Умберто Еко. Маятник Фуко

Зав'язка цього роману відомого італійського письменника, філолога та історика літератури припадає на початок сімдесятих років XX ст., час, коли в Італії ще вирували молодіжні бунти. Однак «політичним вибором »оповідача, студента Міланського університету Казобона, стає, на його власними словами, філологія: «Я прийшов до цього як людина, яка сміливо бере в руки тексти промов про істину, готуючись ред їх ». У нього зав'язується дружба з науковим редактором видавництва «Гарамон» Бельбо і його товаришем по службі Діоталлеві, якої не заважає різниця у віці, їх об'єднує інтерес до загадок людського розуму і до середньовіччя. Казобон пише дисертацію про тамплієрів; перед очима читача проходить історія цього лицарського братства, його виникнення, участі у хрестових походах, обставини судового процесу, завершився стратою керівників ордена і його розпуском.

Далі роман набирає область гіпотез - Казобон з друзями намагаються простежити посмертну долю ордену лицарів Храму. Відправною точкою для їх зусиль є поява у видавництві відставного полковника, упевненого, що він виявив зашифрований План лицарів ордену, план таємного змови, задум реваншу, розрахованого на віки. Через день полковник зникає безслідно; передбачається, що він убитий; саме це подія або неприємний осад, що залишився від нього, розлучає Казобона з друзями. Розлука затягується на кілька років: закінчивши університет і захистивши диплом, він їде до Бразилії викладачем італійської мови.

Безпосередньою причиною від'їзду є його любов до місцевої уродженці Ампаро, красуні напівкровці, пройнятої ідеями Маркса і пафосом раціонального пояснення світу. Проте сама магічна атмосфера країни і незвичайні зустрічі, які з завзятістю що важко підкидає йому доля, змушують Казобона поки що майже непомітно для себе самого проробляти зворотну еволюцію: переваги раціональних ілюмінації представляються йому все менш очевидними. Він знову намагається вивчати історію давніх культів і герметичних навчань, залучаючи до своїх занять і скептично налаштовану Ампаро; його притягує земля чаклунів - Байя, в тій же мірі, що й лекція про розенкрейцерів, читається співвітчизником-італійцем, за всіма ознаками - одним з тих шарлатанів, про численність яких йому ще тільки належить здогадатися. Його зусилля по проникненню в природу таємничого приносять свої плоди, але для нього вони виявляються гіркими: під час магічного обряду, брати участь у якому на знак особливої прихильності вони були запрошені, Ампаро проти власної волі впадає в транс і, прийшовши до тями, не може пробачити цього ні собі, ні йому. Провівши в Бразилії після цього ще рік, Казобон повертається.

У Мілані він знову зустрічається з Бельбо і через нього отримує запрошення співпрацювати у видавництві «Гарамон». Спочатку мова йде про складанні наукової енциклопедії металів, але незабаром область його інтересів істотно розширюється, знову захоплюючи сферу таємничого та езотеричного; він признається собі в тому, що йому взагалі стає все важче відокремлювати світ магії від світу науки: люди, про яких ще в школі йому говорили, що вони несли світло математики і фізики в нетрі забобонів, як з'ясовується, робили свої відкриття, «спираючись, з одного боку, на лабораторію, а з іншого - на Каббалу». Чимало цьому сприяє і так званий проект «Гермес», дітище пана Гарамона, голови видавництва; до його здійснення підключено і сам Казобон, і Бельбо, і Діоталлеві. Суть його полягає в тому, щоб оголосивши серію публікацій з окультизму, магії і т.п., залучити як серйозних авторів, так і фанатиків, божевільних, готових платити гроші за опублікування своїх творінь; цих останніх передбачається сплавляти у видавництво «Мануція», чиє спорідненість з «Гарамоном» тримається в строгому секреті; воно призначене для видання книг за рахунок авторів, на практиці зводиться до нещадного «видаіванію» їхніх гаманців. У середовищі окультистів «Гарамон» розраховує на багатий улов і тому настійно просить Бельбо і його друзів не нехтувати ні ким.

