Володимир Лобов

Генерал армії

Народився 22 липня в 1935 р. в селі Бураєва Башкирської АРСР.

Сім'я батька жила в Башкирії, недалеко від міста Бірськ, у великій станиці Тімошкіно, в якій було лише три прізвища: Лобова, Карпови та Ляпустіни. Практично всі були родичами або земляками, предки яких вийшли з берегів Дону в XIX столітті, коли вони були переселені на схід Росії, і осіли на Уралі, в Орську, Киштимі, у Воронезькій області і під Іркутськом. Сім'я матері жила в тих же місцях, що й родина батька, в селі Олексіївці, проте її корені пов'язані з річками Білої і Камою.

По лінії батька, у Володимира було три рідних тітки і дядька - Герасим, Григорій та Іван, - все солдати, учасники Великої Вітчизняної війни. По материнській лінії, в сім'ї Бєлова (дід Іпат Ілліч, бабуся Марія Олексіївна) було дев'ять синів і одна дочка - мати Володимира Миколайовича, Тетяна Іпатіївна. Усі дев'ять дядьком -- воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, п'ятеро були офіцерами. У живих по лінії матері залишилося двоє: Микола Іпатовіч (живе в м. Уфа) і Михайло Іпатовіч (живе в м. Москві).

Дитинство Володимира в значній мірі припало на воєнні роки, і вони зробили величезний вплив на його майбутнє. У його пам'яті залишилися епізоди, коли з війни приходили поранені та покалічені односельці. Назавжди залишилися в пам'яті горе і сльози тих, до кого приходили "похоронка", а вони не минули ні однієї сім'ї тієї села, де вони жили. Повернулася після війни в село живими тільки десята частина пішли захищати Батьківщину. З родичів, що пішли на фронт Лобових і Бєлова, загинуло 29 людей. Всі вони занесені до книги "Пам'яті". У районі, де проживали батьки батька і матері Володимира, було більше десятка сіл і козацьких станиць. Були й інші, де в основному жили марійці, або татари. Спілкування між людьми було природною потребою, обстановка була дуже дружня, конфлікти ніколи не виникали. До жаль, до теперішнього часу практично всі російські села зникли. На їх місці залишилися лише тополі.

Безпосередньо в сім'ї у Володимира Лобова було п'ятеро братів і сестра. Один з них помер в малолітстві, інший - Коля - у вісім років, третя - Толя - у 32 роки, у 1991 р., брат - Геннадій - офіцер запасу і сестра - Олександра - проживають у даний час в Санкт-Петербурзі. Батько був фахівцем, умів працювати на всіх видах сільськогосподарської техніки, був прекрасним токарем, за комсомольському набору працював на МТС, а до цього добував азбест на шахті в Алапаєвське, де грунтовно зіпсував собі здоров'я. Мати працювала в колгоспі. Володимир з 10 років уже як дорослий працював в МТС і колгоспі. Дитинство було важким. Сім'ї постійно чогось не вистачало: то продуктів харчування, то одягу.

Школа, в яку він пішов, перебувала далеко від дому. Природно, добиралися до неї пішки - взимку в люті морози та завірюхи, навесні розливи і повінь. Після закінчення 8 класів, в 1954 році. Володимир був призваний до армії. З тих пір уся його життя була пов'язана зі Збройними Силами. Служба почалася в Таджицької РСР. Артилерійський полк гірничо-стрілецької дивізії стояв у Сталінобаде. Артилерія в той час у тих краях була пристосована до гірських умов і в основному була кінна. За два роки строкової служби він добре освоїв Памір і назавжди запам'ятав особливості військової служби в горах. Після закінчення полкової школи став командиром гармати.

За відмінну навчання по закінченні школи В. Лобов отримав похвальний лист та видача, що в ті роки було вищою "нагородою" і великою подією. 1956 р. був роком, коли відбулися відомі Угорські події. Певною мірою вони торкнулися і Володимира. Його в числі дванадцяти чоловік, які були відібрані з числа солдатів і сержантів строкової служби, які мають освіту 8-10 класів, направили в Рязанське артилерійське училище. Малося на увазі, що випускники училища, пройшовши прискорений курс навчання, повинні були бути готовими до виконання офіцерських посад.

