Лірика: вірші, елегії, ямби, пісні, монодіческая, або сольна лірика, хорова лірика

Д. Діліте

Лірика

VII -VI ст. до н. е.. - Це час почалося в VIII ст. до н. е.. подальшого розповсюдження і вираження світосприйняття греків, що сформувався протягом "темних віків", час великих змін. Греки енергійно перетворювали навколишній і свій власний світ: за кілька століть, що минули після напливу дорійців, число жителів неабияк зросла. У VIII ст. до н. е.. вони почали активно колонізувати узбережжі Чорного моря, південні області Італії і Сицилію, а також деякі місцевості Північної Африки. У VII ст. до н. е.. почалося, а в VI ст. особливо посилився рух в самій Греції: тут створювалися демократичні міста-держави. Це був складний, часом навіть вельми драматичний процес.

В більшості полісів він відбувався так: всі громадяни прагнули мати такі ж права, як і аристократи. В останніх права не віднімалися, але все ставали рівноправними. Зазвичай це відбувалося не відразу. Лідером обурених громадян найчастіше був аристократ, який ставав правителем, званим тирана.

Сучасне значення слова "тиран" походить звідси, але дещо відрізняється від грецького: грецькі тиранії звичайно не могли бути абсолютними деспотами. Арістотель (Polit. V 19-20, 1315a-1315b) дає таке пояснення: "Тому що держава складається з двох частин - незаможних і заможних, то слід вселяти тим і іншим, що їх добробут спирається на владу тиранії, і старатися, щоб одні ні в чому не терпіли образи від інших [...]. Мета зрозуміла: він в очах своїх підданих повинен бути не тиран, а домоправителем і царем, не грабіжником, а опікуном, він повинен вести скромний спосіб життя, не дозволяти собі надмірностей, знатних залучати на свій бік своїм поводженням, а народом керувати за допомогою демагогічних прийомів "(Арістотель. Політика. Пер. С. А. Жебелева./Аристотель. Твори в чотирьох томах. Т. 4, М., 1984, с. 564-565).

Тиранія була недовговічною, після повалення тиранів затверджувалася демократія. Під час цих змін, в VII-VI ст. до н. е.., з'явився новий жанр - лірика.

Лірика - Це поезія, яка співалася або декламувалися у супроводі ліри, а іноді - Флейти. В античності термін "лірика" (Явище з'явилося раніше, ніж термін. Назва "лірика" від слова "ліра" запропонували філологи елліністичного часу) фіксував лише зовнішні ознаки жанру (акомпанемент), але треба підкреслити, що VII-VI ст. до н. е.. - Це час появи в Європі та ліричної поезії в сучасному розумінні слова. Тут важливі дві речі: по-перше формується вірш як літературний твір, що має певний обсяг і форму, по-друге, з'являється поезія індивіда, у якій переважає розкриття душевних переживань поета.

Хоча від грецької лірики збереглися тільки випадкові уривки, тільки фрагменти, вона не може не зачаровувати глибиною і різноманітністю почуттів і тим.

В античної ліриці не підкреслювалися і не визначалися будь-якими правилами звукові співзвучності в кінці рядків або в інших місцях (рими), найбільше увага в ній приділялася ритму. Використовуючи чергування коротких і довгих складів, грецька поезія створила безліч ритмічних варіантів - метрів. Чи не перебільшуючи, можемо сказати, що метр був ідолом античних поетів. Він організовував вірш, упорядковував його, а поняття "порядок" і "відповідність", як уже згадувалося, були синонімами поняття "краса". Метр визначав настрій вірша: вірші ясного, прозорого, а іноді урочистого симетричного ритму звучать по-своєму, інакше - вірші висхідного ритму, зовсім по-іншому - вірші спадного ритму.

Можна виділити два різновиди грецької лірики: пісенну і декламаційні, інакше кажучи, пісні та вірші. Останні також часто декламувалися в супроводі музики.

Стихотворения. Елегії

Спори, що означає слово "елегія 'і звідки вона з'явилася, як каже Горацій, тривали протягом всієї античності до його часу (Ars, 77-78). Тепер найбільш прийнятним вчені вважають думку, що колись це слово означало "очерет" або сопілку, зроблену з стебла очерету [5, 37, 11, 8]. Греки цим терміном визначали не зміст поезії, а форму: все, що написано елегійні дістіхом, називалося елегія. Елегійний дистих - це як би строфа з двох рядків, яку складає композиція рядків гекзаметра і пентаметра. (Грец. пентаметр означає 'п'ятистопний'. У середині рядка, після першого складу третього стопи, знаходиться знак розділу, званий цезурою -- припинення як би відсікає кінець стопи, і починається нова стопа).

Теми грецької елегії - різні. Першим елегіком вважають Калліна (VII ст. До н. Е..), який писав елегії патріотичного змісту, в яких він закликав хоробро битися за батьківщину:

Вимагає слава і честь, щоб кожен за батьківщину бився,

Бився з ворогом за дітей, за молоду дружину.

