустрічається з Маргаритою в саду. Можна лише здогадуватися, який вихор вирує в її грудях, яка безмірна її почуття, якщо вона - до того сама праведність, лагідність і послух - не просто віддається Фауста, а й присипляє строгу мати за його порадою, щоб та не завадила побаченням.

Чому так вабить Фауста саме ця простолюдинкою, наївна, юна і для недосвідчених? Може бути, з нею він знаходить відчуття земної краси, добра і правди, до якого перш прагнув? При всій своїй недосвідченість Маргарита наділена душевної пильністю і бездоганним почуттям правди. Вона відразу розрізняє в Мефістофеля посланця зла і нудиться в його суспільстві. «О, чуйність ангельських здогадок!» - Роняє Фауст.

Любов дарує їм сліпуче блаженство, але вона ж викликає ланцюг нещасть. Випадково брат Маргарити Валентин, проходячи повз її вікна, зіткнувся з парою «залицяльників» і негайно кинувся битися з ними. Мефістофель не відступив і оголив шпагу. За знаку диявола Фауст теж вплутався в цей бій і заколов брата коханої. Вмираючи, Валентин прокляв сестру-гуляк, зрадивши її загального ганьби. Фауст НЕ відразу дізнався про подальші її бідах. Він біг від розплати за вбивство, поспішивши із міста слідом за своїм вожатим. А що ж Маргарита? Виявляється, вона своїми руками мимоволі забила мати, тому що та одного разу не прокинулася після сонного зілля. Пізніше вона народила доньку - і втопила її в річці, рятуючись від мирського гніву. Кара не минула її - кинута кохана, затавровані як блудниця і вбивця, вона заточена в тюрму і в колодках чекає страти.

Її улюблений далеко. Ні, не в її обіймах він попросив мить почекати. Зараз разом з невідлучно Мефістофелем він мчить не куди-небудь, а на сам Брокен, -- на цій горі у Вальпургієву ніч починається шабаш відьом. Навколо героя панує справжня вакханалія - мимо проносяться відьми, перегукуються біси, Мари і чорти, всі охоплені розгулом, дражливою стихією пороку і розпусти. Фауст НЕ відчуває страху перед кишить всюди нечистю, яка виявляє себе у всьому багатоголосому одкровенні безсоромності. Це захоплюючий дух бал сатани. І ось вже Фауст вибирає тут красуню молодшим, з якою пускається в танок. Він залишає її лише тоді, коли з її рота несподівано вистрибує рожева миша. «Дякуй, що мишка не сірка, та не горюй про це так глибоко», -- поблажливо помічає на його скаргу Мефістофель.

Однак Фауст не слухає його. В одній з тіней він вгадує Маргариту. Він бачить її заточеною у в'язниці, зі страшним кривавим рубцем на шиї, і холоне. Кидаючись до диявола, він вимагає врятувати дівчину. Той заперечує: хіба не сам Фауст з'явився її спокусником і катом? Герой не бажає зволікати. Мефістофель обіцяє йому нарешті приспати стражників і потрапити до в'язниці. Схопившись на коней, двоє змовників мчать назад до міста. Їх супроводжують відьми, чующіе швидку смерть на ешафоті.

Остання побачення Фауста і Маргарити - одна з найтрагічніших і проникливих сторінок світової поезії.

Іспівшая все безмежне приниження публічної ганьби і страждання від зроблених нею гріхів, Маргарита позбулася розуму. Простоволоса, боса, вона співає в ув'язненні дитячі пісеньки і здригається від кожного шелесту. При появі Фауста вона не впізнає його і зменшується на підстилці. Він у відчаї слухає її божевільні мови. Вона белькоче щось про загублене дитинку, благає не вести її під сокиру. Фауст кидається перед дівчиною на коліна, кличе її на ім'я, розбиває її ланцюга. Нарешті вона усвідомлює, що перед нею Друг. «Вухам повірити я не смію, де він? Швидше до нього на шию! Швидше, швидше до нього на груди! Крізь морок в'язниці невтішно, крізь полум'я пекельної темряви непроглядній, і улюлюкання і виття ... »

