Раушенбах Борис Вікторович

Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, академік Російської академії наук

А. С. Пушкін писав: "І з огидою читаючи життя моє, я тремчу, і проклинаю ..." Чи не тремчу, і не проклинаю, але свідчу, що моє життя - досить не проста живопис, в ній складно все до жаху. Однак озирнутися все одно цікаво! Є речі, які зараз мені здаються нереальними, як ніби це було не зі мною. А адже все було зі мною ...

Таке висловлювання Бориса Вікторовича Раушенбаха про себе в його нещодавно вийшла книзі спогадів "Постскриптум". Автор попереджає читачів, що назва книги зовсім не говорить про прощання з життям: навпаки, він повний усіляких планів, працює над черговою книгою, дуже широкою за тематикою, багато виступає по телебаченню і в пресі, зустрічається з різними людьми.

Народився Раушенбах 18 січня 1915 в Петрограді. Сім'я жила в одному з корпусів великої взуттєвої фабрики "німецького капіталу" - "Скороход". Назва ця вціліло і за радянської влади, жваво воно і в нинішньому Санкт-Петербурзі; підприємства французького та німецького капіталу будувалися грунтовно, на довгі століття. Вікна будинку, в якому почав своє життя хлопчик, який отримав при хрещенні за німецьким звичаєм подвійне ім'я Борис Івар, упиралися в Московські ворота, де в лютому 1917 року відбулися особливо великі хвилювання і перестрілка. Дворічна дитина запам'ятав це на все життя.

Історія родини Раушенбаха йде корінням у далеке минуле, за часів царювання Катерини II в Росії, і того глибше - у Німеччині: предок Бориса Вікторовича, Карл Фрідріх Раушенбах (в перекладі на російську "дзюркотливий струмок"), переселився на землі Поволжя в 1766 році на запрошення російської імператриці вже одруженим чоловіком, про що в його пра-пра-пра-пра ... онука дбайливо зберігається відповідний документ.

Мати Раушенбаха, Леонтіна Фрідріхівна, уроджена Галлік, походила з прибалтійських німців, з Естонії, отримала загальноприйняте на ті часи для дівчат освіту, володіла, окрім російського, німецькою, французькою та естонським мовами, грала на фортепіано; як і багато її ровесниці, перебралася, в Росію і влаштувалася бонной в заможну сім'ю.

Батько, Віктор Якович (діда по батьківській лінії звали Якоб, значить, на російський лад - Яків; мати теж з часом стала не Фрідріхівна, а Федорівною), родом був з Саратовської губернії, з Поволжя, де колись влаштувалася і тепер процвітала велика німецька колонія. Освіту здобув, виїхавши до Німеччини, а потім повернувся на батьківщину, до Росії, і більше двадцяти років займав на "Скороход" досить високу посаду технічного керівника шкіряного виробництва - випускаючи фірмову взуття, фабрика вважала за краще мати власну сировинну базу.

Батько заробляв гроші, мати поралася вдома, ростила Бориса Івара і його молодшу сестру Карін Олену. Оскільки діти народилися в гугенотських сім'ї, як жартує Борис Вікторович, що перейшов порівняно недавно у православну конфесію, Бориса віддали до школи тієї конфесії, до якої він формально належав, Реформірте-шуле, відому всьому Петрограду поряд з Петер-шуле і Аннен-шуле. До той час сім'я переїхала на Ісаакіївську площа, і юний Раушенбах ходив у школу по набережній річки Мийки, мало звертаючи уваги на краси міський архітектури.

У цьому місті я народився, і мені здавалося, що іншим він і бути не може. Гарне місто, але рідний, звичний для мене, я вважав, що таким він і має бути. Чи не захоплювався. Восторг - це коли щось несподіване, а мені в Петрограді все було знайоме до дрібниць.

Головним мовою в нашій сім'ї була російська, і мати часто зі мною говорила російською. Я не усвідомлював, що нас в сім'ї навчають німецькій мові, він увійшов в моє свідомість абсолютно природно, обидві мови в нашому домі перепліталися. Пізніше вчили мене та французької, вважалося, що у пристойної сім'ї дитина повинна володіти французькою та вміти грати на фортепіано.

Школу Борис закінчив дуже рано, поступив туди семи років і одразу в другий клас - такий був рівень його знань, - і для інституту йому, по-перше, не вистачало віку, по-друге, туди приймали тільки з робочим стажем, бажано п'ятирічним. І хлопчик пішов працювати на Ленінградський авіаційний завод № 23, розташований тоді на Чорній річці, недалеко від місця дуелі Пушкіна.

