Борис Краснов

Художник-сценограф, президент і художній керівник фірми "Красне-ДИЗАЙН"

Народився 22 Січень 1961 у м. Києві. Батько - Ройтер Аркадій Олександрович (1930 г.рожд.), був відомим у Києві будівельником. Мати - Ройтер Ната Борисівна (1931 г.рожд.), була членом Спілки художників, працювала головним художником-модельєром на трикотажній фабриці "Киянка". Дружина - Євгенія, багато років пропрацювала моделлю у В'ячеслава Зайцева, потім у Валентина Юдашкіна, в даний час займається вихованням двох дітей - Дарини (1992 г.рожд.) і Данила (1995 г.рожд.).

Відносно Бориса Краснова самим справедливим твердженням є відома фраза "Self made man" - "людина, яка зробила себе сама". Йому немає ще і 40, але він вже заслужено знаменитий, його імідж, як провідного художника-сценографа в сучасному вітчизняному шоу-бізнесі, не викликає сумніви. Ім'я дизайнера Краснова добре відомо не тільки в Росії, але і в Греції, США, Ізраїлі, Німеччині ...

До 5-го класу Борис Краснов займався у студії ліплення та малювання в Київському Палаці піонерів. Потім закінчив Республіканську художню середню школу імені Т. Г. Шевченко (м.Київ, 1971-1978 рр..), театрально-декораційне відділення живописного факультету Київського Державного художнього інституту (1979-1985 рр..). Навчався у знаменитого радянського театрального художника Данила Лідера.

Трудову і творчу діяльність він розпочав у Київському Державному Академічному російському драматичному театрі ім.Лесі Українки, в якому був виконуючим обов'язки головного художника і художником по костюмах (1985-1987 рр..). Треба відзначити, що батько Бориса Краснова поставився до його професійного вибору вкрай скептично, вважаючи професію художника заняттям не для чоловіка, а мама, професійний художник, завжди вірила в успіх сина. Перші вдалі театральні постановки Краснова дозволили йому завоювати визнання батька і матері як цілком відбувся людини, а робота з оформлення вистави "Так переможемо" М. Шатрова в Театрі юного глядача м. Запоріжжя (1987 р.) була удостоєна Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка.

У 1987 р. з переїздом до Москви почався новий і, мабуть, головний етап у житті Бориса Краснова. У столицю він приїхав за направленням Міністерства культури України на дворічну стажування. Тут стає художником-стажистом Московського театру ім.Ленінского комсомолу (1987-1989 рр..), одночасно закінчує факультет художників драматичних театрів і ТЮЗов Всесоюзного інституту підвищення кваліфікації працівників культури Міністерства культури СРСР. З 1989 по 1991 р. працює головним художником Московського театрально-концертного об'єднання "Ленком" під керівництвом Олександра Абдулова. У 1992 р. Борис Краснов створює фірму "Краснов дизайн" і стає її президентом і художнім керівником. "Краснов дизайн" нині -- ведуча сценографічне фірма Росії. Його життя стає схожий на біг -- постійна робота на випередження графіка. Дні розписано по хвилинах, незалежно від того, будні це чи вихідні. Він може приїхати додому за північ, а рано вранці бути вже в повній бойовій готовності. Підтримувати такий ритм вдається далеко не всім - вміти керувати великим колективом людей, чітко виконувати графік роботи, тримати в голові відразу кілька абсолютно різних проектів і залишатися при цьому художником-творцем.

За його спиною оформлення вистав провідних театрів Росії, Азербайджану, Білорусі: Київський театр пантоміми (Н. Банделло, "Ромео і Джульєтта", 1980 р., м. Київ), Театр драми і комедії (А. Штейн, "Готель" Асторія ", 1985 р., м. Київ), Київський Державний Академічний російський драматичний театр ім.Л.Украінкі (В. дозорців, "Сніданок з невідомими" і А. Писемський, "Хижаки", 1986 р.), Свердловський Державний Академічний театр драми (Д.Мамін-Сибиряк, "золотопромисловці", 1987 р.), Азербайджанська Державний російський драматичний театр ім.Самеда Вургуна (Т. Виллиамс, "Трамвай" Бажання ", 1987 р., І. Бабель, "Захід", 1988 р., м.Баку), Челябінський Академічний театр ім.С.Цвіллінга (Г. Ібсен, "Привиди", 1988 р.), Горьківський Академічний театр драми ім.М.Горького (А. Дударєв, "І був день ..." ( "Звалище"), 1988 р.), Київський Державний Академічний український драматичний театр ім.І.Франка (В. Мережко, "Жіночий стіл у мисливському залі ", 1988 р.), Білоруський Академічний театр ім.Я.Купали (Г. Горін, "Поминальна молитва", 1989 р.), Вітебський Академічний театр ім.Я.Колоса (Е. Ожешко, "Хам", 1990 р.), Ярославський Академічний театр ім.Ф.Г.Волкова (Е. Ожешко, "Хам", 1990 р.), Московський театр-кабаре "Летюча миша" (Г. Гурвич, "Читання нової п'єси ", 1990 р., Г. Гурвич," Я "Степ" по Москві ", 1992 р.), Московський муніципальний театр "Нова опера" (В. Колобов, "Про Моцарт, Моцарт", 1993 р.), Московський Академічний театр сатири (А. Буравський, "Чи немає у Вас іншого глобуса"; "Шизофренія, або як раніше було сказано "по роману М. Булгакова" Майстер і Маргарита ", 1994 р.), МХАТ ім.Чехова (С. Довлатов," Новий Американець ", 1994 р.), Державний Академічний театр "Московська оперета" (В. поглядів, "Сибірські янкі", 1995 р.), Державний Академічний Театр ім.Евг.Вахтангова (М. Воронцов, В. Шалевич, "Алі-баба і 40 розбійників", 1995 р., м. Москва), театр "Школа сучасної п'єси" (Ю. Волков "Міледі" (за романом А. Дюма "Три мушкетери"), 1997 р.) та багато інших.