Смерть адже прийде тоді, коли мойри прийти їй призначать.

Нехай ж, піднявши спис, кожен на битву поспішає,

Міцним щитом прикриваючи своє многомощное серце

В час, коли волею долі справа дійде до бою.

(Frg. 1, 6-11).

(Антична лірика. М., 1968, с. 127. Пер. Г. Церетелі. Далі російські переклади ліриків в більшості випадків цитуються також за цим виданням (скорочено - АЛ). Номери фрагментів і рядків наводяться за виданням: Anthologia Lyrica Graeca. Ed. E. Diehl. Lipsiae, 1936).

Ми бачимо, що, не закінчуючи фрази наприкінці рядка або двустишия, а переносячи її, поет досягає напруги думки. Його заклики і запевнення прагнуть з рядки в рядок так само, як він закликає воїнів кинутися в битву.

Тематика творчості другого елегіка Тіртея (VII ст. до н. е..) подібна до тематики елегій Калліна. Про Тіртей вже в античності була поширена така легенда (Платон. Закони 1.629а): одного разу спартанці звернулися до афінянам з проханням надіслати вождя. Афіняни послали кульгавого вчителя Тіртея. Розчарованим спартанці не довелося довго сердитися і дорікати афінян: своїми віршами Тіртей так підняв дух воїнів, що ті зараз перемогли. Вдячні спартанці запропонували Тіртей оселитися у них. У своїх елегіях Тіртей закликав молодь боротися у першій рядах. Поетові близька естетична установка Гомера: загинути молодим - красиво, а старому - ні. Гидко і соромно, коли молоді залишаються живими, а гинуть сивочолі (Frg. 6, 3-10).

Тіртей проповідує те ж саме розуміння кодексу честі, що і Гомер чи Каллін. Слава хороброго воїна довго живе серед нащадків:

Добра слава й ім'я його ніколи не загинуть:

В царстві Аїда живучи, буде безсмертний той чоловік,

Якого згубити жахливий Арей серед подвигів ратних,

В жаркому бою за дітей і за рідну країну.

(Frg. 9, 31-34; АЛ, с. 131, пров. В. Латишева).

За такому воїну сумують і молоді, і старі, і все місто. Його могила буде вічно в пошані, його слава перейде і до дітей, і до дітей дітей, і до далеких нащадків (Frg. 9, 29-30). А той, хто біжить, не захистивши рідного міста, блукає всюди без слави, викликаючи ганьба на весь свій рід (Frg. 6, 3-10).

Творчість іншого елегіка VII ст. до н. е.. Мімнерма приваблює зовсім іншим: безтурботним радістю життя, цвітінням юності. Поета чарують тільки зелень молодих весняних листя, тільки п'янкий аромат квітів. Він категорично відмовляється від зрілості літа і осені. Коли пронеслася скороминуща юність, поет готовий швидше померти, ніж жити, страждаючи від турбот і хвороб (Frg. 2, 1-10). У віршах Мімнерма з'являється не зустрічався до нього в ліриці любовний мотив. Поет жадає без роздумів радіти молодості та любові:

Що за життя, що за радість, коли немає золотої Афродіти!

Смерті я жадати почну, якщо мені скажуть "пробач"

Принади таємного кохання, і ніжні ласки, і ложе.

Тільки адже юності колір людям бажаний і милий;

Старість ж горе несе, красеня з уродом рівна.

Варто наблизитися їй, відразу нудитися почне

Чорними думами серце, і сонця проміння золоті

Старшого не радують погляд, старця не потрібні вони.

(Frg. 1, 1-8, АЛ, с. 136, пров. Вяч. Іванова).

З Мімнермом полемізує один із семи мудреців старовини Солон (640-560 рр.. До н. е..), у своїх елегіях доводячи, що юність полонить силою, а зрілий вік -- мудрістю, тому що сила розуму виявляється тільки на шостому семиріччі людського життя, а розквітає в сьомому і восьмому семиріччя (Frg. 19, 13-16; Frg. 22). Славляться мудрістю Солон був знаменитим державним діячем Афін, який провів радикальні соціальні реформи поліса і підготував конституцію. Тому збереглися навіть дві античні біографії Солона: одна - у збірнику Плутарха, який залишив життєпису політичних діячів, інша - в творі Діогена Лаерція з історії грецької філософії.

