Володимир Володимирович Набоков. Ада, або Пристрасть

«Пекла» - це грандіозна пародія на різні літературні жанри: від романів Льва Толстого через цикл Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу »до фантастики в дусі Курта Воннегута. Дія роману відбувається в країні, яка виникла з припущення, що Куликівська битва (1380) закінчилася перемогою татаро-монголів і росіяни, рятуючись, кинулися до Північної Америки - з нащадками цих переселенців, що живуть в Амероссіі в середині XIX ст., Ми і знайомимося. А на місці Росії розкинулася, сховавшись за Золотим завісою, загадкова Татарія.

Всі це знаходиться на планеті антите, у якої є планета близнюк Терра Прекрасна - хоча в її існування вірять в основному божевільні. На карті Терри Амероссія природним чином розпадається на Америку і Росію. Події на антите - це запізніле (років на п'ятдесят - сто) відображення подій на Терре. Почасти тому в XIX ст. потрапляють телефони, автомобілі та літаки, комікси і бікіні, кінофільми і радіо, письменники Джойс і Пруст і т. д.

Але головне в тому, що все це складено Ваном Вином, що вважають, що реальний світ -- всього лише яскраві події, що спалахують в його пам'яті. Він почав писати спогади в 1957 р., у віці вісімдесяти семи років, а закінчив у 1967 р. Пам'ять Вана химерна: він змішує життя зі снами, мистецтво з життям, плутається в датах, його уявлення про географію почерпнуті із старовинного глобуса і ботанічного атласу.

Після смерті Вана рукописом зайнявся хтось Рональд Орінджер. Він забезпечив текст своїми позначками і ввів до нього зауваження, що виникали у головних героїв по ходу читання рукописи, - в якійсь мірі це допомагає зрозуміти, як все було насправді. Книгу передує генеалогічне дерево родини винен і попереднього повідомлення про те, що майже «всі люди, названі по імені в цій книзі, померли».

Частина перший відкривається перекручуванням знаменитого початку «Анни Кареніної»: «Все щасливі сім'ї щасливі, загалом-то, по-різному, і всі нещасні, в общем-то, схожі один на одного ». Дійсно, сімейне щастя, що описується в «Аді», вельми своєрідно. У 1844 р. в сім'ї генерала Дурманова народилися сестри-близнюки Аква та Марина. Красуня Марина стала актрисою, правда, не дуже талановитою. П'ятого січня 1868 вона грала Тетяну Дарину, і її на парі між двома актами спокусив Демон Вин, тридцятирічний фатальний красень і Манхеттенський банкір. (Не зайвим буде відзначити, що дід Марини і бабуся Демона -- рідні брат із сестрою.) Їх пристрасний роман скінчився через рік через Мариніним зрад. А двадцять третього квітня 1869 Демон одружився на менш привабливою і злегка тронувшейся розумом (із-за невдалого роману) Акве. Зиму сестри провели разом на швейцарському курорті Ексі: там у Акви народився мертва дитина, а Марина через два тижні, першого січня 1870 р., народила Вана - його записали як сина Демона і Акви. Через рік Марина вийшла заміж за кузена Демона - Дена Вина. У 1872 р. на світ з'явилася її дочка Ада, справжнім батьком якої був Демон. У 1876 р. народилася Люссет - можливо, вже від законного чоловіка. (Ці заплутані сімейні таємниці розкриваються перед Адою і Ваном влітку 1884 р. на горищі садиби Ардіс, що належить Дену Провину. Знайшовши фотографії весілля Акви і Демона і дивний гербарій Марини з позначками, кмітливий підлітки звіряє дати, де-не-де підправлені Мариніної рукою, і розуміють, що у них одні батьки -- Марина і Демон.)

Велика частину життя бідолашної Акви проходить в лікарнях. Вона зациклена на Терре Прекрасної, куди збирається після смерті. На останній стадії хвороби все втрачає свій сенс, і в 1883 р. Аква кінчає самогубством, наковтавшись таблеток, Її остання записка звернена до «милому, милого сина» Вану і «бідному Демону »...

В перших числах червня 1884 осиротілий Ван приїжджає на канікули в Ардіс - в гості, так би мовити, до тітки Марини (відома читачеві сцена на горищі для нього ще попереду). Підліток вже зазнав перших платонічну любов і придбав перший сексуальний досвід ( «за одну російську зелений долар» з дівчиною з лавки). Зустріч в Ардіс Ван і Ада потім згадують по-різному: Ада вважає, що Ван все вигадав, - скажімо, в таку жару вона ні за що не наділа б врізався в пам'ять брата чорний жакет.

