Іван Якович Корейша в російській літературі

Мельник В. І.

Іван Якович Корейша (1783-1861) -- московський юродивий, добре відомий своїм і нашим сучасникам і потрапив навіть до деяких художні твори Н.С. Лєскова, Ф.М. Достоєвського, Л.Н. Толстого, А.Н. Островського.

Цікаво, як підходили до зображення настільки незвичайного життєвого матеріалу відомі письменники-реалісти, наприклад, Н.С. Лєсков. Його невеликий святковий оповідання "Маленьке помилка "весь побудований на обіграванні образу Івана Яковича і на створенні свого роду ефекту несподіванки.

Іван Якович Корейша був дуже добре відомий не тільки в православній Москві, але і в Петербурзі, тому що їхали до нього за порадами і молитвою з усіх кінців Росії. Часто серед його відвідувачів можна було виявити і представників вищого світу. У "Новому енциклопедичному словнику ", що вийшов на початку ХХ ст., сказано:" Рідкісний день проходив без того, щоб у Корейші не побувала сотня відвідувачів ... Його відвідували багато представників (особливо представниці) вищого світу ... "[1] Що стосується вищого світу, то відомі, наприклад, спогади про нього князя Олексія Довгорукого: "Я спостерігав за Іваном Яковичем в Москві, в домі божевільних, ось один випадок, який переконав мене в його прозерцаніі. Я любив одну А.А.А., яка, слідуючи в той час спільної московської довіреності до Івана Яковича, вирушила до нього для того, не передбачить, чи їй чого-небудь нового; вернулись вони, між іншим, розповіла мені, що вона цілувала руки, які він давав і пила брудну воду, яку він заважав пальцями; я дуже розсердився і оголосив їй формально, що якщо ще раз поцілує вона його руку або нап'ється цієї гидоти, то я до неї доторкатися не буду. Тим часом через тижнів зо три вона вирушила вдруге до нього, і коли він, як звичайно, присутніх у нього дамам став по черзі давати цілувати свою руку і напувати згаданої водою, дійшовши до неї, відскочив, прокричавши три рази: "Олексій не велів!"; дізнавшись це, я наважився до нього поїхати і понаблюсті за ним; перша зустріч моя була з ним: як тільки я зійшов, він відвернувся до стіни і почав голосно про себе говорити: "Олексій на горі стоїть, Олексій стежкою йде вузенькою, вузенькою; холодно, холодно, холодно, в Олексія не буде ні раба, ані невільниці, ноги распухнут; Олексій, допомагай бідним, бідним, бідним. Так, коли буде Олексій Божий чоловік, та ... коли з гір вода потече, тоді на Олексія буде хрест ". Зізнатися сказати, ці слова в мені закарбувалися, і після цього я вивчився трьом майстерності; хоча мені і пояснювали ці слова ясновидці і високі, але, проте, день Олексія Божого людини я небайдужі зустрічаю. Зі спостережень над ним, я вранці більше знаходив у ньому споглядання, і багато хто такі відверті речі він відкривав, що найвищому ясновидця тільки можна прозерцать; в інших же іноді цілими днями він дрібниці городи. Говорив він завжди алегорій "(2). Таким чином, популярність Івана Яковича була досить велика. Недарма некролог його був поміщений не тільки в московських газетах, а й у петербурзької "Північної бджолу" (3). Стаття з "Нового енциклопедичного словника ", присвячена біографії Івана Яковича, передрукована вже в наш час у тритомній енциклопедії "Християнство" (4).

В цьому сенсі питання про те, звідки міг у подробицях знати Н.С. Лєсков про Івана Яковича, не є принциповим. Як людина, що добре знав церковну середу, причому, не тільки петербурзьку, київську, а й (може бути, перш за всього) московську, письменник, звичайно, не міг не чути про настільки знаменитої особистості. Недарма в оповіданні відсутня реальна біографія Івана Яковича або хоча б пояснення про те, що це за особистість: розповідь про нього починається відразу як про якесь добре всім знайомому людину: "Дядько і тітка мої однаково прилеглих покійному чудотворцеві Івану Яковичу ". Оскільки оповідання має підзаголовок "Секрет однієї московської прізвища", то ніби само собою зрозуміло, що всі читають москвичі відразу вгадають, про кого йде мова.

"Маленька помилка "відноситься до жанру святочного розповіді. Проте відомо, що М. Лєсков прагнув творчо перетворити цей жанр. В одному з листів до А.С. Суворіну він зауважує: "Форма святочного розповіді сильно зносилися. Вона була зведена в перл в Англії Діккенс. У нас не було хороших різдвяних оповідань з Гоголя до "Зап. [Ечатленного] ангела". С "Зап. [Ечатленного] ангела" вони знову ввійшли в моду і скоро іспошлілісь "(5). У святочних оповіданнях Лєскова вигадливо поєднується твереза життєва правда з містичними осяяння, які автор теж як ніби не заперечує. Як пише О.О. Кретова, "при досить прозорі натяки на можливість раціонального, логічного пояснення багатьох чудес, тут все-таки присутній дух містичної надчуттєвий, Божественного промислу "(6).