На щастя, Угорські події закінчилися швидко, і в листопаді 1956 року начальник училища генерал Осокін оголосив, що курсанти з числа солдатів і сержантів строкової служби можуть відправлятися додому. Це стосувалося й Володимира. Однак він попросив дати можливість продовжувати навчання в училищі. Йому було поставлено умову: потрібно закінчити вечірню школу, до того ж виконувати обов'язки командира курсантського підрозділу.

У 1958 р. Володимир закінчує 10-й клас вечірньої середньої школи при Рязанському гарнізонному Будинку офіцерів, у 1959 р. - з відзнакою училище, отримує звання лейтенанта і призначається командиром взводу курсантів Рязанського артилерійського училища. У 1959-1960 рр.. активно починають формуватися ракетні війська стратегічного призначення, і Володимир здобуває другу військову освіту, закінчивши училище екстерном, отримавши спеціальність технік-механік з експлуатації та ремонту ракетних систем. Після чого вона направляється для проходження служби в Читинську область у з'єднання Ракетних військ стратегічного призначення.

Тут В. Лобов прослужив до 1964 р. і був направлений для здачі вступних іспитів у Москву, у Військову Академію ім.М.В.Фрунзе. У 1967 р., закінчивши її в званні капітана, був атестований начальником штабу полку. У цей час вибухнули події на о.Даманском, на радянсько-китайському кордоні. Міністр оборони ухвалила рішення: відправити у сухопутні війська всіх випускників загальновійськових Академій, незалежності від того, до яких видів Збройних Сил вони належали. Це рішення торкнулося і В. Лобова. Він попросив призначити його командиром мотострілецького батальйону. Це прохання було задоволено.

Він був направлений в 35-ю мотострілецькі дивізію 20-1 армії в ГСВГ. Під командування В. Н. Лобов отримав розгорнутий механізований батальйон, причому серед комбатів дивізії в званні капітана він був один. Всі інші - підполковники і більшість - фронтовики.

Чехословацькі події 1968 р. у повній мірі пройшли через долю В. Н. Лобова. Розпочалися вони з виклику до командира полка 19 серпня 1968 року. Батальйон було поставлено бойова завдання: йти на Прагу в якості передового загону, якому додавалися: танковий батальйон, окрема танкова рота, артилерійський дивізіон та інші підрозділу. Капітану було поставлено завдання: повним ходом йти на Прагу, до 5 години ранку 22 серпня захопити в Празі чотири мости через Влтаву, будівля Міністерства внутрішніх справ, Генеральний штаб і інші об'єкти. Характер наказу сумнівів не викликав: завдання - аж ніяк не учбова.

На марші, не доходячи до Праги, був даний додатковий наказ - частиною сил вийти на аеродром Водоході і забезпечити десантування повітряно-десантних підрозділів. Передовий загін В. Н. Лобова увійшов до Праги до вказаного часу і виконав усі поставлені завдання. У Празі батальйон утримував об'єкти два місяці, втратив три людини, потім був замінений частинами МВС і виведений за межі міста. У грудні 1968 повернувся на місце своєї дислокації до Німеччини.

У 1969 р. В. Н. Лобова призначили начальником штабу мотострілецького полку, а через деякий час перевели начальником штабу окремого мотострілецького полку. У 1970 р. він був призначений командиром цього полку і начальником гарнізону г.Котбус. У цьому як В. Лобов прослужив три роки і наприкінці 1973 р. був спрямований на посаду командира 63 навчальної мотострілкової дивізії в Ленінградський військовий округ.