Обидва автора підкреслюють, що Солон славився мудрістю і чесністю. Багаті його шанували як заможного, а бідняки - як справедливого людини. Тому афіняни і звернулися до нього з проханням допомогти полісом, стрясає соціальними бурями. Однак ні благання співвітчизників, ні поради друзів, ні сприятливе пророцтво дельфійського оракула не переконали Солона взяти на себе владу тирана. Він відмовлявся, бо тиранія - прекрасне містечко, але виходу звідти -- немає. Мудрець погодився тільки написати закони. Підготовлені Солоном закони знищили рабство за борги, реформували календар, суди, посади, охороняли афінську економіку, обмежуючи можливості імпорту та експорту деяких товарів, систематизували звичайне право і визначили безліч інших речей. Солон по суті перетворив афінську конституцію, залишивши тільки деякі суворі закони попереднього законодавця Драконта (VII ст. до н. е..). Серед них -- засудження на смерть за крадіжку будь-якої речі. "Не ти поклав - не бери", -- вчив Солон. За законами Солона могли бути притягнуті до суду дармоїди і ледарі, було заборонено погано говорити про померлих, лаятися в храмах і державних установах і т. д. Закони були записані на обрамлених дошках, прикріплених на обертовому стовпі. Після їх оприлюднення з'явилося багато критиків: одні пропонували змінити одне, інші - інше. Мудрець і сам писав, що великим працею важко догодити всім (Plut. Sol. 25). Привівши афінян до присяги, що вони будуть сто років дотримуватися її законів, Солон попросив дозволити йому виїхати і відвідав багато країн. Крім того, він чимало подорожував і в юності. Річ у те, що його батько витратив частину майна на благодійність, і Солон хотів його відновити. За Плутарху, це заняття було почесним, але деякі античні письменники стверджували, що він і раніше подорожував з метою дізнатися про світ, а не розбагатіти (Plut. Sol. 2). Я вирушив у дорогу вдруге, Солон спілкувався з ученими і мудрецями інших країн, давав поради правителям і, мабуть, займався творчістю.

До жаль, від спадщини Солона збереглося лише близько трьохсот рядків, цитованих іншими авторами. Будучи типовим грецьким мудрецем, поет вірить у гармонію світу і прагне до неї. Він запевняє, що не має законів держава хаотично, а яке прийняло конституцію - впорядковано і гармонійно:

Благозаконье ж всюди являє порядок і стрункість,

В силах воно накласти ланцюг на неправих людей ...

(Frg. 3, 32-33, АЛ, с. 133, пров. Г. Церетелі).

Солон каже, що своїми реформами він дав афінянам стільки свободи, скільки було необхідно, обмеживши права аристократів, але не знехтувавши їх. І народні маси, і аристократів він, за його словами, прикрив щитом законів, щоб ні одні, ні інші не могли диктувати свою волю (Frg. 5). Таким чином, як і належить мудреця, Солон в практичній діяльності прагнув до поміркованості. Його улюблене вираз, що стало його девізом, йшлося: "Нічого занадто!" Подібні думки він викладає, розмірковуючи про багатство: мають багато срібла, золота, землі, коней і мулів не багатше мають лише поїсти, одягтися, взутися, тому що вони не понесуть надлишку з собою в Аїд, не відкупляться від старості, від важких хвороб (Frg. 14). Солон впевнений, що космічний порядок заснований на справедливості, що Зевс карає кожного аморального людини. Іноді покарання наздоганяє його нащадків (Frg. 1, 29-32).

Теогнід

Цілком інакше думає що звертається тільки до минулого Теогнід (VI-V ст. до н. е..) з Мегари. Світ йому здається несправедливим, тому що в ньому панують погані люди. Теогнід, як багатий мегарський аристократ було втягнуто в політичну боротьбу, захищаючи інтереси своєї спільноти. Коли перемогу отримали демократи, він пішов з рідного полісу, а повернувшись, не отримав майна назад. Тому поет не задоволений демократичним ладом, коли влада, на його думку, належить полудикий людям (53-56). Іноді його елегії дихають найчорнішої ненавистю: Теогнід прагне напитися крові низьких людей (349-350), закликає (може бути, і усвідомлюючи нереальність призову) розправитися з ними:

Сміливо ногами топчи, Стрекалов коли, не шкодуючи

Тяжким ярмом придавив цю порожню натовп!

(847-848, АЛ, с. 162, пров. С. Апта).

Поета охоплює смуток і жовчна ненависть самотню людину, коли він бачить, що його стан зникає, тому що аристократи одружуються з простими людьми (183-192), у нього стискається серце, коли він чує по весні голос птиці:

Птахи пронизливий крик почув я, син Поліпи:

Нам сповіщає вона час весняних робіт -

оранки час і сівби. І чорна біль охопила

Серце моє - не про нас пишного поля простір!

(1197-1200, АЛ, с. 173, пров. С. Апта).

Поетові здається, що нічого доброго не вийде з такої держави, воно здається йому схожим на потопаючий корабель, що втратив гарного рульового. Немає ніякого порядку, кораблем керують вантажники, тому його поглинуть хвилі (671-680). Драматичні предсказания Теогнід не справдилися, демократичні поліси проіснували довго, але треба відзначити, що Теогнід не був абсолютно не правий. Великим недоліком демократичних полісів, де кожен швець, гончар або хлібороб міг зайняти найважливішу і найвищу посаду, був недолік компетенції. Над цим пізніше буде насміхатися Арістофан у "Жабах", це буде критикувати Платон у "Державі".