Про те, що я, коли виросту, буду працювати в авіації, я знав років з восьми. Це була не мода, а серйозне рішення, прийняте в якійсь мірі завдяки моєму приятелеві Борису Іванову, хрещеника мого батька. Одного разу він показав мені в журналі "Нива", що вийшов у воєнний час, році в чотирнадцятому-п'ятнадцятого, знімок англійських кораблів, зроблений з англійського літака. Знімали з невеликої висоти, тому великі кораблі було добре видно. "Дивись-но, -- сказав мені Борис, - сфотографовано з літака, а дивитися не страшно ". Мене це так вразило, що зачепилося на все життя - тільки літати, тільки літати!

Єдине, що я все-таки зрозумів, що просто літати нецікаво, а цікаво будувати літаки. Так я прийшов в авіацію. Абсолютно випадково, в общем-то. Але це перша любов, найгарячіша і вічна.

На заводі столяр-складальник Раушенбах пропрацював близько року; літаки тоді були дерев'яні і обтягувалися тканиною, інструменти були відповідні - молоток, цвяхи, викрутка, свердло, дриль. І руки. З серійного, досить нудного виробництва "столяра-складальникові" вдалося перейти на складання дослідних літаків, де щодня відбувалося щось нове і проводилися випробування на аеродромі.

З волі випадку, достроково, в 1932 році Раушенбах надходить у воєнізований навчальний заклад -- Ленінградський інститут інженерів цивільного повітряного флоту, з азартом вчиться, захоплюється планеризму.

Заняття в інституті йшли своєю чергою, і крім буквальною навчання у мене було навчання творча, що вимагала і досвіду, і міркування. Треба було, будуючи планери, робити розрахунки на міцність, треба було мати знання, які ми отримували не на першому, а на третьому курсі. І ми вже не тільки будували, але випробовували наші планери, їздили до Криму, там на них літали справжні льотчики, а ми дивилися і мотали собі на вус.

Традиційним місцем для випробування планерів був Коктебель, де є відповідні пагорби, з яких можна планувати, туди з'їжджалися і конструктори, і льотчики, і планеристи, і цілий місяць тривав цей радісний цирк.

Саме там, на коктебельських пагорбах, вперше зустрілися Борис Раушенбах і Сергій Корольов, захоплені однією справою - планеризму. Тільки значно пізніше випадкове знайомство стане співпрацею на довгі роки в ракетній і космічній техніці.

Будівництво планерів і їх випробування дозволили Раушенбаха написати й опублікувати в популярному тоді московському журналі "Літак" перші наукові статті про поздовжньої стійкості безхвостих літаків. І хоча ці статті сам автор вважав елементарними (вони були написані без застосування вищої математики), в той час вони виявилися єдиними російською мовою з обраної автором теми. Про непересічність цих статей говорить те, що колектив, що видає підручники для авіаційних інститутів під керівництвом відомого вченого В. С. Пишнова, у книзі про стійкість літаків послався на статті студента Б. Раушенбаха.

Року за півтора до закінчення інституту я зрозумів, що в Ленінграді мені залишатися безглуздо, там немає авіаційної промисловості, працювати мені буде ніде, і я подався в Москву, не захистивши навіть дипломного проекту, - тоді брали на роботу, навіть на інженерні посади, з незакінченою вищою освітою. Знайшовши посаду в Москві, я працював одночасно робив дипломний проект. Через рік повернувся в Ленінград, захистився разом зі своєю групою і отримав диплом про закінчення інституту.

У Ленінграді мене обов'язково б посадили, тому що мене там всі знали, в тридцять сьомому багатьох садили, чому б і мене, німця, не посадити? А в Москві на мене нема кому було писати доноси, тому що я тільки що туди приїхав, на початку тридцять сьомого року. Розчинився і зник. Вищі сили подбали про мене і відправили в Москву, щоб мене в той раз не схопили з моєю національністю, з моєї виразною прізвищем: німець, та ще проник в авіаційну промисловість! Звичайно, з метою шкідництва, не інакше.

Через знайомих по планерним зльоту в Криму Раушенбах дізнається про те, що Корольову потрібна людина, розбирається в проблемі стійкості польоту. Так Борис Вікторович потрапляє в Ховрінскій інститут № 3, РНИИ, як його ще називали, до відділу Корольова, який займався тоді крилатими ракетами і був вельми нечисленним. Корольов швидко зрозумів, що новий співробітник, що вміє точно розібратися в капризи техніки, потрібний у відділі як провідний конструктор. Посади такий тоді не існувало, але вже проглядалася майбутня грандіозна картина роботи космічного КБ.

