Мовознавство І Етногенез слов'ян

Суть концепції - Давнє знайомство слов'ян з Середнім Дунаєм, стародавнє проживання слов'ян у безпосередній близькості від Дунаю і Центральної Європи. При цьому піднімалися принципові теоретичні питання, що торкаються не тільки мовознавство (рухливість праслов'янського ареалу, співіснування різних етносів всередині праслов'янського ареалу та інші). Саме ця свідомість нерозривному зв'язку завдань мовознавства, історії, археології в цій проблемі дає нам право говорити засобами своєї науки про етногенез слов'ян, а, скажімо, не про глоттогенезе, так як останнє означало б штучне відмежування доль мови від доль його носіїв.

Що послужило мотивом звернення до Середньодунайської теорії праслов'янського ареалу? В основу цієї концепції лягли, перш за все, багаторічні вивчення слов'янсько-індоєвропейських лексичних (етимологічних) ізоглос, взагалі - двосторонніх лінгвістичних зв'язків, і давніх запозичень, тобто односторонніх відносин. До цього спонукала поступово розкривається в ході підготовки Етимологічного словника слов'янських мов (вийшло 18 випусків) складність балто-слов'янських відносин, з одного боку, і ізоглоссние зв'язку праслов'янського лексичного та мовного матеріалу з західними індоєвропейськими мовами - з іншого. Спілкування стародавніх слов'ян із стародавніми італійцамі (тобто латинянами і спорідненими їм племенами) до міграції останніх на Апеннінський півострів, зв'язку стародавньої слов'янської металургійної термінології з відповідною лексикою не тільки латинського, але також німецьких і кельтських мов у рамках передбачуваного нами центральноєвропейського культурного району - це давні спільні культурноязиковие переживання, що передують більш пізнім праслов'янським заімствовованіям з німецького і кельтського, які (особливо - кельтські контакти) також доречніше локалізувати на більш південних і більш західних територіях, ніж це зазвичай робилося досі, тобто по концепції - в Паннонії і Подунав'я.

До вищесказаного має саме пряме відношення таке положення нашої концепції, як самобутність праслов'янської як індоєвропейського діалекту (групи діалектів) і можливість глибшої датування самостійного його існування (слово "датування" застосовується тут з мінімальними претензіями на хронологічну абсолютність). Що стосується самобутності і самостійності слов'янського мовного типу, то вона потребує нашої зашіте не в силу слабкості концепції, а, як побачимо далі, через невщухаючий прагнень піддати саме цю тезу гострої дискусії [1].

Акцентуючи західні контакти праслов'янської, ми не випускаємо з уваги і контактів східних, маючи на увазі ранню і, можливо, кількаразову інфільтрацію центральноєвропейського, придунайського населення на північ і північний схід, на Україну. Про це говорять і археологічні матеріали, і лінгвістичні (етимологічні) розвідки слов'яно-іранських та слов'яно-індоарійських відносин скіфського часу. На підставі цього ми говоримо про досить ранньому освоєнні Придніпров'я, хоча суперечки тут ведуться, причому дискусійна участь не минула і слов'янський статус імені міста Києва, до якого ми ще повернемося.

"Повернення Трубачова до теорії Шафарика "про наддунайской прабатьківщину слов'ян (приблизно так звучить це у формулюванні чехословацьких колег) мотивований досягненнями теоретичного мовознавства, індоєвропеїстики, етимологічних досліджень. Сюди відноситься і сатемний (отже, фонетично більш просунутий порівняно з більш архаїчним кентумним і, значить, близький до інноваційного центру, а не периферії індоєвропейського ареалу) статус слов'янського, далі -- можливості соціо-і етнолінгвістика, що дозволили нам витлумачити як природний феномен щодо пізню появу етноніма слов'яни (горезвісне неупомінаніе класичних грецьких і римських авторів про слов'ян), над чим бився ще Шафарик, і багато іншого. І все-таки, незважаючи на те що поважний наш попередник не мав у своєму розпорядженні нинішніх досягнень науки, якими володіємо ми, часом здається, що і зараз ці ідеї відстоювати не легше, ніж у його час. Справа зовсім не в недостатній солідності позитивної аргументації концепції, а до певної, так би мовити, схильності умов бачити речі в традиційному світі.

