ЛАТИНСКИЙ
МОВА ЯК МІЖНАРОДНИЙ МОВА НАУКИ (до історії питання)
Історична
роль латинської мови як міжнародної мови науки та художньої літератури
істотно відрізняє його від численних штучних мов, що пропонувалися
для міжнародного спілкування, - як від тих, які отримали хоча б обмежений
поширення, так і від незрівнянно більшої їх частини, що залишилася
мертвонародженими проектами. Будучи державною мовою багатоплемінний
Римської імперії, що займала до III ст. н.е. величезну територію навколо
Середземного моря, латинська мова виявився єдиним в її західній частині
мовою культури. Це своє значення він зберіг і після падіння Західної Римської
імперії в V ст. під натиском варварських племен. Аж до XII - XIII ст.
латинська мова залишався єдиним літературною мовою, знаряддям
художньої творчості та наукової думки, але перш за все - мовою
католицької релігії, що становила основу середньовічної ідеології.
В усному мовленні
численних романізованних племен латинська мова змінився настільки, що
вже в III - IV ст. він перетворився на ряд локальних діалектів, у своїй
сукупності носять назву вульгарної латині. Надалі ці діалекти
поклали початок сучасним романським мов. Письмовий латинську мову при
всій різноманітності областей, у яких він застосовувався, не втрачав свого
єдності: володіння ним відкривало для його носіїв можливість взаємного живого
спілкування як в романізованих країнах, так і за їх межами.
Укладачі
чудовою хрестоматії середньовічної латинської літератури пишуть:
"Латинська мова не була мертвою мовою, і латинська література не була
мертвої літературою. По-латині не тільки писали, а й говорили: це був
розмовна мова, яка об'єднувала нечисленних освічених людей того
часу: коли хлопчик-Шваб і хлопчик-сакс зустрічалися в монастирській школі, а
юнак-іспанець і хлопець-поляк - в Паризькому університеті, то, щоб зрозуміти один
одного, вони повинні були говорити по латині. І писалися латинською не тільки
трактати і житія, але і викривальні проповіді, і змістовні історичні
твори, і натхненні вірші. Латинська поема "Валтарій"
розробляла сюжети давньогерманської сказань задовго до "Пісні про
Нібелунгів, а провансальський трубадури і німецькі мінезингерів вчилися
ліричним тем і прийомів у своїх старших сучасників - латинських
поетів-вагантів. Та й ті самі латинські богословські трактати, які так
відлякують нинішнього читача, були для європейської думки школою діалектики,
сучасної і корисною "[ПСЛЛ, с. 5].
Таким чином,
латинська мова протягом багатьох століть до епохи Відродження бездоганно
виконував функції міжнародного мови, і до того ж не тільки в науці, а й у
поезії.
Епоха
Відродження, встановивши строгу класичну норму для латинської мови,
істотно обмежила можливості вільного розвитку новолат. літератури
і тим самим створила додатковий стимул для розвитку літератури на
виникаючих національних мовах. Поступове і неухильне відступ
латинської мови в цій області необхідно визнати позитивним моментом
культурного розвитку. Інакше йде справа в науковій сфері. Наука по самій
своєю природою інтернаціональна, і для неї наявність поряд з національними
мовами єдиної мови, що служить цілям міжнародного спілкування, є
позитивним фактором. Цілком зрозуміло тому, що тут позиції латинського
мови виявилися більш стійкими і він зберігав своє значення й тоді, коли
національні мови Європи, запозичуючи латинську і латинізоване-грецьку
лексику, стали ефективними знаряддями наукової творчості.
Епохою
гармонійного симбіозу латинської мови як міжнародного і національних
мов як його рівноцінних наступників був XVIII століття.
Прикладом тому
може служити наукова діяльність М.В. Ломоносова. Користуючись, як правило,
латинською мовою у своїх роботах з хімії, фізики, астрономії, мінералогії,
Ломоносов багато хто з цих робіт перекладає на російську мову і цими перекладами,
так само як і перекладом "Періодичні видання" Вольфа, створює
підстава російської природничо-наукової термінології. Російській мові зі зрозумілих
причин він віддає перевагу в роботах з вітчизняної історії, але наукову
полеміку і в цій області, звернену до академічної громадськості, веде на
латинською мовою (зауваження на дисертацію Міллера). До латинської він вдається і
наукової листуванні, зверненої до іноземним вченим - Ейлера, формі, в
подячному листі до шведської Академії наук. Для Ломоносова латинський
мова була в повному розумінні слова живою мовою - двигуном творчої думки, тим
самим містило в собі невичерпне джерело розвитку нових і нових
виразних можливостей (див. [Боровський]). До того ж висновку повинно було б
привести і вивчення латинської мови не тільки багатьох сучасників Ломоносова,
але й учених більш пізнього часу. Вже при першому ознайомленні з їх
творами вражає читача яскрава експресивність і індивідуальна забарвлення
їх латинського стилю - досить назвати імена Каспара Фрідріха Вольфа, Карла
Лахман, Фалена, Хаусмана, Зелінського.
