Розмовний
МОВА МОСКОВСЬКОЇ РУСІ
Розмовний
мова Московської Русі - тема неосяжна не тільки для статті, але й для великої
книги. Вона не заповідана нам предками і ставиться тільки в радянському мовознавстві.
Моє покоління ставить її перед молодими дослідниками, знаючи, який широкий
коло загальних і приватних питань з нею пов'язане, в надії, що молоді побачать і
завершення першого етапу розробки цієї теми.
Для перших
підступу необхідно усвідомити об'єкт цього циклу досліджень, окреслити коло
джерел, порядок, методику їх розробки, визначити найближчі завдання.
* * *
Чи можна
вважати самостійною проблемою дослідження розмовної мови Московської
Русі і що входить в це поняття?
Філологи трохи
Чи не всіх спеціальностей (історики, літературознавці, лінгвісти) мимохідь
зачіпають питання про розмовну мову, не надаючи йому самодостатнього
значення. У це загальне поняття входять і обласні діалекти Московської Русі
(селянські по соціальної приналежності носіїв), і міські діалекти
середніх і "підлих" станів, і, нарешті, розмовна мова вищих
класів. Вживаючи це найменування в різних приватних застосуваннях, філологи
висловлюють строкаті судження про розмовну мову, і створюється враження, що
з цього питання ми не маємо жодного усталеного, проясненого розуміння, все
хитко, все зрозуміло, все довільно.
Якщо бачити цю
узагальнену проблему як самостійну, якщо розчленувати її на ряд більше
приватних, історично конкретних питань, то ми досягнемо більшого успіху.
Нам можуть
вказати, що зовсім неопрацьований проблемою залишається до цих пір і розмовний
мова радянської епохи, як настільки ж складна сукупність діалектів сучасних
мов - російського, українського, білоруського і т.д. Адже всі зусилля і
академічних інститутів, і вузівських мовознавців у сфері сучасної мови
спрямовані на нормалізацію та підвищення культури мови - в області орфографії,
граматики та слововживання. Вивчаються селянські діалекти, але в
діалектології панує історична цілеспрямованість, а усне мовлення
міського населення, варіюються і по областях, і по культурних шарів,
залишається поза полем досліджень. Декларуються, але не вивчаються і більш широкі,
наддіалектние типи усного мовлення.
Ця ситуація
має і теоретичне обгрунтування: ігноруючи соціальні діалекти, крім
селянських, ті, кому б слід було ставити проблему розмовної мови на всю
широчінь, вважають за краще міркувати про тисячі і одному стилі літературної мови, як
свого роду сублімації соціальних діалектів, щоб не похитнути догмату про
одінстве і загальнонародності національних мов. Я вважаю цей догмат
схоластичної абстракцією, що гальмує нашу роботу і в галузі сучасних
мов, і в історичному мовознавстві.
Як же будемо
вивчати такий складний комплекс, як "розмовна мова Московської
Русі ", якщо не зуміли до цих пір ні поставити, ні розв'язати це питання на
матеріалі сучасних мов?
Бути може, і в
цьому випадку слід надати частину проблеми історичної діалектології, а
решта - історичної стилістиці, яка існує поки тільки в
деклараціях і плани на наступне двадцятип'ятиріччя?
Нам
видається, що треба ставити цю проблему безроздільно і незалежно від
того, коли і як вона буде розроблена в рамках сучасної мови, якщо не можна
інакше, хоча не може бути суперечки, що було б легше йти слідом за фахівцями
з сучасного мови або працювати пліч-о-пліч з ними.
Можна і треба
невідкладно ставити цю історичну проблему і для українського,
білоруського та інших мов.
Більшість
істориків російської мови приймає без упередження свідоцтво Г.В.
