Історія емоцій

Андрій Зорін

У сьогоднішнього мого повідомлення є епіграф з поеми Йосипа Бродського "Присвячується Ялті". Там пані, у якої знімають свідчення у нагоди вбивства, каже: "Поки ми думаємо, що ми неповторні, ми нічого не знаємо. Жах, жах ". Це таке перше передмову.

Друге передмова носить частково автобіографічний або науково-автобіографічний характер, воно пов'язане з тим, звідки взялася та інтелектуальна проблематику, якою я збираюся займати вас найближчі 40-45 хвилин. Попередня книга, над якою я працював і яку завершив кілька років тому, була присвячена історії державної ідеології. Займаючись цими сюжетами, і по ходу роботи, і після її закінчення - оцінюючи те, що було мною зроблено, і те, що не було мною зроблено, я натрапив на ряд зовсім специфічних труднощів. Перша з них полягала в тому, що коли я почав підходити до проблематики історії ідеологій, я працював з понятійним і концептуальним апаратом, в основному запозичені з області інтелектуальної історії: звідки це взялося, які попередники, які нові ідеї, які поєднання старих ідей, які комбінації, які контексти, які інтелектуальні кошти, які висновки і т.д.

Дуже скоро, по суті, завершивши тільки один сюжет по тій роботі, я відчув, що зайшов у глухий кут. Оскільки абсолютно ясно, що на відміну від філософії, від історії ідей, від усього іншого, в історії ідеологій оригінальному інтелектуального продукту не створюється. Оригінальний інтелектуальний продукт, який створюється в історії ідеологій, носить вторинний, в суті, характер, і ясно, що якщо судити навіть найуспішніші ідеологічні моделі за критеріями, за якими судять які-то оригінальні ідеї, то виходить щось не те. Я почав шукати вихід з цього глухого кута. Як мені здалося, я знайшов його (ті, хто бачив мою книжку, знають це) - в ідеях американського антрополога Кліффорда Гірца, який побачив ідеологію як метафору, як систему метафор. І далі я намагався аналізувати, щось у мене виходило, щось не виходило.

Так от я дев'ять років цим займався. Коли я завершив роботу і книжка була опублікована, я побачив, що, можливо, якийсь продукт є, але до суті проблеми я так і не підійшов. Бо очевидно, що саме головне в ідеологічній матриці, в ідеологічній моделі, в ідеологічній метафори - це не те, як вона проводиться (я писав іслючітельно про це), а те, як вона споживається. Те, як вона сприймається, як вона живе, що вона робить з людиною, почему люди готові жертвувати чимось заради цього і т.д. До кінця своєї роботи над книгою, дуже тривалою, я зрозумів, що нічого про це не знаю. Я спробував продовжити цю роботу на наступному етапі і, оскільки думав про ідеологічні системах як про художніх текстах, як про метафори, що я уткнувся в проблему емоційної реакції. Як на ідеологію реагують групи людей. Це не тільки індивідуальна емоція, це групова емоція, яка разом з тим переживається кожним членом даної групи і даного соціуму глибоко індивідуальним і особистим чином, змушуючи його робити особисті вчинки.

зайнявся цим, я несподівано для себе дійшов висновку, що, власне кажучи, у реакції на ідеологію немає нічого специфічного, і спочатку треба би подумати про те, як це поле емоційної реакції влаштовано взагалі, в цілому. Не з точки зору психології - про це написано гори і тонни робіт, які за необхідності доводиться читати, і я абсолютно не претендую на яку-небудь компетенцію в цій галузі, а з точки зору історії культури і почасти семіотики культури. При чому тут семіотика, я поясню трошки пізніше.

Самий фундаментальний парадокс емоційної реакції людини на те чи інше пригода (я б навіть не назвав це парадоксом, може Можливо, я б говорив про це як про властивість, характеристиці) - це той, що, з одного боку, будь-яка емоційна реакція переживається як глибоко спонтанна, вона виникає миттєво, це емоційний виплеск, це гостра реакція на негайне подія, і, по-друге, як щось глибоко особисте. У людей бувають різні емоції, але кожна людина більш-менш, знає про свою емоцію, що, по-перше, вона раптово, відразу відбувається і, по-друге, це ЙОГО емоція, а не чия-небудь інша, не чиясь чужа.

