Світ билинного епосу

Кожен назве бувальщину «трійцю»: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович. Але далі чи кожен продовжить цей рахунок, розширить коло дійових осіб ще на п'ять-десять імен?

А скільки всього билинних героїв? Хоча б найголовніших? .. Такого скільки-небудь повного поіменного списку героїв російських билин немає, хоча колись він, по всій видимості, існував. Причому в самих же билинах.

Згадаймо традиційний билинний зачин: в стольному Києві-граді, у ласкава князя Володимира, на його пірованье - почестей пир соезжаются і збираються всі сильні, могутні богатирі і неодмінно - Поляниця вдалі. У двох випадках: при описі таких почестних бенкетів і богатирської застави у казок була можливість зібрати разом усіх богатирів, розгорнути повну експозицію билинних героїв. А при описі богатирської застави він міг при цьому не тільки назвати їх по іменах, але й уявити.

У кожного з богатирів на заставі свої заняття та обов'язки: один - в отаманів, другий - у податаманьях, третій - у писарем, четвертий - у конюха, п'ятий - у Чашниках.

Ось як описує заставу і представляє богатирів сказителі Еремей Чупров, записаний А.М. Астаховою в 1929 році:

Початок форми

Ай да не близько від міста, не далеко ж не,

Не далеко від Києва за дванадцять верст,

Там і жили на застави бугатире.

вартував, зберігали стольний Київ та град,

Не бачили НЕ кінного, не пішого,

Не перехожого ой ні так ле приїжджого.

Та не сірою-ет вовк не прорисківат,

Та не чорної ведмеді не прохажіват.

Е та їх було двенадцеть всіх богатирів.

Та за старшого був Ілля Муромечь,

Під ним був Самсон та Колибановічь,

Ай Добриня так був у його під писарем,

А Олеша жив у конюха.

Якби Мишка Торопанішка чашки-ложки мила,

Чашки-ложки мив да повареночкі ...

Кінець форми

З дванадцяти всіх богатирів сказителі назвав всього п'ять: Іллю Муромця - за старшого, Самсона Колибановіча - в податаманьях, Добриню - в писарем, Альошу Поповича - у конюха, а Мишка Торопанішку - в повареночках.

Подібних перерахувань можна зустріти в билинах чимало. А одного разу, в 1901 році, сказітельніца Феодосія Омелянівна Чуркіна взялася «зібрати на заставі» всіх богатирів. Навіть точну цифру назвала - рівно тридцять. І стала перераховувати:

Початок форми

Якби тріццеть-то було богатирів з богатирем:

Отаманом-то -- стар-козак Ілля Муромець,

Ілля Муромець та син Іванович,

Подутоманьем Самсон та Колибановіч,

Та Добриня-то Микитич жив у писарем,

Так Олеша-то Попович жив у кухарів,

Та й Мишка Торопанішко жив у конюха;

Та й жив тут Василей син Буслаевіч,

Та й жив тут Васінька Гнатович,

Та й жив тут Дюк та син Степанович,

Та й жив тут Пермі та син Васильович,

Та й жив Родівон та Превисокіе,

Та й жив тут Микита та Прешірокіе,

Та й жив тут Потанюшка Хромінькой,

Потім Потик -- Михайло син Іванович,

Потім жив тут Дунай та син Іванович,

Та й був тут Чурило Блад Пленковіч,

Та й був тут Скопин син Іванович,

Тут і жили два брата дві рідні,

Так Лука, та Матвій діти Петровия ...

Кінець форми

Як бачимо, Ф. Е. Чуркіна теж назвала далеко не всіх. «Більше, - пояснює збирач Н. Е. Ончуков, - Феодосія Омелянівна згадати не могла, як не старалася, але сказала, що перш пам'ятала всіх ».