Військами округу тоді командував видатний генштабістів і воєначальник генерал-полковник О. І. Грибков. Для військ округу це період був характерний тим, що вони переходили на нові види техніки і озброєння, йшли пошуки нових форм бойової підготовки і застосування військ. Омолоджується командні кадри. На долю полковника В. Лобова випало випробування і освоєння нового покоління танків, створення нової навчально-бойової бази, вишукування і впровадження нових способів і прийомів навчання особового складу дивізії. У 1975 р. В. Н. Лобова присвоюють звання генерала-майора і призначають командиром корпусу в г.Архангельске, де він проходить службу до 1977 р.

У ті роки в системі Міністерства оборони діяв принцип, відповідно до якого перспективні офіцери, яким не виповнилося ще 40 років, могли бути спрямовані на навчання до академії Генерального штабу. В. Н. Лобов на той час вже перевищив цей віковий поріг, але тим не менш Міністр оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Г. А. Гречко як виняток направив генерала-майора, якому йшов вже сорок третій рік, до Академії.

У 1979 р. В. Лобов з відзнакою закінчує Академію Генерального штабу і призначається командувачем 28 загальновійськової армії. Війська армії дислокувалися на території Брестської, Гродненської і частково Мінської областей Білорусії. Призначення відбулося стрімко, відразу після закінчення іспитів до Академії. В. Лобов був викликаний до Міністра оборони СРСР Маршала Радянського Союзу Д. Ф. Устинова, який поставив завдання: по-перше, підготувати базу, а потім прийняти до складу армії з Німеччини більше 10000 чоловік особового складу (крім того більше 2000 сімей офіцерів), десятки тисяч одиниць техніки, облаштувати їх, організувати бойову підготовку, життя і побут, по-друге, перевести армію на нові штати переозброїти її на нову техніку; по-третє, готувати війська армії до участі в державних військових маневрах, де повинні були пройти реальну перевірку бойові статути, можливості техніки і озброєння післявоєнного періоду; ну і по-четверте, знати і не забувати, що поруч кордон з Польщею. Через добу він був вже в Мінську і представився командуючого військами округу генерал-полковнику М. М. Зайцеву, а ввечері того ж дня в г.Гродно, де був штаб армії. Пішли напружені дні і ночі служби. Високими темпами готувалася база для прийому дивізії з ГСВГ. З жовтня 1979 р. по травень 1980 р. вона в основному була підготовлена. У травні за одну декаду було прийнято близько 200 ешелонів з технікою, особовим складом та сім'ями, організовані життя і бойова підготовка, виконувалися і інші завдання.

Настав Вересень 1980, коли пролунав пам'ятний дзвінок начальника Генерального штабу Маршала Радянського Союзу М. В. Огаркова: "Війська армії привести в бойову готовність з відмобілізування! ". Задача була складною, проте була виконана. Війська армії приведені в бойову готовність, протягом декількох місяців, до кінця грудня 1980 на кордоні з Польщею, в лісах і на полігонах, займалися бойовою підготовкою, а потім повернулися в пункти постійної дислокації. У середині 1981 новий наказ - підготувати війська армії до маневрів "Захід-81". У них брали участь новітні військові структури, техніка й озброєння: кілька сотень літаків і вертольотів, близько 1000 гармат, більш 2000танков, кілька тисяч БМП, і вся ця техніка і жива сила реально стріляла, реально наступала, реально вела розвідку, реально закопувалася і реально йшла в наступ. До речі, атака здійснювалася в броньованих бойових порядках під розривами своїх снарядів. Маневри тривали близько 10 діб. На частку командувача і його товаришів випало справжнє бойове управління військами і вогнем. На цих маневрах були присутні керівництво країни і Міністерства оборони, всі військові керівники держав-учасників Варшавського договору. Особовий склад військ армії з честю виконав поставлене завдання.

