КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ

Проблема класифікації мов - дуже важлива проблема, і була б потрібна ціла книга, щоб викласти її досить добре. В одній лекції неможливо ні повністю охопити цю тему, ні обгрунтувати новий метод. Нижче передбачається лише дати огляд пануючих в даний час теорій і показати, на яких принципах вони засновані і яких результатів можна досягти з їх допомогою. Загальна проблема класифікації мов розпадається на ряд приватних питань, які можуть бути вельми різними залежно від даного типу класифікації. Однак для всіх цих приватних питань характерно те, що кожен з них, будучи строго сформульоване, цілком охоплює як проблему класифікації мов, так і проблеми, пов'язані з вивченням тієї мови, яка підлягає класифікації. Цього цілком достатньо для того, щоб оцінити значення відповідних досліджень, властиві їм труднощі, а також той розрив, який є між наміченої метою і засобами її здійснення.

Першої класифікацією, якої зайнялися лінгвісти, була так звана генеалогічна класифікація, тобто класифікація, що розподіляє мови по сім'ях в залежно від передбачуваної спільності їх походження. Найбільш ранні спроби такої класифікації сходять до епохи Відродження, коли поява друкарства дало можливість познайомитися з мовами близьких і далеких народів. Вже сам факт подібності між мовами дуже скоро привів до об'єднання їх у сім'ї. Таких сімей на початку було набагато менше, ніж в даний час. Пояснення ж відмінностей між мовами шукали тоді в біблійних міфах. З відкриттям санскриту і виникненням порівняльної граматики метод класифікації стає більш науковою. І хоча думка про єдиний походження мов у цей час ще повністю не відкидається, але все більш і більш точно визначаються умови, за яких можливе встановлення генетичної близькості мов. Методи, опробірованние на матеріалі індоєвропейських мов, були поширені згодом на багато інших мов, так що в даний час більшість мов згруповано в генетичні сім'ї. Праця по опису мов світу навряд чи може бути зараз виконаний іншим способом. В даний час глоттогоніческіе гіпотези вже не займають вчених, а межі пізнаваного і доказовою окреслюються все більш точно; проте наука не відмовилася ні від пошуків зв'язків між мовами малодосліджених країн, наприклад між мовами Південної Америки, ні від спроб об'єднання цілих родин, наприклад індоєвропейської, семітської і т. д., в більш великі угрупування. І при цьому не наука про мови дозволила закласти основу класифікації, але, навпаки, саме з класифікації, наскільки наївна і туманна вона не була спочатку, починається розвиток науки про мови. Подібність між древніми і сучасними мовами Європи зумовило створення теорії, що пояснює цю подібність.

Дане міркування певною мірою пояснює ті суперечності, які виникають у зв'язку з проблемою генеалогічної класифікації. Адже саме в самих надрах суто генетичної та історичної лінгвістики протягом кількох останніх десятиліть народилося загальне мовознавство. Через те, що загальне мовознавство прагне в даний час подолати історичну перспективу і висунути на перший план синхронічний вивчення мов, воно змушене іноді віддавати перевагу генетичному принципом класифікації інші принципи. Цікаво з'ясувати, в якій мірі ці теоретичні розбіжності впливають на що розглядається нами проблему класифікації мов.

Для будь-якої класифікації, яка б вона не була, перш за все потрібно вказати, ознаки, на яких вона грунтується. Для генеалогічної класифікації такими ознаками є ознаки історичного характеру. Прихильники генеалогічної класифікації прагнуть пояснити як абсолютно явні, так і менш очевидні подібності та відмінності між мовами певного ареалу їх спільним походженням. Тут починається застосування порівняльного і індуктивного методу. Якщо лінгвіст має в своєму розпорядженні стародавніми свідченнями, достатньо переконливими й великими, то він може відновити безперервну зв'язок між послідовними станами однієї мови або сукупності мов. Наявність такої безперервного зв'язку нерідко дозволяє зробити висновок, що різні нині мови розвинулися з єдиного джерела. Доказом їх споріднення є наявність регулярних рис подібності, тобто відповідностей між повними формами, морфема і фонемами окремих мов. Відповідності в свою чергу групуються в ряди, число яких тим більше, чим більш споріднені зіставляється мови. Відповідності є переконливими лише в тому випадку, якщо вдається повністю виключити такі фактори, як випадковий збіг, запозичення з однієї мови в іншу або обох з одного загального джерела, результат конвергенції мов. Докази виявляються вирішальними, якщо відповідності вдається згрупувати в пучки. Так, відповідність між лат. est: sunt, нім. ist: sind, франц. e: sont і т. д. передбачає певні фонетичні відповідності, а також тотожність морфологічної структури, типу чергування, дієслівних класів і значення. Кожне з цих тотожностей можна підрозділити на ряд ознак, також знаходяться у відповідність; для кожного з цих ознак у свою чергу можна знайти аналогії в інших формах цих мов. Коротше кажучи, тут поєднуються умови настільки специфічні, що припущення про спорідненість розглянутих мов можна вважати доведеним.

