А. И. Герцен. Минуле і думи

Книга Герцена починається з розповідей його няньки про поневіряння сім'ї Герцена в Москві 1812 р., зайнятої французами (сам А. И. тоді - маленька дитина); кінчається європейськими враженнями 1865 - 1868 рр.. Власне, спогадами у точній сенсі слова «Минуле і думи» назвати не можна: послідовне оповідання знаходимо, здається, тільки в перших п'яти частинах з восьми (до переїзду в Лондон в 1852 р.), далі - ряд нарисів, публіцистичних статей, розташованих, щоправда, в хронологічному порядку. Деякі голови «Минулого й дум» спочатку друкувалися як самостійні речі ( «Західні арабески», «Роберт Оуен»). Сам Герцен порівнював «Минуле і думи» з будинком, який постійно добудовується: з «сукупністю прибудов, надбудов, флігелів ».

Частина перший - «Дитяча та університет (1812 - 1834)» - описує по перевазі життя в будинку батька - розумного іпохондриках, який здається сина (як і дядько, як і друзі молодості батька - напр., О. А. Жеребцова) типовим породженням XVIII ст.

Події 14 грудня 1825 надали надзвичайний вплив на уяву хлопчика. У 1827 Герцен знайомиться зі своїм далеким родичем Н. Огарьовим - майбутнім поетом, дуже улюблених російськими читачами в 1840 - 1860-х, з ним разом Герцен буде потім вести російську друкарню в Лондоні. Обидва хлопчики дуже люблять Шіллера; крім іншого, їх швидко зближує і це; хлопчики дивляться на свою дружбу як на союз політичних змовників, і одного разу увечері на Воробйових горах, «обнявшись, присягнули, на увазі всієї Москви, пожертвувати [...] життям на обрану [...] Боротьбу ». Свої радикальні політичні погляди Герцен продовжує проповідувати і подорослішавши - студентом фізико-математичного відділення Московського університету.

Частина другий - «Тюрма і заслання» (1834 - 1838) «: за сфабрикованим справі про образу його величності Герцен, Огарьов та інші з їх університетського кружка арештовані і заслано; Герцен у В'ятці служить у канцелярії губернського правління, відповідаючи за статистичний відділ; у відповідних розділах «Минулого й дум» зібрана ціла колекція сумно-анекдотичних випадків з історії управління губернією.

Тут ж дуже виразно описується А. Л. Вітберг, з яким познайомився Герцен на засланні, і його талановитий і фантастичний проект храму на згадку про 1812 р. на Воробйових горах.

В 1838 Герцена переводять у Володимир.

Частина третє - «Володимир-на-Клязьмі» (1838 - 1839) «- романтична історія кохання Герцена та Наталі Олександрівни Захар'їна, незаконної дочку свого дядька Герцена, виховувалася у напівбожевільного і злої тітки. Родичі не дають згоди на їхній шлюб; в 1838 р. Герцен приїжджає до Москви, куди йому заборонений в'їзд, відвозить наречену і вінчається таємно.

В частини четвертої - «Москва, Петербург і Новгород» (1840 - 1847) «описується московська інтелектуальна атмосфера епохи. Повернулися з посилання Герцен і Огарьов зблизилися з молодими гегельянцями - гуртком Станкевича (перш за все - з Бєлінським і Бакуніним). У розділі «Не наші» (про Хомякова, Киреевский, К. Аксакова, Чаадаєва) Герцен говорить насамперед про те, що зближувало західників і слов'янофілів в 40-е рр.. (далі йдуть пояснення, чому слов'янофільство не можна змішувати з офіційним націоналізмом, і міркування про російську громаді і соціалізм).

В 1846 з ідеологічних причин відбувається віддалення Огарьова і Герцена від багатьох, в першу чергу від Грановського (особиста сварка між Грановським і Герценом через того, що один вірив, а інший не вірив у безсмертя душі, - дуже характерна риса епохи); після цього Герцен і вирішує виїхати з Росії.

Частина п'ятий ( «Париж - Італія - Париж (1847 - 1852): Перед революцією і після неї») розповідає про перші роки, проведені Герценом в Європі: про перший день російської, нарешті опинився в Парижі, місті, де створювалося багато що з того , Що на батьківщині він читав з такою жадібністю: «Отже, я дійсно в Парижі, не уві сні, а наяву: адже це Вандомська колона і rue de la Paix »; про національно-визвольному русі в Римі, про «Молодої Італії», про лютневої революції 1848 р. у Франції (все це описано досить коротко: Герцен посилає читача до своїх «Листи з Франції та Італії »), про еміграції в Парижі - переважно польської, з її містичним месіанським, католицьким пафосом (між іншим, про Міцкевича), про Червневий Днями, про своє втечі до Швейцарії та ін.