Дивовижна працездатність Бориса Краснова ілюструється, наприклад, тим, що за період своєї творчої діяльності, починаючи з січня 1980 р. і по сьогоднішній день, він успішно здійснив більше 450, в тому числі унікальних, проектів. Свої постановки Борис Краснов здійснював по всій країні - близько 80 вистав у Челябінську, Нижньому Новгороді, Москві, Єкатеринбурзі, багатьох інших містах Росії, працював у США, Португалії, Франції, Греції ...

Серед партнерів фірми "Краснов дизайн" - суперзірки російської естради. Він був автором декорацій "Різдвяних зустрічей" А. Пугачової (СК "Олімпійський", Москва, 1991-1992, 1997 рр..), Сольних концертів А. Пугачової (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), сольних концертів Ф. Кіркорова "Атлантида" (БКЗ "Жовтневий", Санкт-Петербург, 1992 р.) і "Найкраще, улюблене, тільки для Вас" (Медісон Сквер Гарден, Нью-Йорк, 1997 р., Фрідріхштадт Палас, Берлін, 1997 р.), сольного концерту Саманти Фокс (м.Іжевськ, 1991 р.), Т. Гвердцителі "Я спрагу дива" (ГЦКЗ "Росія", Москва, 1993 р.) і "Сильніше любите ..." (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), Ж. Агузарової та групи "Браво" "Браво - 10 років" (ГЦКЗ "Росія", 1993 р.), групи "Лісоповал" (ГЦКЗ "Росія", 1992 р.), кабаре-дуету "Академія" "Хочеш, але мовчиш "(ГЦКЗ" Росія ", 1994 р.) і" Весілля "(ГЦКЗ "Росія", 1997 р.), Л. Лещенко "Від Лещенко до Лещенко" (ГЦКЗ "Росія", 1994 р.), А. Апіній "Ліміта" (ГЦКЗ "Росія", 1994 р.), І. Шведової та І. Демаріна "Двоє людей ходять по світлу "(ГЦКЗ" Росія ", 1994 р.), А. Малинина" Бал Олександра Малініна "(ГЦКЗ" Росія ", Москва, 1995 р.), Л. Вайкуле (ГЦКЗ "Росія", 1995 р.), В. Сюткіна "7 тисяч над землею" (ГЦКЗ "Росія", 1995 р.), В. Леонтьєва "По дорозі в Голлівуд "(ГЦКЗ" Росія ", Москва, БКЗ" Жовтневий ", Санкт-Петербург, 1996 р.), Л. Вайкуле та Р. Паулса "Лайма вітає Маестро" (ГЦКЗ "Росія", 1997 р.), В. Меладзе "І на землі знову весна "(СК" Олімпійський ", 1997 р.), А. Свиридової" Вночі всі інакше "(ГЦКЗ" Росія ", Москва, БКЗ" Жовтневий ", Санкт-Петербург, 1997 р.), І. Понаровской "Жінка завжди права" (ГЦКЗ "Росія", 1997 р.), Л. Доліної "Дарую тобі Москви" (Манежная площа, 1997 р.), І. Аллегрової (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), А. Цой "Політ до нових світів" (театр "Московська оперета", 1998 р.), М. Шуфутинського "Одного разу в Америці" (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), А. Розенбаума "Вікна душі" (ГЦКЗ "Росія", Москва, БКЗ "Жовтневий", Санкт-Петербург, 1998 р.), Шури (ГЦКЗ "Росія", 25-27.12.1998 р.), а також вечора, присвяченого Чарлі Чапліну (резиденція Посла США "Спасо Хауз", м. Москва, 1989 р.), вечори пам'яті Аркадія Райкіна (Центральний Дім кінематографіста, м. Москва, 1991 р.), гала-концерту "Тріумф переможців" (СК "Олімпійський", 1992 р.), концерти-акції "Міжнародний день боротьби зі СНІДом" (Московський Палац Молоді, м. Москва, 1993 р.), концерту, присвяченого Дню Незалежності Ізраїлю (ГЦКЗ "Росія", 1994, 1998 рр..), Творчих вечорів композитора І. Крутого (Москва, 1994 р., 1997, 1998 рр..), концерту "Хіт-парад" Арлекіно "(ГЦКЗ" Росія ", 1994 р.), концерту Майї Плісецької та зірок російського балету "Прямо з Великого" (Сіті-центр, Нью-Йорк, 1996 р.), урочистого концерту, присвяченого 50-річчю перемоги "Лише ти змогла, моя Росія" (ГКД, Москва, 1995 р.), концерту "Наш дім - Росія" (ГЦКЗ "Росія", 1996 р.), концерту, присвяченого 300-річчя Російського флоту (ГКД, Москва, 1996 р.), серії концертів, присвячених 25-річчю Державного Центрального концертного залу "Росія" (ГЦКЗ "Росія", 9-11.12.1996 р.), концерту "Сюрприз для Алли Борисівни" (СК "Олімпійський", Москва, 04.1997 р.), ювілейного концерту, присвяченого 50-річчю творчої діяльності Л. Зикіної (ГКД, Москва, 04.1997 р.), ювілейного вечора, присвяченого 90-річчю Народної артистка СРСР Т. Устинової (Концертний зал ім.П. І. Чайковського, м. Москва, 1998 р.), концерту, присвяченого 50-річчю В. Винокура (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), ювілейного концерту, присвяченого 60-річчю дворазового Олімпійського чемпіона з боксу Б. Лагутіна (Палац Крила Рад, 1998 р.), концерту, присвяченого 80-річчя ВЛКСМ (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), концерту "День міліції" (ГЦКЗ "Росія", 1996-1998 рр..), десятків інших заходів. 7 - 8 лютого 1998 р. в ГЦКЗ "Росія" пройшли творчі вечори і бенефіс самого Бориса Краснова.