Але й тридцять -- далеко не межа. Тільки самих головних дійових осіб - понад п'ятдесят. Їх іменами, як правило, названі билини, що розрізняються самими казок не по темам, як, приміром, у казці, - про що, а по іменах, - про кого, про кого билина: про Іллю Муромця, про Добриню, про Олексу, про Чурилов, про Дюка ...

Тема ж, сюжет визначалися і уточнювалися другим ім'ям, що діють у билині: Добриня і Змій, Добриня та Маринка, Добриня і Василь Казимирович, Добриня і Альоша, Ілля та Ідолище, Ілля та Чудище, Ілля та Соловей-розбійник, Ілля і Калин-цар, Ілля в сварку з Володимиром, Альоша Попович і Тугарин, Альоша Попович і сестра Петровичів, Вольга і Микула, Василь Гнатович і Батига, Вавило і скоморохи і так далі.

Повного ж поіменного списку билинних героїв, як вже говорилося, немає. Але його цілком можна скласти, збудувавши в ряд самих головних дійових осіб російського билинного епосу.

НАЙДАВНІШІ Билини ОБРАЗ

Святогор, Волхов Всеславьевіч, Михайло Потик (його дружина Марія лебідь біла), Вольга, Микула Селяниновича.

ГОЛОВНІ ГЕРОЇ РОСІЙСЬКОЇ ЕПОС

Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович.

ГЕРОЇ ГЕРОЇЧНОЇ ЦИКЛУ

Василь Казимирович, Василь Гнатович, Суворі Суздалец, Сухматій (Сухман), Королевичі з Крякова (Петрою Петрович і Лука Петрович), брати Дородовічі (Михайло Дородовіч і Федір Дородовіч), Данило Гнатович (його син Іван Данилович), Єрмак-богатир, Михайло Петрович (Козарин), Каліка-богатир, Авдотья Рязаночка, Василина Мікулічна.

ГЕРОЇ КИЇВСЬКОГО ЦИКЛУ

Дунай, Соловей Будіміровіч, Дюк Степанович, Чуріла Пленковіч, Іван Гостинний син, Данило Ловчанін, Ставр Годінович, Іван Годінович, Гліб Володьевіч, Хотень Блудовіч, Касьян, отаман Каліча, княгиня апраксія, Маринка Кайдаловна, Забава Путятічна, князь Володимир.

ГЕРОЇ Новгородського циклів

Садко і цар Морський, Василь Буслаєв і дівчина-чернавушка.

ГЕРОЇ Билин-КАЗОК, апокрифи, балад, ЛЕГЕНДА

Князь Роман (його дружина Марія Юріївна), Ванька Удовкін син, Соломан (і Василь Окуловіч), Аніка-воїн, Єгорій Хоробрий, Рахта Рагнозерскій.

ГОЛОВНІ ГЕРОЇ Билин-СКОМОРОШІН

Клацав Дудентьевіч, Кострюк, Терентій-чоловік, Агафонушка, Вавило (і його мати Неніла).

Такі головні герої. А персонажів билинних, у тому числі і настільки значимих, як Подсокольнік, Паробок Альоші Поповича, Єкімов Іванович, або ж Самсон Самсонович, набагато більше. Сказителі називали і чітко розрізняли: Полкан Полкановіча, Пересмякіна племінника, Бермяту Васильовича, Торопа, Бутмана Колибановіча, Потапа Артамоновіча, Дмитра Брянського, братів Лівіков, Аксенко, братів Братовічей, братів Збродовічей, братів Грядовічей, братів Суздальцев, братів Ваську Долгополов і Івашко Долгополов, Пересмяку-богатиря, перерахунку-богатиря, Долка Стефановича, Елізанича, Насіння Леховітого Блад, Міхайлушку Гнатовича, Саула Леванідовіча, Микиту Заолешаніна, Гришку Боярського і багатьох, багатьох інших.