Лудольф про протиставлення і істотному розходженні в XVII ст. учено-книжкового та
побутово-розмовної мови. У передмові до "Російської граматики"
(Оксфорд, 1696) він писав: "Для російських знання слов'янської мови
необхідно, тому що не тільки Св. Біблія і інші книги, за якими
відбувається богослужіння, існують тільки на слов'янську мову, але неможливо
ні писати, ні міркувати з яких-небудь питань науки і освіти, не
користуючись слов'янською мовою ... "І нижче:" Але точно так само, як ніхто
з росіян не може писати або міркувати з наукових питань, не користуючись
слов'янською мовою, так і навпаки - в домашніх і інтимних бесідах не можна нікому
обійтися коштами одного слов'янської мови, тому що назви більшості
звичайних речей, вживаних у повсякденному житті, не зустрічаються в тих книгах,
за якими навчаються слов'янської мови. Так у них і йдеться, що розмовляти
треба по-російськи, а писати по-слов'янському "[1
].
Додамо до
цього ще одне зауваження: "Тому, чим більш ученим хто-небудь хоче
здаватися, тим більше домішують він слов'янських виразів до своєї мови або в
своїх писаннях, хоча деякі і сміються над тими, хто зловживає
слов'янською мовою в звичайній мові "[2
].
Г.В. Лудольф
говорить про варіації того розмовної мови, який він спостерігав у вищих і середніх
колах московського товариства, передбачивши слова Тредіаковський про слов'янську
мовою ( "Очюнь темний зрите"). Поза його увагою залишилися діалекти
селян і віддалених від Москви міст.
Про різке
протистоянні мови книжкового, церковного і розмовного, якщо не довіряти
свідченням Лудольф, можна укласти зі свідчень різних жанрів
писемності XVI - XVII ст. Наведу непряме, але досить ясне
свідоцтво з сатиричної повісті XVII ст. "Сказання про селянське
сина ". Кинувши навчання, селянський син пішов" у багатого мужика
красти "." І знайшов на блюді калач та рибу і Учали ести, а сам рече:
"Чашу спасіння прийму, ім'я бога призову, Алилуя". І побачив на
селянина нову шубу, і він зняв та й на себе оболокался, а сам рече:
"Ковдри світлом, яко свою одіж, а я одягаються селянської новою шубою". І
та селянська дружина почувся та чоловік її розбудила, а сама рече чоловікові
своєму: "Встань, чоловік, тать у нас ходить в кліті!" І чоловік рече дружині
своєї: "Не злодій ходить, але ангел господній, а говорить він все божественні
слова ". Отже, на переконання селянина XVII ст., церковнослов'янською мовою
в домашньому побуті можуть говорити тільки ангели. Гумористичний ефект цієї
повісті заснований на пародійному протиставленні трафаретів церковнокніжного
мови і чергуються з ними пасажів на розмовному просторіччі. На два
мовних ряду розпадається перший же абзац цієї повісті: "Бисть некі
селянської син у свого батька та матері. І відданий бисть родітелмі своїми грамоті
учитися а не ленітіся. І він, селянської син, у той ся дав, а вчення не
возпріял ... і Учали собі міркувати: "Стати мені лутче багатих мужиків
красти: вночі покраду, а вдень продам. І буде в мене денешка швидка і
гаряча, і почну собі товаріщав прибирати, таких же злодіїв, який я сам "[3
].
На цьому прикладі
ми бачимо, що письмова та розмовна мова - як дві відокремлені системи - не
тільки протистоять, але і вступають в контамінацію в нових оповідних
жанрах писемності XVII ст. Можна було б множити приклади, але немає в цьому
потреби, так як це співвідношення встановлено не лише для XVII ст., а й для
другої половини XVI ст. Ми звернулися до цих ілюстрацій для наочного відповіді
на запитання, чи існує реальний (не абстрактно-умоглядний) об'єкт проблеми
розмовної мови Московської Русі, тому що інакше ми могли б почують
сверхскептіческіе зауваження: мовляв, ще невідомо, чи існує такий
реальний об'єкт.
* * *
Не завжди
необхідний нам матеріал з розмовної мови лежить на поверхні, і чим далі
в минуле, тим важче його шукати, отримувати, аналізувати.
Початковий етап
освіти національного російської мови (усного та письмового) ми відносимо до
тривалого проміжку з другої половини XVI ст. до середини XVIII ст. Не всі
саме так думають, але ніякого значення не мають розбіжності на півстоліття,
навіть на сторіччя, бо незаперечно: 1) що формування російського національного
мови вимагало ряду століть, 2) що в XVII ст. ми вже має явні прояви
його характерних ознак, 3) що закінчується цей процес тільки в XIX ст.