Крилата ракета 212, найбільша рідинна ракета, створена Корольовим до війни, була прикордонним літальним апаратом, за яким вже починалася пілотована ракетна техніка. За цією ракетою було майбутнє. БВ, як стали називати Бориса Вікторовича товариші по службі-ракетники і називають до цих пір, встиг розібратися з автоматикою ракети до 1938 року, коли Сергія Павловича Корольова посадили. Раушенбаха відсторонили від негласного посади провідного конструктора, роботи над рідинними ракетами поступово згорталися, і БВ зайнявся новим для себе справою - теорією горіння у повітряно-реактивних двигунах.

Наближалася війна. За місяць до Великої Вітчизняної Борис Раушенбах одружився на Вірі Іванченко, яка в той час навчалася на історичному факультеті МДУ. У неї були свої друзі, у Бориса - свої. Вони довго придивлялися один до одного, перш ніж з'єднати свої долі 24 травня 1941. А восени інститут № 3 був евакуйований у Свердловськ, і з листопада сорок першого до березні сорок другого БВ на повну силу трудився на своєму номерному підприємстві, під який їм був виділений в Свердловську один з корпусів Уральського індустріального інституту. Коли Раушенбах отримав повістку, що пропонує йому з'явитися з речами в військкомат, він ні про що не підозрював, вважаючи, що його закликають в армію. Через кілька днів після зборів їх посадили в поїзд і через дві години шляху вивантажили в Нижньому Тагілі.

Вже в Свердловську ми почали про щось здогадуватися. Коли я з'явився з дрібнички, то в натовпі побачив професора Московського університету Отто Миколайовича Бадера, і дружина, яка мене проводжала в армію, сказала: "Ось, зверни увагу, Бадер страшний лопух, і якщо ти не допоможеш йому там, куди ви їдете, він неминуче загине ". Вона все зрозуміла!

Власне, і розуміти не було чого, навколо нас стояли німці, самі німці, - все стало ясно. Було багато німців-селян з Поволжя, напівграмотних трудівників, була інтелігентна публіка: Лой, директор Дніпропетровського заводу, професор-хімік Стромберг, берлінець Павло Емільович Ріккерт, що захистив у Берлінському університеті докторську дисертацію, комуніст, голову якого у фашистській Німеччині оцінили дуже дорого, і йому довелося звідти втекти ... У Нижньому Тагілі нас висадили, на вантажівці привезли в зону і - все. Статті немає, нічого немає. Німці. А це означало безстроковий вирок: національність людини з роками ніяких змін не зазнає.

Формально я вважався мобілізованим в трудармію, в "будзагін 18-74", а фактично трудармія була гіршою таборів, нас годували убогий, ніж в'язнів, а сиділи ми в таких самих зонах, за той же колючим дротом, з тим же конвоєм і всім іншим. На самому початку що потрапили в загін жили під навісом без стін, а морози на північному Уралі 30-40 градусів! В іншій день вмирало по 10 чоловік.

Працювали на цегельному заводі. Мені пощастило, що я не потрапив на лісоповал або на вугільну шахту, але тим не менше половина наших на цегельному заводі померли від голоду і непосильної роботи. Я уцілів випадково, як випадково все на білому світі.

У 1942 році, ще працюючи в евакуйованому РНИИ, БВ займався розрахунками самонавідні зенітного снаряда. Його взяли, коли він уже виконав дві третини роботи і знав, в якому напрямку рухатися далі. У пересильному пункті на нарах, на обривках паперу, і в таборі Раушенбах продовжував розрахунки. Вирішив завдання тижнів через два після прибуття в табір і послав на свою колишню фірму: адже колеги чекають! Йому було незручно, що він обіцяв зробити роботу і не закінчив її. Надсилаючи, не думав, що з цього щось вийде, але на його розрахунки звернув увагу один технічний генерал, Віктор Федорович Болховітінов, і домовився з НКВС про використанні укладеного в якості розрахункової якоїсь сили. І НКВС "здала" майбутнього академіка в оренду.

Я взагалі дивна людина з дивною долею, таке враження, що про мене хтось явно печеться. От і тоді Болховітінов побачив, що я можу щось зробити, і ми з ним добре спрацювалися, з його фірмою. Одночасно, у процесі розрахунків, я добре вивчив чисту математику, яку не знав, тому, вважаю, мені пощастило подвійно. Після виходу з табору я знав математику цілком пристойно.

У бараці стояв один стіл на всіх, за ним я трудився, поки інші йшли на зміну. Коли вони поверталися, я звільняв стіл, і за ним їли, грали в карти, доміно, читали. Але мені вистачало денного часу на те, щоб продуктивно працювати, і я багато чого встигав зробити. Писав звіти за різними темами, відразу за декількома: одна робота була присвячена стійкості польоту, інша - випаровування крапель: що з ними відбувається, коли паливо випаровується. Були й інші роботи, але в основному я працював за цим краплях проклятим і з приводу стійкості польоту.

