"Третя" культура в Стародавній Русі

Серед вже називалися перекладних творів, існували в Стародавній Русі, звертає на себе увагу досить великий пласт літератури, який неможливо вважати християнської, оскільки офіційна церква її не визнавала, хоча і не відкидала повністю. Однак і язичницької її назвати неможливо: в ній фігурують біблійні персонажі, що описують події Священної християнської історії. Крім того, вона явно не має ні найменшого відношення до слов'янського язичництва. Саме тому пропонують виділити її в особливу - "третій" - культуру: ахрістіанскую -- не християнську, але разом з тим і не антихристиянську. Ось, наприклад, як обгрунтовує свою точку зору на цю проблему Н.І. Толстой:

"Існував ще третє джерело, багато в чому прийнятий слов'янами спільно або майже одночасно з християнством. Мова йде про ту культуру - народної і міської, яка розвивалася і у Візантії, і частково на Заході як культура ахрістіанская, не християнська, але далеко не завжди антихристиянська. Ця культура була протиставлена християнства, подібно до того, як у слов'янській середовищі противополагается християнство та язичництво, і це створювало певний симбіоз; слов'яни, запозичуючи християнство, приймали й компоненти цього симбіозу. Так проникали до слов'янської середу елементи пізньої античності-еллінства, мотиви близькосхідних апокрифів, східного містицизму і західної середньовічної книжності, які, ймовірно, в слов'янській народній культурі і релігії не функціонували і не сприймалися як певна система, бо вони вже не утворювали такої і в репродукується культурі, але які надали і надавали усієї слов'янської культури епохи минулого тисячоліття певний вигляд, обличчя, повноту і різнобічність її зовнішніх формальних і внутрішніх - ідеологічних і смислових - проявів і сутностей. З певною обережністю або умовністю до елементів позначеної нами "Третьої" культури можна віднести юродство (згодом стало одним із церковних інститутів), скоморошество (періодично то гнані, то підтримуване влада імущими), міську карнавальну, ярмарковий майданчик і лубочні культуру, дожівшую до нашого століття і мала свою автономну еволюцію і свої локальні шляхи розвитку ".

зречення література як раз і була носієм цієї самої "третьої" культури. Про те, що читання її не заохочувалося церквою, можна судити за настійливою рекомендації, що збереглася в статті "Від Апостольських статутів" "Ізборник" 1073 р.:

"странскіх [відречених] книг всіх цурайся ".

Мова йде про так звану апокрифічної літературі: творах, як верочітного (тобто дозволеного для зберігання та читання поза церквою), так і "помилкового" (безумовно забороненого для християн) характеру. Основну частину її складають грецькі і юдейські апокрифи. Останні прийшли на Русь як у грецьких перекладення і перекладах, так і в оригіналах. Серед них - "Сказання Єпіфанія Кіпрського про 12 каменях на ризу первосвященика "," Заповіти 12 патріархів ", книги Еноха, Протоєвангеліє Якова, "Ходіння Богородиці по муках" (останні два твори лягли в основу сюжетів богородичних ікон, широко поширених на Русі), Хронік Єремії (Повість про поплененіі Єрусалиму), "Ходіння Агапія в рай "," Одкровення Мефодія Патарского ", а також численні інші апокрифи, що належали до числа верочітних. З XIII в. отримує популярність апокрифічне "Сказання Афродітіана" - перекладення другого розділу "Євангелія від Матвія ", широко поширене у Східній і Центральній Європі. Багато апокрифи мають паралелі в талмудичних літературі і новоеврейском фольклорі.

Особливе місце в давньоруській книжності займали твори Йосипа Флавія ( "Історія Іудейської війни "і" юдейські старовини "). Вони відомі в порівняно великій числі списків, а також у вигляді прямих і непрямих цитат, розсіяних в оригінальних творах давньоруської літератури. Так, з усіх відомих літературних творів найбільше число прямих текстологічний паралелей "Слово о полку Ігоревім" має з VI книгою "Іудейської війни". Праці Йосипа Флавія володіли на Русі високим авторитетом і за своїм значенням ставилися ледве чи не врівень з книгами "святого письма".

Поряд з ними на Русі були популярними і "помилкові" апокрифи. Їх докладні переліки зустрічаються, починаючи з "Ізборника" 1073:

"Адам, Енох, Ламех, патріархи, молитва Йосипового, заповіт Мусін [Мойсея], Вихід Мусін, Псалми Саломона, Ільїна одкровення, Іосіно бачення, Софронія одкровення, Захар'їна явище, і Якова, повість, Петрове одкровення, навчання апостольські Варнави, надсилання, діяння Паула, Наумова одкровення, вчення Климентове, Ігнатова вчення, Полукарпово вчення, Євангеліє від Варнави, Еванелія від Матвія [?]".

Принципово важливо відзначити, що цей індекс істотно відрізняється від грецького оригіналу і, очевидно, був адаптований до книжкового репертуару Давньої Русі.

Трохи пізніше на Русі широку популярність здобули так звані "Худі номоканунци" (від. грец.: Номоканон - "закон судний" або "мірило праведне", кодекс церковних установлений на всі випадки життя) - збірник порад і правил, не визнавався офіційною церквою. Вони сходили, мабуть, до єретиків-богоміли. Положення, зафіксовані в "неправдивих церковних правилах" (буквальний переклад назви), були близькі народними уявленнями про добро і зло, про сили природи. Не менш популярними в народі були, мабуть, різні луннікі, громовнікі, астрології, ворожильні книги Рафлі, шестокрили (іудейські, хронологічні таблиці), Злата Матіца та інші твори, складали великий комплекс помилкових книг. Вони заборонялися офіційної церквою, однак продовжували зберігатися і листуватися аж до кінця XVII ст. Багато хто з них використовувалися давньоруськими єретиками в якості основи або підтвердження своїх навчань.