Важливим
характерною ознакою освіти національної мови треба вважати
органічне, проникаюче зближення раніше протиставлені та відокремлених
систем письмової та розмовної мови. Контамінація, все більш глибоке
взаємний вплив їх тільки починає давати перші нестійкі плоди в XVII ст., але
це підготовляється всім попереднім розвитком мови і суспільства. Спершу
функціонально розмежовані чергування, потім переплетення, чергування в
межах одного виразу, коли експресивну функцію виконує саме
поєднання або чергування елементів цих двох систем, і ще пізніше - створення
нового типу літературної мови, розвиток нових типів розмовної мови.
Тисячократно зусилля письменників і вся масова і напружена робота всього народу
над культурою розмовної мови обумовлені і розвитком держави, і виходом
торгівлі за рамки феодальних кордонів, складанням єдиного всеросійського ринку,
і консолідацією вдач і поглядів. Нація утворюється у всіх своїх гранях
поволі і сукупно - в розпал всенародного державного, культурного,
соціального вдосконалення, творення, зростання. І неправильно вважати вирішальним
одна умова, віддавати всю увагу однієї категорії згуртування, відсуваючи
інші. Ні одна з умов, що визначають національність, не було дозрілим в
епоху народності. Не було ні того єдності мови, ні того єдності території і
економічного життя, ні того єдності поглядів, вірувань, психології, вони
були не в тій стадії, не в тій якості та обсязі, які були створені в епоху
нації.
Тому не
може бути мови про якісь коротких проміжках, вузьких кордонах між цими
формаціями.
Тому й
вивчення освіти національності по всіх лініях має іти глибоко в попередній
період.
Розмовна
мова Московської Русі в її складному різноманітті і розвитку з XV по кінець XVII ст.
повинна вивчатися як передумова і глибока основа національної мови - більше
істотна і визначальна, ніж традиції кніжнославянского мови, теж
збереглися в ньому понині, проте в порядку спадання, а не зростаючої прогресії.
Звернемося ж до
джерелах XV ст. Де і як в них шукати "відображення" розмовної мови?
Ясно, що не в літургійних, ритуальних, і не в богословських текстах, а в
світської оповідної літературі, а також і в деяких житіях.
Візьмемо пробу
з житія Михайла Клопского, складеного в першій редацкіі в кінці XV ст. (1478
- 1479). Воно нещодавно чудово видано по всіх розшуканих (68) списками і
досліджено Л.А. Дмитрієвим. Михайло Клопскій приходьком з Москви - по
тексту житія, свояком московського князя Костянтина Дмитровича (сина Дмитра
Донського), поборником московських князів у Новгородському наділі (Клопскій Троїцький
монастир поблизу Новгорода). В його житії і судесах є кілька коротких
діалогів. Репліки самого Михайла Клопского, як і ігуменів, і єпископів - майже
завжди на книжною мовою, але три-чотири репліки явно відображають розмовні
формули. Від першої редакції до останньої (Тучкова) вони все більше і більше переробляються,
віддаляючись від первинної форми, і переходять у високу книжкову фразеологію. Ось
два-три приклади [4
]:
1) I редакція:
"Чому, синько, імені свого нам не скажеш?" (с. 91).
II редакція:
"Синое, про що нам імені свого не показуєш, колико з нами в обителі
живуще? "(с. 118).
Переробка
Тучкова: "За що, чадо, імені свого не повісив?" (с. 147).
2) I редакція:
"І посадник [Григорій Кирилович Посахной] рече ігумена:" Не пускайте
ви коней та й корів на жар, то земля моя. Та й за річки Веряжі, ні по болоту так
і під двором Моїм не ловите риби. А почнете ловити, і аз велю ловцем вашим рукы
і ноги перебити "(с. 93-94).
II редакція:
"Ігумен, не пускай коней та й корів на спеку - то земля моя! Ні за реці по
Веряже, ні за болотом, ні під двором моїм не лови! А почнеш ловити, і я велю
ловцем руки і ноги перебити "(с. 105).
Тучков
переказує непрямої промовою: "та не накаже паствіті поблизу села його стад
монастирських "(с. 153).