Крім песимістичних політичних роздумів, у збірнику Теогнід ми знаходимо моральні повчання, мотиви любові, бенкетів. Під час гулянок поет радить дотримуватися заходів, вважаючи її привілеєм аристократів:

Дві для нещасних смертних з питвом біди поєднувалися:

Жага - З одного боку, хміль нехороший - з іншого.

Я віддам перевагу середину. Мене переконати не зумієш

Або не пити нічого, або через міру п'яніти.

(837-840, АЛ, с. 162, пров. С. Апта).

Взагалі у всіх елегіях Теогнід звучить дидактична установка, а деякі двустишия мають явно гноміческій (грец. 'гноміон' - думка, думка) характер:

Милих товаришів багато знайдеш за питвом і едою,

Важливе справу почнеш - де вони? Немає нікого!

(115-116, АЛ, с. 143, пров. В. Вересаева).

Ямби

Разом з елегія в Греції з'явилася і розцвіла ямбіческая9 поезія. Ямб складають один короткий і один довгий склад. Рядок складалася з шести ямбів. З'єднуючись по два, вони складали так званий ямбічних тріметр. Разом з ямбом використовувалася і зворотній стопа - трохи (або хорей), що складається з одного довгого і одного короткого складу. Трохи з'єднувалися по вісім стоп в трохеіческіе тетраметри. Ямб вважався метром простий, повсякденному поезії.

Міф про його походження говорить, що ямб був метром жартів, зневаги, безсоромні і т. п. на древніх святах родючості. Розповідається, що Деметра в пошуках зниклої доньки прийшла в Елевсін. Там зустріли її дочки царя Келі призвели її до палацу. Деметра, хоч і прийнята радо, від горя не їла, не пила, не посміхалася. Тоді служниця на ім'я Ямба, бажаючи її розвеселити, почала базікати двозначності, і Деметра розсміялася (Hom. hymn. 5, 195-205). По імені служниці і була названа нова стопа, схожа на розмовну мову.

Самим знаменитим поетом, який писав ямбами, був Архілох (VII ст. до н. е..), який складав і елегії. Багато хто бачив, хто витерпить безліч пригод, поет жив, швидше за все, недовго, але бурхливо: брав участь у багатьох битвах, служив найманим воїном. В античності був відомий його гімн Деметрі, а гімн Гераклові протягом довгих років після смерті поета співали учасники Олімпіад. У його ямбах миготять ніжні рядки, присвячені коханої, в яких поет милується дівчиною, радующейся гілці мирта і прекрасному квітки троянди, милується її пишними, спадаючими на спину волоссям (Frg. 25).

Знаменитими були і строчки, проголошують такумудрість:

Серце, серце! Грозним строєм встали біди перед тобою.

зміцнися і зустрінь їх грудьми, і вдаримо на ворогів!

Нехай скрізь кругом засідки - твердо стій, не тріпочи.

Переможеш - Своєї перемоги напоказ не роби,

Переможуть - Не журись, закрившись в будинку, не плач.

В міру радуйся удачі, в міру у скорботах горюй.

(Frg. 67а, АЛ, с. 118, пров. В. Вересаева).

Хоча в античності були відомі вірші Архілоха різноманітної тематики, вже в той час сформувалося уявлення про нього як про сатиричний поета. Розповідали, що Архілох посватався до дочки знатної людини Лікамба, але батько дівчини відмовився віддати дочку за поета. Тоді знехтуваний юнак понаписали такі злі рядки, що від сорому вся родина повісилася. Конфлікт із Лікамбом, мабуть, був насправді, а розповідь про трагічний кінці сім'ї, швидше за за все, придуманий, однак це гарне свідчення того, як сприймали Архілоха в давнину.

ямбами писав також Гіппонакт (VI ст. до н. е..). Тон його віршів грубуватий, а мова часто вульгарний. У творчості Гіппонакта вперше в європейській поезії ми зустрічаємо жебрака бродягу як ліричного героя. Поет винайшов добре відповідний змісту його поезії розмір - "кульгавий ямб", в якому шостий ямб тріметра він замінив на хорей. Тоді досить рухома рядок зі зміною коротких і довгих складів надломилася і стала ніби спотикатися в кінці, на стику двох довгих складів. Ось як Гіппонакт насміхається над якимось своїм знайомим:

Привільно жив колись-то він, тучнел в млості,

З тонких риб їв смакоту цілий день;

Як євнух відгодували, як Каплун жирний,

Так весь спадок і з'їв. Дивись, нині

В каменоломні камені теше, жере фігі

Так кірку чорну жує він - корм рабій.