Особливе місце у формуванні звичних уявлень давньоруської людини грали твори "світської" (за всієї умовності цього визначення) літератури. Вона представлена великою кількістю творів, що не піддаються суворому обліку.

Перш за все це численні візантійські хроніки (Георгія Амартола, Іоанна Малали тощо) і законодавчі акти (керманичі книги, монастирські статути). Візантійські закони, поряд з Біблією, заклали основу давньоруського законодавства. Хроніки ж послужили взірцем для зародження давньоруського літописання. Крім того, за допомогою хронік людина Стародавньої Русі, мабуть, вперше знайомився з набагато більш широким колом західно-європейської літератури. Так, антична література стала відома на Русі перш за все завдяки перекладання її в "Хроніці Іоанна Малали".

Велику роль в освоєнні культурної спадщини античного світу грали різні грецькі Ізборники (наприклад, "Бджола", що з'явилася на Русі не пізніше 1119). Завдяки їм давньоруські читачі могли познайомитися з текстами Аристотеля, Платона, Гомера, Плутарха, Піфагора, Ксенофонта, Демокріта, Евріпіда, Геродота, Демосфена, Сократа, Епікура, Зенона й інших античних авторів. Саме рефлексією гомерівських сюжетів швидше за все є ряд образів, що зустрічаються в "Слові о полку Ігоревім" (Діва-Обида, "століття Трояні", Див та ін.) Посилання на "Оміра" (Гомера) і деякі античні сюжети є у південноруському літописанні XII-XIII ст. Не виключено, що антична література була відома на Русі в оригіналах.

"Світський" характер мали "Повість про Акіра Премудрого", в основі якої лежала арамейською-вавілонська повість VIII ст. до н.е., і візантійський епічний твір "Девгеніево діяння" ( "Діяння колишніх часів хоробрих людей"), відомі з перших століть давньоруської писемності. До творів подібного роду можна віднести і розповсюджену, мабуть, вже в Київській Русі "Повість про Варлаама і Іоасафа "- перекладення історії Гаутами-Будди (Іоасаф - слов'янська транскрипція імені Бодхисатва), що має вигляд житійної повісті. В основу російської перекладу було покладено грецький текст, приписувалися Іоанн Дамаскін і висхідний до грузинської переробки ( "Балаваріані") арабської книги "Білаухара і Будасафа ". Не тільки сама "Повість", але й окремі притчі, що входять до неї, відомі у величезній кількості списків XIII-XVIII ст., хоча переведення її, безсумнівно, був зроблений не пізніше XII ст.

Про те, наскільки широкий був коло перекладної літератури в Давній Русі (або іноземній літератури, читайте тут в оригіналі), можна судити хоча б по присутнього в "Повісті временних літ" під 6582 і "Києво-Печерському патерику "сюжету про бесе в образі" ляха ", які кидають квіти у монахів Києво-Печерського монастиря:

"Бе ж ... старець, міенемь Матвій: бе прозорливий. Єдиної бо йому стоящю в церкві на своєму місці, в'звед очі свої, позре по братії, іже стояти співаючи по обем країнами на Крилос, у вигляді обіходяща біса, в образі ляха, в луде, і носяща в пріполе цветьк, іже глаголять ліпок. І вжитку біля брати, стягуючи з лона лепок', вержаше на кого любо: аще прілняше кому квітку в співаючих від брати, мало постоявши і розслаблений розумом, провину створ каку любо, ізідяше ис церкви, шед в келію, і уняше, і не в'звратяшется до церкви до відспівати; аще чи вержаше на іншого, і не прілняше до нього квітка, стояще міцний в неньі, Донде ж отпояху ранкову, і тоді ізідяше у келію свою. Се ж виду старець, поведаше братії своєї ".

Єдиною літературної паралеллю до нього виступає буддійська сутра, відома, починаючи з середини II ст. н.е., в численних перекладах на китайську, Согдійська, тибетський, уйгурська і монгольський мови. Про той шлях, який вона зробила, перш ніж перетворитися на давньоруський текст можна тільки здогадуватися.

Попадали на Русь і природничо-наукові (кажучи сучасною мовою) трактати "Космографії", що описують світ, "Фізіології", що розповідали про тварин, населяли далекі й близькі країни, "Шестоднева", що оповідала не тільки про створення світу (розповідь, висхідний до "Святого Письма" і святоотецької тлумачення його), але і про структуру Землі і Всесвіту (включаючи античну і західноєвропейську середньовічну природничо-наукову традицію). Самої авторитетної вважалася "Космографія", приписувана Козьми Iндикоплова. З безлічі "Шестоднева" в ранньому періоді найбільш популярним був "Шестоднев" Іоанна, екзарха Болгарського.

Знайомство з пам'ятниками літератури Західної Європи та Сходу не тільки розширювало кругозір давньоруських книжників, а й сприяло залученню давньоруської культури в контекст світової культури. Формуючи певною мірою буденні уявлення давньоруської людини про світ та історії, перекладні твори дуже вплинули на розвиток оригінальної давньоруської літератури.

До явищам "третій" культури, мабуть, можуть бути віднесені і численні згадування "бесівських ігор", "сотонінскіх пісень" і "плясаній". Характеристика їх як нехристиянських ( "бесівських", "сотонінскіх" і т.п.) без додаткових роз'яснень, що дозволяють більш-менш повно відновити їх суті, не дає достатніх підстав для віднесення їх до власне язичеських обрядів.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://agat32.boom.ru/