Життя в Ардіс нагадує садибний побут російських поміщиків: тут говорять по-російськи і по-французьки, пізно встають і рясно вечеряють. Ада, веселе і не по роках розвинене створення, висловлюється пишномовно, по-толстовських, «ефектно маніпулюючи підрядними пропозиціями ». Вона битком набита відомостями про комах та рослини, і Вана, мислячого абстракціями, часом шин її конкретні знання. «Чи була вона красуня у свої дванадцять?» - Розмірковує старий і згадує «з того ж борошном юнацького щастя, як заволоділа їм любов до Аді ».

На пікнік з нагоди двенадцатілетія Ади (двадцять первое июля 1884 р.) їй дозволяють одягти «Лоліта» - довгу спідницю в червоних маках та півонії, «невідомих світу ботаніки », за зарозумілій заявою іменинниці. (Старий еротоман Ван стверджує, що панталончиках на ній не було!) На пікніку Ван демонструє свій коронний номер - ходіння на руках (метафора його майбутніх вправ в прозі). Ада, як Наташа Ростова, виконує російську танкову; до того ж їй немає рівних у грі в скрабл.

Уміючи схрещувати орхідеї та спаровувати комах, Ада погано уявляє собі соїтіє чоловіки і жінки і довго не помічає ознак порушення у кузена. У ніч, коли всі їдуть дивитися на палаючий комору, діти пізнають один одного на старому плюшевого дивані в бібліотеці. Влітку 1960 дев'яностолітню Ван, «беручись за цигарку з коноплею », питає:« А ти пам'ятаєш, які ми були відчайдушні ... і як здивований я був твоєї нестриманість? »-« Ідіот », - відгукується восьмідесятівосьмілетняя Ада. «Сестро, ти пам'ятаєш річний дол, Ладори синь і Ардіс-Хол? .. »- Вірші ці задають головну мелодію роману.

Любовна пристрасть тісно пов'язана з пристрастю бібліофільской, благо бібліотека Ардіс становить чотирнадцять тисяч вісімсот сорок одна тому. Читання Ади під суворим контролем (що не завадило їй років у дев'ять прочитати «Рене» Шатобріана, де описується любов брата і сестри), але зате Ван може вільно користуватися бібліотекою. Юним коханцям швидко обридла порнографія, вони полюбили Рабле і Казанову і прочитали разом безліч книг з однаковим захопленням.

Одного разу Ван просить восьмирічну кузину Люсетт спеціально для нього вивчити за годину одну романтичну баладу - це час необхідно їм з Адою, щоб усамітнитися на горищі. (Через сімнадцять років, у червні 1901 р., він отримає останній лист закоханої у нього Люсетт, де вона згадає все, в тому числі і вивчене нею вірш. )

Сонячним вересневим вранці Ван залишає Ардіс - йому пора продовжувати навчання. На прощання Ада повідомляє, що одна дівчинка в школі закохана в неї. У Ладозі Ван за порадою Демона знайомиться з Кордулой, в якій підозрює закохану в сестру лесбіянку. Вважаючи їх стосунки, він відчуває «поколювання порочного насолоди ».

В 1885 Ван вирушає до університету Чуз в Англії. Там він віддається справжнім чоловічим розвагам - від карткової гри до відвідування борделів клубу «Вілла Венери ». Вони з Адою переписуються, використовуючи шифр, складений за допомогою поеми Марвелл «Сад» та вірші Рембо «Спогади».

До 1888 Ван встигає здобути славу на цирковому терені, демонструючи все те ж мистецтво ходіння на руках, а також отримати премію за філософсько-психологічне есе «Про божевілля і Вічного Життя». І ось він знову в Ардіс. Тут багато що змінилося. Ада зрозуміла, що ніколи не стане біологом, і захопилася драматургією (особливо російської). Гувернантка-француженка, бавились і перш за прозою, склала роман «про таємничих діток, займаються в старих парках дивними речами ». Колишній коханець Марини режисер Вронский ставить за романом «погані діти» фільм, де повинні грати мати і дочка.

З оповідань Ади про свою роль можна зрозуміти, що вона змінює Вану як мінімум з трьома. Але, напевно, нічого невідомо, а думки і почуття нашої пари як і раніше дивно співзвучні один одному. Близькість з Адою для Вана «перевершує всі інше, разом узяте ». (Немічний рукою мемуарист вписує сюди останнє уточнення: «Пізнання єства Ади ... було і буде завжди однієї з форм пам'яті ».)

В Ардіс приїжджає Демон. Він засмучений «фатальною неможливістю зв'язати неясне сьогодення з незаперечною реальністю спогадів », бо важко впізнати в нинішній Марині поривчастий, романтичну красуню часів їх божевільного роману. Треба визнати, що й сам він, з фарбованими вусами і волоссям, далеко не той ... Демон намагається відкрити синові щось дуже важливе, але ніяк не може зважитися.