Разом з тим
вже у XVIII ст., але ще більш швидкими темпами в XIX і XX ст. Під впливом
неухильного зростання національних рухів відбувається витіснення латинської мови
національними, і це завдає шкоди очевидний інтенсивності наукового спілкування,
а тим самим і наукової роботи в цілому.
Крім
зазначеної основної причини негативний вплив на підтримку традицій живої
латині надав і інший фактор, здавалося б, прямо протилежного характеру --
виникнення ідеї універсального зыка, створеного штучно і
призначеного стати загальним і єдиною мовою людства. Перші
значні спроби в цьому напрямі відносяться до XVII ст., тобто до часу,
коли латинська мова повністю задовольняв всім потребам міжнародного
спілкування в науковій сфері. Але тим вимогам, які висував до
"філософського" мови століття раціоналізму, - у своїй лексиці і
граматичної структурі однозначно відображати все різноманіття речей і відносин
- Латинська мова задовольняв так само мало, як і будь-який з національних мов.
Незважаючи на те,
що практика показала повну нереальність такої широкої постановки задачі,
проекти цього типу в безлічі слідували один за одним. Створилася свого роду
стійка традиція розуміння міжнародного мови як штучного, яка
зберігала силу і тоді, коли міжнародного мови стали відводити більше
обмежену, але і більш реальну роль мови допоміжного, призначеного
лише для певних областей людського спілкування.
У 1909 р.,
італійський математик Дж. Пеано запропонував проект міжнародного мови під
назвою "інтерлінгва", суть якого розкривається в іншому його
назві - "латино-синьо-флексіоне" (латинь без флексій). Це мова,
повністю орієнтований на латинську і латинська лексику, а в
щодо граматичної системи побудований на принципі, який Пеано
сформулював так: найменший теоретично можливий обсяг граматики - це
відсутність якої б то не було граматики. Зрозуміло, це формулювання не
більш як ефективна гра слів, насправді ж мова йде про відмову не
від граматики, що являло б собою лінгвістичний абсурд, а тільки від
флективна вираження граматичних форм. Так, якщо фраза на
латино-синьо-флексіоне patre ama filio має певний сенс, то це тому,
що граматичні значення (які в рівнозначної латинської фразою filium amat
pater передає флексія) тут виражені порядком слів. В інших випадках
граматичні значення можуть бути виражені аналітичними засобами. Але так
чи інакше, при знищенні флексії повинна бути створена замінює її нова
система вислови, і виразні можливості мови збережуться лише в тій
мірі, в якій буде виконано цю непорушну умову.
Дійсно,
нова система представляється більш простий і легше засвоюваній, ніж флективна
латинська граматика, що містить при всій своїй загальновизнаною чіткої
послідовності немало "аномалій". Однак при вирішенні питання про
виборі мови, офіційно приймається як міжнародна мова науки, необхідно
враховувати і такі міркування, що визначають особливе місце латинської мови в
культурі нашого часу.
1. Хоча
латинська мова втратив те значення міжнародної мови науковців будь-якої
спеціальності, яке належало йому ще в XVIII ст., у ряді наукових областей
його позиції залишаються непорушними і в даний час. Перш за все це мова
висхідній до Ліннею природничо-наукової систематики, а також анатомічної,
медичної та фармакологічної номенклатури. Разом з тим, латинська і
латинська грецька лексика служить основним джерелом поповнення
безперервно і прогресивно зростаючої термінології в усіх галузях науки і
техніки.
2. Латинська
мова - це основна мова європейської культури від античності до нового часу,
і без нього неможливо самостійне розуміння найважливіших фактів цієї культури
за першоджерелами, а отже, і ніяке справді історичне
освіта.