Люди, що живуть поруч з БВ, вмирали від непосильної роботи при дуже бідною їжі - їжі давали жахливо мало. Через багато років, побувавши в Бухенвальді, Раушенбах досить байдуже дивився на жахливі фотографії - в його таборі відбувалося те ж саме, такі ж свої сухі скелети бродили навколо, а самого БВ сильним поривом вітру валило додолу. Головною думкою була думка про їжу. Що цього жаху могли протиставити люди? Тільки духовність, лише інтелектуальне своє існування, життя своєї душі.

Ми організували "академію цегельного заводу", жартівливе, звичайно, назва. Ідея була загальній: у вільний час збиратися і читати один одному доповіді, робити повідомлення за своєю спеціальністю. Пам'ятаю, хтось розповідав про тонкощі французької літератури кінця XVIII століття, причому з блиском, ерудований, витончено. А на якого біса, питається, нам були ці тонкощі в тих умовах? Але я, наприклад, сидів і слухав, відкривши рота. Цікаво! Сам я розповідав про майбутнє космічної ери, хоча до запусків було неймовірно далеко, більше двадцяти років, але я говорив про все серйозно. Бадер повідав нам про найцікавіші археологічних розкопках на Уралі, Пауль - про його мінералогічних багатства. Звичайно, при всіх наших розмовах постійно був присутній оперуповноважений, який теж слухав, вже не знаю, що він у цьому розумів.

Сиділи ми до січні сорок шостого року. Потім ворота відчинилися, і перевели нас, як говорилося в дореволюційний час, під гласний нагляд поліції. Ми не мали права віддалятися від запропонованого місця більше ніж на призначене число кілометрів; підеш на кілометр далі - двадцять років каторги.

Тим, які вижили, в паспорті поставили штамп: "спецпереселенец". Зек перетворювався на засланця. Ніхто навіть не питав: а за що? Тепер Раушенбах, як Ленін у Шушенському, раз на місяць мав відзначатися у свого уповноваженого в райвідділі міліції.

РНИИ повернувся в Москву, який став науковим керівником Мстислав Всеволодович Келдиш домігся виклику БВ в столицю, і засланий робив доповідь на Науково-технічній раді оборонного інституту. Народний комісаріат державної безпеки видав йому допуск до секретної документації, але міліція все одно вважала його приїзд втечею з-під варти! Раушенбах змушений був повернутися в Нижній Тагіл. Офіційно він залишив місця не настільки віддалені в сорок восьмому році і відразу потрапив під крильце до Головного теоретику, як загадково іменували тоді М. В. Келдиша. Життя стало набувати нормальні обриси. У 1950 році у Б.В. і В.М. Раушенбах народилися дівчатка-близнюки.

У мене часто запитували: ви стільки років одружені, чому у вас немає дітей? І я відповідав жартома, що в мене все йде за планом, що в п'ятидесяті року в нас народяться дівчатка-близнюки. І коли все так і сталося, на роботі не повірили - занадто все було схоже на розіграш. Коли дівчатка народилися, Оксана була моєю копією, а Віра - копіе?? матері. Приблизно у вісім років вони помінялися місцями, і Оксана стала копією матері, а Віра - моєю копією; помінялися і характери: Оксана спокійна і витримана, як я, а Віра рвучка, вся в матір.

Теоретично нам хотілося ще одну дитину, сина, але не було жодної матеріальної можливості, ми жили дуже скромно, і це тривало багато років.

Забігаючи вперед, відзначимо, що в майбутні роки Віра Михайлівна Раушенбах захистила кандидатську дисертацію з епохи неоліту і бронзового віку, стала директором з наукової частини Історичного музею; закінчила Оксана Физико-технічний інститут, працює фахівцем-програмістом за статистикою в НДІ імені Семашко; Віра закінчила факультет біології МДУ і залишилася там на викладацькій роботі. Обидві дочки захистили кандидатські дисертації. Підросло і юне покоління Раушенбаха: внучка Вірочка і онук Борис.

У 1949 році Борис Вікторович захистив кандидатську дисертацію, в 1958-му - докторську. У Келдиша він займався теорією вібраційного горіння, акустичними коливаннями в прямоточних двигунах. У нього було неголосне, але міцне наукове ім'я.

