Рецензія на фільм «Ностальгія»

Автор - Андрій Бондар 2001-12-24

«... людина не створена для щастя, існують речі, важливіші, ніж щастя. Пошуки Істини - це болісний путь ... »(Андрій Тарковський)

Традиція кращої частини російського кіно - це традиція духовного пошуку. Причому відразу ж необхідно зауважити, що духовний пошук нічого спільного не має з релігією. Дух присутня в кожній людині (у тому числі і в атеїсти), і тому духовний пошук відбувається незалежно від релігій. Кінорежисери, які не просто ставили у своїх фільмах питання про зміст людського існування, але які і по-справжньому шукали відповіді на ці питання.

"... я болісно і довго шукав, і не з дозвільної цікавості, не мляво шукав, але шукав болісно, наполегливо, дні і ночі, шукав, як шукає гине людина порятунку ..."

( "Сповідь" Лев Толстой)

Пошук такого напруження сьогодні рідко де зустрічається. Переважна більшість людей (в тому числі і кінорежисерів, операторів, акторів) настільки заглушили в собі поклик свого власного духу, що вже взагалі не розуміють: чого шукати? На важкі життєві питання знаходять відповіді або в релігії, або в науці, або в різноманітних захоплення - і на цьому зазвичай заспокоюються. В результаті, рівень світового кіномистецтва впав дуже низько: кіно виродилося з мистецтва в ремесло. Сьогодні, при розборі кіно, говорять про стиль, про класних зйомках, про грі акторів - але відсутнє головне: порив вгору.

"Мені здається, що для того, щоб будувати будь-яку концепцію - зокрема, погляд на мистецтво - слід, перш за все, відповісти на інше питання, набагато більш важливий, загальний: взагалі, навіщо людина живе? У чому сенс людського існування? "(Андрій Тарковський)

Під всієї історії світового кіно навряд чи знайдеться режисер, що зміг відображений на екрані духовний пошук людини з такою силою, як це вдалося зробити Андрію Тарковському. В усіх його фільмах - починаючи з самих ранніх (Іваново дитинство, Андрій Рубльов) і кінчаючи останніми (Ностальгія, Жертвоприношення) - виражено прагнення підняти людський дух, направивши його до високої мети. Ця висока мета лежить ПОЗА всяких релігій (вірніше сказати, НАД ними) і тому не роз'єднує, а об'єднує людей.

Незважаючи на те, що більшість кіноглядачів давним-давно покинуло мистецтво духовного пошуку, Тарковський протягом всього свого життя продовжував знаходити все нові і нові форми вираження для "потаємного" в душах людей. До цього "потаємного" відноситься і почуття ностальгії - тільки коли мова йде про нашому дусі, під цим почуттям мається на увазі туга не по земній нашої батьківщині, а по неземної нашій батьківщині - тобто за місцем нашого Духовного походження. Саме це хотів висловити Тарковський у своєму передостанньому фільмі Ностальгія. За його власними словами, він не міг заспокоїтись поки не добився того, щоб розширити початковий вузький зміст поняття ностальгії до поняття глобального томління щодо повноти буття. Ця незрозуміла туга за чимось неземного, лежить високо за межами нашого матеріального світу, і є та ностальгія за Свєту, свого часу вже оспівана в одному з віршів батьком Андрія Тарковського Арсенієм Тарковським. Ці рядки були вставлені в кінофільм Сталкер:

От і літо пройшло,

Немов і не бувало.

На прігреве тепло.

Тільки цього мало.

Все, що збутись могло,

Мені, як лист п'ятипалі,

Прямо в руки лягло,

Тільки цього мало.

даремно ні зло,

Ні добро не пропало,

Всі горіло світло,

Тільки цього мало.

Життя брала під крило,

берегла і рятувала,

Мені й справді щастило.

Тільки цього мало.

Лістьєв НЕ обпекло,

гілок не обломити ...

День промитий, як скло,

Тільки цього мало.

НОСТАЛЬГИЯ

Фільм присвячений пам'яті матері режисера - Марії Іванівні Вишняковій.

Російський письменник Андрій Горчаков приїжджає до Італії збирати матеріал для книги про кріпосного художника 19 століття, відправленому на навчання до Італії, повернулася в Росію і покінчив життя самогубством. Незабаром Горчаков починає усвідомлювати, що його власна історія стає чимось схожою на історію його героя: в Італії він відчуває себе чужим, але й повернутися додому вже не може. Їм починає опановувати тяжке заціпеніння ... Але ось він зустрічає якогось дивного чоловіка і отримує від нього не менш дивний раду, яка і здається Горчакову ключем до виходу з душевної кризи ...