Вже в п'ятому частини послідовний виклад подій переривається самостійними нарисами і статтями. В інтермедії «Західні арабески» Герцен - явно під враженням від режиму Наполеона III - з відчаєм говорить про загибель західної цивілізації, такий дорогий для кожного російського соціаліста або ліберала. Європу губить оволоділо всім міщанство з його культом матеріального благополуччя: душа зменшується. (Ця тема стає лейтмотивом «Минулого й дум»: див., напр,: гол. «Джон-Стюарт Мілль і його книга «On Liberty» у шостій частині.) Єдиний вихід Герцен бачить в ідеї соціальної держави.

В розділах про Прудона Герцен пише і про враження знайомства (несподівана м'якість Прудона в особистому спілкуванні), і про його книгу «Про справедливість в церкві і в революції». Герцен не погоджується з Прудона, який приносить у жертву людську особистість «богу нелюдському» справедливої держави; з такими моделями соціальної держави - в ідеологів революції 1891 кшталт Ба-Бефана або у росіян шістдесятників - Герцен сперечається постійно, зближуючи таких революціонерів з Аракчеєва (див., напр., гол. «Роберт Оуен» у частині шостій).

Особливо неприйнятно для Герцена ставлення Прудона до жінки - власницьке відношення французького селянина; про таких складних і болючих речі, як зрада і ревнощі, Прудон судить занадто примітивно. За тону Герцена ясно, що ця тема для нього близька і болюча.

Завершує п'ята частина драматична історія сім'ї Герцена в останні роки життя Наталі Олександрівни: ця частина «Минулого й дум» була опублікована через багато років після смерті описаних в ній осіб.

Червневі події 1848 р. в Парижі (кривавий розгром повстання і воцаріння Наполеона III), а потім важка хвороба маленької дочки фатальним чином подіяли на вразливу Наталю Олександрівну, взагалі схильну до нападів депресії. Нерви її напружені, і вона, як можна зрозуміти з стриманого оповідання Герцена, вступає в занадто близькі стосунки з Гервегом (відомим німецьким поетом і соціалістом, найближчим тоді іншому Герцена), зачеплена скаргами на самотність його незрозумілою душі. Наталія Олександрівна продовжує любити чоловіка, що склалося стан речей мучить її, і вона, зрозумівши нарешті необхідність вибору, пояснюється з чоловіком; Герцен висловлює готовність розлучитися, якщо на те буде її воля, та Наталія Олександрівна залишається з чоловіком і пориває з Гервегом. (Тут Герцен у сатиричних барвах малює сімейне життя Гервега, його дружину Емму -- дочка банкіра, на якій одружилися через її грошей, захоплену німкеню, нав'язливо опікує геніального, на її думку, чоловіка. Емма нібито вимагала, щоб Герцен пожертвував своїм сімейним щастям заради спокою Гервега.)

Після примирення Герцена проводять кілька щасливих місяців в Італії. У 1851 р. -- в корабельній аварії гинуть мати Герцена і маленький син Коля. Тим часом Гервег, не бажаючи змиритися зі своєю поразкою, переслідує Герценів скаргами, загрожує вбити їх чи накласти на себе руки і, нарешті, оповіщає про те, що трапилося загальних знайомих. За Герцена заступаються друзі; слідують неприємні сцени з пригадування старих грошових боргів, з рукоприкладством, публікаціями в періодиці та ін. Всього цього Наталя Олександрівна перенести не може і вмирає в 1852 р. після чергових пологів (мабуть, від сухот).

П'ята частина закінчується розділом «Русские тіні» - нарисами про російських емігрантів, з якими Герцен тоді багато спілкувався. Н. И. Сазонов, товаришу Герцена по університету, багато і наскільки безглуздо поневірявся по Європі, що захоплювався політичними прожектами до того, що в гріш не ставив надто «літературну» діяльність Бєлінського, наприклад, для Герцена цей Сазонов - тип тодішнього російського людини, зазря згубила «безодню сил», не затребуваних Росією. І тут же, згадуючи про однолітків, Герцен перед обличчям зарозуміло нового покоління - «шістдесятників» - «Вимагає визнання і справедливості» для цих людей, які «жертвували всім, [...] що їм пропонувала традиційна життя, [...] з-за своїх переконань [...] Таких людей не можна просто здати до архіву ... ». А. В. Енгельсон для Герцена -- людина покоління петрашевців з властивим йому «болючим надломом», «Безмірним самолюбством», розвинувся під дією «поганих і дрібних» людей, які складали тоді більшість, зі «пристрастю самоспостереження, самодослідження, самозвинувачення »- і притому з плачевною безплідністю і нездатністю до наполегливої роботи, дратівливістю і навіть жорстокістю.