По завершенні маневрів в кінці жовтня 1981 В. Н. Лобов отримав наказ: терміново убить в місто Ленінград, прибути до командуючого військами ЛенВО і чекати дзвінка від Міністра оборони. Коли він з'явився в кабінет генерала армії М. І. Сорокіна і доповів про приїзду, почув у відповідь: "Ти чого приїхав?" У військових буває всяке, але обстановка була більш ніж своєрідна. Невдовзі пролунав дзвінок Міністра оборони, який переговорив з М. І. Сорокіним, оголосив генерал-лейтенанту В. Н. Лобова: "Ви призначається першим заступником командувача військами Ленінградського військового округу. Майте на увазі, що 7 листопада відбудеться парад військ округу. Вам цим парадом командувати ". Це було 29 жовтня. Командувач до того ж викликали до Москви, і потрібно було залишатися і за нього. Вночі того ж дня В. Н. Лобов уже проводив тренування парадорасчета на Двірцевій площі. 7 листопада відбувся парад військ Ленінградського гарнізону. Воістину, несповідимі шляхи Господні. Виявилося, що службу на новій посади на новому місці можна починати і з парадів!

Потім почалися будні, а значить виключно напружена робота, пов'язана перш за все з переозброєнням з'єднань на новітні види техніки і озброєння. Доводилося днювати і ночувати в дивізіях, багато разів бувати на заводах, які виробляли військову техніку. Дві третини часу генерал проводив у військах. Він повинен був забезпечити високий рівень підготовки військ, боєготовність гарнізонів, що стоять в Мурманську, Архангельську, Печенга і т.д. На його частку випало будівництво та облаштування загальновійськових полігонів, маса інших клопоту, часом здавалося б далеких від військової специфіки, наприклад, будівництво спортивних споруд, курирування спорту і хокейної команди, якій керували тоді знамениті радянські хокеїсти Б. Михайлов і В. Петров.

У працях і турботах пролетіло три з лишком роки. У червні 1984 В. Н. Лобова викликають у Москви, де він отримує нове призначення - прийняти командування військами Середньоазіатського військового округу. Йому було підкреслено особливе значення округу для обороноздатності країни, його сусідство з Афганістаном, де в той час йшли бойові дії. Війська округу дислокувалися на території трьох республік -- Казахської, Киргизької і Таджицької, - необхідно було враховувати певні, специфічні особливості кожної з них, а також особливе ставлення керівника Казахстану - Кунаева, - як члена Політбюро ЦК КПРС, з вищим політичним керівництвом Кремля.

Округ, яким належало командувати В. Н. Лобова, був особливим на території Радянського Союзу. На його частку припадало близько 5 тисяч км кордону з Афганістаном і Китаєм. У ньому поєднувалися діаметрально протилежні кліматичні умови: від субтропіків в Таджикистані до лютих холодів Північного Казахстану, гірські хребти Паміру, Тянь-Шаню, Алатау і пустеля Кара-Кум. На території округу перебували складні військові об'єкти: Семипалатинський атомний полігон, Байконур, ряд інших центрів, де випробовувалися новітню зброю та техніка, проводилися серйозні наукові дослідження. Тут проходили підготовку солдати і офіцери, яким потрібно було взяти участь у військових діях в Афганістані, що надавало не малий вплив на діяльність командувача військами. У ті роки школу округу пройшли генерали Богданов, Дубинін, Баринкін, Квашніна, що стали видними воєначальниками.

Значна специфіка роботи командувача визначалася тим, що йому в своїй практичній роботі доводилося постійно стикатися і взаємодіяти з політичним керівництвом Казахської, Киргизької і Таджицької республік. Так, в 1986 р. в його життя увійшли драматичні Алма-атинський події. Відбувалася зміна керівництва в республіках. З відходом члена Політбюро ЦК КПРС Кунаева і призначенням на посаду першого секретаря ЦК Компартії Г. Н. Колбін виникла дуже гостра ситуація, яка могла перерости в серйозний регіональна криза. У період цих подій у В. Н. Лобова спрацювало сформований життям і службою залізне правило: незважаючи ні на які труднощі, складності і натиск, якими б вони не були, приймати рішення самостійно. За своє власне рішення повинен відповідати сам, без посилання на авторитети, керівництво, тим більше, що під твоїм початком десятки тисяч озброєних людей, сучасна техніка.

