Шарль Секонд Монтеск'є. Перські листи

Дія роману охоплює 1711-1720 рр.. Епістолярна форма твору і додатковий пікантний матеріал з життя перських гаремів, своєрідне побудову з екзотичними подробицями, повні яскравого дотепності і уїдливим іронії опису, влучні характеристики дали можливість автору зацікавити саму різноманітну публіку до придворних кіл включно. Автора За життя «Перські листи» витримали 12 видань. У романі вирішуються проблеми державного устрою, питання внутрішньої і зовнішньої політики, питання релігії, віротерпимості, ведеться рішучий і сміливий обстріл самодержавного правління і, зокрема, бездарного і навіженому царювання Людовіка XIV. Стріли потрапляють і до Ватикану, висміюють ченці, міністри, все суспільство в цілому.

Узбек і Ріка, головні герої, персіяне, чия допитливість змусила їх залишити батьківщину і відправитися в подорож, ведуть регулярну переписку як зі своїми друзями, так і між собою. Узбек в одному з листів до одного розкриває справжню причину свого від'їзду. Він був у юності представлений до двору, але це не зіпсувало його. Викриваючи порок, проповідуючи істину і зберігаючи щирість, він наживає собі чимало ворогів і вирішує залишити двір. Під слушним приводом (вивчення західних наук) за згодою шаха Узбек покидає вітчизну. Там, у Іспагані, йому належав сераль (палац) з гаремом, в якому знаходилися самі прекрасні женшина Персії.

Друзі починають свою подорож з Ерзерума, далі його шлях лежить в Токаті і Смірну -- землі, підвладні туркам. Турецька імперія доживає в ту пору останні роки своєї величі. Паші, які тільки за гроші отримують свої посади, приїжджають в провінції і грабують їх як завойовані країни, солдати підкоряються виключно їм зерна. Міста обезлюдніли, села спустошені, землеробство і торгівля в повному занепаді. У той час як європейські народи вдосконалюються з кожним днем, вони коснеют у своєму первісному невігластві. На всіх великих просторах країни тільки Смірну можна розглядати як місто багатий і сильний, але його роблять таким європейці. Укладаючи опис Туреччини своєму другові Рустану, Узбек пише: «Ця імперія, не пройде і двох століть, стане театром тріумфів будь-якого завойовника ».

Після сорокаденного плавання наші герої потрапляють в Ліворно, один з квітучих міст Італії. Побачений вперше християнське місто - велике видовище для магометанина. Різниця в будівлях, одязі, головних звичаї, навіть у найменшій дрібницю знаходиться що-небудь незвичайне. Жінки користуються тут більшою свободою: вони носять тільки одну вуаль (персіянкі - чотири), в будь-який день вільні виходити на вулицю в супроводі якихось бабусь, їх зяті, дядька, племінники можуть дивитися на них, а їхні чоловіки майже ніколи на це не ображаються. Незабаром мандрівники прямують в Париж, столицю європейської імперії. Ріка після місяця столичного життя поділиться враженнями зі своїм другом Іббеном. Париж, пише він, так само великий, як Іспагань, «будинку в ньому такі високі, що молено побитися об заклад, що в них живуть одні тільки астрологи ». Темп життя у місті зовсім інший; парижани біжать, летять, вони впали би свідомість від повільних возів Азії, від мірного кроку верблюдів. Східний ж людина абсолютно не пристосований для цієї біганини. Французи дуже люблять театр, комедію - мистецтва, незнайомі азіатам, тому що по природі своїй ті більш серйозні. Ця серйозність мешканців Сходу відбувається тому, що вони мало спілкуються між собою: вони бачать один одного тільки тоді, коли їх до цього змушує церемоніал, їм майже невідома дружба, складова тут насолоду життя; вони сидять по домівках, так що кожна родина ізольована. Чоловіки в Персії не володіють жвавістю французів, у них не видно духовної свободи і достатку, які у Франції властиві всім станам.