(Frg. 39, АЛ, с. 126, пров. Вяч. Іванова).

Пісні (Мелік). Монодіческая, або сольна лірика

Сольна пісенна поезія розцвіла на острові Лесбос в Егейському морі. Найвідомішими представниками цього жанру були Алкей і Сапфо.

походив із знатного роду Алкей (VII-VI ст. до н. е..) активно брав участь у політиці, борючись проти тиранії. Боротьба була довгою і йшла зі змінним успіхом: після довгих зусиль тирана вдалося повалити, але Алкею здавалося, що потрібно боротися і проти нового народного лідера Піттак. Поет і його прихильники зазнали поразки і були змушені тікати з Лесбосу, на який повернулися лише через кілька років.

Алкей написав десять поетичних книг. Залишилися тільки фрагменти. У них ми знаходимо рядка гімнів богам, застільних пісень, а також віршів на політичні теми. Поет створив строфу, пізніше названу по його імені, в якій висхідний ритм, що стикається з тих, що сходять. У двох перших рядках алкеевой строфи перший полустішіе має висхідний ритм, другий - спадний, третій рядок -- висхідний, четверта - спадний. Таким чином, у строфі переважаючий висхідний ритм наповнює поему бурхливий почуттями і настроями. Драматичні політичні битви відображає образ що пливуть по бурхливому морю:

Зрозумій, хто може, буйну дурь вітрів!

Вали котяться - цей звідси, той

Звідти ... У їх бунтівній звалищі

носимося ми з кораблем смолені,

Навряд опираючись натиску злісних хвиль.

Уж захлеснула палубу суцільно вода;

Вже просвічує вітрило,

Весь продирявлен. Опустилися скріпи.

(Frg. 46а, АЛ, с. 41, пров. Вяч. Іванова).

Образи вітрів, хвиль, метання корабля (Frg. 46b) змінює радість з приводу повалення тирана (Frg. 39), але вона триває недовго, поет знову кличе на боротьбу (Frg. 43; 87). Потім з'являються скарги на сумну долю втікача-вигнанця: поет заздрить тим, хто чує голос кличе на народні збори глашатая, голос, який звучав для його батька і діда з молодих днів до старості, але тепер призначений не для нього. Вда від людських пристрастей та природних бур поет шукає в чаші вина. Коли лютують зимові вихори і зливи, він пропонує запалити вогнище і насолоджуватися вином:

Як бути взимку нам? Слухай: вогонь засвіти,

Так не шкодуючи, в кубки глибокі

Лей хміль втішний, так тепліше

За вуха в м'яку вовну укройся.

(Frg. 90, АЛ, с. 51, пров. Вяч. Іванова).

В застільні пісні, звані відколами, вплетені міфологічні мотиви. Поет засуджує Олену як винуватця загибелі Трої (Frg. 74), прославляє мчать верхи на конях Кастора і Полідевка (Frg. 78), просячи їх зберігати людей від смерті.

На одному малюнку на античній вазі поруч з Алкея варто його співвітчизниця Сапфо (VII-VI ст. До н. Е..), Не єдина, але сама знаменита грецька поетеса. З нею може зрівнятися хіба тільки Корінна, від спадщини якої залишилося, до жаль, ще менше, ніж від Сапфо. З дев'яти книг Сапфо збереглися тільки фрагменти.

Поетеса аристократичного походження, родом з острова Лесбос, Сапфо жила і творила в оточенні музики, поезії, квітів, творів мистецтва і людей, одягнених у кращу одежу. Політичні зміни торкнулися і, очевидно, порушили створений Сапфо естетизовано світ: поетеса була змушена виїхати з Лесбосу, згодом вона туди повернулася. Вона каже, що пам'ятає поради матері, учівшей її одягатися зі смаком, підбирати кольори, але тепер вона занадто бідна і не в змозі дозволити собі купити для своєї дочки "строкато шітую шапочку ". Однак соціальні зміни не змінили установку поетеси шукати у світі красу і почитати її [7, 229; 8, 391]. Сапфо захоплюється своєю улюбленою дочкою, порівнюючи її з золотистим квіткою (Frg. 152). У її поезії ми не знаходимо політичних мотивів, а в серці немає ні жовчної ненависті Теогнід, ні гніву Алкея. Поетеса вміє всіх зрозуміти і всіх пробачити. Можливо, полемізуючи з Алкея, Сапфо пише, що їй найкрасивішим є те, що хто-небудь любить. Сила любові величезна. Так, Олена полюбила Паріса. Хоча він і зганьбив Трою, вона залишила заради нього чоловіка, дочку, батьків.