Частина шоста. Після смерті дружини Герцен переїжджає до Англії: після того як Гервег зробив сімейну драму Герцена надбанням поговору, Герцена потрібно було, щоб третейський суд європейської демократії розібрався в його відносинах з Гервегом і визнав правоту Герцена. Але заспокоєння Герцен знайшов не в такому «суді» (його і не було), а в роботі: він «почав [...] за" Минуле і думи "та за пристрій російської друкарні ».

Автор пише про благотворний наодинці в його тодішнього лондонській життя ( «самотньо блукаючи по Лондону, за його кам'яним просіках, [...] не бачачи інколи ні на крок вперед від суцільного опалового туману і штовхаючись з якимись біжать тінями, я багато прожив »); це було самотність серед натовпу: Англія, яка пишається своїм« правом притулку », була тоді наповнена емігрантами; про них переважно і розповідає частина шоста ( «Англія (1852 - 1864 )»).

Від вождів європейського соціалістичного та національно-визвольного руху, з якими Герцен був знайомий, з деякими - близько (гл. «Гірські вершини» - про Мацціні, Ледрю-Роллене, Кошута та ін; гол. «Camicia rossa» < «Червона сорочка»> про те, як Англія приймала у себе Гарібальді - про загальнонародному захваті та інтригах уряду, не бажав сваритися з Францією), - до шпигунів, карних злочинців, випрошують допомогу під маркою політичних вигнанців (гл. «Лондонська вольниця п'ятдесятих років »). Переконаний в існування національного характеру, Герцен присвячує окремі нариси еміграції різних національностей ( «Польські вихідці», «Німці в еміграції» (тут див., зокрема, характеристику Маркса і «марксідов» - «сірчаної зграї»; їх Герцен вважав людьми дуже непорядними, здатними на все для знищення політичного суперника; Маркс платив Герцену тим же). Герцена було особливо цікаво спостерігати, як національні характери проявляються в зіткненні один з одним (див. гумористичне опис того, як справа французів дуелянтів розглядалося в англійському суді -- гол. «Два процеси »).

Частина сьома присвячена власне російської еміграції (див., напр., окремі нариси про М. Бакуніна і В. Печерина), історії вільної російської друкарні і «Дзвони» (1858 -- 1862). Автор починає з того, що описує несподіваний візит до нього якогось полковника, людини, судячи з усього, неосвіченого і зовсім неліберальної, але який вважає обов'язком з'явитися до Герцена як до начальства: «Я зараз відчув себе генералом ». Перша гол. - «Апогей і перигей»: величезна популярність і вплив «Дзвони» в Росії проходять після відомих московських пожеж і особливо після того, як Герцен наважився друковано підтримати поляків під час їх повстання 1862

Частина восьма (1865 - 1868) не має назви і загальної теми (недарма перші її голова -- «Без зв'язку»); тут описуються враження, які справили на автора наприкінці 60-х рр.. різні країни Європи, причому Європа як і раніше бачиться Герцену як царство мертвих (див. розділ про Венеції і про «пророків» - «Данило», викривають імператорську Францію, між іншим, про П. Леру); недарма цілий розділ - «З того світла »- присвячена людям похилого віку, що колись щасливим і відомим людям. Єдиним місцем у Європі, де можна ще жити, Герцена здається Швейцарія.

Завершують «Минуле і думи» «Старі листи» (тексти листів до Герцена від М. Польового, Бєлінського, Грановського, Чаадаєва, Прудона, Карлейля). У передмові до них Герцен протиставляє листи - «книзі»: у листах минуле «не тисне всій силою, як тисне в книзі. Випадкове зміст листів, їх легка невимушеність, їх буденні турботи зближують нас із який писав ». Так поняті листа схожі і на всю книгу спогадів Герцена, де він поруч з судженнями про європейську цивілізації спробував зберегти і те саме «випадкове» і «буденна». Як сказано в XXIV гол. п'ятої частини, «що ж, взагалі, листи, як не записки про короткий часу ?».

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://briefly.ru/