3. Латинська
мову при належній постановці його викладання в системі середньої і вищої
школи став би одним із засобів підвищення рівня філологічної освіти,
що саме по собі дуже важливо. Навіть у тому випадку, коли вивчення латинської
мови спрямоване в першу чергу на оволодіння практичними навичками усного та
письмової мови, вона повинна спиратися на філологічний аналіз класичних
текстів, і саме це додасть йому найважливіше освітнє значення незалежно
від досягаються при цьому тих чи інших практичних вигод.
Л.В. Щерба
вказував на те, що в результаті скасування вивчення давніх мов після революції
і значного скорочення навчального часу, відведеного на нові іноземні
мови, "наша радянська школа виявилася майже що абсолютно позбавленої
елементів лінгвістичної освіти, всупереч багатовікової традиції, майже у
усьому світі зберігає свою силу і тепер "[Щерба, 1958, с.25-34].
Видний
французький вчений-механік, директор Національного інституту прикладних знань,
професор Жан Капель опублікував статтю під виразним заголовком
"Латинь або вавилонське стовпотворіння" ( "L'Education
Nationale "23.10.1952), в якій розвивав думку, що в умовах швидко
зростаючого багатомовності наукової літератури все більш нагальною стає
потреба у міжнародній мові, а тому що ні одна з національних мов в
цієї функції не зустрів би необхідної одностайної підтримки у всіх країнах,
то єдине рішення проблеми - довести нинішнє функціонування латинського
мови як міжнародної мови науки до такого рівня, при якому він
задовольняв би потребам спілкування у всіх галузях науки. Стаття викликала
співчутливі відгуки як у Франції, так і за її межами і сприяла
організації 1-го Міжнародного конгресу живий латині, який був проведений
за підтримки французького міністерства народної освіти, університету
Ес-ан-Прованс і муніципалітету м. Авіньйон 3 - 6 вересня 1956 р., зібравши понад
200 делегатів з 22 країн.
Значне
місце в роботі конгресу займали питання методики викладання латинської
мови. Спільною рисою присвячених цих питань доповідей і виступів в дебатах
з'явилося прагнення спростити викладання граматики і зосередити увагу
на засвоєння учнями практичних навиків володіння латинською мовою.
Були намічені
шляхи збагачення латинської лексики відповідно до вимог сучасної
науки [PSIL, c. 134 - 136]:
1)
використання наявного величезного лексичного матеріалу запізніла і
середньовічної латині, включаючи сюди і епіграфіка, для позначення нових понять;
2) критичне
використання матеріалу гуманістичної і новолат. художньої та
наукової літератури, зокрема словників, що відносяться до спеціальних
дисциплін;
3) створення
неологізмів на основі латинізоване грецької лексики;
4) латинізація
новогрецька наукової та технічної термінології (hamaxostichus
"потяг", autocinetum "автомобіль");
5)
періфрастіческая передача новоязичних термінів;
6) нарешті, для
випадків, коли всі ці джерела виявляються недостатніми, збереження
новоязичного терміну (gas, radar). Дуже важливим результатом роботи конгресу
було прийняття однакового, загальнообов'язкового, так званого
відновленого вимови латинських слів (pronuntiatio restituta).
Конгрес
звернувся до редакцій наукових журналів з пропозицією супроводжувати публікуються
ними статті латинськими резюме.
Прямим
продовженням 1-го Міжнародного конгресу живий латині були конгреси,
що відбулися в 1959, 1963, 1969 і 1975 рр.. (Ліон, Страсбург, Авіньйон, По).
Більш широкі
завдання були намічені з ініціативи Інституту римських досліджень Міжнародним
конгресом сприяння латинської освіченості і латинської мови (Рим,
апрель1966 р.). Чи не усуваючи центрального для передували
"французьких" конгресів живої латини питання про практичне
використанні латинської мови як міжнародного, Інститут римських
досліджень поставив його у зв'язок із загальною проблематикою про місце латинського
мови в сучасній культурі.
Найважливішим
результатом конгресу було установа при Інституті римських досліджень
постійної комісії, що служить організаційним центром для подальшої розробки
питань, пов'язаних з місцем латинської мови в сучасній культурі. У 1969 р.
ця комісія була перетворена в Міжнародну академію сприяння латинської
освіченості, куди увійшли представники 26 країн Європи, Північної і Південної Америки,
Азії та Африки, в тому числі і представник СРСР.
Глибокий в
культурно-історичному відношенні підхід до живої латини знайшов відображення на
наступному за римським - міжнародному конгресі, який відбувся в Бухаресті
восени 1970 Керівною ниткою в роботі конгресу було розкриття і поглиблення
центрального для римської культури поняття humanitas, одухотворяє творчість
великих письменників то середніх віків до нашого часу, що й було зазначено у
першому пункті прийнятих конгресом рішень.