Сюжет оповідання будується на тому, що в сімействі, настільки прихильною до порад Івана Яковича, відбувається гріх і непорозуміння. Батьки просять у Господа послати чадо своєї бездітної старшої заміжньої дочки, а вагітніє молодша, незаміжня. Причини в оповіданні два. Перша - суто реальна і жітейські зрозуміла: гріх Катерини Нікітішни. Друга, яку автор подає без жодних коментарів, -- "маленька помилка" нібито Івана Яковича і в той же час матері обох дочок, яка замість старшої Капітоліни подала в прохальною записці для молитви Івану Яковичу ім'я друга своєї доньки - Катерини. У святочної оповіданні Лєскова реальні і містичні мотиви, двигуни сюжету, переплітаються по-побутового і не без комізму. Розповідь закінчується так, як і повинен, не дивлячись ні на які новації, кінчатися святковий розповідь. У фіналі у Катерини Нікітішни просить руки її спокусник, батьки задоволені, благально записка в Івана Яковича вилучена і розірвана на дрібні шматочки.

Сюжет ускладнений мотивами віри і безвір'я. Батьки обох дочок - люди обитовленние, обрядоверци. Вони "прилягають" Івану Яковичу не в духовних, а в своїх життєвих потребах. Звідси й виникає в оповіданні комізм: тітонька НЕ вірить у "непорочне зачаття" своєї дочки - нехай і за молитвами Івана Яковича, - а дядечко хоче взяти в руки велику палицю і відправитися бити Івана Яковича. Сіль оповідання про віру і безвір'я полягає в тому, що тітонька і дядечко, що вважали себе людьми істинно віруючими, йдуть до Івана Яковича не з однієї, а з двома проханнями: "Рабе Капітоліна отверзть утробу, а рабу Ларіі усугубіті віру ". Ларій - ім'я чоловіка Капітоліни. Зять тітоньки - художник, який хоч і розписує храми, але при цьому грає в карти і чортихається. Надалі всі перевертається. У хвилину випробування віри зять виступає як істинний християнин, мудрець і миротворець, хоча все це не по великій вірі, а в звичайному життєвому сенсі. При цьому він наполягає на тому, що все сталося за молитвами Івана Яковича, і навіть виступає як учитель у вірі для тих, хто ще вчора ходив просити про зміцнення його у вірі. Карнавальна плутанина цілком відповідає духу святочного розповіді.

Але одна з головних питань полягає в тому, як представлений сам Іван Якович у Лєскова. Його роль в оповіданні, по суті, чисто службова, хоча формально він стоїть в центрі подій. Відомий московський старець зображений у оповіданні з нальотом комізму. Коли тітка запитує в нього, чому не родить її дочка, "Іван Якович забурмотів:" Є убо небо небесе; є небо небесе ". Це бурмотання "його подсказчіци перевели тітки, що батюшка велить, кажуть, вашого зятя, щоб він Богу молився, а він, мабуть, у вас маловір'я ". В оповіданні згадується, що Іван Якович сидить у божевільні. Його неясне бурмотіння скоріше можна зрозуміти як марення божевільного, тим більше, що в наступне відвідування "Іван Якович залепетав щось таке, чого і зрозуміти не можна ", так що навіть його "подсказчіци" вимушені сказати: "Він нині невнятен". Репліка ж тітоньки про те, що "все йому явлено" у контексті розповіді сприймається швидше як сила самонавіювання, не витримує, проте, перевірки жорстокою реальністю. З усього цього можна зробити висновок, що реальна особистість Івана Яковича залучена до карнавальний за духом пафос оповідання лише як сюжетообразующего фактора. Автор або не знав про реальну особистості праведного людини, або пожертвував правдою історичної ради художнього ефекту.