Так, у своїх статтях з цієї серії я вже не один раз спробував розвинути і аргументувати теза про тривале існування слов'янського етносу в Європі (так Шафарик) спеціальними етнолінгвістичних доводами про тривалу доетноніміческой стадії, коли етнос обходився більш елементарної самоідентифікацією типу 'ми', 'свої', 'наші' і слов'янами став називатися не відразу, чому його і "не помітили "грецькі і римські автори ранню добу (хоча важко поручитися, що не слов'яни були поховалися, наприклад, під ім'ям панноньців перших століть нашої ери в творах античних авторів). Мій західнонімецький опонент Удольф все це прочитав і залишився при своєму переконанні, як виявляється з нижченаведеної цитати; "... якщо б слов'яни дійсно повинні були вже в доісторичний час населяти велику область на північ або (останнім часом за О. Н. Трубачова) до південь від Карпат, то тоді нам повинно було б бути повідомлено про це з античних джерел "[2]. Все-таки науковий діалог іноді, на жаль, занадто нагадує розмову двох, кожен з яких слухає тільки себе.

У сучасній науці неухильно прокладають собі дорогу ідеї древньої діалектної складності праслов'янської мови, однак як важко буває лінгвістам звикнуть з цими ідеями і до того ж - зовсім не тому, що немає фактів (факти є, і їх досить багато), а тому, що для цього потрібно розлучитися зі звичними ідеями, на яких навчалися покоління. Югославська лінгвістка В. Квітки-Ліщина присвятила значну частину своєї дисертації моїм слов'яно-іранської лексичним дослідженням і навіть сприятливо оцінила що виділяється в них феномен polono-iranica (тобто коли ряд лексичних іранізмов є очевидно праслов'янськими, але групуються навколо польської мови). І все-таки вона так і не вирішила для себе головне питання: "Чи можна для часу, коли були імовірно здійснені ці запозичення (в останньому випадку явно ще в древнеіранских епоху), рахуватися з такою сильною або настільки чіткої географічно диференціацією праслов'янської мови? "[3].

Тим не менше все ясніше робиться методологічна, можна сказати - інтердисциплінарного, важливість розуміння стародавньої складності мови, а можливо також і культури. Щоправда, на цьому шляху зменшуються надії на те, що ми отримаємо однозначні археологічні підтвердження, але такі підтвердження і раніше зустрічалися рідко, що ж говорити зараз, коли складності (багатокомпонентної) внутрішньомовних реконструкції за ідеєю, може протистояти (хоча може і не протистояти!) складність результатів реконструкції археологічної. З того положення, що для обох дисциплін набуває сумнівність колишній постулат первісного єдності (мови, культури), можна отримати позитивну інформацію. Неоднозначні кореспонденції мовознавства та історії культури також заслуговують на те, щоб до них спеціально придивитися.

Повертаючись до своєї основної - "дунайської" - тему, зазначу, що вона іноді кваліфікується як "виклик" археології: "... це виклик, на який археологія повинна буде дати відповідь - позитивний чи негативний "[4]. Ну, що ж, в кожній новій роботі, концепції є елемент виклику, хоча я в даному випадку найменше думав про виклик археології. Зрештою, тут можна побачити швидше виклик мовознавства, але не це головне. Мені відомі спокійні і зацікавлені висловлювання про мою дунайської концепції лінгвістів, які самі займаються праслов'янським мовою і мають про нього свої, відмінні судження [5]. Важливо, що "вітер змін" вже торкнулася багатьох - перш тихих - заплав науки про праслов'янської мови, і це є самий невблаганний виклик нам усім - виклик науки. Про праслов'янських діалектах заговорили. Н.І. Толстой звернув увагу на маловідому карту праслов'янських діалектів 1913 Д. П. Джуровіча, причому зробив це лише зараз, в вісімдесяті роки, хоча сам цей бібліографічний раритет потрапив йому на очі дуже давно [6]. Він зазначає, зокрема, що Джуровіч, як і через півстоліття після нього Трубачов у своїй схемі праслов'янських діалектів 1963 р., говорить про стародавню близькості серболужічан і предків східних слов'ян. У Насправді ж лінгвістичних схем розміщення праслов'янських діалектів зараз ще більше, ніж називає Толстой (він наводить там ще схеми Фурдаля і Шевельова, засновані на порівняльно-історичної фонетики, але не дає "схему можливого діалектного членування позднепраславянского мови до великої міграції слов'янських племен "Шустер-Шевця 1977 [7].