Це дуже сильне, дуже вкорінені в людині самовідчуття, з яким людина живе, знаходиться в суперечності з теж очевидними фактами. По-перше, емоція - річ надзвичайно передбачувана. Людина знає, як він буде реагувати і якими будуть його емоції в тій чи іншій ситуації. Несподіванки бувають, не можна сказати, що людина сама себе не може здивувати. Можна сказати, що я думав, що засмучуся, а я, навпаки, відчуваю полегшення. Це може бути. Але це виходить, що той стереотип, який у нас був, не спрацював. Спрацював якийсь інший. Але він у нас все одно був. Ми знали заздалегідь, як ми будемо на що-небудь реагувати. Це було відомо. Хоча насправді це наше знання, як часто буває з будь-яким знанням, виявилося невірним. Але все одно ідея передбачуваності, ідея того, що ти знаєш, як реагувати, є в людині. Людина як-то знає, як він буде реагувати на ті чи інші події і як, взагалі кажучи, з тими чи іншими застереженнями, які потім можна ввести, на них покладається реагувати. Хоча мова йде про глибоко емоційному, інтимному переживанні.

Другий момент, крім передбачуваності, полягає в надзвичайної ступеня повторюваності емоційних реакцій. У межах одного соціуму і одних соціальних груп індивідуальна варіативність, звичайно, є. Вона може бути велика, але ми приблизно розуміємо, як люди одного типу, одного кола, одних соціальних вражень будуть на що-небудь реагувати. Не кажучи вже про добре спостережуваних прикладах спонтанної колективної емоції. Гол забили у час футбольного матчу - і ми бачимо одну і ту ж емоцію, негайно охоплює десятки тисяч людей. Залежно від того, за яку команду з двох грають вони хворіють, вони відчувають абсолютно зрозумілу емоцію. Кожен абсолютно спонтанно - гол забили прямо зараз, на його очах, і кожен глибоко індивідуально. Тим не менше, ми бачимо її виразне колективне вираз, ми легко можемо її описати, ми знаємо, яка вона і т.д.

Є, умовно кажучи, психологічний підхід до емоційного життя людини, який я не збираюся заперечувати. Я не збираюся свій підхід йому протиставляти і говорити, що він неправильний. Просто у кожної наукової дисципліни свій понятійний апарат. Я буду ще звертатися до деяким робіт психологів. Але це уявлення про те, що є людина як антропологічне істота, що володіє набором заздалегідь заготовлених емоцій, а різниця їх пояснюється переважно індивідуальної варіативністю, в значною мірою також спадково закодованою. Там і вчення про темпераменти виникає: люди різного темпераменту, тому вони реагують по-різному. Я зовсім не хочу спростовувати таку побудову. Перш за все, у мене немає достатньої кваліфікації, щоб його спростовувати.

Але можна й по-іншому. Потрібно уявляти собі набір емоцій, яким володіє людина, як деякий репертуар, перед ним знаходиться, з якого він вибирає те, що він знає, і те, що він ідентифікує як кохання, ревнощі, переляк, радість, горе і т.д. Він знає, яким емоційним репертуаром він володіє. Він знає, що означає даний емоційний репертуар, він знає, в яких випадках і якими частинами з цього емоційного інвентарю йому треба користуватися, і знання це переважно носить культурний характер. Людина цього навчається завдяки існуючим формам культурного навчання.

Ще одна передмова - те саме коло питань, але кілька з іншого боку. Я думаю, що багатьом з тут присутніх - ймовірно, більшості - добре знайомі класичні роботи Лотмана з теорії літературного поведінки. Я не буду зараз називати їх заголовки, вони всім відомі. Вони були вперше опубліковані в 70-х роках, приблизно 25-30 років тому тому. Лотман спостеріг, як люди поводяться на основі літературних зразків, як вони здійснюють вчинки, продиктовані літературними зразками, і зробив наступний крок - запропонував типологію культур будувати на базі того, в яких культурах літературне поведінка дієво, а в яких культурах воно відходить на другий план, поступаючись місцем іншим типам поведінки. Сам аналіз літературного поведінки в лотмановскіх роботах: аналіз поведінки декабристів, Потьомкіна, Радищева і т.д. - Вони блискуча, як всі або майже все, що робив цей автор. Це класика, яка увійшла в обіг, на яку часто посилаються і про якої пишуть і говорять. Це те, що вже настільки стало плоттю наукового знання, що про це можна писати, не посилаючись на Лотмана.