Серед творчих робіт Б. Краснова - телевізійні програми, престижні конкурси, фестивалі, презентації, урочисті церемонії і т.д. і т.д. Серед них конкурс "Міс фото-89" (готель "Орлятко", Москва, 1989 р.), Міжнародний конкурс краси "Місіс Америка - Місіс СРСР" (МХАТ ім.М.Горького, Москва, 1990 р.), конкурс "Elite Red Stars" (Центр Міжнародної торгівлі, Москва, 06.1992 р.), Музичний конкурс-фестиваль "Юрмала-92" (Юрмала, 08.1992 р.), конкурс професійних моделей "Elite Model Look-93" (ГКД, Москва, 1993 р.), конкурс-телешоу "Ранкова зірка" (МДМ, Москва, 1994-1995 рр.., 50 програм), конкурс-телешоу "Пісня року" (Останкіно, 1993, 1994 рр..), Московський Міжнародний кінофестиваль (1989, 1991 рр..), Міжнародний фестиваль театрів-студій (м.Ярославль, 1989 р.), фестиваль російської музики в "Марки-Клаб" (м. Нью-Йорк, 1990 р.), фестиваль мистецтв "Зірки вільній Росії "(Палац спорту" Зоряний ", г.Ліпецк, 1992 р.), Міжнародний музичний фестиваль "Слов'янський базар" (Вітебськ, Білорусь, 1994 р.), фінал Міжнародного фестивалю творчості інвалідів "Разом ми можемо більше" (ГЦКЗ "Росія", 02.06.1998 р.), 10 конкурсних програм і фінал сезону КВН-98, 10-й фестиваль КВН-99 в м. Сочі, відкриття сезону КВН-99, конкурс КВН "Кубок Москви" (1998 р.), все урочисті церемонії вручення щорічних призів Російської телевізійної Академії "ТЕФІ" (КЗ "Пушкінський", Москва, з 1989 р.), церемонія, присвячена 60-річчю Бориса Лагутіна (СК "Крила Рад", 06.1998 р.), а також церемонії: вручення премії "Краща балерина" (1996 р.) та вшанування лауреатів Міжнародної премії "Божественна" (Большой театр Росії, 1997 р.), проводів Збірній Росії з футболу на Чемпіонат світу в США (ГЦКЗ "Росія", 1994 р.), святкування 20-річчя підрозділу "Альфа" (МДМ, 07.1994 р.), відкриття Міжнародного турніру на кубок "Спартака" (МДМ, 09.1994 р.), відкриття Міжнародного шахового турніру "Кремлівські зірки" (1994, 1995, 1996 рр..), Відкриття і закриття Міжнародного тенісного турніру "Кубок Кремля "(1995, 1996 рр..), Проводів Олімпійської Збірній Росії до Атланти (Центральний будинок кінематографістів, Москва, 07.1996 р.), вручення премії "Обличчя року "(готель" Метрополь ", 12.1996 р.), святкування 5-річчя фірм "Союзконтракт" і "Лукойл" (1996 р.), оформлення студій для телевізійних передач "Вокзал для мрії" (ОРТ, 1992 р.), "Нічна астролябія" (ОРТ, 1993 р.), "Простіше простого" (1993 р.), "Русское лото" (РТР, 1994 р.), "Сім днів спорту" (ОРТ, 1994 р.), "Дзеркало" (РТР, 1997 р.), "Нон-стоп Новий год "(телестудія для циклів передач, ТЦ" Останкіно ", 1997 р.), "ТВ-кросворд" (1997 р.), "Про це" (НТВ, 1997 р.), "Сегоднячко" (НТВ, 1997 р.), "Старий телевізор" (НТВ, 1997 р.), "Навігатор" (ТБ-Центр, 1998 р.), передач "Монтаж-1, 2,3" (ЦТ, 1988-1989 рр..), Програми "Музика в ефірі ", присвяченої 125-річчю П. І. Чайковського, (Муз.центри ВАЗу, м. Тольятті, 1990 р.), телевізійного фільму "Московские мелодії" (1989 р.), художнього фільму Л. Гурченко "Люблю" (1993 р.), презентацій газети "Абсолютно секретно" (Центральний будинок кінематографіста, 1991 р.), югославської фірми "Пліва" (ГКД, 1992 р.), духів "Алла" (ГЦКЗ "Росія", 1992 р.), "Незалежної газети "(Центральний будинок кінематографіста, 1992 р.), Міжнародного Союзу діячів естради "Ми - естрада" (ГЦКЗ "Росія", 1992 р.), російського видання "Пентхауз" (Центр Міжнародної торгівлі, Москва, 1993 р.), MTV (СК "Олімпійський", Москва, 1993 р.), народної телегри "Русское лото" (готель "Орлятко", Москва, 1994 р.), книги Ю. М. Лужкова "Ми діти твої, Москва" (ГЦКЗ "Росія", 1996 р.), компанії "Пежо" (Дитячий музичний театр Наталії Сац, Москва, 1997 р.), проекту фірми "Майский чай" - "Час -- травень "(Гранд-клуб" Пекін ", Москва, 1998 р.) та десятки інших.