3) I редакція:
Каже князь Дмитро Юрійович Шемяка: "Міхайлушко! Бігаю своєї отчині,
збили мене з великого князювання "(с. 96).
У Тучкова:
"Отче, моли бога за мене, яко да паки воспрііму царства скифьтри: зігнав бо
Той, що від своея вотчинні землі, великого князювання Московьского! "(с. 156).
Як і в
безлічі інших пам'яток літератури, кожна наступна переробка все більше
стирає сліди безпосереднього відтворення живої мови. Історик мови
тому повинен простежити всю літературну історію того пам'ятника, з якого
він бере свої факти, ретельно вивчити всі варіанти, критику тексту, і тільки
тоді він може виділити найбільш цінний в плані вивчення розмовної мови
середньовічний матеріал.
Але в
первісних редакціях відбивається мова не простого народу, не смердів, а
знаті. верхівки феодального суспільства: князів, бояр, ієрархів. І відображення не
цілком точне і повне: можна припустити, що новгородський посадник і
московський князь мали свої акценти в живій мові, а в пам'ятках писемності
все це нівелюється; узагальнення розмовного типу мови здійснюється
письменниками, але це не означає, що в такій же мірі обнообразной і однорідної
була і справжня мова навіть феодалів у різних землях, долях російської
середньовіччя.
Ні з наявних
джерел, ні з міркувань історичного порядку ніяк не випливає
припущення про близькість побутово-розмовної мови феодалів і селян,
"чорного люду". Близькість імовірна у промові середніх і нижчих верств,
посадських, робітників і селян, а боярство і церковна знати, як
відомо з прямих висловлювань, відмежовувалися від смердів у всіх сферах
культури та побуту.
Постачальники
ситуація кінця XIV - XV ст., більш відома під ім'ям "2-го
Югослов'янська впливу ", яскраво показує усвідомлене прагнення феодалів
протиставити себе "худим людишкам" у мові.
Тільки з кінця
XV ст. слабо намічається у деяких письменників, наприклад у Йосипа Волоцький,
інтерес до простої мови і велика терпимість до розмовною вкрапленням в книжковий
мова. Однак і тут треба говорити не про зближення з народними говорами, а тільки про
незначний вплив міських посадських діалектів на мову деяких
письменників.
Якщо ми
спробуємо отримати деякі дані про московської розмовної мови з пам'ятника
іншого важливого жанру - з московського літописного зводу кінця XV ст., то
виявиться, що на 400 (без малого) сторінках його тексту ми знайдемо не більше 10
реплік, ясно відображають розмовну формулу. переважають риторичні діалоги і
писані мови, не кидають ніякого світла на склад розмовної мови тієї
епохи.
Під фатальним для
вільного Новгорода 1478 знаходимо, наприклад, такі репліки новгородських і
московських антагоністів [5
]:
с. 319: "І
князь великі звелів боярам молвіті їм: "Взяти ми половину всіх волостей
владичніх, та й Манастирського, та Новоторжьскіе, ності ні буди ". І вони
відповідали: "Скажімо те, пане, Новугороду!";
с. 314: "А
говорив посадник Якоб Короб' так: "Що б государ наш великий свою вотчину
Великий Новгород - хвилює людей завітав, нелюбов віддав, а меч б твій
унял! "
Ці контрасти
фразеології, поза всяким сумнівом, відображають відмінності мови новгородського
посадника і московського великого князя.
С. 319-320:
"І князь великий велів з ними [владикою, посадниками, жітьімі і чорними
людьми] боярам говорити про данину ... велів їх в'спросіті, що їх сох, і вони
сказали: "Три обжі - соха, а обжав - одна людина на одне коні кричить, а
хто на трьох лошадех і сам-третин кричить - ино то соха ".
Навряд чи такими
безсполучникового-гіпотактіческімі або складнопідрядними пропозиціями з паратактіческімі
спілками міг говорити архієпископ і посадник, це мова жітьіх або чорних людей,
так до них і звернений було питання для вирішення спору про податковий обкладення.