Наступний
латинська міжнародний конгрес відбувся в 1973 р. на острові Мальта. На ньому
були схвалені всі рішення попередніх конгресів, а також прийнято звернення до
міністерствам народної освіти всіх країн з рекомендацією, що стосується
викладання латинської мови: "Щоб зберегти і наповнити дієвої
силою та спадщина гуманізму, що народи Європи і, більше того, всього світу
сприйняли від Риму, просимо міністерства народної освіти всіх країн
підтримувати, зміцнювати і розвивати викладання латинської мови в середній
школі, університетах та інших вищих навчальних закладах і потурбуватися про те,
щоб у цьому викладання учням повідомлялися відомості про історію римського
народу, про його юриспруденції, політичних установах громадському устрій,
повсякденному житті і т.д., що приводять їх до розуміння того, яке значення мали
і мають латинську мову та латинська література для розвитку мов і літератур
сучасної Європи, для всієї нашої гуманітарної культури "(" Vox
Latina ". 1974, № 35, с. 80).
У тому ж
напрямі йшла робота і наступних міжнародних конгресів сприяння
латинської освіченості, що відбулися в Дакарі (1977 р.) і в Трірі (1981 р.).
Практика
застосування латинської мови як міжнародної мови науки, а також як
мови літературної творчості, яке продовжує стару гуманістичну традицію
характеризує динаміку цього руху за живу латинь. Основний показник
тут - наявність журналів, що публікують наукові статті на латинській мові.
Зазначимо на
голландська філологічний журнал "Mnemosyne", який до недавнього
часу друкував статті виключно латинською (тепер і німецькою, англійською,
французькою та італійською мовами). На рівних правах з новими мовами прийнятий
латинська мова і в низці солідних філологічних журналів інших країн, а також
у збірниках "Eirene", що видаються Комітетом сприяння класичної
філології в країнах соціалізму.
Багато журнали,
як, наприклад, варшавський "Meander", публікуючи основний текст статей
польською мовою, супроводжують їх латинським резюме. Оксфордський науково-популярний
журнал "Greece and Roma", що видається англійською мовою, майже в
кожному номері надає місце для публікації латинських віршів, а також
розважальним матеріалами - Кросворд і т.п. - Латинською мовою.
Нарешті, на
латинською мовою видаються журнали, спеціально присвячені живий латині:
"Latinitas" (Ватикан), "Palaestra Latina" (Барселона),
"Vox Latina" (Саарбрюккен), "Vita Latina" (Авіньйон),
"Orbis Latinus" (Мендоса, Аргентина). У цих журналах систематично
публікуються результати велася в різних країнах роботи по нормуванню
новолат. лексики. Критичний звід цих матеріалів у вигляді фундаментального
словника становить одну з найважливіших завдань, включених до програми діяльності
Міжнародної академії сприяння латинської освіченості.
Не можна не
згадати тут також і про книжки новолат. поезії останніх десятиліть.
Такі збірки віршів видатних латинських поетів сучасності Уго Енріко
Паоло (Флоренція, 1961) і Германа Веллера (Тюбінген, 1946), збірка "Vita
Camena ", що містить зразки творчості п'ятдесяти авторів з сімнадцяти
країн (Цюріх, 1961), збірник "Carmina latina recentiora" (Лейхлінген,
1974).
Огляд основних
моментів історії латинської мови як міжнародної мови наукової і
художньої культури дозволяє зробити висновок про його здатність жити і
розвиватися в цій функції відповідно до потреб нашого часу.
Список
літератури
Боровський --
Боровський Я.М. Латинська мова Ломоносова. - М.В. Ломоносов. Собр. соч. Т.4. М.
- Л., 1962.
ПСЛЛ --
Пам'ятники середньовічної латинської літератури IV-IX століть. Под ред. М.Є.
Грабар-Пассек і М.Л. Гаспарова. - М., 1970.
Щерба, 1958 --
Щерба Л.В. До питання про поширення в СРСР знання іноземних мов і про
стані філологічної освіти. - Щерба Л.В. Вибрані роботи з
мовознавства і фонетиці. Т.1. Л., 1958.
PCIL - Premier Congres International pour le latin
vivant .- Avignon, 1956.
Я.М. Боровський.
ЛАТИНСКИЙ МОВА ЯК МІЖНАРОДНИЙ МОВА НАУКИ (до історії питання)