Крім цього, Б. Краснов працює в області дизайну інтер'єрів, промислового дизайну, дизайну виставкових експозицій та дизайну костюмів. Серед його клієнтів ресторани "Метрополь" (Нью-Йорк, 1991 р.), "Амбасадор" (1993 р.), "Меценат" (1994 р.), "Під роялем" (1994 р.), "Тропікана", "Маріо", "Лебедине озеро", "Ямайка", "Тифліс" (1999 р.), торгові центри та магазини "Столипін", "007" (1993 р.), "Коти", "Мілан", "Ліндт" (1996 р.), "Пума" (1996 р.), "М1", бутік "Джанні Версаче" (1994 р.), клуби "Арлекіно", "Джамайка" (1998 р.), "Золоте яблуко" (1995 р., м. Алма-Ата), "Петровська асамблея" (1995 р.), "Моноліт", центр розваг "Мадам Софі" (1995 р.), прес-клуб видавничого дому "Московские новости" (1998 р.), фірми "Intourtrans", "PEUGEOT", "Mersedes Benz", "Довгань", "Рот Фронт "," Майский чай ", BIZ Enterprises і багато інших. Він оформляв стенди на різних міжнародних виставках, у тому числі стенду "Російська музика" на "New Music Seminar" (Нью-Йорк, 1991 р.), стендів фірм "Алла", "Союзтеатр" на "MIDEM-91" (Канни, 1991 р.), а також фірми "BIZ Enterprises "на" MIDEM-91, 92,93 "(Канни, 1991-1993 рр..), виставковий павільйон фірми "UKS" (Лондон, 16.11.98-20.11.98 р.). У місті Гамбурзі (Німеччина) постійно діє експозиція зарубіжного представництва фірми "Довгань", оформлена Б. Красновим в 1998 р.

Успішно працює в галузі концертного і театрального костюма. Протягом ряду років співпрацює з фірмою "Vali-Moda", оформляючи її презентації в Москві (1990 р.), Парижі (1990 р.), Беверлі Хіллз, Хілтон, Лос-Анжелесі (1991 р.) і Єрусалимі.

Борис Краснов поєднує в собі відразу три іпостасі - художника, сценографа і постановника. Головним у роботі, при цьому, залишається непорушне кредо - робити добре. Звідси й індивідуальний творчий підхід до кожної людини або проекту.

Борис Краснов придбав унікальний досвід оформлення вуличних свят та масових заходів. Серед яких виділяються: презентація Герба міста Москви (вул.Нова Арбат, Москва, 1994 р.), "Свято Святого Великодня на Тверській" (Москва, 1994 р.), "Різдво на Тверській" (Москва, 1995 р.), "День знань "(ЦПКіВ ім.Горького, Москва, 1995 р.), День Москви (Василівський узвіз, 1995 р.), урочиста хода "На нашій вулиці свято" (оформлення проходу колони демонстрантів Східного округу на святкуванні 850-річчя Москви, тема "Метро", Москва, 1997 р.), Свято "Ханука" (Пушкінська площа, Москва, 1997 р.).

Його етапної роботою стало оформлення Першого всесвітнього фестивалю-конкурсу циркового мистецтва "Золотий ведмідь" на Красній площі в Москві (1996 р.). Ідея збудувати на головній площі країни 13 циркових манежів-павільйонів (висота кожного 12 метрів, ширина - 25) - ідея божевільна, зухвала, важка -- надихнула художника. Кожен з побудованих павільйонів символізував собою одну з географічних точок, де зароджувалися основи сучасного цирку. Тут були і піраміда Хеопса, де публіці показували номери з дресированими пітонами, грецький Парфенон, римський Капітолій, що асоціювався з гладіаторськими видовищами. У величезному російською теремі було встановлено штучне льодове покриття, на якому свою майстерність показували молоді артисти з "Цирку на льоду ". Чудова фантазія Бориса Краснова вразила і приголомшила тоді не тільки публіку, але й колег-фахівців, а збудовані циркові павільйони вже увійшли в історію сучасного мистецтва як "13 чудес світла ".