Як старателі
намивають дрібку чорного золотого піску з куп порожньої породи, так з рясною, з
століття в століття розростається російської середньовічної писемності майже всіх жанрів
можна по крихтах зібрати фрагментарні дані про різні (територіально та
соціально) розмовних діалектах в Київської та Московської Русі. Цю роботу пора
вже виконати. Поки проаналізовано лише незначна частина джерел, в
них виділені місцеві розмовні елементи, але все це не синтезовано. Майже
не зроблено спроб реконструювати стародавні діалекти по їх розсіяним
відображення в текстах. Таку завдання ставив собі в останні рокижиття А.А.
Шахматов, але не встиг її виконати.
Не можна зовсім
нехтувати церковною писемністю. Як сказано, деякі житія, а також і
деякі проповіді XV - XVII ст. містять поодинокі вислови розмовної
мови. Багатший їх оповідна література, до XVII ст. вже звільняли від
релігійної пропаганди та церковної дидактики. Нові жанри - віршик,
драматургія - майже до кінця XVIII ст. оберігаються від дії "живого
мови ", як зазначив І. П. Єрьомін [6
]. Є чи був такий
погляд, що з самого початку писемності і до нового часу діалекти,
розмовна мова найширше відбивалися в діловій писемності, тобто в актах
юридичних і політичних. Однак цей погляд не точний, як і твердження, що
ділова писемність "старшої пори", по мові чисто російська, не
містить ніяких старослов'янських елементів. Ця концепція випускає з уваги і
велику загальнослов'янський культурну роль старослов'янської мови, що проник в усі
жанри писемності з X ст., і давні традиції правового і дипломатичного
жанрів, що відрізняють складу їхньої мови від повсякденній розмовній мові. Єдиного і
загальнонародної розмовної мови в Київській Русі X - XII ст. не було, як не
було і єдиного писемної мови, та й не могло бути. Про це прямо
свідчать ті відображення розмовної мови, які витягуються з пам'ятників
писемності різних частин і різних жанрів (літописів, грамот, перекладів,
дипломатичних актів і т. д.). Незаперечно було лише єдність церковнокніжного
старослов'янської мови на Русі. Єдність мови ділової літератури лише
поступово створювалося зусиллями князівських дяків, які прагнули звільнитися від
помітних діалектизмів і виробити бланком актів, найбільш зрозумілий для
народів Київської Русі.
У Московських
наказах теж поступово, лише з XV - XVI ст., у міру посилення централізації
адміністративної системи, створюється єдність адміністративної термінології та
фразеології, єдність основних норм мови ділової писемності. Але й тут одноманітність
мовної форми ділової писемності відповідає тільки єдиного мови
наказного стану, а не єдності загальнонародної мови, хоча в ньому і
наявні відібрані загальнонародні елементи мови. Те, що дослідники
називають тепер обласними елементами в діловому мовою, як не можна ясніше
показує відмінність між нормалізованому мовою Московських наказів і мовою
дяків і піддячих з місцевих жителів у "земських хатах" на периферії
держави. Всупереч централізації тут ненароком проривалися діалектизми в
діловодство. Розробка Воронежських [7
] І Холмогорський актів [8
] Або Донських справ широко
ілюструє протиборство централізують і відцентрових тенденцій у мові
ділової писемності, що дуже обмежує можливість прямого відображення
в ній місцевої мови.
Один з
пам'ятників московської ділової писемності XVII ст. - Після захоплених відгуків
письменників А.Н. Толстого і А. Чапигіна - здобув широку популярність як
дорогоцінний скарб живого російського слова: це "тортур мови" в свитках
Розряду, що іменуються "Слово і діло государеві" [9
]. Але захоплення письменників
пояснюються головним чином свіжістю їх сприйняття цього роду пам'ятників
середньовічної писемності і самим змістом сувоїв.
Майже всі
записи в цьому підборі справ розряду не протокольні в нашому розумінні, а досить
докладна і щодо точна тільки за змістом передача відповідей допитаних
під тортурами і без тортури. Піддячих викладали відповіді допитуваних в нормах
наказного мови. Показово, що в цих свитках переважає передача
свідчень непрямої промовою, наприклад, с. 2: "А він Сенька в ту пору був п'яний
і того не пам'ятає, що про царя Дмитра марив з хмелю ". Але й пряма мова
лише в дуже рідких випадках може бути визнана за точну запис, тим більше що
ніяких відступів від вивченої орфографії та граматики дяки при цьому записі
не допускали. Приклади:
С. 83: На
обороті відомої грамоти напис: "Хто писав той і доводи, а я переписати
не смію, боюся батога ".