Але, тим не менш, цей підхід залишає взагалі за бортом цілий ряд найважливіших питань. Яких? Я знову повинен зробити застереження, що це не докір Лотманом, що він чогось не бачив. Якісь питання можна поставити, на якісь питання можна відповісти в рамках наукового аналізу, тільки коли ти велика кількість запитань залишаєш за бортом. Неможливо відразу намагатися відповісти на всі питання. Проте настає момент, коли треба приступити якщо не до відповіді на них, то, принаймні, до їх обмірковування. Що це за питання? Лотман блискуче показав, як люди поводяться по літературних зразків, але виникає питання: чому вони так себе ведуть? Чому дорослі, раціональні люди зі здоровим глуздом настільки зухвало не бачать різницю між літературою і життям і готові в житті здійснювати якісь схеми та приписи, реалізовувати зразки, вичитані в книжках? Що це взагалі значить? Чим обгрунтоване таке дивна поведінка?

Це істотне питання, що змушує замислитися питання про те, яка механіка цього літературного поведінки. Що, власне кажучи, відбувається, на чому вона грунтується, як вона реалізується. Лотман не відповідав на ці питання, не ставив їх, не думав про них, по крайней мере в своїх друкованих роботах, цілком свідомо. У цьому сенсі він посяде формалістскую традицію, формалісти в 20-і роки як протест проти психологічного літературознавства говорили, що не можна міркувати про психологію Анни Кареніної, тому що Анна Кареніна - це слова на папері, це певний набір імен, прикріплений до людини, і в неї немає ніякої психології, це частина літературного твору. Я не обговорюю, наскільки це правильний тезу, але він був, звичайно, глибоко осмислена. Однак той трюк, той хід, який з приголомшливою силою здійснив Лотман, а саме перенесення формального формалістского аналізу з літературних текстів на історичних персонажів, коли він став аналізувати Радищева, декабристів, авантюристів XIX століття і багатьох інших, як прийнято було раніше аналізувати героїв літературних творів, у нього, з одного боку, здорово і сильно вийшло, але, з іншого боку, це знімає даний аргумент. Все-таки Потьомкін або Медокс - якщо називати героїв, про яких Лотман писав, - це не знаки на папері. Це якісь люди, які себе як-то вели, щось при цьому думали, щось хотіли, ставили перед собою якісь цілі.

Істотно звужуючи рамки, заявлені на початку, я б сказав, що, на мій погляд, представляється можливим не скажу замінити (і безглуздо було б говорити - замінити), але доповнити лотмановскую концепцію літературного поведінки концепцією літературного переживання, емоційної реакції, влаштованої у відповідності з якимись кодифікованими стандартами і якимись матрицями поведінки.

Один приклад, дуже приватний, майже анекдотичний, щоб було зрозуміліше, про що я говорю. Він не мій і узятий з робіт чудового американського психолога Теодора Сорбіна, одного з дуже небагатьох психологів, які з тієї сторони працюють у тому ж культурно-семантичному напрямку, в якому я намагаюся працювати з боку історії. Сорбін - якщо буде час, потім ще треба буде послатися на нього і його приклади - в даному випадку описує поліцейську хроніку. Одного американського робочого доставили в поліцейську ділянку, оскільки він стукнув іншого робітника, з ним працював на конвеєрі, по башке гайковим ключем. Його почали розпитувати, що, власне, трапилося і навіщо він це зробив. Він сказав, що той йому зробив непристойний жест, і він зовсім втратив голову, був у нестямі від люті, втратив самоконтроль, з нього виплеснулося почуття, і він змушений був стукнути того по голові гайковим ключем, тому що був не в собі.

Припустимо, що це правда, нічого рішуче неправдоподібно в цьому немає. Це настільки правдоподібно, що легко можна припустити, що це правда. Цей сплеск емоційної реакції, по-російськи це найбільш точно визначити як лють, моментальний, абсолютно спонтанний - і півсекунди не пройшло між провокацією і дією, вже пропущеним через емоційну мережу, і ображений був особисто ця людина, що зробив злочин. Разом з тим, яка потужна товща культурних уявлень повністю детермінує цей емоційний ряд. З одного боку, зроблений потерпілим жест треба було ідентифікувати як непристойний. Треба знати, що це непристойний жест, треба було зуміти його прочитати як особисту образу. Що це образа, адресований особисто тобі. Після цього треба було знати, що це нанесене тобі особисто образа змивається кров'ю. Наступний знання -- настільки ж фундаментальне - це яким чином воно змивається кров'ю. У російській дворянській культурі жестикуляція була б інша: кидання рукавички, виклик на дуель і так далі. Тут є власна жестікуляціонная стратегія змивання кров'ю - хапаєш гайковий ключ і б'єш їм по башке - більш, може бути, брутальна і шокуюча, ніж виклик на дуель, але анітрохи не менш культурно складна і рефлективна.