У 1997 р., після гучного успіху Першого Всесвітнього фестивалю-конкурсу циркового мистецтва, Б. Краснов був запрошений до Афін. Тут він одержав замовлення Уряду Греції на оформлення Церемонії Відкриття 6-го Чемпіонату Світу з легкої атлетики на Центральному стадіоні "Коломармарос". Пропозиція надійшло в квітні, в травні було оглянуто стадіон, 23 червня (!) всі декорації були готові до навантаження, причому всі роботи були проведені в Москві. Ради справедливості, треба сказати, що ідея декорацій належала грецькому архітектору Нікос Петропулосу, а дизайнером виступив Борис Краснов. Серед елементів оформленія - дві скульптури Аполлона по 6,5 метрів, 21-метрова скульптура богині світу Ірини, спеціальні подіуми для оркестру під керівництвом великого грецького композитора, багаторазового лауреата премії "Оскар" Вангеліс та виступу Монсеррат Кабальє. Головним елементом декорацій стала тріумфальна арка перед входом у стадіон шириною 100 метрів, заввишки 24 метри і глибиною 50 метрів. Верхня її частина була прикрашена барельєфами, що відтворюють метопи храму Парфенон. Усередині арки, облицьованої пластикової плиткою "під мармур", були вмонтовані пульти управління лазерними світловими установками - цілий комп'ютерний центр, ліфт до рівня восьмого поверху, гвинтові сходи, кондиціонери і т.д. За ходом церемонії стежила телеаудиторія приблизно в 2 мільярди чоловік, а трансляція здійснювалася більш ніж 160 телекомпаніями світу. Декорації простояли до 7 вересня, дати, коли Міжнародний олімпійський комітет виніс своє рішення про місце проведення Олімпіади-2004, а Тріумфальна арка Краснова стала в ці дні не меншою визначною пам'яткою Афін, ніж знаменитий Акрополь.

10, 11 і 12 травня 1996 р. у Нью-Йорку пройшли концерти зірок російського балету і Майї Плісецької. Ці концерти стали одними з тих подій, які запам'ятовуються його творцями, учасниками і глядачами на все життя. Борису Краснову випала висока честь бути художником-оформлювачем гала-подання геніальної російської балерини. Сценографія, що відтворює зал Великого театру, пояснює назву концерту -- "Прямо з Великого". Коли під урочисті звуки Полонез з опери П. І. Чайковського "Євгеній Онєгін" над сценою нью-йоркського Сіті-Центру замайорів завіса і глядачі побачили колонаду Великого, і квадригу, і ліхтарі, і сяючу вогнями люстру, у багатьох буквально защеміло серце і навернулися на очах сльози. І цей настрій не покидало публіку до сліпучого фіналу, коли перед приголомшеною публікою постали блискучі золотом ложі Великого театру. Майя вийшла з головної, "царської", ложі й пішла на авансцену, назустріч давно вже схопився на ноги і захоплено ревучим залу. Сім разів у протягом вистави змінювалися декорації - чотири рази в першому відділенні, три рази - У другому. На цьому тлі ностальгійному і проходив заключний парад-алле учасників під "Італійське капричіо" П. І. Чайковського. Укладала парад разом з усіма його учасниками Майя Плісецька у своєму царственому плаття від Кардена. Це стало своєрідним світовим рекордом серед видовищ за участю російських акторів як на території Росії, так і за її межами.

За 10 років Борис Аркадійович Краснов зібрав немислиму для шоу-бізнесу колекцію титулів, звань, нагород. Він - лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка в області культури (1987 р.) за сценографію до вистави М. Шатрова "Так переможемо! ", ТЮЗ м. Запоріжжя, лауреат конкурсу" Слов'янська драматургія "(1989 р.) за сценографію до вистави" Хам "за п'єсою Е. Ожешко в Вітебськом театрі ім.Я.Колосая, володар Гран-прі "Золота астролябія "фестивалю телевізійних фільмів, знятих на обладнанні високої чіткості за роботу над фільмом "Московские мелодії" (г.Монтре, Швейцарія, 1989 р.), шестиразовий лауреат Національної музичної премії "Овація" - у номінаціях: "Кращий художник-постановник" (1994 р.), "Найкраще шоу на концертах майданчиках країни" (1994 р.), "Краща сценографічне фірма року" (1994 р.), "Кращі художник-постановник "(1995 р.)," Кращий художник-постановник " за художнє оформлення Першого Всесвітнього фестивалю циркового мистецтва "Золотий ведмідь" і шоу Валерія Леонтьєва "По дорозі в Голлівуд "(1996 р.)," Кращий режисер-сценограф "за супер-шоу "По дорозі в Голівуд" (1996 р.), лауреат Премії "Особи року "в номінації" Дизайнер року "(1995 і 1996 рр..), лауреат Москви в галузі літератури і мистецтва за оформлення вистави для дітей "Алі-Баба і 40 розбійників" у Державному академічному театрі ім.Евг.Вахтангова (1996 р.); переможець Російського конкурсу «Менеджер року» (1998 р.) у номінації «Культура», а також багатьох інших премій і нагород, у тому числі і міжнародних.