Тільки жіночих персонажів можна нарахувати кілька десятків. Це дружина Добрині Микитовича богатирша-Поляниця Настасья Нікулічна, дружина Івана Годінович Настасья Мітріевна, дружина Дунаю Настасья-королевічна, дружина Іллі Муромця Латигорка (Златигорка, баба Горинінка), дружина Святогора, сестра Івана Окульевіча Настасья Окульевна (рятує Михайло Потика), мати Добрині чесна вдова Офімья Олександрівна і його матуся хрестово Ганна Іванівна, мати Дюка Степановича чесна вдова Мамельфа Тимофіївна, мати Василя Буслаєва Амельфа Тимофіївна, мати богатирів Петрою Петровича і Луки Петровича Настасья Василівна, сестра Михайла Козарин Настасья королевішна, дочка царя Морського Чернава, три дочки Солов'я-розбійника, засватана за Хотена Блудовіча Офімья, спокушена Олешею Поповичем сестра братів Петровичів Еленушка Петрівна, Домна Фалілеевна, цариця Панталовна, цариця Азвяковна, Василина Вахрамеевна, Василина Прекрасна та інші. А серед чоловічих персонажів не менш значимі: Паробок улюблений Іллі Муромця і його батько Іван Тимофійович, батько Добрині Микита Романович, Паробок Дунаю Васілюшко-заморський, брат Данила Ловчаніна Микита Денісьевіч, батько Дюка Степан, батько Чурилов Плівка Сороженін, Іван Окуловіч в билині про Михайло Потика, Мишка Півоваренін, звідник Торокашка син Заморенін, каліка Пантелейко, каліка Михайло Михайлович (брат Калич отамана Касьяна), скоморохи Козьма і Дем'ян, молодий полеснічек. Досить яскраво представлена вся дружина Василя Буслаєва, особливо Костя Новоторженін і Потанюшка Хроменькій (Потаня виступає також у як головного героя в деяких варіантах скоморошіни про Кострюке). І це ще не всі персонажі, що мають цілком певний «своє обличчя».

Далеко не другорядними діючими особами є й споконвічні вороги Русі: Калин-цар, Батига, Вахрамей Вахрамеевіч, Волотоман Волотомановіч, Кумбал-цар, Кудреванко-цар, Гримить Манойлович, Давид Овсійович, король Чубадей, Бахметов Тавруевіч, клацав Дудентьевіч, Курбан Курбанович, жидовином, Бадан, Юдін-Мариша-Шімшаретін, Салтан Салтановіч, а також їх сини, доньки, дружини, зяті. Не кажучи вже про будь-якої іншої нечисті, з якою доводиться постійно битися російський богатир: Змія Горинича, Тугарин, Солов'я-розбійника, Ідолище, Чудище, Кащее ...

І все це лише видима частина айсберга. Лише те, що залишилося, що вдалося зберегти завдяки справді подвижницької діяльності російських збирачів П.В. Киреєвського, П.М. Рибникова, А.Ф. Гільфердінга, Е.В. Барсова, А.Д. Григор'єва, А.В. Маркова, Н.Є. Ончукова, братів Соколових, А.М. Астаховою та інших.

При цьому потрібно ще враховувати, що саме відкриття російського епосу відбулося лише в минулому столітті, коли з'явилися «Збірник Кірши Данилова» (1804, 1818) і перші публікації билин із зібрань П.В. Киреєвського (1848) і П.Н. Рибникова (1861). А до середини XIX століття взагалі ніхто, навіть найбільші фахівці з народної словесності, не підозрювали, що билини з «Збірника Кірши Данилова» - не далеке і невозвратімое минуле, а - справжнє, що їх ще можна почути в живому виконанні не за тисячі верст, а зовсім неподалік від Петербурга - в Заонежье, на Кіж-острові, на берегах Печори і Білого моря. Недарма російська Північ стали називати «Ісландією російського епосу». З тих пір за століття (у 1861 році вийшов перший том «Пісень» П.М. Рибникова, а в 1961 - «Билини Печори і Зимового берега Білого моря. Нові записи ») стало відомо більше трьох тисяч текстів билин. Але, як показали проведені в останні роки обстеження рукописних фондів і фонограм-архівів країни, це ще далеко не весь виявлений «золотий фонд» російського народного епосу.