Двадцять першого липня на пікніку на честь шістнадцятиріччя Ади Ван у нападі ревнощів б'є молодого графа де Пре. Трохи пізніше йому розповідають, як учитель музики Рак володів Адою. Намагаючись виправдатися, кохана сестра ненавмисно в усьому визнається. У стані несамовитого відчаю Ван залишає Ардіс. Все скінчено, загиджені розшарпаний!

Ображений коханець пускається у всі тяжкі. У Калугано він затіває дуель з незнайомим капітаном Теппером. Потрапивши з раною в Приозерна лікарню, Ван намагається вбити що лежить там же Рака, який, втім, благополучно помирає сам від однойменної хвороби. Незабаром гине десь у Татарії, під Ялтою, і граф де Пре. Ван заводить роман з його кузиною Кордулой і дізнається, що лесбіянкою в їхній школі була інша дівчинка - Ванда Брум. У перших числах вересня Ван розлучається з Кордулой і залишає Манхеттен. У ньому зріє плід - книга, яку він скоро напише.

Частина другий в два рази коротше за першу. Ада атакує Вана листами. Вона клянеться у вірності і любові до нього, потім по-жіночому непослідовно виправдовує свої зв'язку з Раком і де Пре, знову говорить про любов ... Листи «корчаться від болю», але Ван непохитний.

Він пише свій перший роман «Листи з Терри», витягуючи політичні подробиці життя планети-близнюка з бреда душевнохворих, яких спостерігає в клініці університету Чуз. Все на Терре схоже на звичний нам історію XX ст.: Суверенна Співдружність прагнуть Республік замість Татарії; Німеччина, перетворюється тівшаяся під правлінням Атаульф Майбутнього в країну «модернізованих бараків», і т. д. Книга виходить в світ в 1891 р.; два примірники продано в Англії, чотири - В Америці.

Пропрацювавши осінній семестр 1892 р. у «першокласному будинку для божевільних» при Кінгстонському університеті, Ван розслабляється в Манхеттені. Приїжджає Люсетт з листом від Ади. З довгого інтелектуально-еротичного розмови родичів з'ясовується, що Ада привчила сестру до лесбіянскім забав. Крім того, у Ади був роман з юним Джонні, - вона кинула коханця, дізнавшись, що його містить старий педераст. (Легко вирахувати, що це капітан Треппер, оскільки в секунданти Вану був дан молодший товариш капітана Джонні Рефін, явно йому не співчуваючого.)

Люсетт хоче, щоб Ван «розпечатав» її, але він у ці хвилини найбільше хоче роздрукувати лист від Ади. Сестра повідомляє, що зібралася заміж за російського фермера з Арізони і чекає від Вана останнього слова, Ван шле Аде таку радіограму, що на наступний день вона приїжджає в Манхеттен. Зустріч проходить чудово, за винятком, можливо, того, що Ада визнається у зв'язку з Вандою Брум (яку потім «вбила подруга якийсь подруги») і що запалий Вану в душу чорний жакет Ванда їй і подарувала. До того ж, розглядаючи фотоальбом, викуплений Адою в одного шантажиста за тисячу доларів, Ван виявляє нові сліди її зрад. Але, врешті-решт, головне, що вони знову разом!

Після відвідування кращого в Манхеттені ресторану Ада провокує брата і сестру на любов утрьох. «Два молодих демона» доводять дівчину Люсетт мало не до втрати розуму, і вона тікає від них. Ван і Ада насолоджуються щастям вдвох.

В початку лютого 1895 вмирає Ден Вінн. Перервавши чергову подорож, Демон приїжджає в Манхеттен залагоджувати справи кузена. Невиправний романтик, він вважає, що Ван живе в тій же мансарді з тією ж Кордулой ... Немає межі його жаху і розпачу, коли він знаходить там Аду в рожевому пенюарі! Останній козир Демона - Таємниця народження коханців. Але, на жаль, Ван і Ада знають про все вже років десять, і їм на все начхати. Проте врешті-решт Ван підпорядковується батькові - закохані розлучаються.

Частина третя в два рази коротший за другий. Іноді Ван відвідує Марину, називаючи її тепер мамою. Вона живе на розкішній віллі на Блакитному березі (подарунок Демона), але в початку 1890 р. умирає від раку в клініці Ніцци, Згідно з її волі, тіло зраджують вогню. Ван на похорон не приїжджає, щоб не бачити Аду з чоловіком.