Борис Краснов є членом Союзу театральних діячів Росії, Міжнародного союзу діячів естради, Асоціації театральних художників, Вищої Академічної Комісії Національної премії "Овація" в галузі видовищ та популярної музики (1994 р.). Він - автор циклів лекцій "Менеджмент в шоу-бізнесі" (Російський інститут сучасної культури, 1993 р.) та "Роль художника в сучасному телебаченні "(Академія телебачення Росії, 1994-1995 рр.)..

Головне хобі -- робота. Вільного часу у нього практично не буває. Рідкісні хвилини відпочинку практично завжди пов'язані з фізичними навантаженнями, спортивними заняттями. Раніше багато грав: у водне поло, футбол, волейбол, баскетбол, займався спортивним бадмінтоном. Б. Краснов захоплюється збиранням білих молочників. Йому їх привозять і дарують з усього світу. У цієї унікальної колекції вже більше тисячі примірників.

Живе і працює в м. Москві.

Старовинне Ілля Григорович

(1900-2000)

Учасник Громадянської війни, війни в Іспанії, радянсько-фінської і Великої Вітчизняної воєн, полковник у відставці

Народився 2 Серпень 1900 на орловської землі. З 1902 року його сім'я, що складалася з восьми осіб, жила в залізничній будці. Одного разу вночі хлопчик прокинувся від грохотів вибухів. Виявилося, що його батько виявив луснула рейок і, не сподіваючись на машиніста паровоза, поклав на рейки петарди. Вони-то і затримали склад. Цей випадок надовго вразив хлоп'яче уяву.

Під час Громадянської війни Ілля Старовинне брав участь у боях проти Денікіна і Врангеля. У 1919 потрапив у полон, втік. Знову воював, був поранений.

Після закінчення Громадянської війни Ілля Старовинне закінчив з відзнакою Воронезьку школу військово-залізничних техніків і був направлений до Києва, в 4-й Червонопрапорний Коростенський залізничний полк начальником підривної команди. Вже в ту пору молодий командир вперше замислився над створенням портативної міни для підриву ворожих ешелонів. Як практик, він розумів, що міни повинні бути простими, зручними, надійними, а детонатори до них - безвідмовними.

Поблизу міст і сіл знаходилося багато снарядів розірвалися. Старовинне використовував кожен випадок, щоб досліджувати пристрій детонаторів. Перші досліди з виплавлення вибухівки із снарядів і бомб дали позитивні результати.

У 1923-1924 роках стародавні неодноразово залучався як експерт при розслідуванні диверсій на залізницях. У ці ж роки їм була винайдена міна-сюрприз, яка дозволяла охороняти малі мости від диверсантів. Однієї такої пастки було достатньо, щоб оглушити людини, але не вбити його.

Влітку 1924 року командир роти Старовинне брав участь у будівництві залізниці Орша-Лепель. Вміння - і підривати, і будувати одночасно. Зазвичай люди цієї професії вміють тільки виводити з ладу об'єкти противника.

У 1929 році Старовинне займався підготовкою диверсантів-підпільників, які в разі війни та окупації частини радянської території мали розгорнути в тилу ворога диверсійну діяльність.

У січні 1930 року молодого офіцера направили в розпорядження 4-го управління Генерального штабу РСЧА - готувати диверсантів. Будучи "мирним населенням", вони повинні були в разі війни нанести удари по дорогах і комунікацій противника, діючи на окупованій території.

Взявшись за нова справа, Старовинне організував майстерню-лабораторію, в якій разом зі своїми товаришами розробив зразки хв, найбільш зручних для застосування в ході партизанської війни. У цій секретної лабораторії народилися так звані "вугільні міни", з успіхом застосовувалися в роки Великої Вітчизняної війни автоматичні міни. Під керівництвом Старінова був сконструйований "колісний замикач", згодом охрещений в Іспанії міною "Рапід" (швидкий). Придумували і відпрацьовувалися способи підриву автомашин і потягів мінами, керованими по проводах і за допомогою мотузки.

На початку 30-х років оборона СРСР на західних рубежах грунтувалася багато в чому на партизанських формуваннях. Передбачалося, що війська противника, перейшовши державну кордон і заглибившись на радянську територію до сотні кілометрів, вийдуть на укріплені райони і загрузнуть у позиційної війни. У цей час у тилу розгориться партизанська війна. Через деякий час, втративши свіжого поповнення, підвозу боєприпасів і продовольства, війська ворога змушені будуть відступати. Разом з противником відійдуть і партизани, продовжуючи здійснювати диверсії в його тилу. У разі необхідності вони перейдуть Державну кордон СРСР.

Це була дуже добре продумана система, розрахована як на оборону, так і на наступ. Бази створювалися і поза територією Радянського Союзу. Готувалися маневрені партизанські формування, здатні діяти на території супротивника. Вся ця система була знищена після 1937 року за рішенням політичного керівництва країни.

Три місяці Старовинне пробув у якості начальника прикордонного пункту в Тирасполі. Потім у 1933 році його перевели в Розвідувальне управління РСЧА, де він працював у відділі Мірри Сахновський і викладав у школі Кароля Свєрчевського. Світовий революції були потрібні перевірені кадри, і Ілля Григорович підготував два групи китайських підривників. Техніку диверсійного справи він демонстрував керівникам компартій зарубіжних країн, у тому числі А. Марті, В. Піку і П. Тольятті.