Сталося так, що в той момент, коли події в Алма-Аті стали стрімко розвиватися, В. Н. Лобов був в одному з віддалених гарнізонів. Пролунав дзвінок від імені першого секретаря ЦК компартії республіки з проханням терміново прибути в Алма-Ату. Таке прохання стривожила командувача, і 170 км по аж ніяк не простим дорогах В. Н. Лобов проскочив за неповних півтори години. Коли він в'їхав в Алма-Ату, ніщо не віщувало яких-небудь надзвичайних подій. Проїхавши через усе місто, а це був пізній вечірній час, командувач побачив на центральній площі міста натовп, в якій було приблизно від 7 до 10 тисяч чоловік. Будинок ЦК Компартії республіки було абсолютно темним. Світ був вимкнений, і, коли генерал піднявся в кабінет, де засідав керівництво Казахстану, він виявив в помітному хвилювання, його тим, хто сидів при свічках. Лише двоє вищих керівників республіки, голова Ради міністрів Назарбаєв і секретар ЦК М. А. Давлетова, знаходилися на площі.

В Алма-Ату прилетіла делегаціяия з Москви, яку очолював член Політбюро ЦК КПРС Соломенцев. Статус делегації був дуже високий, до неї входили секретарі ЦК КПРС і перші заступники керівників всіх силових відомств країни. Коли В. Н. Лобов прибув до кабінету першого секретаря, в якому він неодноразово бував у Кунаева, виявилося, що в цьому кабінеті сидить комісія у повному складі і Н. Г. Колбін. Один з прибулих, не соромлячись у виразах, з льоту накинувся на В. Н. Лобова, закликаючи його негайно підняти війська, щоб подавити заворушення. Це ж вимога у вельми категоричній формі підтвердив і Н. Г. Колбін. В. Н. Лобов, намагаючись зберегти спокій, сказав, що не бачить підстав для використання військ. Н. Г. Колбін, як ні в чому не бувало, набрав телефон М. С. Горбачова і практично відразу віддав трубку командуючому округом. У відповідь на питання Генерального секретаря - "Що у вас відбувається?" - Спокійно доповів, що на кордонах з Афганістаном і Китаєм обстановка спокійна, зовнішньої загрози немає, війська округу знаходяться в повсякденній готовності. Він також доповів, що на площі зібрався натовп молоді, але він не бачить необхідності військовим втручатися в ці події, і до того ж, іншими відомствами поки що нічого не зроблено. Доповів також, що підсилив, про всяк випадок, охорону зброї, техніки та військових містечок.

Після цього доповіді, який завершився словами М. С. Горбачова "Вам на місці видніше ", позицію В. Н. Лобова активно підтримав перший заступник голови КДБ СРСР Генерал армії Ф. Д. Бобков. Всі інші члени комісії промовчали. В. Н. Лобов відправився на площу, де взяв участь у дискусіях з демонстрантами і зрозумів головне - вони, демонстранти, що не хочуть, щоб республікою керував "присланий", а хочуть свого, казахстанського. Події завершилися в цілому світом, однак командуючого військами округу довелося випробувати на собі упередженість зверху і домисли з боку. Життя розставила все за свої місця, і все це тепер вже історія ...

У січні 1987 р. В. Н. Лобов отримав черговий терміновий виклик до Москви. Виявилося, що його викликають до М. С. Горбачова. Після прибуття, він був негайно прийнятий. Генеральний секретар був дуже роздратований, підкреслюючи думку про те, що країна перебудовується, а армія немає, що начальник Генерального штабу Маршал Радянського Союзу Ахромеєв хворіє і що треба зміцнювати керівництво Генштабу. "Ви людина молода, у вас є військовий досвід, ми будемо рекомендувати вас першим заступником начальника Генерального штабу. Оглядати, входите в курс справи. Робота буде велика й важка. Прийшла пора переглядати військову доктрину і реформувати військову сістему.Займітесь підготовкою всього цього, пам'ятаючи, що час квапить. Зараз ми вас затвердимо на Політбюро, потім призначимо начальником Генштабу ". Через годину В. Н. Лобов був затверджений на Політбюро.