Вже будучи професором, вже маючи можливість "відростити пузо", я ... все кинув і почав спочатку. Зайнявся нової тоді темою - теорією управління космічними апаратами. Ще й в помині не було ніякого супутника, але я знав, що це перспективне напрямок, з нього я починав до війни, воно мене завжди цікавило, і Келдиш мене підтримував, хоча моя робота ніякого відношення до тематики інституту не мала. Розроблена нами система дозволила тоді сфотографувати зворотну бік Місяця, пішли нові замовлення, інститут з ними вже не справлявся, і було прийнято рішення перейти до Корольову.

Це не було розривом з Келдишем. Просто роботи, які я вів, виходили за рамки його інституту, і Келдиш сам домовився з Корольовим, що я зі своєю "командою" - Сто чоловік - переходжу до нього. Тим більше тоді вже знадобилися багато нових системи управління космічними апаратами, і виявилося, що наша група -- єдина в країні, серйозно займається подібними проблемами.

Сергій Павлович Корольов, що пройшов Бутирки, Новочеркаську пересилання, Колимський копальня Мальдяк, "шарашку" Туполева, авіазаводи в Омську та Казані, полігон Капустин Яр і космодром Байконур, вже запустив три перші в історії штучні супутники Землі. Коли Раушенбах приїхав до Підлипки, Корольов зустрів його так, як ніби вони не розлучалися. Жодного слова про копальні Мальдяк або про "будзагоні 18-74 "- СП (так називали Сергія Павловича) відразу заговорив про справу: чи потрібна система, яка дозволила б космічному об'єкту зберігати суворо визначений положення щодо Землі та інших небесних тіл. Раушенбах взявся вирішити цю завдання.

1955-1959 роки були, мабуть, найбільш новаторськими для Раушенбаха на тому етапі розвитку ракетної техніки і космонавтики. Адже орієнтацією космічних апаратів і рухом їх у світі, позбавленому тяжкості, ніхто ніколи не займався.

Моє завдання полягала в управлінні космічним апаратом під час польоту, треба було повертати його так, щоб об'єктиви фотокамер дивилися на Місяць, а не на що-небудь інше, і зняли що слід. Тобто, я робив маленький шматочок роботи, хоча Марк Галлай і стверджує, що я дуже стримано кажу про своє участь в цій справі і що фактично вніс до створення систем управління ракетами і космічними кораблями вклад без перебільшення вирішальний - "менш ніж за десять років під його (моїм!) керівництвом були реалізовані системи фотографування зворотного боку Місяця, системи орієнтації та корекції польоту міжпланетних автоматичних станцій "Марс", "Венера", "Зонд", супутників зв'язку "Блискавка", автоматичного та ручного управління космічними кораблями, пілотованими людиною. Значення цих систем не вимагає доказів - політ некерованого або не орієнтованого потрібним чином космічного літального апарата взагалі втрачає будь-який сенс ". Наводжу цю цитату як погляду з боку і компліменту, який зробив мені мій старий друг і колега, а не для того, щоб похвалитися, який я розумний.

Хоча в певному сенсі це була унікальна робота. Ми випередили американців, в 1960 році одержали Ленінську премію. Астрономи ще в XIX столітті мріяли побачити зворотний бік Місяця, але стверджували, що її ніхто не побачить. Ми побачили її першими.

На початку 1960 року організувався перша - "гагарінський", як зараз його називають, -- загін космонавтів, і Раушенбах разом із заступниками Королева Тихонравова і Бушуєва, а також з молодими, але вже досвідченими інженерами ОКЛ, які самі рвалися в космос, - Костянтином Феоктистова, Олегом Макаровим, Віталієм Севастьянова, Олексієм Єлісєєвим брав активну участь у підготовці першого польоту людини в космос. БВ читав льотчикам спеціальний курс з ракетної техніки, динаміку польоту і окремих системах корабля. Зокрема, розповідав їм, як здійснюється ручне та автоматичне керування.

Корольов завжди хотів запускати в космос живі організми і запустив собачок, черепах, ще кого-то. Після вдалих безпілотних запусків нарешті настав момент, коли ми могли ризикнути людиною. Це був складний момент. У Корольова було природне бажання, щоб все відбулося якомога швидше, щоб це сталося за його життя, а не після смерті. Тим більше, що американці теж готували запуск людини, і нам треба було їх випередити. З цього приводу йшла спішно нормальна робота.

Гагарін дійсно став першим, до нього нікого не запускали, всі чутки про це -- дурниця. З Гагаріним не сталося жодних накладок, "бобів" і "бобиків" на нашій мові, політ йшов, як задумували, і, власне, нічим не відрізнявся від звичайного польоту з живим організмом. Занадто він був простий і добре відпрацьований, щоб щось могло трапитися. Гагарін в управління не втручався, його завдання полягало в радіозв'язку та медичних експериментах. Я звичайно жартував, що польотна інструкція Гагаріну складалася з чотирьох слів: "Нічого не чіпай руками".