Оскільки дунайська концепція означає, природно, "виклик" концепціям прабатьківщини слов'ян на північ від Карпат, на адресу дунайської концепції почали надходити заперечення прихильників прикарпатської і придніпровської концепцій. Так, за словами мого західнонімецького опонента в питаннях прабатьківщини, "О. Кронштайнер і О.Н. Трубачов могли б вже при поверховому огляді гідронімів стародавньої Паннонії побачити, що вони при порівнянні з їх сучасними формами виявляють свою пізню славізацію: так, в назві річки Enns немає ніяких ознак нормального слов'янського розвитку в форму * Onьsa, а Mur/Mura, назва однієї з найбільших річок цього регіону, показує відсутність слов'янської еволюції *- o - >-А-"[8]. Що ж, значить, на" виклик "негайно пішов повторний виклик, тому не будемо ухилятися. Почнемо з того, що річка Еннс, впадає в Дунай праворуч, на захід від Відня, знаходиться на території римської провінції Норик, а не в Паннонії. Не в моїх наміри було також оспорювати сусідство зі слов'янськими назвами неслов'янських, таких, скажімо, як Enns і Mur. Тепер перейдемо до Паннонії, точніше - до римської провінції Pannonia prima, розташованої навколо озера Балатон, яка, мабуть, дала назву іншим римським провінціях на схід і на південь - Pannonia Valeria, Pannonia Savia, Pannonia Secunda. Назва історичної області Pannonia давно переконливо пояснено як похідне від ймовірного місцевого назви * Раnnona, іллірійської відповідності слову зі значенням 'болото' в декількох індоєвропейських мовах, пор. ін-прус. pannean 'болото' [9]. * Pannona означало, таким чином, по-іллірійських 'Болотяний місто' і це місто було, треба думати, ідентичний слов'янської княжої резиденції кирило-мефодіївських часів -- * Блатьн' градь, з точним тодішнім німецьким відповідністю * Mosa-purc [10]. Коли основний древнє місто країни називався 'місто при болоті', то швидше за все 'Болотом' називався сам Балатон (найбільш заболочені береги південного - Малого Балатону, поблизу яких і знаходився Блатенград = Мозабург = Залавар). Опускаючи деталі (по-своєму теж цікаві, скажімо, те, що в угор. Balaton, назва озера, відображено не стільки саме стародавнє слов'янське назва цього озера, яким був, скоріше, чистий апеллатів Болото, праслав. * bolto, а вже назва Болотного міста), зупинимося на факті, що Pannonia значило, таким чином, 'країна Болота' (або 'країна болотного міста', назви області по місту не така рідкість в давнину) і що ця іллірійська номінація найтіснішим чином триває в стародавній місцевої слов'янської номінації. Чи маємо ми після цього право говорити про "пізньої славізаціі" Паннонії?

Мій колега в НДР, видний ономаст Е. Ейхлер, висловився нещодавно досить скептично про обговорюваної тут дунайскославянской концепції: "... на мій погляд, у дунайському регіоні відсутні типово праслов'янські гідроніми "[11]. При цьому залишилося не зовсім ясним, що він має на увазі під "типово праслов'янськими гідроніма ". Якщо маються на увазі розвинені гілроніміческіе моделі, то в такій специфічній сфері, як Середнє Подунав'я, зауважимо, давно перестало бути слов'янським, їх, можливо, і не має сенсу чекати. Але в Подунав'ї, дійсно, представлені слов'янські гідроніми, які слід віднести до найпростішого (тобто найдавнішій) типу, - це що виступають в ролі гідронімів гідрографічні терміни (те, що Крае називав "Wasserworter" і відносив, як відомо, до найдавніших розвитку у гідронімії): праслав. * struga 'струмінь', * b'rz' 'швидкий', * bystrica 'швидка річка ', * potok'' потік ', * sopot'' джерело, криниця ', * toplica' тепла вода ', * kaliga 'бруд, тина', * bolto 'болото' та інші подібні. Ми спостерігаємо при цьому нерідко практичне тотожність гідронімів і відповідних прозивним слів, що також потрібно вважати ознакою давньої гідроніміческой номінації. Крім цього, і на захід і на схід від Середнього Дунаю до сих пір представлені (і відзначені там з початкових століть угорської писемності) також характерні словотворчі типи і моделі слов'янської гідронімії: 1) суффіксальние похідні (* berzьnica, * leshьnica, * shchavica, * rechina, * niza, * t'rnava), 2) префіксальних складання (* persteg'), 3) двуосновние складання (* konotopa). Зрозуміло, серйозної уваги в зв'язку з цим заслуговують і достовірні приклади ісконнославянскіх водних назв з примикають моравських і словацьких територій дунайського басейну, Ср словац. Poprad < * po-pre, d'[12], чеш. (морав.) Punkva <праслав. * ponik'va, праслов'янська характер освіти яких важко поставити під сумнів.