Після здачі справ в Алма-Аті, В. М. Лобов приступив до виконання своїх нових обов'язків. Через деякий час, коли він занурився вглиб найскладніших хитросплетінь, завдань, які ставилися і вирішувалися в Генштабі, йому здалося, що його округ, який зовсім недавно здавався величезним, раптом виявився майже піщинкою на тлі тих стратегічних, геополітичних проблем, які постали перед ним у новій посади. А завдання були надзвичайно складні. Так, генерал у повному обсязі зіткнувся з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофою. Йому довелося очолювати робочу групу так званої "п'ятірки", яка готувала пропозиції щодо ухвалення державних і міжнародних рішень, в організації виводу військ з Афганістану та багато іншого. У той же час, в 1987-1988 рр.., він, пам'ятаючи наказ М. С. Горбачова, готував пропозиції щодо військової реформи. У 1988 р. відбулося призначення на посаду Міністра оборони СРСР Д. Т. Язова. Нове керівництво Міноборони за мовчазної згоди керівництва ЦК КПРС ухвалило рішення вивести В. Н. Лобова за штат.

Чотири місяці, до кінця лютого 1989 р., В. Н. Лобов перебував поза виконання службових обов'язків. У лютому 1989 р. він спільним рішенням глав держав-учасниць Варшавського договору і рішенням Політбюро ЦК КПРС знову призначається першим заступником начальника Генерального штабу Збройних Сил СРСР і начальником штабу Об'єднаних збройних сил Варшавського договору. На цій посаді він застав уже йшов розвал політичних структур країн-членів РЕВ, нестійкий становище їх перших керівників, з якими йому доводилося по штату постійно спілкуватися, нескінченну чехарду зі зміною і призначеннями міністрів оборони та начальників головних і генеральних штабів збройних сил Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, НДР, Польщі.

Стрімке розвал Варшавського договору відбувався на очах В. Н. Лобова і завершився в жовтні 1990 р. на засіданні Політичної консультативної ради, склад якого був абсолютно оновленим до цього часу. Президентом Чехословаччини В. Гавелом було внесено пропозицію не обговорювати по Варшавському договору ніяких питань і прийняти лише одне рішення - Варшавський договір ліквідувати. Потім виступили керівники країн-учасниць реагували на цю пропозицію мляво. Тільки представник Румунії був активно проти. Виступив на засіданні М. С. Горбачов за 30 хвилин своєї мови ні словом не обмовився про Варшавському договорі, очевидно дав зрозуміти, таким чином, що він поділяє позицію В. Гавела.

Вже через три місяці, в березні 1991 р., на засіданні міністрів оборони і міністрів закордонних справ у Будапешті був підписаний документ, що ліквідує військову структуру Варшавського договору, яка довгі роки була єдиною противагою НАТО. Від СРСР документ підписали Д. Т. Язов і Безсмертних. Після прибуття до Москви В. Н. Лобова треба розформувати штаб і керування Главкомата Збройних Сил Варшавського Договору, відправляти генералів і офіцерів з сім'ями додому в свої держави, при тому, намагаючись зробити все для збереження дружніх відносин та військового братства. Все це проходило через душі і серця всіх, у тому числі і В. Н. Лобова.

Деякий час В. Н. Лобов провів в госпіталі: позначилися перевантаження. Одного разу прямо з госпіталю він був викликаний до М. С. Горбачова, де йому в присутності Д. Т. Язова було зроблено пропозицію очолити Академію ім.Фрунзе. Це було в липні 1991 г.

Мовчазно погодившись на це призначення, прийнявши Академію, В. М. Лобов відправився в Будинок відпочинку в Німеччину на реабілітацію. Саме там по радіо він дізнався про створення ГКЧП. Негайно повернувшись до Москви на своє нове робоче місце, він провів кілька діб в будівлі та на навчальному центрі Академії, де його застав дзвінок від маршала авіації Є. І. Шапошникова: "Під'їжджай. - Куди? - У міністерство оборони ". Через кілька годин генерал армії В. Н. Лобов отримує офіційне розпорядження очолити Генеральний штаб Збройних Сил СРСР.