Н.С. Лєсков не пішов від спокуси намалювати надто екзотичну і в чомусь карикатурну фігуру. Майже те ж саме бачимо ми і в романі Ф.М. Достоєвського "Біси", де Іван Якович зображений під ім'ям Семена Яковича і не без відтінку карикатурності. Іван Якович з'явився в Москві в 1817 р., а Достоєвський народився в 1821 р. Родина Достоєвських була вельми побожно, і тому майже безсумнівно, що коли Івана Якович стає відомим у Москві, майбутній письменник також чує про нього від своїх батьків (цікаво, проте, яку оцінку цього юродивому давали вони), хоча точних доказів цього в даний час немає. Судячи з роману "Біси", Достоєвський досить добре знає біографію Івана Яковича, хоча й трохи видозмінює її в романі. Він, зокрема, знає, що Іван Якович відомий "не тільки у нас, але і по навколишніх губерніях і навіть у столицях" (гл. V, ч. II). Він знає про властивий московським юродивому ексцентричності поведінки. У той же час ясно навіть по тих сцен, які описані в "Бісах", що у письменника в якості джерела були не одні лише дитячі враження від розповідей батьків. Майже немає сумніву в тому, що він користувався якимись свіжими джерелами про І.Я. Корейше. Переказує в романі Достоєвський в подробицях один дійсно був випадок, коли Іван Якович вдарив що прийшла до нього хвору жінку двома яблуками по животу. Правда, замість яблук з'являються картоплини: "Один Лямшін був у нього колись були, і запевняв тепер, що той звелів його прогнати мітлою і пустив йому вслід власною рукою двома великими варених картоплин "(Там же). Очевидно, Достоєвський всіляко підкреслює ексцентричність поведінки свого героя. карикатурний відтінок способу видно неозброєним оком. За версією Достоєвського, Семен Якович "проживає на спокої, у достатку й холі ", при цьому люди, які приходять до нього, обманюють самі себе, "домагаючись юродивого слова, вклонятися, і жертвуючи". Досить виразні дієслова, що позначають дії Семена Яковича: "зволить обідати", "засідав ... в кріслах "," скуштувати вуха "," зволив вимовити сиплим басом "," наказував "," вказав "," нагороджував ", "не вгавав", "ткнув пальцем" і т.п. Достоєвський створює фактично ще один образ свого Фоми Опискин.

Не варто дивуватися і тому, що за радянських часів коментатори "Маленькою помилки "Лєскова визначили Івана Яковича як" божевільного, понад сорока років знаходився в московської психіатричної лікарні ", який "своєї незв'язної балаканиною придбав у обивателів репутацію "пророка" "(7). Коментатори (загальна редакція В. Ю. Троїцького) не вказують джерел, на які вони спиралися, однак очевидно, що перш за все в їх поле зору потрапили роботи літературного авантюриста. "люмпен-інтелігента", "алкоголіка" (8) І.Г. Прижова (9). Мабуть, і Лєсков, і Достоєвський скористалися тим же джерелом. Випадок з яблуками-картоплина не наводиться у найавторитетнішого жізнеопісателя Івана Яковича - А.Ф. Кірєєва, а викладений у книзі Прижова, що безсумнівно свідчить про орієнтацію Достоєвського на цю книгу. До речі сказати, Прижов, що зробив відоме вбивство і що був прототипом одного з персонажів роману "Біси" (Толкаченко), неодноразово підкреслював свій зв'язок з Достоєвським. Він писав: "Батько мій служив в московсковской Мар'їнської лікарні разом з своїм добрим приятелем, доктором Достоєвським, покійним батьком Ф.М. Достоєвського. Останнього я пам'ятаю небагато, коли мені було ще років 6-7. Отже, з Мар'їнської лікарні призначено було йти до Сибіру двом, Достоєвським і мені "(10). Дійсно, І.Г. Прижов був майже ровесником Достоєвського (нар. 1827 р.), і його батько "Гавриїл Прижов ... 45 років служив швейцаром і писарем у московській Маріїнської лікарні ", хоча "діти доктора Достоєвського з сином писаря Прижова не спілкувалися "(11). І. Г. Прижов, що дійшов у своєму житті до самого дна, до зв'язку з С.Г. Нечаєвим і до вбивства людини за вказівкою останнього (що і було описано в романі "Біси" Ф. Достоєвського), досить агресивно налаштований проти Церкви взагалі (він написав працю під назвою "Поп і чернець як перші вороги культури людини "), а особливо проти юродивих. Л. Я. Лурье вірно зазначив у передмові до перевидання книги Прижова: "Юродиві, каліки перехожі, кликуши для І. Аксакова ... -- щось на зразок піфій, народних праведників і віщунів. Для Прижова - їх існування ознака дикості, патології або свідомого шахрайства " (12). Справді, Прижов не мав наміру об'єктивно поглянути на життя 26-ти московських юродивих, яких він взявся описувати в своїй книзі: ні за одним з них він не визнає права іменуватися юродивим Христа ради. Всі вони описані як кликуши і пройдисвіти. Прижов, переносила в житті тягар бідності та пияцтва, як би заздрить "легким заробітків ", особливої" спритності "цих людей. Особливо він ненавидить Івана Яковича Корейшу, ім'я якого майже неодмінно згадує у кожному новому нарисі недобрим або їдким словом. Ось приклад: навіть коли він пише про Семена Митрич, який теж зводиться ним з п'єдесталу юродства, він не може забути про Івана Яковича. Протиставляючи двох цих юродивих, він пише: "Ось Іван Якович - той великий філософ. Він, бувало, і від писань скаже, і еллінської премудрості навчить, і тютюнець освятить, а Семен Митрич нічого цього не знав ... " (13). Це постійне повернення до фігурі Івана Яковича протягом всієї книги про 26-ти московських юродивих мимоволі говорить про те, що для Прижова Іван Якович був найважчим нагодою для його "викриттів".