Думаю, що з розвитком концепції праслов'янської діалектної складності загостриться дослідницький інтерес до племінних назв у слов'ян. Він і зараз вже помітно пожвавився, але етноніми можуть дати нам ще набагато більше інформації для розкриття свого і чужого розуміння цих утворень, їх походження та вторинного осмислення. Яскравим прикладом можуть служити ім'я племені ободрітов, думки про нього в літературі і реальні його зв'язки.

Ободріти (Abodriti, Obodriti західних джерел) зазвичай пояснюються у зв'язку з назвою річки Odra (так раніше думали і ми: * ob-odr-iti 'по обох берегах Одеру живуть '). Однак найбільш відомі західнослов'янські ободріти локалізуються в осторонь від Одеру - в низинах Ельби. Слідувати за поясненням, за яким Obodriti - це словотворче зафіксоване мовою відгалуження підбадьорював (955 р.: Abatareni), нібито споконвічних жителів по Одеру [13], все-таки не видається переконливим, та й сама зв'язок з Одером - річкою й назвою, швидше вдруге славянізірованнимі на північному заході, стає все менше вірогідною. Між іншим, франкські аннали початку IX ст. знають також ободрітов (Abodriti, нар. Мн. Abodritorum) на Дунаї "по сусідству з болгарами в Дакії ". Останні ободріти забезпечуються в анналах епітетом Ргаеdenecenti, що недвозначно означає по-латині 'грабують і вбивають, вбивають з пограбуванням'. Забезпечується там цей епітет поясненнями: Abodriti (у тексті: legates Abodritorum) - qui vulgo Praedencenti vocantur, що можна зрозуміти лише як "ободріти, звані в народної мови грабіжниками" (інші пересуди тут опускаємо, см, про них [14]). Вся заковика в цьому латинською поясненні анналіста - "в народної мови": франкські історіографи знали своїх неспокійних слов'янських сусідів, з живого племінного мови яких може відбуватися цей страхітливий етнонім-епітет, за способом утворення та й по змістом нагадує ім'я неприборканих лютичів. Чи не виявиться тоді постулював в літературі зв'язок з західнослов'янських Одером вченим конструктом? (тим більше сумнівною була б зв'язок з незначною Одрою в Подунав'ї, басейн Сави [15], не кажучи вже про річечці Одра у Верхньому Подніпров'я). Що стосується "народної мови", в якій ободріти розумілися як 'грабіжники', то можна думати тільки про зв'язок з варіантом слов'янського дієслова * ob (ъ) drati 'обдерти, пограбувати' (як думав ще А. Брюкнер) [16]. Відзначимо, що при цьому спадання етимологічним зрозумілості 'імені ободрітов "в народної мови" можна було б припустити в міру видалення їх від Дунаю на північ, до Балтики.