Юрій Олексійович, за моїми спостереженнями, тримався добре. Я чекав гіршого після обрушилася на нього слави. Він не задер ніс, в усякому разі по відношенню до нас у нього ніколи не виявлялося ні зарозумілості, ні амбітності. Він злітав один раз, а інші літали і по два, і по три рази, у кого-то було навіть чотири польоти. І справа не в тому, що космонавтів не хотіли пускати по другому або третьому разу, що за них боялися, - ні. Стояла величезна черга бажаючих, хто не літав ще жодного разу!

Гагарін чудово розумів, що як робочий космонавт він вже навряд чи буде використаний, він став символом, і це його гнітило, йому було боляче, тому він одержимо рвався до наступного польоту. Швидше за все, його б не пустили, але він тренувався, формально ще мав дані для подальшої роботи в космосі.

Пліток і пересудів навколо нього наплели занадто багато, він був настільки на увазі, що декому, можливо, муляв очі. Звідки, наприклад, виник безглуздий міф про те, що він загинув з льотчиком Серьогін по п'янці? Це абсолютна нісенітниця. Відбувся один з багатьох тренувальних польотів, які він виконував регулярно, хоча я особисто вважаю, що він даремно це чинив, як перший космонавт світу Гагарін являв собою якусь державну цінність, реліквію, тому я б перед ним поставив скляну вітрінку з написом: "Національне надбання ", і ніяких експериментів.

Що сталося з літаком, чому він розбився, до кінця не відомо, проводилися різні дослідження, є різні припущення. За однією з версій, там пролітав великий літак, не буквально поряд з ними, однак вони потрапили в його "слід", і їх перевернуло - з-за низької хмарності вони не бачили, на якою йдуть висоті, в якому становищі літак. Коли ж помітили, що машина не в тому становищі, в якому повинна бути по відношенню до землі, і стали виходити з нього, їм не вистачило двох секунд, і вони врізалися в землю.

Перші і настільки яскраві успіхи в космосі відразу привернули багато охочих змагається на цьому терені, "відхопити" орден, отримати високе звання, мати можливість висуватися. Велика, могутня фігура Сергія Павловича Корольова багатьом була не до смаку, в останні роки життя його явно "затискали", тому колектив, очолюваний ним, особливо намагався продемонструвати свої успіхи, чітке виконання задумів Головного конструктора, інакше - і це тепер ні для кого не секрет - ці задуми могли і перехопити.

Я свого часу довго розмірковував про Корольова, фон Брауна, які дійсно зробили великі відкриття, я б сказав, відкриття загальносвітового значення, і думав, як їх назвати одним словом: великий учений, великий інженер? Все це дурниця. Великих вчених багато, багато і великих інженерів, а ці люди були унікальними явищами. І я не придумав кращого слова, ніж полководець. Якщо я, людина зовсім іншого складу, можу уявити себе начальником штабу, але ніяк не полководцем, то Сергій Павлович був саме полководцем в освоєнні космічної техніки, по-моєму, це найбільш точне визначення, я можу, наприклад, уявити собі Корольова в маршальському мундирі, командуючий фронтом. І мріяв він, звичайно, про більше, ніж запуск у космос людини, він мріяв про підкорення космосу в широкому сенсі цього слова. Чи не одну людину відправити, а багато людей, створити на Місяці кілька баз, злітати пілотованим польотом на Марс ... Мало що можна придумати. Все це його дуже цікавило, він намагався зробити якомога більше і швидше, тому й говорив мені: нам з тобою залишилося небагато. Тобто нічого не можна відкладати на сторіччя. Не відчував смерті, але розумів, що потрібно все робити дуже швидко, в порівнянні з вартими завданнями часу відпущено не так багато.

Наприкінці грудня 1965 Сергій Павлович Корольов ненадовго ліг до лікарні на дріб'язкову операцію. Він планував наради, які проведе після виписки, колеги їздили до нього перед операцією і обговорювали поточні проблеми, він давав доручення з термінами виконання. Під час операції з'ясувалося, що у нього запущений рак, найстрашніший вид його, саркома ...

Його смерть була для нас всіх ударом, тому що він пішов буквально на льоту. Не можна уявити собі, що було б, якби залишився він жити. Його відхід був важкою втратою для ракетно-космічної техніки. Якби він залишився жити, ми б зробили більше.

Пішов полководець, і армія стала менш боєздатної.