Третього Червень 1901 Ван за своїми вченим справах відправляється на пароплаві «Адмірал Табакофф »до Англії. На той самий рейс потайки сідає закохана в нього Люсетт. Вона розповідає Вану, що весілля Ади проходила за православним обрядом, що диякон був п'яний і що Демон ридав ще невтішна, ніж на похороні Марини.

В надії перетворити мить тілесної близькості до вічної духовний зв'язок Люсетт знову і знову намагається спокусити Вана. Але, побачивши його реакцію на фільм «Останній роман Дон Жуана »з Адою в ролі чарівної Долорес, розуміє, що нічого не вийде. Ван має намір вранці пояснити дівчині, що у нього настільки ж важке положення, як і в неї, але він живе, працює і не сходить з розуму. Однак у нотація немає потреби - наковтавшись таблеток і запиваючи їх горілкою, бідолаха Аюсетт вночі кинулася в чорну безодню океану. ( «Ми задразнілі її на смерть», - скаже потім Ада.)

Березневий вранці 1905 Ван Вин, нещодавно став завідувачем кафедри філософії, сидить на килимі в суспільстві голих красунь (його донжуанський список в кінцевому рахунку складуть двісті жінок, як у Байрона). З газет він дізнається, що батько його Демон, син Дедалуса, загинув в авіаційній катастрофі. ( «І над вершинами екстазу вигнанець раю пролітав ... »- по-Лермонтовський знаходить відгук у романі смерть Демона.) Отже, Марину поглинув вогонь, Люсетт - вода, Демона - повітря. Зникли майже всі перешкоди для возз'єднання брата і сестри. Незабаром чоловік Ади захворює на запалення легенів і проводить наступні сімнадцять років в лікарні.

Частина четверта, що становить половину третє, присвячена в основному трактату «Тканина Часу », над яким Ван, пішовши у відставку і оселився у Швейцарії, працює в 1922 р. «Минуле - це щедрий хаос образів, з якого можна вибрати все що хочеш. Сьогодення - постійне вибудовування Минулого. Майбутнього не існує ... » Так, розмірковуючи про природу Часу, Ван в ніч з тринадцятого на чотирнадцяте липня під проливним дощем мчить на машині в Монте Ру. Там вони повинні зустрітися з Адою, чий чоловік помер ще у квітні ... «Нічого не залишилося від її кутастої грації», - Описує Ван цю зустріч, порівнюючи п'ятдесятирічну Аду з дванадцятирічної дівчинкою, хоча не раз бачив її вже дорослою жінкою. Втім, «образливе вплив віку »дослідника Часу не так вже й хвилює.

«Ми ніколи не зможемо пізнати Час, - каже Ада. - Наші почуття просто не розраховані на його осягнення. Воно як ... "Порівняння зависає в повітрі, і читач вільний продовжити його.

Частина п'ятий в два рази менше четвертої і становить 1/16 частини першої, що наочно демонструє роботу Часу і пам'яті Вана. Він радісно вітає життя - в день свого девяностосемілетія. З липня 1922 брат і сестра живуть разом, за здебільшого в Ексі, Ван де народився. Їх опікується доктор Лагосі, «любитель солоних жартів і великий ерудит »: саме він постачає Вана еротичної літературою, яка розпалює уяву мемуариста.

Хоча пристрасні бажання часом долали Вана, йому в основному вдавалося уникати розпусти. У сімдесят п'ять років йому вистачало бліц-турнірів з Адою, в вісімдесят сім він нарешті став повним імпотентом. Тоді ж в їхньому будинку з'явилася сімнадцятирічна секретарка: вона вийде заміж за Рональда Оріндж, який видасть мемуари Вана після смерті. У 1940 р. за романом «Лист з Терри» був знятий фільм, і до Вану прийшла світова слава: «Тисячі більш-менш неврівноважених людей вірили ... в приховану урядом тотожність Терри і антите ». Так змикаються антите, суб'єктивний світ Вана, і більш нормальний (на наш точки зору) світ Терри.

І ось вже з'являється мерехтіння смерті героїв: вони тісно притулитися один до одного і зіллються в щось єдине - в Ваніаду.

Останні абзаци роману віддані під рецензію на нього: Ван названий «чарівним розпусником », ардісовскіе глави порівнюються з трилогією Тол?? того. Відзначається «Витонченість живописних деталей ... метелики і нічні фіалки ... перелякана лань в парку родового маєтку. І багато, багато іншого ».

* * *

Друге видання «Ади» (1970 р.) вийшло з примітками за підписом «Вівіан Даркблоом» (анаграма імені «Володимир Набоков»). Тон їх іронічно-поблажливий (наприклад, «Олексій і т. д. - Вронський і його коханка») - так жартував у своїх коментарях до «Євгенія Онєгіна» Пушкін.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://briefly.ru/