Цей метод добре відомий: він був перевірений при встановленні декількох сімей мов. Доведено, що він з успіхом може бути використаний при вивченні мов, не мають письмовій історії, спорідненість яких встановлюється тільки на підставі їх сучасної структури. Чудовим прикладом такого дослідження є проведене Блумфілда порівняння чотирьох основних мов центральній Алгонкінський групи - Фоці, оджибве, крі, меноміні. На основі регулярних відповідностей Блумфілд встановив розвиток п'яти консонатних груп з другим елементом k в цих мовах і реконструював в общеалгонкінском мовою прототипи ck, sk, xk, hk, nk. При цьому одне відповідність, обмежене формою "він червоний ", не піддавалося поясненню: група Sk в мовах Фоці і оджибве (Фоці meskusiwa, оджибве miSkuzi) аномально відповідає групі hk в мовах крі та меноміні (крі mihkusiw, меноміні mehkon). На підставі цього автор постулював в протоалгонкінском особливу групу ck. І лише згодом він мав випадок підтвердити припущення про особливу групі ck посиланням на діалект Манітоба мови крі, де розглянута форма виступає у вигляді mihtkusiw з групою -htk-, відмінної від-hk-. Регулярність фонетичних відповідностей і можливість у певною мірою передбачити процес фонетичного розвитку не обмежується яким-небудь певним типом мови або будь-якої певної областю. Тому немає підстав вважати, що "екзотичні" або "примітивні" мови вимагають інших принципів порівняння, ніж мови індоєвропейські або семітські.

Доказ первісного споріднення вимагає нерідко дуже тривалих і обтяжливих вишукувань по ототожнення одиниць на всіх рівнях аналізу: по відношенню до окремим фонема, сполученням фонем, морфеми, сполученням морфем і по відношенню до цілих конструкцій. Ця робота пов'язана з розглядом конкретної субстанції порівнюваних елементів. Так, наприклад, перш ніж говорити про відповідність лат. fere і скр. bhara-, необхідно довести, що латинь закономірно має f там, де санскрит має bh. Жодне дослідження спорідненості мов не може уникнути цього, і визначення місця кожної мови в класифікації є підсумком великої роботи з ототожнення конкретних одиниць порівнюваних мов. При цьому необхідно враховувати умови, за яких це ототожнення відбувається, так як без їх урахування доказ неможливо.

Однак ми не можемо встановити універсального способу для визначення форми класифікації мов, спорідненість яких може бути доведено. Наше уявлення про будь-яку сім'ї мов та місце, яке ми відводимо мов цієї сім'ї, відображає в дійсності, і це треба усвідомити собі, модель приватної класифікації, класифікації індоєвропейських мов. Не можна не визнати, що це найбільш повна і за нашими сучасним вимогам найбільш задовільна класифікація. Свідомо чи несвідомо лінгвісти використовують дану модель кожного разу, коли вони приступають до класифікації менш відомих мов. У цьому є своя позитивна сторона, тому що використання добре розробленої класифікації змушує лінгвістів дотримуватися великої строгість при обробці нового матеріалу. Однак аж ніяк не очевидно, що ті критерії, якими користуються звичайно при класифікації індоєвропейських мов, мають загальну застосовність. Одним із найбільш вагомих аргументів на користь індоєвропейської спільності є схожість числівників, яке зберігається до цього дня протягом більш ніж двадцяти п'яти століть. Але стійкість числівників пояснюється, ймовірно, такими специфічними причинами, як розвиток економіки та обміну, відоме індоєвропейських народів з дуже давнього часу, а не "природними" або універсальними мотивами, спільними для всіх мов. Буває, що числівники запозичуються з іншої мови. Іноді навіть з метою зручності або з інших причин цілі групи числівників можуть замінюватися іншими групами числівників.