Після книги Прижова ім'я Івана Яковича стало прозивним в демократичній пресі 1860-х рр.., а багато в чому і в літературній середовищі в цілому. С.С. Шашков відправив для надрукування в "Іскру" статтю про журнал "Громадянин", у якої уїдливо говорить про Ф. Достоєвського, що він "дебютував в ролі наступника покійного Івана Яковича Корейші, анафемствуя Бєлінського, доводячи моральну спасительність каторги ... "(14). Відомо також, що, відповідаючи на закид Ф. Достоєвського, С.С. Дудишкін назвав слова Достоєвського "афоризмом", гідним "по своїй сміливості увійти до збірки висловів Івана Яковича "(15). Паралель з Іваном Яковичем означала, по суті, з легкої руки Прижова, звинувачення в божевілля. Очевидно, що з цього джерела почерпнули свої відомості Н.С. Лєсков і Ф.М. Достоєвський. Читаючи "Біси", опис "величних" манер Семена Яковича (все цих: "ткнув пальцем "," наказав "тощо), усвідомлюєш, що автор начебто погодився з Прижова у визначенні Івана Яковича: "І юродиві, розуміючи дуже добре своє високе суспільне значення, і тримають себе якомога вище і величніше "(16). Навпаки, відвідувачі Семена Яковича, що приходять за "юродивим словом", вельми жалюгідні у Достоєвського в своєму самообманом: "Людину чотири стояли на колінах, але всіх більш звертав на себе увагу поміщик, людина товстий, років сорока п'яти, що стояв на колінах у самій грати ... і з благоговінням чекав прихильного погляду чи слова Семена Яковича. Стояв він вже близько години, а той все не помічав ". Достоєвський явно зображує "самодура", дурачащего людей і грає на їх легковір'я, причому тут його оцінка знову орієнтована на оцінку Прижова: "Скільки паній, гнані покійним Юпітером, глаголемо" Іван Якович ", бігли від нього смиренні, покірні його всемогутньому вироком, - Бігли, лобизая прах його лігва "(17).

Люди, скептично сприймала особистість Івана Яковича, особливо піднімали на сміх що містилися в книзі Прижова "вислови" Івана Яковича, його "незв'язно мова". Прижов особливо наполягав на цьому, говорячи про Семена Митрич: "Та й говорив він не ухіщряясь, як велемудрий Іван Якович, а просто, що йому спаде на думку: "дошка", "поліно", "смердить", "воші" і тощо, а шанувальниці-то його над кожним таким словом і ламають голову, відшукуючи його таємниче значення "(18). На цю особливість Івана Яковича - говорить незвично і якось витіювато - звернув увагу Достоєвський. В "Бісах" персонаж Достоєвського повторює, звертаючись до які прийшли: "Міловзоров, Міловзоров". У чернетках це слівце "Міловзоров" стоїть у рядуінших, "пробних", таких, як "кололаци", "Голохвостим", "гоговахі", "новодуми" (19). Слово "кололаци" з легкої руки всі того ж Прижова увійшло в журнально-літературний побут 1860-х рр.. Так, М. Н. Катков, полемізуючи з "Современником", вигукує: "Кололаци! Кололаци! А хіба багато чого з того, що викладається і друкується, не кололаци? ... Нові культи, нові жерці, нові шанувальники, нові кололаци, нові забобони не так благодушно та тихим ... З нечуваною в освічених товариства нахабством вони будуть називати всіх і кожного вузьколобими, жалюгідними бідолахи, всіх, окрім своїх Іваном Яковичем і шанувальників їх "(20). Ясно, що" кололаци " у Достоєвського, як і у Каткова, позначають відверте обдурення довірливих людей. У чернетках є фраза: "Ів Якович:" Кололаци "." У нього відверті кололаци (курсив наш - В.М.), а у вас ті ж кололаци, але ви думаєте, що найбільша мудрість ". З цього випливає висновок, що Достоєвський не вірив в праведність Івана Яковича і в те, що його пророчий дар даний йому від Бога. Образ, що зображається в "Бісах", по суті, карикатури. Персонажі і "Маленькою помилки", і "Бісів", що очікують "юродивого слова ", виставлені авторами в смішному вигляді. Як ми пам'ятаємо, А. Долгорукий теж відзначав, що часом Іван Якович говорив невиразно.

Отже, сприйняття особистості Івана Яковича було досить суперечливим. Справа ускладнюється тим, що якщо інші типи святих (преподобні, мученики, сповідники та ін) так чи інакше, але вписуються своїм життєвим поведінкою в певний канон, то юродиві ( "блаженні") виявляють у своїй поведінці надзвичайне різноманіття, відображає їх внутрішні духовні і душевно-психологічні риси.