Вона не вірить своєму щастю, тому, що врятована. Фауст гарячково квапить її залишити в'язницю і бігти. Але Маргарита зволікає, жалібно просить приголубити її, дорікає, що він відвик від неї, «розучився цілуватися» ... Фауст знову смикає її і заклинає поспішити. Тоді дівчина раптом починає згадувати про свої смертних гріхах - і невигадлива простота її слів змушує Фауста холодеть від жахливого передчуття. «Приспала я до смерті матір, дочку свою втопила у ставку. Бог думав її нам на щастя дати, а дав на біду ». Перериваючи заперечення Фауста, Маргарита переходить до останнього заповіту. Він, її бажаний, повинен обов'язково залишитися в живих, щоб викопати «лопатою три ями на схилі дня: для матері, для брата і третій для мене. Мою копай стороною, неподалік поклажі і приклади дитини тісніше до моїх грудей ». Маргариту знову починають переслідувати образи загиблих з її вини - Їй ввижається тремтячий немовля, якого вона втопила, сонна мати на пагорбі ... Вона каже Фауста, що немає гірше долі, ніж «хитатися з совістю хворий », і відмовляється залишити в'язницю. Фауст поривається залишитися з нею, але дівчина жене його. , Що з'явився в дверях Мефістофель квапить Фауста. Вони залишають в'язницю, залишаючи Маргариту одну. Перед відходом Мефістофель кидає, що Маргарита засуджена на муки як грішниця. Однак голос зверху поправляє його: «Врятована». Віддавши перевагу мученицьку смерть, Божий суд і щире каяття побіжу, дівчина врятувала свою душу. Вона відмовилася від послуг диявола.

В початку другої частини ми застаємо Фауста, забившегося на зеленому лузі в тривожному сні. Летючі лісові духи дарують спокій і забуття його понівеченої докорами совісті душі. Через деякий час він прокидається зцілень, спостерігаючи схід сонця. Його перші слова звернені до сліпучого світила. Тепер Фауст розуміє, що нерозмірність мети можливостям людини може знищити, як сонце, якщо дивитися на нього в упор. Йому милею образ веселки, «яка грою семикольоровій мінливість зводить в сталість ». Отримавши нові сили в єднанні з прекрасною природою, герой продовжує сходження по крутій спіралі досвіду.

На Цього разу Мефістофель призводить Фауста до імператорського двору. У державі, куди вони потрапили, панує розлад внаслідок збідніння скарбниці. Ніхто не знає, як виправити становище, крім Мефістофеля, що видав себе за блазня. Искуситель розвиває план поповнення грошових запасів, який незабаром блискуче реалізує. Він пускає в обіг цінні папери, запорукою яких оголошено зміст земних надр. Диявол запевняє, що в землі безліч золота, що рано чи пізно буде знайдено, і це покриє вартість паперів. Обдурені населення охоче купує акції, «і гроші потекли з гаманця до Виноторговцям, до крамниці м'ясника. Півсвіту запіло, і у кравця інша половина шиє обнови ». Зрозуміло, що гіркі плоди афери рано чи пізно позначаться, але поки при дворі панує ейфорія, влаштовується бал, а Фауст як один з чарівників користується небаченим шаною.

Мефістофель вручає йому чарівний ключ, що дає можливість поринути у світ язичницьких богів і героїв. Фауст наводить на бал до імператора Паріса та Олену, що уособлюють чоловічу і жіночу красу. Коли Олена з'являється в залі, деякі з присутніх дам роблять на її адресу критичні зауваження. «Струнка, крупна. А голова - мала ... Нога непомірно важка ... »Проте Фауст усім єством відчуває, що перед ним заповітний у своїй досконалості духовний і естетичний ідеал. Сліпучу красу Олени він порівнює з потоком хлинули сяйва. «Як світ мені дорогий, як вперше полон, яке тягне за собою, напевно, неізглаголан! »Однак його прагнення утримати Олену не дає результату. Образ розпливається і зникає, лунає вибух, Фауст падає на землю.

Тепер герой одержимий ідеєю знайти прекрасну Олену. Його чекає довгий шлях через товщі епох. Цей шлях пролягає через його колишню робочу майстерню, куди перенесе його в забутті Мефістофель. Ми знову зустрінемося з старанним Вагнером, чекають повернення вчителя. Цього разу вчений педант зайняті створенням в колбі штучної людини, твердо вважаючи, що «колишнє дітей прижитися -- для нас безглуздість, здана в архів ». На очах усміхнене Мефістофеля з колби народжується Гомункул, що страждає від подвійності власної природи.