Далі, і це головне, немає впевненості в тому, що модель класифікації, побудована для індоєвропейської мови, є універсальним типом генеалогічної класифікації. Особливість індоєвропейських мов полягає в тому, що кожен мова приблизно однаковою мірою бере участь у загальному типі. Навіть з урахуванням усіх інновацій розподіл основних ознак загальної структури в мовах однієї і тієї ж мірою давнину є відчутно схожими, як це підтверджується у випадку з хетських або як це можна припустити за тим небагатьом, що відомо, наприклад, про мови фригійської або галльським. Подивимося тепер, як розподіляються загальні особливості в мовах сім'ї банту, спорідненість яких встановлено досить надійно. Ареал мов банту ділиться на географічні зони, кожна зона включає групи мов, для яких характерні певні загальні фонетичні та морфологічні ознаки; ці групи складаються з підгруп, підрозділяється на діалекти. Така класифікація, заснована на дуже нерівномірному матеріалі, є цілком попередньої. Наведемо її в тому вигляді, в якому вона зазвичай викладається, вказавши ті кілька особливостей, на підставі яких розділяються географічні зони мов банту.

Північно-західна зона: односкладові префікси; слабо розвинена дієслівна флексія; своєрідність у формах іменних префіксів.

Північна зона: двоскладовою іменні префікси; освіта локатіва шляхом префіксація; велике різноманітність збільшувальних префіксальних утворень.

Зона Конго: як правило, односкладові префікси; гармонія голосних; освіта похідних дієслів шляхом незвичайного складання суфіксів, як правило, складна тональная система.

Центральна зона: односкладові і двоскладовою префікси; іменні класи для аугментатіва, дімінутіва і локатіва; широке поширення похідних дієслів і ідеофонов; система трьох тонів.

Східна зона: відносно проста фонетика; система трьох тонів; спрощені дієслівні форми; освіта локатіва і за допомогою префіксація, і за допомогою суфіксація.

Північно-східна зона: наявність тих самих особливостей, що і для перерахованих вище зон, більш спрощена морфологія - через вплив арабської мови.

Центрально-східна зона є перехідною між центральною і східною зонами.

Південно-східна зона: односкладові і двоскладовою префікси; суффіксальние Локаті і дімінутів; складна тональная система; складна фонетика з наявністю імплозівних, фрікатівних латеральних і зрідка клацали (clicks) звуків.

Центрально-південна зона є перехідною між центральною і південно-східної зонами при наявності схожості з центрально-східній зоною: система трьох тонів; імплозівние звуки і Co-art; однослоговие іменні префікси з латентним початковим голосним.

Західна і центрально-західна зони являють собою "проміжний тип" між західній і центральній зонами з рисами зони Конго: надзвичайно розвинута асиміляція голосних; розподіл іменних класів на одухотворений і неживий.

Подібна живопис, навіть будучи досить схематичне, свідчить про те, що всередині ареалу можна спостерігати переходи від однієї зони до іншої, так що ті чи інші особливості посилюються в певному напрямку від зони до зони. Ці особливості можна згрупувати відповідно до переходами від однієї зони до інший, зони з односкладовими, а також двоскладовою префіксами при наявності областей, в яких обидва типи співіснують; ступінь поширення ідеофонов; зони з тритонки і багатотонної системами. Яка б не була структурна складність, лише частково відображена в перерахованих ознаках, видається, що від мов "полубанту" в Судані до мов зулу кожна зона визначена швидше за ставленням до сусідньої зоні, ніж до деякої загальній структурі.

Ще більше характерні в цьому відношенні зв'язку між великими мовними угрупованнями Далекого Сходу: тут спостерігаються переходи від китайського до Тибету, від тибетського до бірманському, далі до мов групи Сальве (палаунг, ва, ріанг), потім до мон-кхмерській мові і далі до мов Океанії. Кожна з цих груп не може бути окреслена точно, але кожна має певні особливості, з яких одні об'єднують її з попередньої, а інші - з наступного таким чином, що, переходячи від однієї групи до іншої, можна помітити поступове видалення від типу, що знаходиться на початку ланцюга, причому всі ці мови зберігають "фамільні риси ". Ботаніка добре знайоме це" спорідненість через зчеплення ", і можливо, лише цей тип класифікації є єдино придатним для великих угруповань мов, що представляють нині межа наших реконструкцій.