В Повною мірою це відноситься до "вислову" Івана Яковича. Варто згадати, що теза про незв'язно бурмотіння зовсім відкидається А. Ф. Кірєєвим, багато років спілкувалися з Іваном Яковичем. Відомо, що Іван Якович писав псалми й пісні і сам їх співав. Улюблені вірші, які він співав були Ломоносовський перекладання псалмів:

Господи, хто мешкає

В світлому будинку вище зірок?

Хто з тобою населяє

Верх священний гірський місць?

Той, хто ходить невинний,

Правду назавжди творить

І невтішні серцем точно,

Як мовою, каже ...

В опублікованих Прижова зразках "речення" ясно проглядає бажання старця відповідями своїми постійно повертати питали, від життєвого до духовного:

-- Чи будуть мені раді в Петербурзі?

-- Бог краще радіє про порятунок тлінного людини, ніж про 9-10 праведних врятованих.

-- Що чекає рабу Божу N?

-- Світ посяде. ... І т.д.

Ясно, що таке "бурмотіння" може сприйматися і як цілком ясна мова старця-провісника, печеться не про що гине, а про вічне.

Під чому те ж саме відноситься і до тих вчинків Івана Яковича, які бентежили звичайний світський і раціональний розум. Однак у житіях юродивих ми часто і поруч зустрічаємося з "буіім" духом подвижників Христа ради. Єпископ Варнава (Беляев) відзначав, що стиль мовлення юродивих Христа ради може бути навіть "іноді безстидним, іноді безпощадно "(21). Єпископ Варнава в іншому своїй праці пише, що в число "божевільних", "божевільних", "дурних" потрапили, "починаючи з Самого Господа Ісуса Христа (Мк. 3, 21) і Його апостоли (Дії 26, 24; Кор. 4, 10), і пророк Давид (1 Цар. 21, 14) і багато інших "(22).

Про реальної біографії Івана Яковича найбільш повне та достовірне представлення дає перш за все те джерело, який, на жаль, не потрапив у поле зору як письменників Х1Х в., так і сучасних коментаторів-літературознавців. Йдеться про книгу А.Ф. Кірєєва (23), єдиного автора, писав про Івана Яковича не з чуток, а особисто знав його і навіть свого час врятованого від смерті молитвою подвижника. Знаючи про те, як сприймали багато хто, в тому числі і відомі люди, подвиг юродства, явлений в особі Івана Яковича, А.Ф. Кірєєв у передмові до своїй книзі писав: "Багато хто з старожилів Москви ймовірно пам'ятають той час, коли в Преображенської лікарні божевільних перебував відомий усій Москві "Іван Якович", який, здобувши вищу академічну освіту і маючи від природи розумом світлим, був для багатьох каменем спотикання, як чином своєї юродствує життя, так і своїми діями, які йшли в розріз звичаїв світу, і тому п о с е щ а в щ і е е г о і з о д н о й л ненавидиш школу л ю б о з н а т е л ь н о с т і , У х о д и л и с п о л н и м у б е ж д е н н е м, ч т о в и д е л и с у м а з ш е д ш е р о (розбивка наша - В.М.), тоді як ... люди , частіше за інших бували у нього і з релігійної точки зору глибше вдивлявся в його життя і дії, бачили перед собою не тільки не божевільного, але навіть і не простого смертного, а великого по терпінню своєму подвижника, добровільно зневажила світ, з усіма його благами, і що прийняв вільну злидні і юродство, яке і св. батьками церкви визнається за найвище подвижництво "(24).

Іван Якович користувався надзвичайною популярністю в москвичів і приїжджих. Це був юродивий, свідомо вибрав шлях спілкування з різнорідної масою людей і настанови їх на шлях істинний. Навіть серед блаженних він виділяється незвичайністю свого подвигу, якоюсь особливою його, якщо говорити світським мовою, романтичної висотою. Недарма Іван Якович підписувався загадково: "Студент холодних вод". І взагалі говорив стилем високим, чи не поетичним. У Велику Суботу 1861 року, долучившись Святих Христових Таїн, він сказав, роздаючи просфори: "Вітаю вас з новим роком, з ранкової Аврора ". Так він говорив про свою швидку смерть.