У даному випадку ми бачимо в зерні неймовірний конфлікт між надзвичайної примітивністю самої емоції і величезною культурної складністю, за нею стоїть і реалізується в одну секунду. В деякій мірі, якщо процитувати ще одного великого російського поета, можна сказати, що тут діє формула Пастернака "ніж випадково, тим вірніше". Він говорив це про поетична творчість. Тобто чим більше спонтанної, неконтрольованою, абсурдною, вихлюпуються сходу є та чи інша емоційна реакція, тим глибше товща культурних уявлень, з яких вона виросла і які в ній реалізовані.

Так, ще одне вступ. Це питання емоції, відчуває людина, і її мовного оформлення. Цілком зрозуміло, що ми про емоції судимий почасти по жестах, але, в основному, за словами: людина говорить про тому, що він відчуває, він як-то це називає. Він каже: я був не в собі, я був у люті, я злякався. Називає свої почуття: ревнощі, любов, страх, відчай, надія. Є якісь слова, за допомогою яких все це визначається. Будучи досить далеко, я читав в Інтернеті лекцію, прочитану тут Віталієм Найшулем, який з притаманним йому блиском доводив, що взагалі все визначається словами. Громадське пристрій визначається словесною тканиною, якщо ми підберемо правильні слова, то суспільство негайно встане на ноги і все втрясеться, і вся проблема, що ми не знаємо, як назвати ті чи інші соціальні феномени, і через це блукаємо в пітьмі. Це, взагалі кажучи, розповсюджена теорія, висхідна до відомої лінгвістичної гіпотези Сепіра-уорф. Я не буду переказувати, в чому вона полягає - хто знає, той знає, хто не знає, той впізнає. У сучасній лінгвістиці дуже активно, у тому числі з величезної опорою саме на мову емоційної рефлексії, про це пише польсько-австралійський лінгвіст Анна Вежбіцка, роботи якої теж були нещодавно переведені на російську мову. Вона дуже переконливо в межах своєї аргументації будує конструкцію, де вона розділяє концепцію про культурне природі емоційних реакцій. Читаючи Вежбіцку, ясно: вона думає, що це вірно на 100%, але не наважується сказати, тому робить дрібні застереження, припускає існування інших факторів, які не обмовляє, але в основному визначає емоцію рідним мовою даної людини. Набір емоцій записаний у мовній матриці. Слово "туга" не можна перекласти на англійську мову, слово envy не має точного перекладу по-русски, як і слово Angst, і т.д. І емоційні матриці нав'язані людині мовою, і він їх переживає з точки зору свого мови. Дуже красиво. Роботи Вежбіцкой, присвячені доказу цієї тези, вишукані до нео?? икновенності і дуже ефектні.

Відразу і з усією певністю мушу сказати, що ніщо в моїх дослідженнях цю точку зору не підтверджує. Я не бачу ніяких підтверджень цієї позиції. Звичайно, мова не можна скидати з рахунків, це чинник важливий, але, на моє відчуття, далеко не вирішальний. Перш за все, треба віддати належне того місця, де ми з вами знаходимося, і твердо сказати, що бувають випадки білінгвізму. Білінгви бувають, що б не говорили. Ми тут сидимо і точно це знаємо. Відповідно, виникає питання, як вони відчувають. З точки зору теорії Вежбіцкой або уорф-Вежбіцкой, на це питання взагалі немає відповіді. Вежбіцка не настільки наївна, щоб не розуміти, що таке питання може бути заданий, вона завжди відповідає, що якась мова в людини все-таки рідний. Так він ніби спритно говорить на двох, на трьох, на скількох мовах хочеш, але якийсь з них у нього рідною. Це не так, люди-білінгви думають на різних мовах в різні моменти життя, як добре відомо. Але білінгв все-таки в нашій дійсності обмежена кількість.

Друге, ще більш важливе - швидкість зміни мови. Вежбіцка припускає зміни, вона каже, що з'являються нові слова і т.д., вони виникають і визначають нові виникають почуття. Але швидкість зміни мови, звичайно, мізерно мала. Мова змінюється повільно, це теж всі знають, набагато повільніше порівняно зі швидкістю зміни емоційних матриць, що міняються незрівнянно швидше. Не кажучи вже про те - і це знає точно кожна людина, просто про себе він це знає, - що хоча його рідну мову, на якому він говорить протягом життя, залишається більш-менш одним і тим же, його здатність, спосіб відчувати, асортимент почуттів і т.д. змінюються.