Режисер Андрій Тарковський поставив цю картину, вже перебуваючи в еміграції в Італії, і вона, звичайно, несе в собі автобіографічні мотиви. Оператор Джузеппе ланчі якомога гостріше побачив проблему «туги за батьківщиною» та відобразив у повній мірі душу російського людини. Побудувавши не випадково весь фільм на дуже довгих кадрах, які дають можливість глядачеві злитися з героєм в одне ціле, переживати разом з Андрієм. Адже не дарма, останню сцену зі свічок, ленч знімає одним кадром, тим самим дозволяє глядачеві переживати разом з героєм «... Одна крапля ще одна крапля утворюють не дві, а одну, велику краплю ... »ми зливаємося разом з Андрієм воєдино, затамувавши подих, ми молимося разом з героєм, щоб свічка не згасла, подумки ми підштовхуємо його до кінця басейну, допомагаємо чим тільки можемо, але знову і знову свічка гасне, і Андрій повертається з чого починав, запалює свічку.

ланчі знав, яку психологічне навантаження несе в собі цей фільм. Це і визначило довжину кадру. Довгі муки героя як не можна краще підкреслені, вони такі ж нескінченні, як і самі кадри. Виникає відчуття що весь фільм знято одним кадром. Цей ефект посилюється ще й складним рухом камери, внутрікадровим монтажем, колосальними мізансцену, світлом в кінці кінців.

Давайте подивимося на спогади Андрія, адже вони не просто вибивають героя з реального життя, адже ми розуміємо, що живучи в Італії, його душа знаходиться десь там, на батьківщині де все так близько і знайомо, де навіть повітря пахне по іншому. Режисер навмисне залишає звук реальному житті, він не пускає свого героя назад на батьківщину, а теплі тони, дають зрозуміти, як важливі і значні спогади Андрію. Він відчуває свою самотність, розуміючи що тут він чужинець, тому і в кадрах діалоги побудовані як монологи, герої розмовляють як би самі з собою, глядач часто не бачить співрозмовника і сприймає все як думки вголос (сцена в храмі) вед героїня не розмовляє зі священиком, та й сам священик не відповідає їй, вони просто намагаються знайти відповіді, яких немає. Це підкреслюється церемонією яка йде своїм життям, входженням акторів у кадр, перекладом фокуса, тим самим акцентуючи увагу то на її проблеми то на проблеми священика, то вона намагається розібратися в себе, то священик не може зрозуміти для чого вся ця життя, адже він не їй намагається відповісти на запитання, а самому собі.

Оператор як не можна краще зміг втілити ідею режисера. Він вводить світло прямо в кадрі, проводить паралелі (храм-дім недоумкуватому) адже будинок недоумкуватому це його храм, ті ж колони, та ж тональність, ось тільки його храм почему то зруйнований, і не дивно що він живе як самітник, у нього вже немає сім'ї, йому ні на що сподівається в життя, ось саме тому він і підпалює себе в кінці картини, а вед він підпалює себе саме тоді коли Андрій запалює свічку, поминальну свічку. А храм самого Андрія?

ланчі не дарма знімає що говорить потилицю (сцена в готелі) вед тут ми відчуваємо самотність героя, він не може повернуться до героїні особою, він самотній, хоча розмова і відбувається, він в душі не з нею і це призведе до їх розриву надалі, адже вона не може його зрозуміти. У кімнаті його самотність ще посилюється, світло який то з'являється то зникає вириває шматками його життя, дощ навіює йому спогади від яких Андрію стає ще гірше.

На мій погляд фільм не можна трактувати однозначно. Не знаю що хотів сказати Автор, напевно це залишиться таємницею, але кожен знайде в ньому що ні будь своє, потаємне, хто то почне співчувати кто то згадає своїх рідних, а хто то може і покопатися у себе в душі, але одне я знаю точно такі фільми варто дивитися, а ще краще знімати і як можна більше.

«... не виражені почуття, ніколи не забувають ... »

У ролях: Олег Янковський, Ерланд Йозефсон, Доміциана Джордано, Патриція терено, Лаура Ле Марки, Делія Баккарді, Мілена Вукотич.

Режисер-постановник: Андрій Тарковський.

Автори сценарію: Андрій Тарковський, Тоніно Гуерра.

Оператор-постановник: Джузеппе Ланчі.

Художник-постановник: Андреа Крісанті.

Музика: Клод Дебюссі, Джузеппе Верді, Ріхард Вагнер, Людвіг ван Бетховен.

Звукорежисер: Євгенія Потоцька.

Велика премія за творчість на Каннському кінофестивалі за 1983 рік

Приз ФІПРЕССІ Каннського кінофестивалю за 1983 рік

Київ 2001-12-24