Він народився в сім'ї священика в м. Смоленську. Але, закінчивши Духовну Академію, священиком не став, а, намітивши, мабуть, для себе подвиг юродства, визначився вчителем в Духовне училище. Через зіткнення з можновладцями його помістили в 1817 р. в божевільний будинок на Преображенка в Москві. Його кинули в підвал і прикували ланцюгом до стіни. Сам він так розповідав про це: "Коли судилося Івану Яковичу переправлятися до Москви, то йому надали і коня, але тільки про трьох ногах, четверта була зламана. Звичайно, через позбавлення сил, нещасна тварина витримувало загальний осуд, харчуючись більш прохолоду власних сліз, ніж травкою. При такому виснаженому її становищі ми зобов'язані були своєї вдячністю доброчинного зефір, за Божим попущенію, що прийняв у нас участь. Ослабіла коня ледве могла пересувати три ноги, а четверту піднімав зефір і, продовжуючи так шлях, досягли ми Москви, а 17 жовтня зійшли і до лікарні. Це початок страждання. Возій мій передав про мене обвинувальний акт, і того ж дня, за наказом найсуворішого веління, Івана Яковича опустили в підвал, що знаходиться в жіночому відділенні. У доцільність з приміщенням дали йому і прислугу, яка, за сердоболію своєму, соломи сирої пук кинула, кажучи: Чого ж йому ще? Дорогий і цього не бачив, хай ось ще годуй його кожен день, подавай води з хлібом, а в лазні жив, що їв? Почекай, я зумію відгодувати тебе - у мене забудеш пророкував! "(25).

Відомо, що його відповідей на духовні питання шукали такі відомі сучасники, як, наприклад, філолог академік Ф. Буслаєв, Н.В. Гоголь (хоча останній так і не зважився завдати йому візит). У 1845 р. майбутній академік Ф.І. Буслаев (йому тоді було 27 років) написав Івану Яковичу записку: "Батюшка, Іван Якович, благословіть Феодора і не залиште його у Ваших святих молитвах. Скажіть, буде Чи він благополучний. Чи скоро одружується ". Іван Якович написав відповідь:

1845 рока німця декемрея XIV дня

до Господа моліться

так в пекельних полех

зовсім ізцелітесь

А одружується не скороу

А живота пудет здоровоу

студент просвіти ... (26).

Себе Іван Якович називав студентом "хладних вод", а майбутнього академіка назвав прозорливо "студентом освіти". Що стосується Н.В. Гоголя, то "є свідчення про те, що ... приїжджав до Преображенської лікарні перед сумнівом вибору тому "Мертвих душ", але так і не зважився зайти усередину ... "(27).

Багато знаходили потрібне собі у спілкуванні з І. Я. Корейшей. Не позбавлений був Іван Якович і гумору, коли зустрічався з відвертою дурістю, яка походила від занадто великій прихильності людини до суєтним земних благ. Приклади такого його гумору можна відшукати в книзі А.Ф. Кірєєва.

Н.С. Лєсков, орієнтований на книгу Прижова і, ймовірно, особисто не мав досвіду спілкування з Іваном Яковичем, не без іронії зобразив його подвиг юродства. Потрібно сказати, що це не дуже розходиться з духом його творчості в цілому. У Православ'ї, яке письменник добре знав - переважно як найбільш значущу і глибоко залягають частина національного менталітету, - Лєсков часто шукав не тільки перли духовної висоти, але й різні екзотичні "відхилення" від Страшать його догми, канони, обрядової церковності. Лєсков часто ідеалізував тільки ті "живі риси" зображуваних ним православних християн, які так чи інакше протистояли офіційної Церкви. У цьому полягали передумови його пізнішого переходу до толстовство.

Що стосується Достоєвського, то хотілося би внести одне уточнення в коментарі до роману "Біси". У своїй книзі "І. Г. Прижов" М.С. Альтман вказав на те, що портрет Семена Яковича у Достоєвського дуже нагадує опис Івана Яковича з книги Прижова. Коментатори роману "Біси" в академічному виданні Ф.М. Достоєвського прийняли це за аксіому (29). Насправді це зовсім не відповідає істині. Зображаючи Івана Яковича в "Бісах" під виглядом Семена Яковича, Достоєвський значно облагородив зовнішній вигляд свого персонажа: ясно що він орієнтується не на натуралістичне і, в суті, злісне за духом опис Прижова, а на той портрет-малюнок, який можна знайти на обкладинці книги А.Ф. Кірєєва, правда, представляє його в кілька карикатурному вигляді: "Це був досить великий, одутлуватий, жовтий особою людина, років п'ятдесяти п'яти, білявий і лисий, з рідкими волоссям, брівшій бороду, з роздутою правою щокою і як би кілька перекошені ротом, з великою бородавкою поблизу правої ніздрі, з вузенькими очицями і спокійним, солідним, заспаним виразом обличчя ". Тут реальні риси непомітно злилися з кілька іронічним сприйняттям автора. Але портрет цілком пізнаваний сам по собі. Цей портрет у вигляді надгробної фотографії і нині можна бачити на могилі Івана Яковича біля храму св. пророка Божого Іллі в Черкизове в Москві.