У число необхідних завдань широких етногенетичних досліджень висувається інтердисциплінарний аспект типології етногенезу, мета якого - в розкритті неунікального характеру слов'янської мовної та етнічної еволюції та динаміки, Бо до тих пір, поки слов'янський етногенез буде трактуватися як щось унікальне у своєму роді, він ризикує залишатися погано доказовим явищем. Детальніше у мене написано про це в останніх частинах серії "Мовознавство і етногенез слов'ян ", опублікованих в" Питаннях мовознавства "за 1985 Там обрано аспект типологічних німецько-слов'янських аналогій. Так, один з німецьких аналогій повчальна тим, що підказує недоречність точних хронологічних датувань появи слов'янського етносу. Інша така аналогія допомагає сформулювати думку про відсутність?? і слідів стародавнього індоєвропейської-неіндоевропейского двомовності в Європі як на німецькому, так і на слов'янському матеріалі. Наступна германо-слов'янська аналогія стосується не тільки і не стільки мови, скільки всієї етнічної динаміки, і виражається у Загалом для ряду індоєвропейських етносів рух на Північ з подальшими поверненнями на Південь. Вона вписується (тут я цілком довіряю консультації археолога [17]) в древню експансію культури лійчастого кубків на північ у результаті сильного постгляціального потепління, але і в більш пізні епохи підкріплюється виразними свідоцтвами, що вказують на "приплив населення південного походження ", тобто конкретно з Середнього Дунаю, в басейн Одеру в бронзовий вік. Тут не все відноситься до німецьких паралелей, які зводяться до лінгвістичним доводів про вторинний прихід германців до Скандинавії з півдня, але завжди важливо буває спертися на аналогії. А саме, може, важливе тут - це вказівка польського археолога на чітке розходження західній -- Одерської - зони і східної, віслінской, в сенсі згаданого припливу з Дунаю саме в Одерську зону епохи бронзи [18], вказівка, небайдуже для долі польських теорій праслов'янської автохтонізма на Одері та Віслі.

Нарешті, до числу німецько-слов'янських аналогій належить формування назв руди і заліза і весь епізод культури заліза. І германці, і слов'яни починали культуру освоєння заліза з болотного залізняку. Про це говорить не тільки походження слов'янського слова * ruda, власне 'червона' (мається на увазі 'червона земля' -- про буром болотному залізняку), з етимологічним відповідниками в німецькому. Про це ж говорить етимологічне тотожність залізо 'метал' і заліза 'грудочку органічний (а спочатку також і неорганічний) ', знову-таки з'ясовне тільки на тлі культури комочкообразного болотного заліза. На цьому ж фоні вперше обгрунтовується культурно-етимологічна Ізоглоса лат. ferrum 'залізо' (* dhersom) - нім. Druse 'зрощених кристал' (сюди і Druse 'заліза', СР вище залізо - заліза) - рос. дресва та близькі.

Підходячи до кінця цього чергового короткого нарису лінгвістичних проблем етногенезу, підкреслимо ще раз, що зараз не має сенсу сперечатися в принципі проти можливості включення аллоетніческіх компонентів в слов'янський етнос, у праслов'янська ареал. Це не означає, однак, що треба широко відчинити ворота усім і всяким версіями, аби в них затверджувалася гетерокомпонентность слов'ян і їхньої мови. Навпаки, і перед науковою критикою у цій галузі постають більш складні й відповідальні завдання. На IX Міжнародному з'їзді славістів у Києві чехословацький лінгвіст старшого покоління К. Горалек спеціально присвятив свій доповідь критиці теорії східних впливів в праслов'янської мови [19]. Мабуть, він виступив дуже вчасно, тому що про такі впливи пишуть останнім час все більш і більш охоче, і тут, дійсно, потрібна критика. Особливо везе тут славному місту Києву, під знаком 1500-річчя якого проходив останній з'їзд славістів. Тисячу п'ятсот років тому - це час праслов'янське, тобто наша тема, тому дозволимо собі сказати тут кілька слів також про це нам. Згадаємо тут нову спробу повернутися до осмислення одного з назв Києва у Костянтина Багрянородного (X ст.) - Sambatas у зв'язку з староєврейською назвою суботи та єврейсько-хозарськими впливами [20]. Ця думка Ненова і зрозуміла, хоча і оточена вона перебільшеннями на зразок того, що в Київській області Цілий ряд річок носять назву того ж походження ( 'суботні, стоячі '). Все-таки для появи іншомовної гідронімії потрібен відповідний етнічний шар протягом тривалого часу, Ср тюркські назви вод на півдні України ... Але відверто погано справа йде тоді, коли правильні, сучасні ідеї і принципи намагаються поширити на власні помилки конкретного аналізу. Так, зовсім недавно один автор, справедливо заперечуючи проти думки про "чистому" етносі слов'янства, почав етімологізіровать назви міста Києва [21]. Очевидна зв'язок * kyjev' <* kyj' він відкинув і звернувся до іншомовних назв цього міста - ін-ісл. Kaenugardr, ньому, стар. Chungard, вважаючи, що відкрив у ньому тюркське племінне назва Kun, з варіанти якого нібито і відбувається Кы-евь. Автору цього залишилося невідомо, що німецьке, норманське Kaenugardr - це всього лише віддзеркалення слов'янського * Куjаn' (нар. багато ін.) Gord' 'місто людей Кия [22]. Остаточно заплутує себе молодий вчений посиланнями на середньовічні латинські форми Cygow, Kygiouia, де g - Поширена графема для j, і в цілому ніякого тюркського kugu 'лебідь' тут немає й близько. Тим самим звалилося і побудоване ad hoc етногенетичні будівля "нащадків, що залишилася в середньому Подніпров'ї частини угорської орди ", які" змішалися з прийшли в середині XI ст. спорідненим половецьких плем'ям куев (кову) ".