Після смерті С. П. Корольова обстановка в його фірмі стала швидко змінюватися. БВ ще продовжував там працювати, але зникла новизна, вичерпався азарт, і інтереси Раушенбаха перемістилися в іншу сферу. До цього часу почалася "академічна стезя" Бориса Вікторовича: у 1966 році його обирають членом-кореспондентом, а в 1986 році -- дійсним членом Академії наук СРСР.

Ще за життя Сергія Павловича я почав викладати на фізтех МГУ, а потім вже на Долгопрудний, коли факультет виділився в спеціальний інститут. Років через два після смерті Корольова я пішов з фірми і став тільки викладати. Настав кінець спортивно-романтичної епохи в космосі; для себе я свого часу поділив всю космічну діяльність на політ мрії і фантазії, спортивно-романтичну епоху, нормальну інженерну діяльність. Коли почалася рутинна інженерна робота, мені стало нудно, і я рвонув, змотався. Адже без романтики навряд чи що має для мене сенс. Але романтика помирає повільно, не відразу кінчається, утворюється таке собі простір, в цей простір залазить щось інше, ніж я починаю займатися паралельно з колишнім справою, і так у мене відбувалося завжди.

Я почав займатися мистецтвом, ще продовжуючи активно працювати в області ракетної техніки. Мистецтво спочатку здавалося цікавою дрібницею в моєму житті - я маю на увазі професійне життя, у повсякденному житті кожної людини мистецтво завжди займає велике місце, - але поступово ця дрібничка стала збільшуватися, розростатися і "з'їла" інтерес до космосу. Але ось що цікаво: всі, ніж я почав займатися в мистецтві, було пов'язано з космосом, який мені остогидло як не знаю що. Початковий поштовх був дан роздумами про стикування космічних апаратів за допомогою ручного управління. У конструкції наших космічних апаратів космонавт може бачити те, що відбувається перед ним тільки на спеціальному екрані. І я задався питанням: наскільки правильно зображення на екрані передає дійсну обстановку (чи можна за ним керувати?)? Це привело мене до теорії перспективи, а потім до мистецтва. І я заглибився в нетрі мистецтва безболісно і природно, не відчуваючи ніякої депресії або дискомфорту при цьому переході. Просто втрата інтересу до одного і прояв інтересу до іншого - м'яке перевтілення. Ніколи це не має характеру рішень: от я сидів, довго думав і вирішив, що з завтрашнього дня буду займатися мистецтвознавством, тим, що захопило мене після космосу. Але поштовх, повторюю, в цьому напрямку я отримав завдяки космосу, і те, чим я займався більше десяти років, захопило мене цілком і тримало міцно, може бути, і до цих пір тримає. У цьому не було ні спорту, ні романтики, тому що мистецтво і искусствознания, віра і релігія існують вічно, і в людині завжди живе і буде жити якийсь неспокій, бажання проникнути якомога глибше в сутність всього цього. Тому я ні з ким не вступав у змагання, сідаючи за книги з теорії перспективи в образотворчому мистецтві чи за статті про сенс троїчності в релігії.

Перший працю Б. В. Раушенбаха - "Просторові побудови в давньоруської живопису "вийшов у світ в 1975 році, другий, що включає вже приклади з світового живопису, "Просторові побудови в живопису" - у 1980-м. Строгий математичний аналіз виявив, що ніколи не існувала і не могла бути розроблена наукова система перспективи, адекватно передавальна геометричні характеристики зображуваного простору на площині картини без будь-яких умовностей і спотворень. Це отримало остаточне математичне обгрунтування в третій книзі - "Системи перспективи в образотворчому мистецтві. Загальна теорія перспективи "1986 року видання, де дана загальна теорія проблеми. Четверта, "Геометрія картини й зорове сприйняття ", вийшла в 1994 році.

Що бачить наш очей, і що бачить наш мозок? Раушенбах прийшов до висновку, що це не одне й те саме. Висновок у свою чергу зажадав математичного опису роботи мозку, яке було доповнено психологічними доказами. Вивчаючи закони зорового сприйняття, академік Раушенбах приходить до висновку, що закони ці різні стосовно до інтер'єру і до пейзажу, і справжній майстер, сам того не відаючи, обов'язково внесе в картину елементи, що суперечать власним зоровому сприйняття.