Коли нарешті завзятий Фауст розшукає прекрасну Олену і з'єднається з нею і у них народиться дитина, зазначений геніальністю - Гете вклав в його образ риси Байрона, - контраст між цим прекрасним плодом живої любові і нещасним Гомункул виявиться з особливою силою. Однак прекрасний Евфоріон, сина Фауста і Олени, недовго проживе на землі. Його ваблять боротьба і виклик стихій. «Я не глядач сторонній, а учасник битв земних », - заявляє він батькам. Він несеться вгору і зникає, залишаючи в повітрі світиться слід. Олена обіймає на прощання Фауста і зауважує: «На мені збувається речень старе, що щастя з красою не уживається ... »У руках у Фауста залишаються лише її одягу - тілесне зникає, немов знаменуючи тимчасовий характер абсолютної краси.

Мефістофель в семимильними чоботях повертає героя з гармонійної язичницької античності в рідне середньовіччя. Він пропонує Фаусту різні варіанти того, як добитися слави і визнання, проте той відкидає їх і розповідає про власному плані. З повітря він помітив великий шматок суші, яку щорічно затоплює морський приплив, позбавляючи землю родючості, Фаустом володіє ідея побудувати греблю, щоб «будь-якої ціною у безодні шматок землі отвоевать ». Мефістофель, проте, заперечує, що поки що треба допомогти їх знайомому імператору, який після обману з цінними паперами, поживши трохи всмак, опинився перед загрозою втрати трону. Фауст і Мефістофель очолюють військову операцію проти ворогів імператора і беруть блискучу перемогу.

Тепер Фауст прагне приступити до здійснення свого заповітного задуму, проте йому заважає дрібниця. На місці майбутньої греблі стоїть хатина старих будинків - Філемона і Бавкіда. Вперті старі не бажають поміняти своє житло, хоча Фауст і запропонував їм іншої кров. Він у гніві нетерпінні просить диявола допомогти впоратися з впертого. У результаті нещасну пару - а разом з ними і зазирнув до них гостя-мандрівника - осягає безжальна розправа. Мефістофель з стражниками вбивають гостя, старики вмирають від потрясіння, а хижа займається полум'ям від випадкової іскри. Відчуваючи в черговий раз гіркоту від непоправності того, що сталося, Фауст вигукує: «Я мену пропонував зі мною, а не насильство, не розбій. За глухоту до моїх слів прокляття вам, прокляття вам! »

Він відчуває втому. Він знову старий і відчуває, що життя знову підходить до кінця. Всі його боління зосереджені тепер у досягненні мрії про греблю. Його чекає ще один удар - Фауст сліпне. Його обіймає нічна темрява. Однак він розрізняє стукіт лопат, рух, голоси. Їм опановує шалена радість і енергія - він розуміє, що заповітна мета вже видніється. Герой починає віддавати гарячкові команди: «Вставайте на роботу дружним скопом! Розсиптеся ланцюгом, де я вкажу. Кирки, лопати, тачки землекопам! Вирівнюйте вал за кресленням! »

незрячому Фаусту невтямки, що Мефістофель зіграв з ним підступну штуку. Навколо Фауста копошаться в землі не будівельники, а лемури, злі духи. За вказівкою диявола вони риють Фаусту могилу. Герой тим часом виконаний щастя. В душевному пориві він вимовляє останній свій монолог, де концентрує знайдений на трагічному шляху пізнання досвід. Тепер він розуміє, що не влада, не багатство, не слава, навіть не володіння найпрекраснішої на землі жінкою дарує справді вищий мить існування. Тільки загальне діяння, однаково потрібне всім і усвідомлене кожним, може додати життя вищу повноту. Так простягається смисловий міст до відкриття, що його зробив Фаустом ще до зустрічі з Мефістофелем: «На початку було справа ». Він розуміє, «лише той, ким бій за життя доброї слави, життя і свободу заслужив ». Фауст вимовляє сокровенні слова про те, що він переживає свій вищий мить і що «народ вільний на землі вільної», здається йому такий грандіозної картиною, що він міг би зупинити цю мить. Негайно життя його припиняється. Він падає навзнак. Мефістофель смакує момент, коли по праву посяде його душею. Але в останню хвилину ангели забирають душу Фауста прямо перед носом диявола. Вперше Мефістофеля змінює самовладання, він шаленіє і проклинає сам себе.

Душа Фауста врятована, а значить, його життя в кінцевому рахунку виправдана. За межею земного існування його душа зустрічається з душею Гретхен, яка стає його провідником в іншому світі.

... Гете закінчив «Фауста» перед самою смертю. «Утворюючи, як хмара», за словами письменника, цей задум супроводжував його все життя.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://briefly.ru/