Увійти в ці деталі мене змусила необхідність розвіяти оману, а також тверда впевненість, що дрібниць не існує.

З Києвом більше -менш все ясно, залишається побажати, щоб така ж ясність встановилася з більш давніми епохами формування слов'янства. Я думаю, що заради цієї ясності працюємо всі ми. Лінгвісти, зі свого боку, чимало зробили для відтворення праслов'янського мови та її словникового складу. Не може тому не здивувати, коли досить відомий американський славіст X. Лант в коротенькій статті "On Common Slavic "раптом заявляє, що раннепраславянскій, реконструйований в етимологічних словниках, "is entirely hypothetical", протослав'янською - "A pure abstraction" [23]. Саме так, розчерком пера, без доводів охарактеризовані конкретна праця, засновані на величезній кількості фактів. Подивимося, яка ж у автора власна позитивна програма, можливо, свою реконструкцію він аргументував солідніше. На жаль, нас чекає розчарування, тим більш гостре, що зараз в Сполучених Штатах рівень порівняльного мовознавства досить високий. Автор явно плутається в діалектної характеристиці праслов'янської: то ратує (з запізненням) проти бездіалектной концепції прамови, то говорить про якусь "абсолютну однорідність до VIII в" Незадоволений чужими гіпотезами і абстракціями ось яку "доказову" картину слов'янського етногенезу (або чогось іншого натомість) малює він сам: "група з 500 або 1000 індивідуумів, що живуть осібно ", або набір таких груп (мисливців, скотарів), захоплених кочовий аварське імперією в якості "підневільних хліборобів, які стали прикордонниками (анти - на сході, вінди - на заході) "або" військовими моряками "(склавини); близько 550-800 рр.. завдяки їх успіху і мобільності поширилася єдина (homogenized) lingua franca по всій Східній Європі. Навіть про кіммерійців ризиковані твердження, ніби вони як особливий етнос ніколи не існували і це був "рухливий кінний загін", але про кіммерійців ми не знаємо майже нічого, в усякому разі - у порівнянні з тим, що ми знаємо і що ми здатні відновити з фактами в руках про слов'ян давнину, про які нам тут пишуть гірше, ніж про кіммерійців. Залишається визнати, що ми не так часто зустрічаємося з випадками, коли, як в даному прикладі, з безвідповідальністю розпоряджаються самобутністю і самостійністю слов'ян, що спонукає нас і в суто науковому обговоренні етногенезу і параметрів його дослідження відвести чільне місце нагадувань про наукової етики і наукової сумлінності.

Список літератури

1. Чехословацький індоевропеіст А. Ергарт, свідомо не претендуючи на новизну, віддає перевагу концепції, яку він формулює як походження праслов'янського з "протобалтійского діалектного континууму", покладаючи всю відповідальність за праслов'янські мовні відмінності на контакти з іранським. Див Erhart A. U kolebky slovanskych jazyku// Slavia, rocn. 54. Ses. 4. 1985, 337 і сл.