Не кажучи вже про те, що в одному мовному співтоваристві існують різні соціальні групи. Якщо ми візьмемо близьке для мене по професійним обставинами XVIII століття, то побачимо, що все європейське дворянство говорить по-французьки, але рідні мови у всіх, проте, різні. Їх способи емоційного переживання тих чи інших явищ незрівнянно ближче один до одного, ніж у них і у представників інших соціальних груп того ж суспільства. Це чудово показав Пушкін. Взагалі кажучи, варто було б прочитати коли-небудь лекцію на тему "Пушкін як культурний антрополог", він чудово, добре, що його всі ці речі. І, цитуючи "Євгенія Онєгіна", ми все це можемо набагато краще сказати, що я намагаюся зробити це сьогодні.

Що ще я б хотів сказати? У своїх цілях, абсолютно евристичних, я часом посилаюся на роботи голландських психологів Ніколаса Фріда і Бахімос Квіта (я транслітеруються з голландського, як вмію, бо не знаю цієї мови; якщо хто-небудь знає, те я прошу ради, чи не зробив я помилки в транслітерації) і користуюся їх схемою структури емоції. Я користуюся їй не тому, що іншого немає - їх десятки, і не тому, що я знаю, що вона краще інших - на це судження, як я говорив, мені кваліфікації не вистачає, а просто тому, що вона мені більше підходить. Я б із задоволенням вам її намалював або показав, але оскільки немає ні екрану, ні дошки, то мені доведеться махати руками. Але схема проста, тому уявити її собі аудиторії буде неважко. Як вони описують структуру емоцій?

Ось відбулася подія. Перше, що повинен виконати людина, реагуючи на цю подію, - це те, що вони називають емоційною кодуванням. Тобто ти розумієш, що це таке: це небезпека, образу, радість і т.д. Ти повинен здійснити емоційну кодування даного явища. Наступним етапом є оцінка. Після того, як ти зрозумів, що це ( "зрозумів" -- неправильне слово, краще - відчув), ти емоційно оцінюєш це, добре це для тебе чи погано, як це до тебе відноситься і т.д. Далі вилочка від оцінки розгалужується на дві сторони, і виникає то, що називають фізіологічною реакцією - людина червоніє, блідне, звертається до втечі, потіє, у нього волосся дибки встають, закочуються очі, він непритомніє. А також те, що називають готовністю до дії. Ти тікаєш, нападаєш, викидати руки вгору, кричиш, свистить, кидаєшся цілуватися - все що завгодно. Це вертикальна колонка.

Але є дві горизонтальні. Всі ці явища - і емоційний кодування, і оцінка, і готовність до дії з фізіологічної реакцією - визначаються двома факторами, як би що знаходяться збоку. Один з цих чинників називається англійським словом concern - це (пас у бік Вежбіцкой) слово, яке неможливо перекласти на російську мову. Я переклав це словосполученням "особиста залученість". Хто знає варіант краще, може мені запропонувати, знову ж таки буду вдячний. Тобто те, наскільки ця подія відноситься до тебе. Чи це абстрактне щось, або ти безпосередньо емоційно пов'язаний із відбувається. Це визначає, природно, всі стадії реакції. Це з одного боку.

З іншого боку знаходиться те, що вони називають "Механізми регулятивні" - ті структури і механізми, які визначають, як саме ти повинен це емоційно закодувати, оцінити і які дії потім ти повинен здійснювати. Ось цими регулятивними механізмами в культурі, на мій погляд, виступають тексти. Чому історія емоцій може стати гуманітарною дисципліною, вивчається всім циклом історичних дисциплін і, перш за все, історією та семіотика культури? Тому що ці регулятивні механізми укладені в текстах. Тут виникає наступне ряд питань, на яких я зупинюся, перш ніж переходити до заключної частини.

Ось якого роду ці питання. Взагалі кажучи, емоційна історія, або історія емоцій, стала дисципліною історичної науки останні 20 років. Скажімо, є книжка, яка має назву "Нові підходи в історії ". Вона вийшла в 91-му році, там про історію емоцій немає жодного слова. Ко другим виданням книги, що вийшов в 2001 році, Пітер Берк зробив нове передмову, де йому довелося сказати, що за ці 10 років ось це розвивається, посилюється і ...

У залі несподівано гасне світло.

Так. Як ми емоційно закодіруем що сталося? Проігноруємо? Це вже готовність до дії. А до цього? Як ляпсус, так? Закодіруем як звичайну випадковість, технічну накладку, відповідно, оцінюємо це як байдуже, concern наш невеликий, і ми проігноруємо цю подію. Поїхали далі. Емоційно реагувати не будемо.