Однак видання, призначені для «Гарамона», все-таки повинні відповідати певним вимогам; як науковий консультанта проекту за рекомендацією Казобона запрошується знайомий йому по Бразилії якийсь пан Агліе, чи то авантюрист, чи то нащадок знатного роду, можливо, граф, але в усякому разі був багатий, з тонким смаком і безсумнівно глибокими знаннями в області магії та окультних наук; про найдавніших магічних ритуалах він розповідає так, як ніби сам при них був присутній, і власне кажучи, часом він прямо натякає на це. При цьому він зовсім не сноб, не цурається явних шарлатанів і психів і впевнений, що навіть в самому нікчемному тексті можна відшукати «іскорку якщо не істини, то хоча б незвичайного обману, але ж часто ці крайнощі стикаються ». Сподівалися відвести з його допомогою в бік потік полови, направивши його на збагачення свого господаря, і, можливо, знайти в ньому кілька зерен істини для себе, придушувані авторитетом «пана графа» герої виявляються вимушені борсатися в цьому потоці, не смів нічого відкидати: у будь-якому кукіль зерно може виявитися, невидиме і що не виявляється ні логікою, ні інтуїцією, ні здоровим глуздом, ні досвідом. Ось слова бідолаги-алхіміка, підслухані Казобоном під час ще одного, цього разу вже не далекого, шаманського, а донезмоги наближеного до їхніх рідних домівках ритуалу, куди вони потрапляють на запрошення Агліе: «Я випробував все: кров, волосся, душу Сатурна, маркассіти, часник, марсіанський шафран, стружки і шлаки заліза, свинцевий глет, сурму - все марно. Я працював над тим, щоб витягти зі срібла масло і воду; я обпікав срібло із спеціально приготовленої сіллю і без неї, а також з горілкою, і дістав з нього їдкі олії, от і все. Я вживав молоко, вино, сичужіну, сперму зірок, які впали на землю, чистотіл, плаценту; я змішував ртуть з металами, перетворюючи їх на кристали; я направив свої пошуки навіть на попіл ... Нарешті ...

- Що -- нарешті?

- Ніщо на світі не вимагає більшої обережності, ніж істина. Виявити її - все одно що пустити кров прямо з серця ... »

Істина здатна перевернути або зруйнувати світ, бо у нього від неї немає захисту. Але істину до цих пір не вдалося знайти, ось чому не варто нехтувати нічим - краще ще раз випробувати все, коли-небудь, що було предметом зусиль і надій будь-кого з присвячених. Нехай невиправдано, і нехай помилково (і у що ж тоді вони були присвячені?) - неважливо. «Кожна помилка може виявитися мімовольной носієм істини, - говорить Агліе. - Справжньому езотеризм не страшні суперечності ».

І цей вир хибних істин і можуть призвести до правдою помилок знову штовхає друзів на пошуки Плану ордена тамплієрів; загадковий документ, що залишився від зниклого полковника, вивчається ними знову і знову, і кожного його пункту підшукуються історичні тлумачення: це нібито виконувалося розенкрейцерів, це - павлікяани, єзуїтами, Беконом, тут доклали руку асассіни ... Якщо План дійсно існує, він повинен пояснювати все; під цим девізом переписується історія світу, і поступово думка «Ми знайшли План, за яким рухається світ» підміняється думкою «світ рухається на нашу Плану ».

Минає літо; Діоталлеві повертається з відпустки вже важко хворим, Бельбо - ще більш захопленим Планом, удачі в роботі над яким компенсують йому поразки в реальному житті, а Казобон готується стати батьком: його нова подруга Лія повинна незабаром народити. Їхні зусилля тим часом наближаються до завершення: вони розуміють, що місцем останньої зустрічі учасників Плану повинен стати паризький музей в церкві абатства Сен-Мартен-де-Шан, Сховище мистецтв і ремесел, де знаходиться Маятник Фуко, який в строго певний момент і вкаже їм точку на карті - вхід у володіння Царя Світу, центр телуричними струмів, Пуп Землі, Umbilicus Mundi. Вони поступово запевняють себе в тому, що їм відомий і день і час, залишається знайти карту, але тут Діоталлеві виявляється в лікарні з самим невтішним діагнозом, Казобон їде разом з Лією і малюком у гори, а Бельбо, рухомий ревнощами до Агліе, що став його щасливим суперником в особистому житті, вирішує поділитися з ним їх знаннями про План, не повідомляючи про відсутність і карти, і впевненості в тому, що вся ця розшифровка - не плід їхньої загальної розбушувався уяви.

Лія тим часом доводить Казобону, що ті уривчасті запису кінця XIX ст., які вони прийняли за конспект Плану, швидше за все є розрахунками господаря квіткового магазину, Діоталлеві при смерті; його клітини відмовляються йому коритися і будують його тіло за власним планом, ім'я якому - рак; Бельбо знаходиться в руках Агліе і зграї його однодумців, спершу знайти способи його шантажувати, а потім завлекшіх в Париж і змушують вже під страхом смерті поділитися з ними останньої таємницею - Карткою. Казобон кидається на його пошуки, але встигає застати тільки фінал: у Сховище Мистецтв і ремесел знавісніла натовп алхіміків, герметістов, сатаністів та інших гностиків під проводом Агліе, тут вже, втім, що називається графом Сен-Жерменом, зневірившись добитися від Бельбо визнання в місцезнаходження карти, карає його, удавлівая мотузкою, прив'язаною до Маятник Фуко; при цьому гине і його кохана. Казобон рятується втечею; наступного дня в музеї немає ніяких слідів вчорашньої події, але Казобон не сумнівається, що тепер чергу буде за ним, тим більше що при від'їзді з Парижа він дізнається про смерть Діоталлеві. Один був убитий людьми, які повірили в їх План, інший - клітинами, повірити в можливість скласти власний і діяти по ньому; Казобон, не бажаючи наражати на небезпеку кохану і дитини, замикається в будинку Бельбо, гортає чужі папери і чекає, хто і як прийде убити його самого.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.briefly.ru/