Писав це
якийсь новгородський площинної дяк, досить грамотний, щоб не відбити
місцеві риси своєї мови.
З 93: "І
Павло-де Волинський йому архімаріту сказав: "Проноза де диякон, злодій, його вибий
з монастиря геть ".
Мова боярина,
мабуть, була вільна від діалектної забарвлення, і такий запис немає підстав
вважати неточною.
Особливо
цікаві розбіжності свідчень про фразах, що містять образу
величності. Вони дають ряд подобозначних або тільки співзвучних, але вельми
рівнозначних розмовних формул. Цей матеріал необхідно досліджувати в нашому
плані особливо уважно.
Одну й ту ж
фразу обвинуваченого три свідка передають так:
1) "Що-де
нинішні царі?!
2) "Нам-де
ті царі ноне не подібні! "
3)
"Дмитрей, пий-де пиво, а про царя-де нам тепер говорити не треба!"
В останній
запису ПОД `ЯЧИЙ замінив, ймовірно, своїм словом тепер слово ноне, а в першу
запису нинішні замість теперішніх.
* * *
Про великі
труднощі приурочених, пізнавання діалектної приналежності речей можна судити
з такої нагоди. В одному з книги, опублікованому у виданні "Слово і діло
государеві ", звинувачення викладено так, що неможливо припустити ніякого
викривлення, скорочення, ампліфікації: "І тюремний сіделец Стенька Форафонов
в розпити сказав: у нинішньому де під 141 [1633] г. ... говорила де чорна
стариця Марфа Жиліна в торгу: "дурні де мужики, яких пр. биків пріпущают до
коровам про молоду, і те де корови народжують бики, а як де б пріпущалі про результат,
іно б народжували всі корови. Государ де цар одружився про результат і государиня де
цариця народжує царівни, а як де б государ цар одружився про молоду, і
государиня де б цариця народжувала всі принци. І государ де цар хотів царицю
постригти у черниці, а що де государ царевич Олексій Михайлович, і той де
царевич підмінний "(Слово і справа, т. I, с. 74).
Свідоцтво
здається достовірним: мова "жвавої на мову" і всюди "вхожий"
(як сказано в цьому ж показанні) монашки наче виписана письменником-класиком.
Однак наведені свідки відкинули звинувачення. Марфа Жиліна ізбегла кари, а
за "слово государеве" був "біт батогом нещадно" і знову
"вкинути до в'язниці" доводчик Стенька Фарафонов як скласти сам цю
хулу на царський будинок.
Приклад
показує, на якій хиткому грунті ми стоїмо, відшукуючи убогі дані по
розмовної мови навіть у такому сприятливому випадку, коли вказано і місце (м.
Курськ), і суспільне становище говорив (чорна стариця), і до кого
звернена мова (до торгу).