Так от, фундаментальну роль у підходах до історії емоцій зіграла робота Пітера Стірнз, який запропонував поняття емоціонологіі -- нормативної системи емоційних уявлень, що існують в культурі, з якої індивідуальне емоційну поведінку так чи інакше співвідноситься. Людина живе в рамках цієї емоціонологіческой системи - норм, принципів і т.д. До цієї надзвичайно продуктивною і цікавою ідеєю - емоціонологіческій кодекс дуже цікаво вивчати - треба все-таки висунути ряд питань, бо неясні механізми трансляцій, незрозуміло, наскільки в цих кодексах написано те, що люди відчували, незрозуміло це співвідношення між приписом і емоцією і т.д. Хоча продуктивність цього підходу, на мій погляд, надзвичайно велика.

Мені видається цікавим подумати про можливість вивчення з цієї точки зору індивідуального емоції, казусу, випадку для позначення цих культурних норм. У цьому сенсі всі, що я говорив до цього часу, носить гранично абстрактний і загальний характер, але, по суті, той проект, про який я говорив на початку лекції, одночасно заточений під рішення абсолютно приватних завдань. У граничному обсязі це дослідження матриць переживання російської освіченого суспільства кінця XVIII - початку XIX століття, а в більш вузькому ламанні - один або два конкретні випадки, коли я, озброївшись всього свого теорією, хочу просто встати за плечима у людей, що жили 200 років тому, і подивитися на те, що вони відчували.

У залі несподівано включаються софіти.

Так, так, прожектори включилися.

Я закінчу двома прикладами. Один з моєї дослідницької практики, а інший з клінічної практики того самого Теодора Сорбіна, про який я говорив. Я наведу цей приклад, бо захоплюючих мене Сорбін - я дуже високо ставлю його роботи - як на мене, абсолютно неправильно проінтерпретовані свій власний приклад.

Приклад перший. У 1938 році в Парижі в збірці "Временник товариства друзів російської книги" було опубліковано статтю емігрантського письменника Михайла Андрійовича Осоргіна. Це була стаття про рукописи, манускрипті, куплений ним на паризькій товкучці в емігрантської сім'ї і містив листи дружині з коронації Павла I (відповідно, листи легко датуються 1797 роком - ми знаємо, коли Павло I коронувався) якогось високопоставленого російського дворянина і чиновника високого рангу. Осоргін не опублікував листи, але він привів першу і останню дати, в які листи вкладалися. Він сказав, скільки їх було. Він навів з них велика кількість цитат - я зараз не пам'ятаю точно, чи то шість, чи то сім. І що найважливіше - він дав два факсимільних фотографічних зображення сторінок з листа. Вся сукупність цих обставин дозволяє абсолютно впевнено сказати, що він сам зробив атрибуцію цього документа. Атрибуція Осоргіна правильна. Він атрибутувати цей документ Михайла Микитовича Муравйову - поетові, досить відомому письменнику, вчителю російської мови та словесності великих князів Олександра і Костянтина, одному, як прийнято вважати в літературній науці, з ранніх російських сентіменталістов і пр., батькові декабристів Микити та Олександра Муравйових.

Я багато працював з рукописами Муравйова. Атрибуція Осоргіна не викликає ніяких сумнівів - це почерк Муравйова. Те, що видно на фотографіях, це, безсумнівно, почерк Муравйова. Рукопис зникла, коли Осоргін був заарештований Гестапо після німецької окупації Парижа, ніяких відомостей про її подальшу долю немає. Я питав покійну Тетяну Олександрівну Бакуніну-Осоргіна, вдову Осоргіна, чи не знає вона що-небудь про долю рукопису. Вона не знала нічого. Здається, слабо пам'ятала про її існування, хоча сама була видатним дослідником російської культури саме того періоду.

Ряд років тому, коли я працював в Мурав'євським архіві в Москві, в тодішньому ЦДАЖР, ГАРФе нині, мені була видана зошит, в якої я виявив листа Муравйова до дружини. Я вирішив, що це та сама рукопис, опублікована Осоргіна, яка випадково потрапила до московського архів. Приблизно реконструювати шлях, як це могло статися, взагалі кажучи, не складає труднощів. Я з великим інтересом став дивитися листи, і через десять хвилин я виявив, що це рішуче не те. По-перше, листи Муравйова, які лежали переді мною, були написані по-французьки, в той час як осоргінскіе листи, що було явно за факсиміле, були написані по-русски. По-друге, дати ті ж, адресати ті ж, припустити, що це різні частини одного листа, неможливо, тому що пошта відправлялася з Петербурга до Москви два рази на тиждень, і Муравйов не пропустив жодного дня, він був винятково справний кореспондент. Кожен поштовий день, два рази на тиждень, він писав. Більш того, в осоргінском тексті є вказівка на те ж саме. Є вказівка на те, що листи відправляються в кожну поштову день в той же самий час.