Викладене дозволяє виявити деякі слабкі сторони, властиві генеалогічної класифікації. Оскільки генеалогічна класифікація має історичний характер, то для її повноти необхідно, щоб мови були представлені в ній на всіх етапах їх розвитку. Однак відомо, що стан наших знань нерідко робить цю вимогу нездійсненною. Як раз для дуже невеликого числа мов ми маємо відомості, і те неповними, про їх щодо стародавніх станах. Трапляється, що вимирає ціла сім'я мов, за винятком одного, який виявляється внаслідок цього поза сім'ї споріднених мов. Мабуть, так йде справа з шумерським. Якщо в нашому розпорядженні є досить численні дані, що свідчать про безперервну історії (наприклад, для індоєвропейської сім'ї мов), то ми можемо собі уявити, що на деякій стадії розвитку мов приналежність до тієї чи іншої сім'ї буде визначатися тільки на основі знання історії кожного з них, а не на основі відносин між ними, і це тому, що їх історія все ще триває. Зрозуміло, наша класифікація можлива саме завдяки досить повільного і нерівномірного розвитку мов. Звідси наявність архаїчних елементів, які полегшують реконструкцію прототипу. Однак навіть ці архаїзми можуть з часом витіснити, так що на рівні сучасних мов не залишиться ніяких слідів, на яких могла б грунтуватися реконструкція. Розглянута класифікація є надійною тільки в тому випадку, якщо вона має у своєму розпорядженні, принаймні для деяких з мов, відомостями про їх більш давньому стані. Там, де подібні відомості відсутні, лінгвіст знаходиться в такій же ситуації, в якій виявився б уявний лінгвіст майбутнього, змушений висловити свою думку про можливості спорідненості між сучасними йому ірландським, албанським і бенгальським мовами. А якщо, крім того, уявити собі, наскільки велика та частина мовної історії людства, яка назавжди втрачено для нас і яка тим не менш зумовила сучасне розподіл мов по сім'ях, то легко побачити обмеженість генеалогічної класифікації мов, а також межа наших можливостей в побудові такої класифікації. У такому ж положеніі знаходяться всі ті науки, які походять з емпіричних даних для розробки еволюційно-генетичних пояснень. Систематика рослин розроблена не краще, ніж систематика мов. І, вводячи для мов використовується в ботаніки поняття "спорідненості через зчеплення", ми не приховуємо, що вдаємося до цього способу лише тому, що не можемо відновити проміжні форми і зв'язку між ними для пояснення готівкових даних. На щастя, на практиці це обставина не ускладнює виділення груп споріднених мов і не повинно перешкоджати прагненню систематично об'єднувати ці групи в більш широкі угруповання. Ми хочемо підкреслити лише те, що в силу обставин генеалогічна класифікація представляє цінність тільки в проміжку між двома певними моментами часу. Інтервал між цими двома моментами залежить як від об'єктивного стану наших знанні, так і від строгості аналізу.