Було Чи інше сприйняття особистості Корейші в письменницьких колах? Потрібно сказати, що далеко не все так легко схилялися на "прижовскую" точку зору. Сам від тенденційною книжки про московських юродивих зізнається, що довго не міг знайти для неї видавця: "Рукопис запропонував купити Салаеву, просив 15 рублів - не дає; просив 10 рублів - не дає; просив 5 рублів - не дає (він був в числі озлоблених за наругу великого угодника Івана Яковича) ". І з'ясовується, що видавці брати Н.І. і Ф.І. Салаеви були не самотні у правильному сприйнятті книги Прижова та особистості Івана Яковича. Згадує Івана Яковича у повісті "Юність" Л.Н. Толстой (голова "Задушевний розмову з моїм другом"). Дмитро Нехлюдов, закоханий в Любов Сергіївну, зізнається: "Третього дня Любов Сергіївна бажала, щоб я з'їздив з нею до Івана Яковича, - ти чув, мабуть, про Івана Яковича, який ніби-то божевільний, а дійсно - чудова людина. Любов Сергіївна надзвичайно релігійна, треба тобі сказати, і розуміє абсолютно Івана Яковича. Вона часто їздить до нього, розмовляє з ним і дає йому для бідних гроші, які сама виробляє. Вона дивовижна жінка, ти побачиш. Ну, я поїхав з нею до Івана Яковича, і дуже вдячний їй за те, що бачив цієї чудової людини. А матушка ніяк не хоче зрозуміти цього, вбачає в цьому марновірство ". Невідомо, звідки Толстой знає про Івана Яковича. Швидше за все це не письмовий джерело, а розповіді кого-небудь з численних відвідувачів Ясній Поляни. Повість "Юність" написана в 1855-1857 рр.., Тобто ще до смерті Івана Яковича.

В п'єсах А.Н. Островського образ Івана Яковича поданий з нальотом іронії, але не так над Іваном Яковичем, як над його відвідувачами. Іронічно зображений автором духовний рівень міщансько-побутового, "сплячого" свідомості. Так, у п'єсі "На всякого мудреця досить простоти "багата вдова Софія Гнатівна Турусіна, будинок якої не випадково, очевидно, знаходиться недалеко від Преображенської лікарні, де був поміщений Іван Якович, говорить: "Яка втрата для Москви, що помер Іван Яковліч! Як легко, просто було жити в Москві при ньому. От тепер я ночі не сплю, все думаю, як прилаштувати Машеньку: ну, помилишся як-небудь, на моїй душі гріх буде. А будь жив Іван Яковліч, мені б і думати не про що: з'їздила, запитала і покійного ". Перед нами очевидний варіант" духовної обломовщини ": небажання приймати рішення, думати, - куди простіше піти і запитати в Івана Яковича.

Відомо, що святитель Ігнатій (Брянчанінов) у книзі "Приношение чернецтву "висловлював сумнів в істинності духовних дарів Івана Яковича. Правда, говорить він про спілкування Івана Яковича з впалими духами не від свого обличчя, а головне - засновує своє думка всього лише на одному випадку. Дійсно, Іван Якович у цей раз (мабуть, на духовному стану співрозмовників) дав відповідь не духовний, а чисто побутовий (у чому і звинуватив його святитель). Потрібно сказати, що побутові відповіді давалися Іваном Яковичем (про що й оповідання "Маленька помилка"), але частіше давалися духовні відповіді - можливо, за принципом: який питання, такий і відповідь. Часто ж Іван Якович, як уже доводилося бачити, повертав людей від побутового до духовного. Можливо, згодом, прочитавши книгу Прижова, святитель Ігнатій відчув істинність духовного шляху Івана Яковича, особливо ясну з пристрасних нападок на нього такої особистості, як Прижов. Так, в одному зі своїх листів святитель висловився з цього приводу: "У листопадової книжці" Мандрівника "опублікована книга "26 московських фальшивих пророків" та інш. - Що ж? У перших двох статтях, особливо в перші, про Івана Яковича, виставлено учасником їх особу, предмет загального поваги, і перетворено в предмет глузування ... "(30) Своє явне повагу до Івана Яковича виявляв і св. митрополит Філарет Московський. Відомо, наприклад, що тіло Івана Яковича п'ять днів не ховали, так як кілька осель старалися поховати його у себе. Прижов пише з цього приводу: "Одні хотіли везти його до Смоленська, на місце його батьківщини, інші поралися, щоб він був похований в чоловічому Покровському монастирі; третій замилувано просили віддати його прах в жіночий Олексіївський монастир, а четверті, вчепившись за труну, тягли його в село Черкизове ". Але митрополит Московський Філарет (Дроздов) благословив уважити прохання рідної племінниці старця, яка була одружена з дияконом церкви святого Пророка Іллі в Черкизове (а дияконський місце їм було отримано за клопотанням Івана Яковича) ".