Любов для поетеси - це не приємне задоволення, як для Мімнерма, а виснажуються людини сила, якою найчастіше неможливо опиратися. "Ерос знову мене мучить істомчівий -/Гірко-солодкий, непоборну змій "(Frg. 137, АЛ, с. 63, пров. В. Вересаева). "Наче вітер, з гори на дуби налітай,/Ерос душі потряс нам ... "(Frg. 50, АЛ, с. 62, пров. В. Вересаева), - скаржиться поетеса. Тоді залишається один вихід: просити богиню Афродіту про допомогу в строфах, ритм яких створила сама поетеса. У сапфіческой строфі переважає спадний ритм, поетеса починає говорити і замовкає, знову починає і знову мовчить:

Про стань знову - по молитві таємницею

Визволити з нової напасті серце!

Стань, озброївшись, в ратоборствують ніжному

Мені на підмогу!

(Frg. 1, АЛ, с. 56, пров. Вяч. Іванова).

Любовний мотив вважається головним у творчості Сапфо, хоча він і пошкодив її імені. Річ у те, що поетеса керувала співтовариством, а може бути, школою або студією дівчат знатного походження, де, мабуть, навчали речей, які перебували під заступництвом муз: танців, музики, поезії, розуміння краси, де був хор, що виконував пісні й гімни, складені Сапфо. Більша частина віршів поетеси була присвячена цим дівчатам. Одна з них вийшла заміж в далеку країну і сяє серед лідійський дружин (Frg. 98), інші знаходяться ближче, але поетеса тужить за ним усім (Frg. 96) і сподівається, що і вони в думках повертаються до неї (Frg. 98).

Через сторіччя після її смерті комедіограф почали насміхатися над почуттями Сапфо, над її співтовариством, стверджуючи, що там були еротичні відносини. Такі твердження ми зустрічаємо до наших днів [1, 101-107]. Однак судити і говорити про це треба дуже обережно. Без сумніву, ми повинні вважати правими тих авторів, які кажуть, що незаперечна істина тільки в тому, що ми дуже мало про це знаємо [3, 83; 6, 142]. Ось, наприклад, рядки вірша до Агаліде:

Богу рівним здається мені на щастя

Людина, який так близько-близько

Попередня тобою сидить, твій звучить ніжно

Слухає голос

І чарівний сміх. У мене при цьому

Перестало відразу б серце битися:

Лише тебе побачу, я вже не в силах

вимовити слова.

Але німіє одразу язик, під шкірою

Швидко легкий жар пробігає, дивляться,

Нічого не бачачи, очі, у вухах же -

Дзвін безперервний.

Потім жарким обливаюся, тремтінням

Члени всі охоплені, зеленішою

Стаю трави, і ось-ось наче

З життям розпрощаюся.

(Frg. 2, АЛ, с. 56, пров. В. Вересаева).

Важко стверджувати категорично, що це еротичне вірш. Ясно тільки одне: в ньому звучить величезна мука. Дівчина сидить поруч з якимось чоловіком (можливо, нареченим), і це приносить поетесі багато болю. Це може бути величезний біль розлуки, втрати. Можливо, це насправді хорова пісня її дівчат [2, 40], якої поетеса прощається зі своєю вихованкою. Те, що вірш написано від першої особи, тут ні про що не говорить: хор може розумітися як одне особа, хори трагедій часто говорять в першій особі однини.

Не дуже зрозуміло, чому нормальним вважається захоплення поетеси перед сяйвом місяця, квітучими яблунями, запашними трояндами, а захоплення дівчиною, якої йде білий наряд, вважається ненормальним. Взагалі важко повірити, що вона була жінкою сумнівної репутації, тому що такий жінці аристократи навряд чи б довірили виховання своїх дочок. Адже відомо, що Сапфо була дуже шанована і шанована: на монетах міста Мітілени чеканилося її зображення, приписувана Платону епіграма називає її десятою музою (Frg. 16). Арістотель пише її ім'я поруч з іменами знаменитих філософів і поетів (Arist. Rhet. 1398b).

Живе уява комедіографів створило та інші вигадки: в одній комедії Сапфо зображена як коханка поета Архілоха (Athen. XIV 519 b), хоча на рік народження поетеси Архілоха вже не було в живих. Інший розповідь, про який відомо, що він не мав ніякого обгрунтування, - це поширена в античні часи легенда про те, що, безнадійно закохавшись в юності в красеня Фаона, Сапфо стрибнула зі скелі в море. Менандр написав про це комедію (Strab. X 452), Овідій склав зворушливе прощального листа від імені Сапфо (Ov. Her. XV). На Насправді поетеса померла в поважному віці (Frg. 79).

Є відомості, що Сапфо писала гімни, епіталаміі-весільні пісні, поховальні пісні, елегії та епіграми, але від них, як і від поезії Алкея, залишилися тільки фрагменти.