Чи можна надати цій строгості аналізу математичний вираз? Для вирішення даного питання останнім часом робилися деякі кроки. Число відповідностей між двома мовами приймалося за міру ймовірності їх спорідненості, і до кількісної обробці цих відповідностей додавалася теорія ймовірностей. На підставі цього робилися висновки про ступінь близькості між мовами і навіть про сам існування їх генетичного споріднення. Так, Б. Колліндер застосував кількісний метод для перевірки урало-алтайської гіпотези, однак він змушений був визнати, що вибір між генетичним спорідненістю, з одного боку, типологічних спорідненістю (affinite) або запозиченням, з іншого, "не може бути зроблений на основі обчислень ". Повністю неспроможним виявилось також застосування статистики для визначення відносин між хетських мовою та іншими індоєвропейськими мовами. Самі ж автори цієї спроби, Кребер і Кретьєн, визнали, що результати їх статистичних досліджень виявилися дивними і неприйнятними. Ясно, що дослідження, оперує відповідниками лише як кількісними величинами і, таким чином, що виходить із уявлення, ніби хітіті є лише ухиляється членом мовної сім'ї, встановленою раз і назавжди, заздалегідь приречена на невдачу. Ні число зіставлень, що обгрунтовують генетичне споріднення, ні число мов, визнаних родинними, не може стати предметом математичного числення. На самом справі ми повинні розглядати ступінь спорідненості між членами великих сімей мов як змінну величину, здатну приймати різне значення, - цілком так само, як це робиться по відношенню до членів невеликих діалектних груп. Треба мати на увазі, крім того, що схема взаємин всередині груп споріднених мов завжди може бути змінена внаслідок тих чи інших відкриттів. Приклад хеттського мови як раз краще за все і ілюструє теоретичне стан проблеми. На підставі того, що хітіті мова в багатьох відношеннях відрізняється від традиційного індоєвропейського, Стертевант зробив висновок, що індоєвропейський мова не була предком хеттського, а що й індоєвропейський, і хітіті походять з одного джерела, утворюючи нову, так звану "індо-хеттськой" сім'ю. Іншими словами, Стертевант взяв за основу індоєвропейська мова в розумінні Бругмана, а мови, що не відповідають класичної моделі Бругмана, опинилися біля нього поза такого індоєвропейського мови. Ми, навпаки, повинні включити хітіті до числа індоєвропейських мов, причому відповідно до нових даних ми повинні будемо змінити визначення індоєвропейської сім'ї мов і наші уявлення про ставлення мов всередині цієї сім'ї. Як буде показано нижче, логічна структура генетичних зв'язків не дає можливості передбачити числа елементів цілого. Єдиний спосіб дати генеалогічної класифікації наочну лінгвістичну інтерпретацію полягає в тому, щоб розглядати "сім'ї" як відкриті, а відносини між ними - як схильні до постійних змін.

* * *

Всяка генеалогічна класифікація, коли вона констатує спорідненість між будь-якими мовами і встановлює ступінь цієї спорідненості, визначає деякий загальний для них тип. Матеріальне збіг між формами та елементами форм веде до виявлення формальної та граматичної структури, властивої мов певної сім'ї. Звідси випливає, що генеалогічна класифікація є в той же час і типологічної. Типологічна схожість може бути навіть більш явним, ніж подібність форм. У такому випадку виникає питання: яке значення для класифікації мов має типологічний критерій? Точніше: чи можна побудувати генеалогічну класифікацію тільки на типологічних критеріях? Саме такий питання може виникнути у зв'язку з тією інтерпретацією, яка була дана Трубецьким індоєвропейської проблеми в його дуже змістовною, але майже не поміченою статті "Думки про індоєвропейської проблеми".

Трубецкой задається питанням: за якими ознаками лінгвісти визначають, що дану мову є індоєвропейською? Автор не схильний надавати вирішального значення "матеріальним збігам" між даними мовою та іншими мовами для докази їх спорідненості. Не можна, каже він, перебільшувати роль цього критерію, тому що неможливо сказати, яке велике має бути число таких збігів і якими саме вони мають бути, щоб даний мова могла бути визнаний індоєвропейською. Серед цих збігів немає жодного, наявність якого було б обов'язково для доказу спорідненості мов. Він надає набагато більше значення наявності шести структурних ознак, які він перераховує і підтверджує прикладами. Кожен з цих структурних ознак, каже він, зустрічається також у неіндоевропейскіх мовами, але всі шість разом представлені тільки в індоєвропейських.

Остання положення ми хотіли б розглянути більш докладно, так як воно має безперечне теоретичне і практичне значення. Тут треба розрізняти два питання: 1) чи тільки в індоєвропейських мовах представлені одночасно ці шість ознак; 2) чи достатньо тільки цих ознак для затвердження поняття індоєвропейської мови.

Щоб відповісти на перше запитання, потрібно звернутися до фактів. На нього можна відповісти позитивно в тому і тільки в тому випадку, якщо жодна інша сім'я мов не володіє всіма шістьма ознаками, властивими, за Трубецького, лише індоєвропейських мов. Для перевірки цього ми взяли навмання один свідомо неіндоевропейскій мову. Було обрано такелма, індіанський мова штату Орегон, чудовим, доступним і зручним описом якого ми маємо в своєму розпорядженні завдяки Едварду Сепіру (1922 р.). Перерахуємо ечі ознаки, використовуючи формулювання самого Трубецького і вказуючи кожного разу, як йде справа у мові такелма.