Ситуація, що склалася в серпні 1991 р., була зустрінута у військах досить напружено. Потрібні негайні зусилля, щоб не допустити неадекватної реакції армії на ці події. Треба було вжити необхідних заходів із забезпечення ядерної безпеки, встановити особистий контакт з командувачами округів, забезпечити всі необхідні дії, які покладаються в екстремальній обстановці на посаді начальника Генштабу. М. С. Горбачов нагадав йому про завдання, яке ставив за оборонної реформи. Наприкінці вересня її концепцію було докладено на Колегії Міністерства оборони. Були підготовлені, а потім узгоджені з усіма членами Державної ради цілий ряд кроків з реального реформування армії: підвищено грошове утримання військовослужбовцям; для кандидатів і докторів військових наук, професорів вводилися надбавки, які до сих пір отримують майже 15 тисяч вояків-науковців; обгрунтована необхідність скорочення служби в армії до 1,5 років. Відповідні документи були підписані у Президента СРСР. Був підготовлений і 12 листопада 1991 підписаний М. С. Горбачовим Указ про створення Стратегічних сил стримування. (Через безволля і безпринципності деяких посадових осіб цей Указ не був виконаний, і тільки в 1998 р. в наказі Міністра оборони РФ І. Д. Сергєєва відтворені та виконані ідеї цього Указу).

Однак політичне протистояння в країні посилювалася, воно, звичайно, впливало на керівний склад Збройних Сил.

Час йшов, події в країні стрімко набирали оборот. До керівництва Збройними Силами прийшли нові люди. Були замінені всі заступники Міністра оборони і начальника Генерального штабу, змінювалися головкому і командувачі військами округів. В. Лобов відчув до себе певну прохолодність. Розумів, що те, що повинно бути від нього взято в цей важкий час, вже взято. Жалкував лише про те, що минули і йдуть з Збройних Сил країни достойні і висококваліфіковані люди, що не вдалося до кінця втілити в життя задумане і відпрацьований, у тому числі і з оборонної реформи.

В. Н. Лобов звільнився із Збройних Сил і став займатися громадською діяльністю. Нині він - голова громадської комісії "Пам'ять народна" Міжнародної Асоціації Фондів світу, член Правління Російської асоціації міжнародних зв'язків.

В. Н. Лобов нагороджений орденами Червоного Прапора (1988 р.), Кутузова II ступеня (1981 р.), Червоної Зірки (1969 р.), "За службу Батьківщині у Збройних силах" II і III ступенів (1975, 1985 рр..), Дружби, а також двома Срібними медалями РАПН ( "Петра Великого" і "Вернадського"). Він - кандидат історичних наук (1985), доктор військових наук (1988), професор, дійсний член Російської Академії природничих наук (з 1991 р.) В. М. Лобов - Автор десятка книг і монографій, у тому числі: "Мистецтво військової хитрощі "(1983 р.)," Ставка на хитрість "(1984 р.), "Інформація в економічному протиборстві систем" (1985 р.), "Військова хитрість в історії воєн" (1987 р.), "Місце і роль інформації "(1987 р.)," Виховання честі і гідності в Російській армії "(1988 р.)," Військова реформа: зв'язок часів "(1991 р.), "Військова хитрість" (1992 р.), "Військова хитрість і раптовість ". Опублікував більше 200 статей та рецензій, найбільш важливими з них є: "Про військову реформу" (у журналах "Військова думка "," Військово-історичний журнал "," Вісник ППО ", "Комуніст"), "Про співвідношення раптовості і несподіванки" (у журналі "Військова думка"), "Від державної доктрини до військової "(" Независимая газета ", 1998 р.).

В. Н. Лобов одружений. Дружина - Валентина Федорівна, педагог. Має сина, доньку і трьох онуків. У вільний час любить читати, слухати класичну та народну музику. Любить театр, прогулянки на природі.

Живе і працює в м. Москві.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.biograph.comstar.ru/