Останній
приклад з "Слова і справи государевих" показує з повною
Безперечно, що, оберігаючи сенс і зміст свідчення, піддячих звільняли
запис від найменших ознак діалекту. Ось довгий розповідь 13 селян
Карачунского монастиря під Воронежем, спробуйте вловити в ньому характерні
діалектні риси:
"А
монастирських селян 13 чоловік в розпити сказали: що в нинішньому під 133
[1625] р. за тиждень до Філіппова поста ігумен Варсонофій старця Ісая бив, і в
заліза кував, і в яму садив, і дошкою покривал, а що по дошці скачучи,
говорив, що "Радуйся, цар Юдин, твоє царство прийшло" - про те
вони чули від старця заповів. А за що ігумен старця Ісая бив і в заліза і під
пол садив, того не відають. А як де в минулому під 129 [1621] р. велено йому,
Варсанофій, бути в Карачунском монастирі і в монастирі де заїхав він
монастирського хліба 400 кіп жита, 400 кіп вівса, а умолоту з копи було по 3
чоти жита, вівса то ж, та молоченого всякого хліба чвертей з 100 до московської
міру. І той хліб стоячий і молочений ігумен Варсонофій перетравив у вині і в
пиво, а на всикій рік пив і вин варив по 10 і більше. І то де вино і пиво пив з
дитинчата, і з монастирськими бурлакою, і з селян, які ходили в
десяцьких. А інше де вино продавав у Воронезький повіт і до Москви важівал, а
кому ім'ям вин продавав і кому до Москви важівал, про те не відають. а нині де в
монастирі монастирського хлібу залишилось нинішнього 133 [1625] р. 30 кіп жита, 20
кіп гречки, нехай було 10 коней, та 10 корів, і на тих де він конях їздив до
Москві для тяжби, а де ті коні подів, того не відають, а корови розпродав,
а де денги справ, того не відають ж. Так ігумен Варсонофій заїхав у монастирській
вотчині селян 60 ч., 10 бобилів та 10 чол. дитинчат, а нині де в тій
монастирській вотчині селян залишилося тільки 15 чоловік та 4 старець, а ті де
селяни і бобилі розійшлися від його, Варсонофіевой прожени, а не від государевих
податків, тому що їх бив і мучив і на правеже ставлівал ... А бив ігумен
монастирських селян з грошей, старосту Сенька, на Микиті Худяк доправив 7
руб., ... на Тимошка Болдарев 5 руб. грошей та 20 вуликів бджіл, у Івашка Шемая взяв
мерин да 2 пуди меду, та в нього ж, Івашка, дружину ганьбив і притиск 2 робята ... Так
в минулому під 132 [1624] р. являла їм, селянам, того ж монастиря проскурніца
Улянка, що той ігумен Варсонофій її ізсільнічал і дитини з нею прижилися ".
Я навів більше
половини записів селянських свідчень, щоб переконати слухачів (читача),
що цей рясний матеріал, безсумнівно відтворює селянське оповідання,
не містить повного відображення їх живої мови через острах піддячих отримати
стягнення за малограмотність від царських дяків, які будуть читати цареві його
сувій.
Отже, ділова
писемність зрідка дає цінні факти для вивчення місцевих діалектів і
розмовної мови городян, посадських і селян, але їх
історико-Діалектологічної пріурочіваніе вкрай важко перш за все
через фонетичної та граматичної нормалізації мови, а іноді і внаслідок
нестачі прямих і докладних вказівок про місце, особі, аудиторії або співрозмовника
допитуваного.
А може бути,
наше недовіру до повноти і вірності "відображення" розмовної мови в
ділових документах перебільшено? Чи не слід припустити, що розмовна мова
в Московській Русі в усіх станах і шарах суспільства вже в першій половині XVII
в. стала одноманітно і такий саме нормалізувалася, якою її передають
чолобитні, явки та інші юридичні акти?
Якщо б ми
зовсім не мали у своєму розпорядженні явними свідоцтвами про існування діалектів в
містах і селах різних областей Московської держави, то таке допущення
було б можливо. Але вже здійснені дослідження актів та інших пам'яток
листи - псковських, новгородських, двінські, холмогорський, приміських і вятскиє,
донських та Воронезької, Курської і орловських і т. д. - виявили в ряді випадків
куди більш вірне та повне відображення місцевих і соціальних діалектів, ніж
наведені вище дані, наприклад з "Слова і справи государевих". І
вже це спростовує припущення про достовірність узагальнених та нормалізованих записів;
ці ж дослідження та матеріали спростовують і припущення про єдиний і
загальнонародному розмовній мові Московської Русі.
* * *
Але є ще
більш точні і різноманітні за змістом, що відходять від "юридичної
побуту "(судових процедур) джерела з розмовної мови. Це записи
іноземців.
У передмові до
"Російської граматики" Г.В. Лудольф писав: "Більшість росіян,
щоб не здаватися неуками, пишуть слова не так, як вимовляють, а так, як вони
повинні писатися за правилами слов'янської граматики, наприклад пишуть сьогодні, а
вимовляють соводні. Проте я вирішив у цій моїй граматиці і в діалогах
передавати слова такими буквами, які чуються у вимові, щоб книга
послужила на користь тим, хто хоче навчитися розмовній російській мові "
[10
].
Приклади:
"- Чи давно ти з Москви?"
"--
Зволиш чарку воткі? "
"[Слуга:]
за етую ціну не зделаю бушмакі ".