У серпні 1933 Старовинне року поступив на 2-й курс експлуатаційного факультету Військово-транспортної академії РСЧА. Паралельно з навчанням він брав участь у підготовці мінно-вибухових засобів, призначених для тривалого зберігання. Організовував таємні склади на прихованих партизанських базах. Країна готувалася до обороні. Однак в 1935 році підготовка до партизанської війни була несподівано згорнута.

4 травня 1935 Старовинне був на прийомі випускників військових академій у Кремлі і, затамувавши подих, слухав промову Сталіна зі знаменитими словами ". кадри вирішують все". Більшість тих, хто був присутній на цьому прийомі, були пізніше репресовано.

Старовинне уникнув цієї долі. Його нагородили іменними годинниками та призначили заступником військового коменданта ділянки, управління якого містилося в будівлі Московського вокзалу в Ленінграді. Згортання підготовки до партизанської війни Ілля Григорович вважає найбільшою помилкою радянського керівництва: "Німецька армія була б розбита мінімум на рік раніше, з меншими втратами з нашого боку, якщо б партизанський рух був організований правильно і наперед ".

Здавалося, доля загнала кадрового диверсанта в залізничний тупик. Але почалася громадянська війна в Іспанії. За розпорядженням "Старого" (псевдонім керівника Розвідувального управління РСЧА Яна Берзіна) він отримав призначення радником і інструктором в розвідувальну групу капітана Домінго Унгріі, що виросла до кінця 1937 року в 14-й партизанський корпус.

За час іспанської відрядження підопічні "Родольфо" (псевдонім Старінова) зробили близько двохсот диверсій і засад, в результаті яких мінімальні втрати супротивника склали більше двох тисяч чоловік. Найгучнішою операцією було знищення в лютому 1937 року під Кордовою складів зі штабом італійської авіадивізії.

В місячну ніч Старовиною і його іспанські товариші покинули базу під Адамусом і попрямували до залізничному вузлу Кордова. У декількох кілометрах від міста партизани взяли в полон двох молодих солдатів франкістської армії, які погодилися допомогти і вдало вивели групу до залізничного ділянці біля повороту, де шлях проходив з обриву. Під зовнішній рейок полотна диверсанти встановили дві міни і, заклавши всі наявні запаси вибухівки, дочекалися появи поїзда.

Наступного день вся Іспанія говорила про катастрофу поїзда з італійськими солдатами і офіцерами, в результаті якого в живих не залишилося нікого. На базу партизан стали прибувати кореспонденти прогресивних газет світу, в тому числі Ернест Хемінгуей. Всі вони хотіли особисто познайомитися з відзначилися диверсантами.

Про Іллі Григоровича писали Костянтин Симонов і Михайло Кольцов. Існує версія, що в романі "По кому дзвонить дзвін" (1940) Е. Хемінгуей використовував у значною мірою фрагменти з бойової та організаційної діяльності старшого радника командувача Південним фронтом Республіканської армії Іспанії І.Г. Старінова.

У лютому 1937 року партизани пустили під укіс ешелон з марокканської кавалерією. З тридцяти вагонів не вціліло жодного. Франкісти були оскаженілий. На охорону залізниці дороги вони поставили кілька батальйонів, безперервно вели пошуки інженерних хв. За порадою Старінова, бійці Домінго Унгріі стали часто міняти райони нападу і перейшли головним чином на "колісні замикачі".

Пропустивши "пильний" патруль, диверсанти виходили до дороги за одну-дві хвилини до підходу поїзда, встановлювали "колісний замикач", і склади падали за розкладом. Так, наприклад, був підірваний потяг з боєприпасами для франкістів під Монторо наприкінці березня 1937 року.

За словами І.Г. Старінова, "німецькі й італійські сапери намагалися вивчити нашу техніку, але ми постійно ставили їх перед новими й новими загадками. Те влаштовували сюрпризи, то постачали міни підривниками, що виключають можливість їх вилучення, то застосовували магнітні міни невідомої конструкції. Про встановлення наших хв противник дізнавався, як правило, тільки тоді, коли вони відправляли під укіс його ешелони ".

Наприкінці листопада 1937 Старовинне виїхав до Радянського Союзу. Його бойові справи в Іспанії були найкращим звітом про виконану роботу, але в Москві з'ясувалося, що майже всі його соратники і знайомі виявилися "ворогами народу". Офіцер, який готував документа на виставу "Вольфа" до звання Герой Радянського Союзу, був розстріляний за сфабрикованим звинуваченням. Старінова викликали в НКВС і запропонували дати "щиросерді свідчення" з приводу підготовки їм диверсантів і створення таємних складів та баз для повалення радянської влади.

Від неминучого арешту його врятував маршал К. Є. Ворошилов, який особисто переговорив з наркомом внутрішніх справ Єжовим. 17 лютого 1938 Старінову присвоїли звання полковника, а 20 березня, тобто через три місяці після повернення з Іспанії, призначили начальником Центрального науково-випробувального залізничного полігону РККА. Це був ціле місто в лісі з великим господарством. З'явилася можливість узагальнити набутий досвід.