Тобто ми стикаємося з якоюсь абсолютно феноменальною і абсурдною ситуацією. Один і той же чоловік одного й того ж адресату пише два набори листів, в одні і ті ж дні. Одні по-французьки, інші по-русски. Цю надзвичайно нетривіальну ситуацію треба було якось витлумачити. Те, що пропоную я, це реконструкція, це те, що я думаю. У маю незаперечних історичних, фактичних доказів на її користь, але я працював більше або менше в ній впевнений. Моє припущення полягає в тому, що те, що лежить в ГАРФе, і те, що я читав, це справжні листи Муравйова, що відправлялися дружині поштою і які вона поштою справно отримувала. Те, що був опублікований і опинилося в руках Осоргіна, це епістолярний роман, написаний Муравйовим по слідами своєї подорожі після повернення до Москви для виховання власних дітей. Ця моя фантазія не зовсім заснована на повітрі, прецеденти є, Муравйов писав такі епістолярні романи в справжніх листах для виховання великих князів. Писав їх і публікував обмеженими тиражами для поширення в вузькому колі своїх учнів. Яка суть цього роману? Як казав Зощенко, "що хотів сказати автор цим художнім твором? "

Історія наступна, реальна історія. Навіщо Муравйов їде з Петербурга в Москву в 1797-му році на коронацію Павла? Украинские імператори коронувалися в Москві, це відомо. Весь двір, все-все-все приїжджають. Це дуже велика подія, пропустити не можна. Муравйов у відставці. Виховання великих князів скінчилося. Тобто він у відставку як вихователь, а так він перебуває на службі, у нього є чин і ранг. Але пропустити коронацію не можна, насамперед тому, що коронація - це момент роздачі неймовірного кількості привілеїв. Лунають кріпаки, лунають чини, лунають грошові подарунки, діаманти, села, бог знає що. Феноменальна роздача слонів неймовірного масштабу, яка ніколи не повториться до зацарювання наступного імператора. Треба бути. Тому що немає людини - немає проблеми, значить, нічого не отримаєш. Але бути мало. Треба ще якось потрапити до указу. І треба якось метушитися. Відомо, які люди мають вплив, відомо більш-менш, хто повинен складати цей указ, плюс-мінус відомо, хто може вийти на цього людини - вся механіка зрозуміла. Відповідно, треба кудись ходити, когось просити.

І ось Муравйов описує дружині свої петербурзькі будні: де він був, з ким розмовляв, кого попросив і т.д. Він повинен звітувати. Його дружина відправила, щоб він чого-небудь привіз. Він повинен якось їй показати, що не втрачає часу дарма, що серйозно ставиться до своєї задачі зміцнення матеріального рівня сім'ї і її достатку. І він звітує досить акуратно. Але є і другий план, весь час конфліктує в цих листах. Він ще й сентиментальний письменник-руссоіст, який залишив свою сім'ю, вагітну дружину і маленьких дітей, щоб гнатися за якимись суєтним чинами, багатством і т.д. Це жахливо. Тому паралельно з тем, що він дуже боїться, що дружина запідозрить, що він негліжірует ходінням по великих людей, він весь час пише їй, що все це нісенітниця, якої він не надає жодного значення, бо важливо для нього тільки те, що вдома він залишив родину, і взагалі він не розуміє, що він, по суті, тут робить, коли все головне у нього в житті - це будинок, сім'я, сімейні цінності і т.д. Кожен лист містить цей конфліктний месседж, що йде буквально через фразу.