"Опотчівай
здоров! "[11
]
Лудольф володів
російським алфавітом, інші іноземці - латиницею з усякими діакритики або
готичним шрифтом. Вже ця транслітерація або транскрипція підвищувала точність
передачі російської вимови у всіх випадках, коли воно було правильно засвоєно,
коли слово або фраза були повністю почуті і правильно розчленовані.
Численні недослишкі, невірне членування потоку зв'язного мовлення, неповне
розуміння деяких назву істотно знижує цінність записів іноземців.
Але вони вигідні чином доповнюють і збагачують все зазначене раніше відображення
в нашій писемності розмовної мови.
Найбільш точні
записи, що датуються XVII ст., знаходимо у Річарда Джемса і в "Паризькому
словере московитів 1586 ", найцінніших джерелах з XVI і XVII ст. [12
]. Обидва словника зроблені в
Холмогорах. У співвіднесенні і зіставленні з холмогорський актами XVI - XVII ст.
і даними сучасних архангельських говорив ці записи іноземців дозволяють
зробити історичну реконструкцію холмогорської діалекту XVI - XVII ст.
Це один з найближчих завдань нашої історичної діалектології.
У більш
вигідному становищі, ніж інші, знаходяться також говірки псковські і новгородські
як по великій кількості історичних документів, так і за відомостями іноземців, частіше,
ніж в інших містах, що торгували в Новгороді і Пскові й зберегли більше
відомостей про своїх зусиллях оволодіти мовою псковських і новгородських купців,
ремісників і влади. Не слід відкладати синтезують роботи з історії
цих діалектів.
Немає можливості
зупинитися тут ще й на питанні про відображення боротьби місцевого діалекту з
московським впливом в Холмогорах XVI - XVII ст., який має суттєве
значення для розкриття процесу уніформаціі міських діалектів і більш -
менше однотипне російське просторіччя. Особливо слід зайнятися і питанням про
шляхи проникнення просторіччя в літературну мову і перетворення
літературної мови під складною схрещення впливів а) просторіччя, б)
іноземних мов через перекладну літературу, в) спеціальних та
професійних лексичних систем - через велику ремісничо-промислову
писемність XVII ст., а також у зв'язку зі зростанням міст і зростаючим впливом
ремісників і робітників.
Все це
залишається завданням подальших досліджень.
Примітки
1. Лудольф Г.В.
Російська граматика. Перевидання, переклад, вступить. статья и примеч. Б.А.
Ларіна. Л., 1937, с. 47 і 113.
2. Там же, с.
113.
3.
Адріанова-Перетц В.П. Російська демократична сатира XVII ст. М. - Л., 1954, с.
110.
4. Див: Повісті
про житіє Михайла Клопского. Підготовка текстів і стаття Л.А. Дмітрієва. М. - Л.,
1958.
5. Див:
Московський літописний звід кінця XV ст. - Повна. зібр. російських літописів. Т. 25.
М. - Л., 1949.
6. Єрьомін І.П.
Російська література і її мову на межі XVII - XVIII століть. - В сб: Початковий
етап формування російської національної мови. Л., 1961, с. 12-21.
7. Собіннікова
В.І. Загальнонародні та діалектні риси в мові обласної писемності XVII --
початку XVIII століття (за матеріалами воронезьких грамот). - В сб: Початковий етап
формування російської національної мови. Л., 1961, с. 207 сл.
8. Елізаровскій
І.А. Мова біломорських актів XVI - XVII ст. Граматика. Архангельськ, 1958; Його
ж. Лексика біломорських актів XVI - XVII ст. Архангельськ, 1958.
9. Див: Слово і
справа государеві, вид. Н.Я. Новомбергскім. Т. I. М., 1911.
10. Лудольф
Г.В. Російська граматика, с. 48 і 114.
11. Там же, с.
43-50.
12. Див: Ларін
Б.А. Російсько-англійський словник-щоденник Річарда Джемса (1618 - 1619 рр..). Изд-во
ЛДУ, 1959; Його ж. Паризький словник московитів 1586 Рига, 1948.
Список
літератури
Б.А. Ларін.
Розмовна мова МОСКОВСЬКОЇ РУСІ.