Між тим з гарему Узбека приходять тривожні вісті. Одну з жінок, Заші, застали наодинці з білим євнухом, який тут же, за наказом Узбека, заплатив за віроломство і невірність головою. Білі та чорні євнухи (білих євнухів НЕ дозволяється допускати в кімнати гарему) - низькі раби, сліпо виконують усі бажання женшина і в той же час змушують їх беззаперечно коритися законами сералю. Жінки ведуть розмірений спосіб життя: вони не грають в карти, не проводять безсонних ночей, не п'ють вина і майже ніколи не виходять на повітря, так як сераль не пристосований для задоволень, в ньому все просякнуте підпорядкуванням і боргом. Узбек, розповідаючи про ці звичаї знайомому французу, чує у відповідь, що азіати змушені жити з рабами, серце і розум яких завжди відчувають приниження їх положення. Чого можна чекати від людини, вся честь якого полягає в тому, щоб вартувати дружин іншого, і який пишається самої брудної посадою, яка тільки існує у людей. Раб погоджується переносити тиранію більш сильної статі, аби мати можливість доводити до відчаю слабший. «Це найбільше відштовхує мене у ваших звичаї, звільнитеся ж, нарешті, від забобонів », - укладає француз. Але Узбек непохитний і вважає традиції священними. Ріка, в свою чергу, спостерігаючи за парижанки, в одному з листів до Іббену розмірковує про жіночу свободу і схиляється до думки про те, що влада жінки природна: це влада краси, якою ніщо не може чинити опір, і тиранічна влада чоловіки не у всіх країнах розповсюджується на жінок, а влада краси універсальна. Ріка помітить про себе: «Мій розум непомітно втрачає те, що ще залишилося в ньому азіатського, і без зусиль пристосовується до європейських вдачам; я дізнався жінок тільки з тих пір, як я тут: я в один місяць вивчив їх більше, ніж вдалося б мені в сераль протягом тридцяти років ». Ріка, ділячись з узбеками своїми враженнями про особливості французів, відзначають також, що на відміну від їхніх співвітчизників, у яких усе характери одноманітні, так як вони вимучені ( «абсолютно не бачиш, які люди насправді, а бачиш їх тільки такими, якими їх примушують бути »), у Франції удавання - мистецтво невідоме. Всі розмовляють, все бачаться один з одним, усі слухають один одного, серце відкрите так само, як і обличчя. Грайливість - одна з рис національного характеру

Узбек розмірковує про проблеми державного устрою, тому що, перебуваючи в Європі, він бачив багато різних форм правління, і тут не так, як в Азії, де політичні правила всюди одні й ті ж. Розмірковуючи над тим, яке правління найбільш розумно, він приходить до висновку, що досконалим є те, що досягає своїх цілей з найменшими витратами: якщо при м'якому правлінні народ буває так само слухняний, як при строгому, то слід віддати перевагу першим. Більше або менш жорстокі покарання, які накладаються державою, не сприяють більшій покори законам. Останніх так само бояться в тих країнах, де покарання помірні, як і в тих, де вони тіранічни і жахливі. Уява само собою пристосовується до звичаїв даної країни: восьмиденною тюремне ув'язнення або невеликий штраф так само діють на європейця, вихованого в країні з м'яким правлінням, як втрата руки на азіата. Більшість європейських урядів -- монархічні. Цей стан насильницьке, і воно невдовзі перероджується або в деспотію, або в республіку. Історія та походження республік докладно висвітлені в одному з листів Узбека. Більшості азіатів невідома ця форма правління. Становлення республік відбувалося в Європі, що ж до Азії та Африки, то вони завжди були угнетаеми деспотизмом, за винятком кількох малоазіатських міст і республіки Карфагена в Африці. Свобода створена, мабуть, для європейських народів, а рабство - для азіатських.

Узбек в одному зі своїх останніх листів не приховує розчарування від подорожі по Франції. Він побачив народ, великодушний за природою, але поступово набуде. У всіх серцях зародилася невтолима жага багатства і мета розбагатіти шляхом не чесної праці, а розорення государя, держави і співгромадян. Духовенство не зупиняється перед операціями, що розоряє його довірливу паству. Отже, ми бачимо, що, у міру того, як затягується перебування наших героїв у Європі, звичаї цій частині світу починають їм представлятися менш дивними і дивними, а уражаються вони цієї дивно і старанність в більшій чи меншій мірі залежно від розходження їхніх характерів. З іншого боку, у міру того, як затягується відсутність Узбека в гаремі, посилюється безлад в азіатському сераль.

Узбек вкрай стурбований тим, що відбувається в його палаці, так як начальник євнухів доповідає йому про немислимих кояться там речі. Зелі, вирушаючи в мечеть, скидає покривало і з'являється перед народом. Заші знаходять в ліжку з одного з її рабинь - а це суворо заборонено законами. Увечері в саду сералю був виявлений юнак, більше того, вісім днів дружини провели в селі, на одній з самих відокремлених дач, разом з двома чоловіками. Незабаром Узбек дізнається розгадку. Роксана, його кохана дружина, пише передсмертний лист, в якому визнається, що обдурила чоловіка, підкупивши євнухів, і, насміявся ревнощами Узбека, перетворила огидний сераль в місце для насолоди і задоволення. Її коханого, єдиної людини, прив'язує Роксану до життя, не стало, тому, прийнявши отруту, вона йде за ним. Звертаючи свої останні на життя слова до чоловіка, Роксана зізнається у своїй ненависті до нього. Непокірна, горда жінка пише: «Ні, я могла жити в неволі, але завжди була вільна: я замінила твої закони законами природи, і розум мій завжди зберігав незалежність ». Передсмертний лист Роксани Узбек в Париж завершує розповідь.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://briefly.ru/