Влітку 1939 року в "господарство Старінова" привезли якогось авіаційного конструктора. Прізвища його ніхто не знав. Вагон з заарештованим подали на гілку за полігоном. До цього часу на невеликій лісовій галявині співробітники НКВС поставили намети, оточивши їх високим подвійним парканом з колючого дроту. Лише в 1943 році, зустрівшись з конструктором чудового пікіруючого бомбардувальника В.М. Петляковим, Старовинне дізнався, кого він брав на полігоні.

Як начальника групи Старовинне брав участь у Фінської кампанії. Фінські партизани не шкодували хв. Вони були всюди: на дорогах і мостах, у покинутих будинках і на залізничних шляхах. Смерть ховалася під снігом, серед куп хмизу або недбало кинутих на узбіччі доріг дощок і навіть під трупами вбитих солдатів.

Старовинне зіткнувся з невідомою йому металевою протитанковою міною, яка, втім, вибухала іноді і під вагою людського тіла. Щоб дістатися до її начинки, довелося піти на смертельний ризик - "виварити" міну. Коли вода нагрілася до 80 градусів, Ілля Григорович обережно зняв детонатор. Після цього почалася розбирання і вивчення "виварена" міни. А до вечора штабне друкарка передрукувала першу інструкцію з знешкодження фінських хв.

Десь на підступах до лінії Маннергейма фінський снайпер, підстерігши групу радянських мінерів, всадив дві кулі в праву руку відважного офіцера.

У травні 40-го Старінова виписали зі шпиталю з довідкою про інвалідність. Рука висіла батогом, так як кулями були перебиті нерви й кістки. Показав довідку начальству, Ілля Григорович попросив залишити його в армії. І його залишили, незважаючи на тимчасову недієздатність.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Старовинне доводив військового керівництва, яке важливе, безупинно зростаюче значення має мінування залізниць у тилу німецьких військ. Диверсії на комунікаціях ворога зажадають набагато менше сил і засобів, ніж бомбардування залізничних вузлів і військових ЕшЕлон. Противникові не вистачить сил для надійної охорони навіть найважливіших залізних і автомобільних доріг.

Підтримку Старовинне знайшов у першого секретаря ЦК Компартії Білорусії, члена Військового ради Західного фронту Пантелеймона Пономаренко. Той відразу загорівся ідеєю налагодити виробництво хв прямо в прифронтовій смузі з подальшим їх застосуванням у ворожому тилу. Наказом наркома оборони було створено оперативно-навчальний центр Західного фронту.

У перших числах Жовтень 1941 Старовинне виїхав до Харкова, де його оперативній групі належало забезпечити мінне загородження на ділянках Південно-Західного фронту і підготувати до вибуху ряд важливих об'єктів міста. Серед них - будинок № 17 по вулиці Дзержинського. Цей особняк, збудований на початку 30-х для Генерального секретаря ЦК Компартії України Станіслава Косіора, займали деякі керівники партії і уряду. Після приходу німців у цьому будинку оселився начальник фашистського гарнізону генерал-лейтенант Георг фон Браун.

10 листопада радянська розвідка доставила в штаб Південно-Західного фронту копію наказу № 98/41, виданого командуванням однієї з німецьких частин. У документі повідомлялося, що при настанні "доблесних військ фюрера" на Харків виявлені в великій кількості інженерні міни радянського виробництва. Росіяни, говорилося в документі, намагалися ховати міни на глибині до двох з половиною метрів. Проте "невміла постановка мін і незграбна їх маскування дозволили досвідченим саперам рейху обійтися без міношукачів ".

Копію цього наказу Старінову доставили із супровідною запискою: "Ці легко знешкоджені міни встановлювалися під керівництвом полковника І.Г. Старінова ".

Старовинне пояснив, що фашисти витягли НЕ радіоміну, а "блешню". О 3 годині 15 хвилин 14 листопада вийшов перша радіосигнал. Надалі на різних хвилях і різними шифрами прозвучали ще кілька сигналів. Літак-розвідник сфотографував цікавлять Військова рада райони міста Харкова. Знімки підтвердили, що, щонайменше, частина радіомін вибухнула з великим ефектом. Доля ж будинку № 17 по вулиці Дзержинського стала відома ще до звільнення Харкова. Її повідомив Старінову що потрапив у полон німецький капітан Карл Гейден, який займався безпосередньо розмінування "вдома Хрущова".

Генерал фон Браун цілком резонно побоявся в'їхати в місто і, чекаючи розмінування, оселився в поганенькому будиночку на околиці Харкова. Сапери ретельно обстежили підходящі будівлі. Природно, їх увагу привернув шикарний особняк на вулиці Дзержинського, в якому до самого останнього моменту жив Н.С. Хрущов.

У підвалі, серед купи вугілля, сапери виявили ледь примітне проведень. До вечора наступного дня вони отримали величезну міну, насичену різними дублюючими і підстраховуючого один одного підривниками і замикачі. Капітан Гейден негайно поїхав на околицю міста і доповів про "успіху". А потім був жахливої сили вибух. Від особняка залишилася величезна воронка.

28 листопада 1941 року Старовинне назначаетс