Третій представник сольною лірики Анакреонт (VI ст. до н. е..) не цікавився ні політикою, ні філософськими питаннями. Поет був родом з малоазійського міста Теос. Після того як перси зайняли його рідний поліс, Анакреонт жив при дворах тиранів різних міст. Можливо, становище придворного поета змусило Анакреонта дивитися на життя як на нескінченний веселий бенкет, а може бути, така була його природа. Поезія Анакреонта легка і святкова, життя не здається поетові ні важкою, ні складною. Тут ми не знайдемо болісного почуття любові, а тільки легкий флірт, тут ллється вино і звучать пісні:

Що ж сухо в чаші дно?

Наливай мені, хлопчик жвавий,

Тільки п'яне вино

Раствори водою тверезою.

Ми НЕ скіфи, не люблю,

Други, пиячити ледачому:

Ні, за чашею я співаю

Іль розмовляю невинно.

(Frg. 43, АЛ, с. 74, пров. О. Пушкіна).

У Анакреонта було багато послідовників. Йому наслідували протягом всієї античності і пізніше, його вірші переписувались разом з творами інших поетів, і відрізняти справжнього Анакреонта від наслідувачів вчені почали тільки в нове час. Вірші, що прославляють Діоніса, Ерота, вино, кохання, веселощі, стали називати анакреонтіческой поезією. За часів Ренесансу та Просвітництва анакреонтіческіе вірші створювалися на національних мовах: у Франції їх писав П. Ронсар, А. Шеньє, у Німеччині - Г. Лессінг, в Росії - М. Ломоносов, Г. Державін, К. Батюшков, О. Пушкін.

Хорова лірика

Осмислюючи спосіб життя греків, Арістотель прийшов до висновку, що людина є "істота суспільне ". Громадяни одного поліса хоча б в обличчя знали одні інших, зібравшись на народні збори, вони обговорювали державні справи, пліч-о - -о-пліч стояли в бойовому строю і разом проводили святкування, які зазвичай були всенародними. Свята не обходилися без пісень. Греки дуже любили музикувати і співати і мали безліч дитячих, дівочих, чоловічих і жіночих хорів. Богів вони прославляли гімнами, пеаном, дифірамбами, а на честь людей співали енкоміі, епінікії, Френ і т. п.

Жителі Спарти не надто захоплювалися мистецтвами, але пісні і танці любили. Потрібно підкреслити, що саме звідси до нас дійшли найдавніші тексти хорової лірики. Це пісні на честь богів.

Одним із зачинателів хорової лірики вважається що жив у Спарті в VII ст. до н. е.. співак Алкман. В цей час з Криту до Спарти переселився Фалет, що приніс з собою в Грецію критські танцювальні пісні, там жив і творець пеаном і дифірамбів в героїчному стилі Ксенокріт. З їхніх творів нічого не збереглося. Алкман складав пісні і керував чоловічим, жіночим і дівочий хорами. Він написав п'ять книг пісень. Від них залишилися фрагменти, серед яких виділяється уривок приблизно зі ста рядків з пісні для хору дівчат, присвяченій, мабуть, Артеміді. З цього фрагменту видно, що Алкман використовував два змістовних елемента, що стали в пізнішій хорової ліриці найважливішими: міфологічні деталі та узагальнення роздумів над життєвим досвідом, виражене у сентенціях.

Щасливий, хто в радості,

Без сліз проводить день

(Frg. 37-38).

Вважається, що Алкман заклав основу і для форми хорової лірики: склав строфу, що складається з трьох частин (строфи, антистрофи і Еподи). Такими симетричними строфами згодом писали всі представники хорової лірики.

Для них була робота не тільки в Спарті, а й по всій Греції, тому що богів потрібно було почитати скрізь. У Сицилії в VII-VI ст. до н. е.. жив Стесіхор, написав двадцять шість книг співів. Від них збереглися лише фрагменти, що показують, що поет любив урочистий стиль, а матеріал запозичив із епічних поем. Вважається, що його ліричні розповіді були як би щось середнє між епосом і трагедією. Їх назви: "Загибель Трої", "Повернення", "Орестея", "Европея", "Еріфіла", "Кербер" і т. д.

Вже в античності була оповита легендами життя поета Івік, що походив із Регія в Південній Італії. Тепер дуже відомий що став знаменитим завдяки Ф. Шиллеру розповідь про те, що Івік був убитий розбійниками, але цього ніхто не бачив, крім пролітали журавлів. Вмираючий поет попросив журавлів помститися злочинців. Через деякий час вбивці сиділи в театрі, і над глядачами пролетіла зграя журавлів. Один з убивць штовхнув іншого: "Дивись, месники за Івік!" Обидва весело розсміялися, але в людей, які знали, що поет був убитий, така поведінка викликало підозру, і вбивці були покарані. Достовірно відомо, що Івік написав сім книг. Збереглися тільки фрагменти. Вони показують, що поет писав і на любовну тему, яка була не характерна для його попередників.