Далі настає кульмінаційний день, Павла коронують, указ оголошується, Муравйов отримує абсолютний шиш - нічого, нуль. Він повністю обійдений, в термінології того часу. Знаючи історію, ретроспективно можна сказати, що це абсолютно не дивно. Павло страшенно не любив всіх, пов'язаних зі своєю матусею. Та ще у нього Катерина забрала дітей, щоб самій їх виховувати, і нагороджувати їх вихователя він зовсім не хотів. Все досить передбачувано. Але факт залишається фактом. Все було абсолютно марно і описується відомої російської приказки "за сім верст киселю їсти". Треба їхати додому, треба зібратися, завершити справи і їхати додому з цим нулем. Конфлікт скінчився, він дозволений. Останні листи повні запевнень, що все це цілковита дурниця, що він і не шкодує, що він навіть не може уявити собі і помислити, що любляча дружина буде про це жалкувати. Сімейні цінності, руссоістская сентиментальна культура повністю і остаточно торжествує над корпоративною етикою, спрагою чинів і пр.

Зважаючи на осоргінскім цитат, приблизно таким і був сенс того роману, як ведуть себе люблячі батьки в розлуці, що вони почувають. Норми, нормативи того, як вони повинні відчувати.

Все б добре, однак, на жаль, для цієї досить прозорої картини в архіві Муравйова є ще його листи до начальства. Листи, написані відразу після повернення з Москви до Петербурга. Листи ці неможливо читати без сліз. Михайло Микитович пише, що, прослужив стільки років на службі государині і на службі своїй Вітчизні, безпорочно без єдиного порушення він не може пережити нанесеного йому смертельного образи. Що це позбавляє всю його життя сенсу. Що справа, так би мовити, не в якихось пожалування, але нижчі його проведені, подаровані і т.д., а він служив, і ніякого сенсу, ніякої життя, жодної перспективи в цій страшній ситуації для н?? го більше немає. Виникає природне запитання: що з цього справжні почуття автора?

Моя відповідь така: я абсолютно впевнений, що і те, і інше. Він абсолютно щирий і там, і там. Він просто людина, ще живе в двох різних і неузгоджених емоційних світах, в якому регулюють механізми конфліктують між собою. Так, з одного боку емоційний кодекс службовця дворянина, якого обійшли. Все його життя - служба. Якщо він обійдений, сенсу життя немає. З іншого боку, народжуваний емоційний кодекс нових сімейних цінностей диктує зовсім іншу інтерпретацію, і ця гонитва за чинами виявляється ганебною марного діяльністю, тільки відволікає від сьогодення. Обидва цих емоційних комплексу проживаються з неймовірною щирістю і силою.

Приклад другий і останній. Як я сказав, це випадок з клінічної практики Теодора Сорбіна, який він приводить у своїх роботах. У нього був пацієнт - аспірант кафедри англійської літератури одного з американських університетів. Справа відбувається на початку 50-х років. Молодий людина пише дисертацію про Хемінгуея, і він шалено схиблений на Хемінгуей. Він "хемінгуееман", а Хемінгуей жив і пише в цей час. І молодий людина страшно переживає, до такого ступеня, що він змушений ходити і просити психологічної допомоги у професора, що він не веде того життя, яке ведуть герої Хемінгуея. Він пише якусь смердючу дисертацію, сидить у кампусі і займається літературою, а справжні люди десь в Африці, там війни, стрілянина, круті чоловіки, і в нього від цього повна фрустрація. З одного боку, ніяких шансів примирити власне життя з тим, що описано в книжках, які він любить і які він явно приміряє до себе. З іншого боку, відмовитися від того втіленого в хемінгуеєвський прозі ідеалу він не може.

Нарешті виходить повість Хемінгуея "Недовге щастя Френсіса Мекомбера "- так вона називалася в російському перекладі, може бути, хтось її читав. Там описана історія, як такий недотепа, нью-йоркський бізнесмен, нікчемний, жалюгідний, міський, позбавлений якоїсь справжньої чоловічої природи, потрапляє на сафарі. Він нічого не може, боїться, труситься, у нього тремтять руки, відбувається якийсь кошмар. І, зрештою, він бачить, як його зраджує дружина з провідником-мисливцем, що "справжній чоловік". І на Наступного дня з ним відбувається справжнє перетворення. Він вбиває купу звірів, він ризикує життям, відчуває неймовірну ейфорію, він у захваті, на коні, він щасливий. І, врешті-решт, це щастя Френсіса Мекомбера виявляється недовгим, оскільки його вбиває власна дружина - мабуть, пише Сорбін, цілячись у бізона, який повинен його вбити. Бізон ось-ось повинен вбити цього Френсіса, вона стріляє і ...

Треба припустити, що Сорбін знає хемінгуеєвський повість в переказі свого пацієнта. Далі відбуваються наступні у вищій ступеня драматичні події. Молода людина розуміє, що навіть для таких невдах-гуманітаріїв, як він, не все втрачено. Він записується добровольцем в армію, відправляється на Корейсько