1) Відсутній гармонія голосних (Es besteht keinerlei Vokalharmonie).

У мові такелма гармонія голосних також не відзначена.

2) Число приголосних, що допускаються на початку слова, не бідніший числа приголосних, що допускаються всередині слова (Der Konsonantismus des Anlauts ist nicht armer als der des Inlauts und des Auslauts).

Давши повну картину консонантизму в мові такелма, Сепір спеціально зауважує (§ 12): "Кожна з перерахованих приголосних може зустрічатися на початку слова". Єдиним обмеженням, на яку він вказує, є відсутність cw в початковому положенні. Проте це обмеження знімається ним же самим, коли він додає, що cw існує тільки в поєднанні з k і тільки всі поєднання k ^ є фонем. Консонантизму початку слова не виявляє в мові такелма ніякої недостатності.

3) Слово не зобов'язане починатися з кореня (Das Wort muss nicht unbedingt mit der Wurzel beginnen).

Мові такелма однаково притаманні як префіксація, так і інфіксація і суфіксація (див. приклади Сепіра: § 27, стор 55).

4) Форми утворюються не тільки за допомогою аффіксаціі, але і за допомогою чергування голосних усередині основ (Die Formbildung geschieht nicht nur durch Affixe, sondern auch durch vokalische Alternationen innerhalb der Stammmorpheme).

При описі мови такелма Сепір приділяє велику увагу (стор. 59-62) "чергуванню голосних "(" vowel-ablaut "), що має морфологічне значення.

5) Поряд з чергуванням голосних відому роль при утворенні граматичних форм грає вільне чергування приголосних (Ausser den vokalischen spielen auch freie konsonantische Alternationen eine morphologische Rolle).

У мові такелма "чергування приголосних" ( "consonant-ablaut"), будучи рідкісним способом словотворення, має важливе значення, тому що воно використовується при утворенні часів (аорист або неаоріст) у багатьох дієслів "(Сепір, § 32, стор 62).

6) Підмет перехідного дієслова трактується так само, як і підлягає непереходного дієслова (Das Subjekt eines transitiven Verbums erfahrt dieselbe Behandlung wie das Subjekt eines intransitiven Verbums).

Такий самий принцип має місце в мові такелма: yap'a will k'еret, букв. "Люди будинок вони-будують-його "=" Лю-ди (yap'a) будують будинок "; gidi alxali yap'a, букв. "На це вони-сідають люди" = "Люди сідають сюди" з тією ж самою формою yap'a в обох конструкціях.

Отже, виявляється, що мова такелма має поєднанням шести ознак, сукупність яких становить, на думку Трубецького, відмінну рису мов індоєвропейського типу. Не виключено, що аналогічні випадки можуть зустрітися і в мовах інших сімей. Так чи інакше, затвердження Трубецького спростовується фактами. Зрозуміло, мова у нього йде головним чином про те, щоб знайти мінімальна кількість структурних ознак, які дозволили б відмежувати індоєвропейські мови від сусідніх груп - семітської, кавказької, фінно-угорської. У цих межах його ознаки представляються справедливими. Але вони не є такими, якщо зіставити індоєвропейські мови з усіма іншими типами мов. Для цього необхідні, мабуть, більш численні і більш специфічні характеристики.

Що стосується другого питання, то він виникає у зв'язку з необхідністю визначити індоєвропейську сім'ю єдино на базі сукупності типологічних ознак. Трубецькой не торкався цього. Він вважає, що матеріальні відповідності необхідні, навіть якщо кількість їх невелика. У цьому з ним не можна не погодитися, тому що в протилежному випадку можуть виникнути нерозв'язні труднощі. Так чи інакше, але терміни типу індоєвропейський, семітських і т. д. означають одночасно і історично спільне походження певних мов, і їх типологічне спорідненість. Тому неможливо, зберігаючи історичну перспективу, користуватися виключно неісторичних визначеннями. Мови, що є з історичною точки зору індоєвропейськими, дійсно мають при цьому певними загальними структурними ознаками. Але збігу цих ознак без урахування історії недостатньо для того, щоб визначити мову як індоєвропейська. Іншими словами, генеалогічна класифікація несвідомих до типологічної, і навпаки.