Сімонід (557-468 рр.. До н. Е..), Творець жанру Епінікії, був людиною неспокійної розуму і способу життя. Він жив в Афінах, Фессалії, Сицилії, спілкувався з безліччю знаменитостей, брав участь у численних поетичних змаганнях. Він також був здатним комерсантом і як довірена особа тиранів Сицилії виконував дипломатичні обов'язки. Сам він володів дивовижною пам'яттю та інших учив мистецтва запам'ятовування, запропонував нововведення для орфографії грецької мови, удосконалив деякі музичні інструменти.

Спираючись на принципи релігійних піснеспівів, він створив новий жанр - пісні на честь переможців спортивних змагань (епінікії). З гімнів, пеаном, дифірамбів Сімонід перейняв строфу у формі тріади і досвід використання міфів. Елементи міфів пов'язували атлета з легендарними героями далекого минулого, надавали пісням піднесений характер. Пізніші філологи розділили епінікії Сімоніда на книги, що прославляють бігунів, кулачних бійців і атлетів інших видів спорту. Ці книги не збереглися, не відомо, скільки їх було. Сімонід також удосконалив форму енкоміев, але особливо він прославився як автор сумних жалобних співів - Френ.

В Наприкінці античності Квінтіліан в огляді всієї літератури скаже, що Сімоніду краще, ніж усім іншим поетам, вдалося висловити почуття скорботи (X, I 64). Простими словами поет говорив про нещастя, які звалилися на людину, намагаючись втішити думками, що навіть діти богів страждають, що навіть самі боги не борються з необхідністю. Зберігся плач Данаїди, укладеної з немовлям Персеєм в ящік, в якому страх матері, що опинилася у смертельній небезпеці, протиставлений безтурботності немовляти:

В темному ковчезі лила, тремтячи, Даная сльози.

Сина руками оповивши, говорила: "Сину мій, бідний син!

Солодко ти спиш, немовля невинний,

І не знаєш, що я терплю в мідних заклепах

тісної труни, в могильної

імлі безпросвітної! Спиш і не чуєш, дитино, у сні,

Як виє вітер, як над нами б'є волога,

перекочуючись важким громадами вали, друга грому;

Ти ж над пурпурової тканиною

Миле личко підняв і спиш, не знаючи страху ..."

(Frg. 13, АЛ, с. 184, пров. Вяч. Іванова).

Дидактичні елементи, нехитро виражені міркування про міць богів (Frg. 10; 57), про те, як важко людині досягти досконалості (Frg. 4), про те, що і щасливий людина не може знати свого завтрашнього дня (Frg. 6), створили Сімоніду авторитет популярного поета і філософа [4, 50-75].

Сімонід славився і епіграмами. Двовірш, скомпонував їм, було написано на могилі трьохсот спартанців, які загинули в Фермопільський ущелині в 480 р. до н. е..:

Подорожній, Іди звести нашим громадянам в Лакедемоні,

Що, їх заповіти дотримуючись, тут ми кістьми полягли.

(Frg. 92, АЛ, с. 178, пров. Л. Блуменау).

Піндар .40

Самим знаменитим автором хорових пісень в античності був Піндар (518-442 рр.. до н. е..). Він писав гімни, пеани, епінікії, дифірамби, енкоміі, Френ і т. д. Всього їм було створено близько чотирьох тисяч пісень, з яких до наших днів дійшло тільки сорок п'ять Епінікії. За часів Піндара було чотири загальногрецьких спортивних змагання: Олімпійські, піфійського, Немейські і Істмійські. Олімпіади проходили на честь Зевса в місті Олімпі в Еліді, піфійського гри - в честь Аполлона в Дельфах, Немейські - на честь Зевса в місті Немее і Істмійські - На честь Посейдона на перешийком, званому Істмен. На думку греків, їх переможці вигравали не тільки тому, що у них були самі швидкі ноги, самі міцні руки або найбільш жваві коні, але й тому, що їм допомагали боги. Переможця урочисто зустрічали в рідному місті, обдаровували і все життя шанували як обранця бога. Під час зустрічі на його честь хори співали пісні (оди), які за замовленням складали поети.

Збережені пісні Піндара присвячені переможцям всіх чотирьох змагань, тому вони згруповані в чотири книги за назвами змагань: перше - Олімпійські оди, другий - піфійського, третє - Немейські і четверта - Істмійські.

Автор античної пісні був і поет, і композитор: він складав не тільки слова, а й музику. Мелодії сольних пісень (Сапфо, Алкея, Анакреонта), очевидно, були простіше, тому що повторювалася строфа одного і того ж метри, а метр хорових пісень встановити неможливо, оскільки чи не кожен рядок мала свій власний ритм і складну мелодію. Ми, люди нового часу, повинні визнати, що ми не в змозі сприйняти хорову лірику належним чином, тому що нам не доступний її ритм. Ми не знаємо, в якому метрі її треба читати. При перекладі або прочитання в іншому метрі з'являються додаткові семантичні а