2. Udolph J. Kritisches und Antikrittsches zur Bedeutung slavischer Gewassernamen fur die Ethnogenese der Slaven// ZfslPh. XLV. 1. 1985, 49.

3. Cvetko-Oresnik Varja. Zu neuren iranisch-baltoslawischen Isoglossen-Vorschlagen// Linguistics XXIII. Ljubljana, 1983, 242.

4. Bialekova Darina. IX. medzinarodny zjazd slavistov //Slovenska archeologia XXXII. 1. 1984, 241.

5. Bimbaum H. A typological view of Serbo-Croatian: some preliminary considerations// 3бopнік Матіца Српске за філологіjу і лінгвістику XXVII-XXVIII. Нові Сад, 1984-1985, 79, примітка 5.

6. Толстой М.І. З історія славістики. Досвід карти првславянскіх діалектів Д.П. Джуровіча. 1913 р.// Там же, 789 і сл.

7. Schuster-Sewc H. Zur Bedeutung des Sorbischen und Slowenischen fur die slawische (hitorisch-vergleichende Sprachforschung// Slovansko jezikoslovje. Nahtigalov zbornik ob stoletnici rojstva. Ljubljana, 1977, 444.

8. Udolph J. Kritisches ..., 51.

9. Vasmer M. Schriften zur slavischen Altertumskunde und Namenkunde. Berlin; Wiesbaden, 1971. Bd. II; 892.

10. Див про останні: Kiss L. Foldrajzi nevek etimologiai szotara. Budapest, 1978, 80, s.v. Balaton.

11. Eihler E. (Рец.:] G. Schramm. Eroberer und Eingesessene. Geographische Lehnnamen als Zeugen der Geschichte Sudosteuropas im ersten Jahrtausend n. Chr. Stuttgart, 1981// ZfSl. Bd. 30. H. 2. 1985, 298.

12. Ondrus S. Meno rieky Poprad je slovansko-slovenske //Slovenska rec 50. 2. 1985, 102 і cл.

13. Moszynski L. Z zagadnien slowotworstwa praslowianskich nazw plemiennych// Etnogeneza i topogeneza Slowian. Warszawa; Poznan, 1980, 65 і cл.

14. Boba L. "Abodriti que vulgo Praedenecenti vocantur "or" Marvani Praedenecenti "?// Palaeobulgarica/Староб'лгарістіка VIII, 2, 1984, 29 і cл.

15. Dickcemann E. Studien zur Hydronymie des Savesystems. II. Heidelberg, 1966, 55.

16. Див. Kunstmann H. Zwei Beitrage zur Geschichte der Ostseesleven. 1. Der Name der Abodriten// WdS XXVI, 2, 1981, 399. Власна ідея Кунстмана про походження слов'янського племінного назви з грецької апеллатіва 'apatris мн. 'apatrides' безрідні '(Там же, 402 і cл.) Щонайменше сумнівна.

17. Сафронов В.А., усна консультація 24.1.1985 р.

18. Bukowski Z. Problematyka osadnicza dorzecza Odry, Wisly i Bugu w II i w 1 pol. I tysio, clecia p.n.e. jako jeden z elementow poznawczych dla badan nad topogeneza, Slowian// Archeologia Polska, XXIX. 2. 1984, 298.

19. Horalek К. До etnogenezi Slovanu. Prispevek ke kritice teorie orientalnich vlivu v praslovanstine// Ceskoslovenska slavjstika 1983 (отд. отт .).

20. Архипов А.А. Про одному давньому назві Києва// Питання російського мовознавства. V. Изд-во МГУ, 1984, 224 і cл.

21. Яйленко В.П. Тюрки, угорці і Київ: до походження назви міста// Етногенез, рання етнічна історія і культура слов'ян. М., 1985, 40 і сл.

22. Schramm G. Die normannischen Namen fur Kiev und Novgorod// Russia mediaevalis. V. 1. Munchen, 1984, 76 і сл.

23. Lunt Horace G. On Common Slavic// Зборник Матіца Српске за філологіjу і лінгвістікуб XXVII-XXVIII. Нові Сад, 1984-1985, 417 і сл., Особливо 420-422.

24. О. Н. Трубачов. Мовознавства та етногенезу слов'ян.