Та не буде перекручено зрозуміла та критика, яка була наведена вище. Вона спрямована проти зайвої категоричності деяких тверджень Трубецького, а не проти істоти його ідей. Ми хочемо тільки, щоб не змішувалися два поняття, які зазвичай об'єднують у терміні "мовна спорідненість". Структурний спорідненість може бути результатом спільного походження; але воно може бути також результатом незалежного розвитку декількох мов, між якими немає ніякої генетичного зв'язку. Як вдало зауважив Р. Якобсон з приводу фонологічної спорідненості (affinite), яке виявляється нерідко просто між сусідніми мовами, "структурний схожість має розглядатися незалежно від генетичного зв'язку між даними мовами, воно може однаково поширюватися і на мови із загальним походженням, і на мови, що мають різних предків. Структурний подібність не противополагается 'первісного спорідненості', а накладається на нього ". Самое цікаве в угрупованнях по спорідненості полягає саме в тому, що вони часто об'єднують в одному ареалі генетично неспоріднені мови. Таким чином, генетичне споріднення не перешкоджає утворенню нових угруповань за типологічному спорідненості структури, а освіта угруповань за типологічному спорідненості не замінює генетичного споріднення. Важливо, однак, відзначити, що говорити про відмінність між загальним історичним походженням (filiation) і типологічних спорідненістю (affinite) можна тільки на основі наших сучасних спостережень. Якщо ж угрупування по типологічному спорідненості встановилася в доісторичний період, то з історичної точки зору вона видасться нам ознакою генетичного споріднення. Тут ще раз виявляється межа можливостей генеалогічної класифікації.

Відмінності в граматичної структурі між мовами світу такі великі і очевидні, що лінгвісти давно вже намагаються класифікувати мови за типологічними ознаками. Ці класифікації, засновані на ознаках морфологічної структури, що представляють собою спроби систематизувати мови розумним чином. Теорії подібного роду створювалися переважно в Німеччині. Саме тут починаючи з Гумбольдта множаться спроби укласти все різноманіття мов у кілька основних типів. Головним представником цього напрямку, що і зараз має багато видатних прихильників, був Фінк. Відомо, що Фінк розрізняє вісім основних типів мов, кожен з яких ілюструється одним мовою - представником типу. Він дає такі типи: підпорядковуючий - турецька, інкорпорує - гренландський, впорядкує (anreihend) - субія (родина банту), корнеізолірующій (vurzelisoliererid) - китайська, основоізолірующій (stammisolierend) - Самоанська, корнефлектірующій (wurzelflektierend) -- арабська, основофлектірующій (stammflektierend) - грецька, группофлектірующій (gruppenflektierend) - грузинський. Кожне з цих найменувань дійсно повідомляє щось про тип, який вона представляє, і дозволяє в загальному вигляді визначити з цієї точки зору місце кожного з розглянутих мов. Однак наведена схема не є ні вичерпною, ні послідовною, ні суворої. У ній не представлені типи таких різноманітних і складних мов, як мови американських індіанців або суданські, які можна віднести одночасно до декількох категоріях; не звернено увагу і на ті характеристики, які, будучи різними, можуть створювати видимість подібної структури, так що виникає, наприклад, ілюзія типологічного спорідненості китайського та англійського мов. Крім того, одним і тим же терміном Фінк часто передає поняття, що має різне значення в різних мовах. Як можна користуватися одним терміном "корінь" одночасно для китайської та арабської мови? Або, скажімо, як визначити "корінь" для ескімоського мови? Фінк не створив загальної теорії, що відповідає на всі ці питання, теорії, яка визначила б і впорядкувала такі неоднорідні поняття, як корінь, інкорпорація, суфікс, основа, клас, флексія, ряд, одні з яких стосуються суті морфем, інші -- способу їх поєднання.

Мови являють собою таке складне явище, що класифікувати їх можна, використовуючи лише кілька самих різних принципів. Повна і всеосяжна типологія повинна враховувати різні принципи і будувати ієрархію відповідних морфологічних ознак. Саме цю мету переслідує найбільш розроблена в даний час класифікація мов, що належить Сепіру. Виходячи з глибокого розуміння мовної структури і широкого знання мов американських індіанців - найбільш своєрідних з усіх існуючих мов. Сепір розподіляє мови за типами на підставі наступних трьох критеріїв: типи виражених "понять"; "техніка", що переважає в мові; ступінь "синтезу".