Цікава подальша доля пам'яті про Івана Яковича. Легко простежити, що всі вислови про Івана Яковича до сьогоднішнього дня (одне з останніх належить авторам "Незалежної газети "А. Бочарову і А. Чернишову і датуються липнем 2003 р.) різко поділяються на "прижовскіе" (з обов'язковим посиланням на цього скандального автора і навіть інколи (як у випадку з "НГ") з прісовокупленіем авторитету святителя Ігнатія. Відомий духовний письменник Е. селянин, який працював з благословення святих старців Оптиної Пустелі, з безсумнівністю пише про І.Я. Корейше як про праведника: "З юності він шукав усамітнення, любив духовні книги, тримався осібно від товаришів ... "(31). В знаменитих "Нарисах Москви" Г. Скавронскій дає опис похорону Івана Яковича. "Протягом п'яти днів ... відслужено більше двохсот панахид; псалтир читали монашки, і від старанності деякі пані небіжчика безперестанку обкладали ватою і брали її ... квіти, якими був прибраний труну, розхапували вмить ... Багато ночували біля церкви .... Довгий час на могилі служили до двадцяти панахид у день ". Крізь "прижовское" критичне ставлення до "забобони" тут мимоволі переглядає і повагу.

Що Щодо власне літератури, то відомо, що образ Івана Яковича зустрічається в творах Б. Пільняка і А. Ровнера. Образ Івана Яковича представлений в повісті В. Іоффе "Акула". Повість написана в жанрі фентезі. У ній розповідається про переселення душ, пророчий дар і т.п. Головний герой, психолог, фахівець з аномальним душевним станам, носить ім'я - Євгенаний Корейша. Щоправда, він нічого не знає про свого знаменитого однофамільця. Між ним і напівфантастичний особистістю іншого героя, якого Євген прийняв за божевільного, зав'язується розмова з згадування імені Івана Яковича:

"-Из який психушки утік? - Недбало і нахабно, щоб назавжди вигнати зі свідомості пережитий страх, запитав Євген.

-- Божевільних в нашому роду не було, - з гідністю відповів Валерій Дмитрович.

-- А ви не родичем Івану Яковичу Корейше приходити? Прізвище вкрай рідкісна. Стало бути, родич, та ще й по чоловічій лінії. Однак не бачу причин для засмучення: незважаючи на слабоумство. Іван Якович мав талант ясновидіння, пророкував майбутнє, був надзвичайно популярний ...

-Хто?

-- Родич ваш, Іван Якович Корейша. Сорок років свого життя, з 1821 року і до останньої години, невідступно знаходився в Московській психіатричній лікарні. Люди високого походження за честь вважали ... З царської родини за порадою зверталися ... З інших губерній приїжджали, тижнями чекали, поки зволить прийняти. Чи не соромитися, а пишатися таким спорідненістю слід. Адже ген слабоумства сам по собі нічого не вирішує. У одній маленькій північній країні, наприклад, сорок відсотків населення - носії гена слабоумства, так що ж? Прекрасна країна, обдарований народ, особливо знаменитий творами зодчества. "

Так, Іван Якович представлений у повісті "Акула" як "божевільний". Але характерно, що говорить це в повісті демон, кохана жарт якого - приводити людей до самогубства. Це свого роду варіант Воланда з булгаковського роману "Майстер і Маргарита". Таким чином, особистість Івана Яковича до досі залишається актуальною як зразок юродства і сприймається суперечливо - Залежно від духовного настрою автора.

Список літератури

1) Новий енциклопедичний словник. Пб. Т. 22. С. 749.

2) Кн. Олексій Долгорукий. Органон тварини месмерізма. СПб., 1860.С.301-303.

3) Північна бджола. 1861. № 207.

4) Християнство. Енциклопедичний словник. У 3-х томах. Т. 1. М., 1993. С. 826.

5) Лесков Н.С. Собр. соч. В 11 т. М., 1956-1958. Т. Х1. С. 406.

6) Кретова А.А. Християнські заповіді в святочних оповіданнях М. С. Лєскова "Христос в гостях у мужика", "Під Різдво образили"// Євангельський текст в російській літературі ХУШ-ХХ століть. Вип. 2. Петрозаводск. 1998. С. 472.

7) Лесков Н. С. Собр. соч. У 12-ти томах. Т. 7. М., 1989. С. 449-450.

8) Лур'є Л.Я. Вступна стаття до книги: Іван Прижов. 26 московських пророків, юродивих, дур і дурнів ". СПб. - М., 1996.

9) Прижов І.Г. Житіє І.Я. Корейші. СПб., 1860; Його ж: Нариси, статті, листи. Academia. 1934.

10) Іван Прижов. 26 московських пророків, юродивих, дур і дурнів ". СПб. - М., 1996. С. 13.

11) Там же. С. 4.

12) Лур'є Л.Я. Указ. соч. С. 6.

13) Там же. С. 44.

14) Цит за кн.: Літопис життя і творчості Ф. М. Достоєвського. Т. 2. СПб., 1994. С. 336.

15) Там же. Т. 1. СПб., 1993. С. 315.

16) Іван Прижов. 26 московських пророків, юродивих, дур і дурнів ". СПб. - М., 1996. С. 64.

17) Там же.

18) Та