Мене не залучили в живопису проблеми світлотіні чи колористики; то є, звичайно, мене це цікавить, але не як фахівця, я просто не маю для цього потрібних даних, а дилетантства не визнаю. Все гранично ясно: для сприйняття художнього твору необхідно володіти відомим талантом, яким мають художники та люди, тонко відчувають мистецтво. Цей талант внелогіческого характеру, логікою тут нічого не візьмеш. У мене ж розвинена логічна частина мозку, а та, яка займається внелогіческім сприйняттям світу, явно "відстає". Тому, скажімо, хороший мистецтвознавець, мистецтвознавець від Бога, дивиться і бачить те, чого я не бачу. Він може відрізнити гарну картину від поганий, а я не можу. Ця здатність отримувати інформацію на внелогіческом шляху іноді називається смаком.

Є різні способи сприйняття світу. Леонардо да Вінчі міг і те, й інше, він однаково відчував і мистецтво, і точні науки, був математиком і механіком, а, крім того, великим художником. Або Гете з його естествоіспитательскімі трактатами "Досвід про метаморфозу рослин", "Вчення про колір" - багато вважають, що якщо б він нічого не створив як поет, то залишився б в історії як учений. Мало хто знає, що він був великим натуралістом, звичайно пам'ятають, що він "Фауста" написав.

Так що є люди, які можуть і одне, і друге, - я в цьому сенсі явно "не тягну ". Може бути, я віддав би перевагу другому, але змушений займатися логічними побудовами в живописі, тому що займатися іншим просто не в стані. Нічого не поробиш.

Відірвавшись від космонавтики та опинившись як би у вільному ширянні, Раушенбах отримав можливість іншого бачення світу. Сьогодні для нього ясно, що матерія та її закони не в змозі пояснити всю складність навколишнього простору, що в світі, за словами Андрія Дмитровича Сахарова, істот?? ет щось що лежить поза матерії і не підкоряється її законам, щось отепляющее світ. І це почуття, за Сахарова, можна вважати релігійним.

Називаючи себе дуалістів, тобто, людиною, що визнає однаково первинними і дух, і матерію, Раушенбах прагне дивитися на це як би з боку, бути не "всередині", а "зовні" процесу. Тільки так можна зберегти об'єктивність при вивченні будь-якого феномена суспільного життя - бути віруючим і атеїстом одночасно.

Потяг до релігії я відчув на певному етапі свого життя. Чому виникло це почуття, розповідь окремий, вважаю, що про релігію я ще нічого не написав, не виключено, що їй буде присвячена моя наступна книга. Але іконописом, іконопочитання я зайнявся вже на вильоті моєї роботи у фірмі Корольова, і новий розвиток "убік" непрямо, не прямо, може бути, і пов'язано з моєю основною професією. Вплинуло і моє дитинство, коли мене водили до церкви, долучали святих таїн, а дитячі враження - це не така річ, яка забувається і зникає безслідно. У всі часи мого життя мені була вельми неприємна антирелігійна пропаганда, я завжди вважав її нісенітницею і вболівав за релігію.

У богослов'ї мене цікавить логічна сторона, і мені вдалося довести одне положення, яке до цих пір не було відомо. Поняття Трійці завжди вважалося алогічним - Три Бога складають одного Бога, як це може бути одночасно: три і одна? Коли ми говоримо про святість Трійці, нам ні з чим з повсякденного життя її порівнювати, святість властива лише божественного. Але коли мова заходить про триєдності, то людський розум мимоволі шукає аналогії у повсякденному житті, хоче пов'язати це поняття з формальною логікою. Я сказав собі: будемо шукати в математики об'єкт, що володіє всіма логічними властивостями Трійці, і якщо такий об'єкт виявиться, то тим самим буде доведено можливість логічної несуперечності структури Трійці і в тому випадку, коли кожне Обличчя є Богом. І чітко сформулювавши логічні властивості Трійці, згрупувавши їх і уточнивши, я вийшов на математичний об'єкт, повністю відповідний перерахованим властивостям, - це самий звичайний вектор з його трьома ортогональними складовими.

Залишається лише дивуватися, що отці Церкви зуміли сформулювати сукупність властивостей Трійці, не маючи можливості спиратися на математику. Вони цілком справедливо називали будь-які відхилення від цієї сукупності єресями, ніби відчуваючи внутрішнім зором їх руйнівну згубність. Лише тепер стає зрозумілим велич отців Церкви і в сенсі інтуїтивного створення бездоганною логіки триєдності. Сьогодні абсолютно розумна формулювання догмату про Трійцю, яка точно дотримується Символу Віри: "Особи Трійці складають єдине Божество, в якому кожне Обличчя в свою чергу є Богом ".

У 1997 році в видавництві "Аграф" вийшла в світ книга Бориса Вікторовича "Пристрасть", в якій чимало місця приділено як проблем науки, так і проблем релігії. Тут великий нарис-біографія піонера ракетної техніки і космонавти