Спочатку він розглядає природу "понять" і з цієї точки зору розрізняє чотири типи: I тип - основні поняття (предмети, дії, якості, виражені самостійними словами); II тип - дериваційні поняття, менш конкретні, ніж поняття I типу (виражаються шляхом аффіксаціі некореневої елементів до елементам кореневим, причому сенс висловлювання не змінюється); III тип -- конкретно-реляційні поняття (число, рід і т. д.); IV тип - абстрактно-реляційні поняття (виражають чисто "формальні" відносини, які служать для зв'язки між елементами висловлювання). Поняття I і IV типів властиві всім мовам. Поняття II і III типів не є обов'язковими, будь-якої з них або обидва одразу можуть і відображатися в мові. Згідно із зазначеними типами понять Сепір поділяє всі мови на наступні чотири типи.

А. Мови, володіють лише поняттями типів I і II Це мови без аффіксаціі ( "прості чисто-реляційні мови ").

У Мови, виражають поняття I, II і IV типів Це мови, що виражають синтаксичні відносини в чистому вигляді і що володіють здатністю модіфіціровать значення кореневих елементів шляхом аффіксаціі і внутрішніх змін ( "складні чисто-реляційні мови ").

С. Мови, виражають поняття I та III типів. До них відносяться мови, в яких синтаксичні відносини виражаються у зв'язку з поняттями, не цілком позбавленими конкретного значення, але кореневі елементи не можуть піддаватися ні аффіксаціі, ні внутрішнім змінам ( "прості змішано-реляційні мови").

D. Мови, виражають поняття I, II і III типів. Сюди належать мови зі "змішаними" синтаксичними відносинами, подібно до мов типу С, що володіють, однак, здатністю модифіковані значення кореневих елементів шляхом аффіксаціі або внутрішніх змін ( "складні змішано-реляційні мови "). До них відносяться флективні, а також багато "Аглютинативне" мови.

Кожен з цих чотирьох типів поділяється на чотири підтипи залежно від "техніки", яку застосовує мову. По "техніки" мови можуть бути: а) ізолюючими, b) Аглютинативні, с) фузіоннимі і d) символічними (чергування голосних). Кожен тип може бути підданий кількісній оцінці.

На закінчення визначається ступінь "синтезу", реалізована в одиницях мови. За ступеня "синтезу" мови поділяються на аналітичні, синтетичні і полісінтетіческіе.

Результати цих досліджень Сепір представив у таблиці, де наведено деякі мови світу. З цієї таблиці видно, що китайська мова належить до типу А (простий чисто-Реляційний тип), система абстрактно-реляційна, "технічно" ізолюючий, аналітичний. Турецька мова належить до типу В (складний чисто-Реляційний тип): використання аффіксаціі, "технічно" Аглютинативні, синтетичний. До типу З відносяться тільки мови банту (що стосується французької, то тут Сепір коливається між типами С і D) - слабо Аглютинативне і синтетичні Тип D (складний, змішано Реляційний тип) містить, з одного боку, латинська, грецька і санскрит - одночасно і фузіонние, і злегка Аглютинативне в словотворенні, але з забарвленням символізму, і синтетичні, з іншого боку, арабська та давньоєврейську -- символічно-фузіонние, синтетичні - і, нарешті, Чінук -- фузіонно-Аглютинативні і злегка полісінтетіческій.

Сепір володів дуже хорошим лінгвістичним чуттям і тому не міг вважати свою класифікацію остаточною, він спеціально підкреслював її попередній і тимчасовий характер. Тому і нам слід поставитися до даної класифікації з тієї ж обережністю, який вимагав від самого себе її автор. Ця класифікація, поза всяким сумнівом, є кроком вперед у порівнянні з старим, поверхневим і недієвим розділенням мов на флектірующіе, інкорпорує і т.д. Теорія Сепіра володіє двома безперечними достоїнствами. 1) Вона більш складна, ніж попередні теорії, у тому сенсі, що точніше відображає неосяжну всю складність мовних структур. Ми знаходимо тут вміле поєднання трьох рядів критеріїв, що перебувають у відношенні підпорядкування. 2) Між цими критеріями встановлена ієрархія згідно зі ступінь