У розробленому Пушкінський будинком проспекті повного стотомного Зводу російського фольклору билини повинні, за попередніми розрахунками, зайняти двадцять томів (по 50-60 авторських аркушів кожен) - ось реальне багатство, яке ми маємо ...

А хто може сказати, скільки було билин за часів легендарного Бояна або літописця Нестора (обоє, до речі, сучасники), скільки їх було тисячі років тому, в ті самі часи, коли київський князь Володимир Святославович сам ще поклонявся язичницьким ідолам і в 980 році в Києві постави кумири на, пагорбу поза двору Теремного. Перуна древяна, а голову його сребрену, а вус златі. Того Перуна, якого через вісім років він сам же скине, прив'яже до кінського хвоста і спустить з гори в Дніпро.

Вже тоді князь Володимир та його дядько, воєвода Добриня, завдяки якому він і зайняв спочатку новгородський, а потім і київський стіл, напевно чули пісні віщих Боян. Віщим вважався і найближчий предок Володимира, князь Олег, прозваний так за свою мудрість і дар передбачення. Але крім цього автор «Слова о полку Ігоревім» називає Бояна ще й Велесова онуком, то є онуком одного з самих шанованих язичницьких богів, який вважався покровителем домашніх тварин. Культ Велеса (як і античного Діонісія) був самим безпосереднім чином пов'язаний з язичницької обрядової поезією, а тому, мабуть, і Боян - його внуче.

З «Слова о полку Ігоревім »ми можемо почерпнути та інші досить цікаві відомості про песнетворцах Давньої Русі. Автор «Слова» далеко не випадково хоче розпочати свою пісню по билинам цього часу, а не за задумом Боян. На цьому протиставленні билин задумом Боян і побудовано все знамените вступ до «Слова о полку Ігоревім», де автор і славить віщого Бояна, і сперечається з ним, і вчиться в нього, уявляючи, як той почав би песнь о полку Ігоревім. І при цьому особливо підкреслює, що хоче свою пісню творити не так, як Боян, який растекашется мислю по древу, сірим вовком по землі, шізим орлом під хмарами. У даному випадку автор «Слова» говорить про Бояне словами його ж пісень (як ми говоримо про Пушкіна або Блоці, цитуючи їх вірші). Він наводить цілі вираження з Боянова віщих пісень про Вольга, який, як ми знаємо з билин, похотел птахом соколом літати під облокі (у «Слові» - орлом під хмарами), вовком нишпорити у чітих полях (у «Слові» - сірим вовком по землі).

Важливо зауважити, що автор «Слова» згадує не тільки віщі (чарівні) пісні Бояна, створені за задумом. Він називає й інші його пісні, створені на основі цілком реальних подій далекого минулого.

Автор «Слова» та цим старим словес Бояна хоче протиставити свої - нові. Для нього Боян -- соловей старого часу, який співає пісні старому Ярославу, а також хороброму Мстиславу, іже заріз Редедю. У даному випадку мова йде про події, що відстоять від автора «Слова» на півтора з гаком століття: Ярослав Мудрий помер у 1054 році, а поєдинок тмутараканського князя Мстислава з «племен косожскіх володарем »(К. Ф. Рилєєв) косожскім (черкеським) князем Редеді докладно описаний в «Повісті временних літ» під 1022 роком (і при цьому повідомляється, що Мстислав його саме заріз).

Таким чином, нам абсолютно точно відомо зміст пісень Бояна: він славу рокотаху про Ярослава Мудрому та про поєдинок двох богатирів. Автор же «Слова» хоче співати про події цього часу, точно вказуючи часові межі: від старого Владимера (Мономаха) до нинешняго Ігоря, тобто в межах півстоліття, про всі події якого він міг судити як очевидець.

І таких пісень, створених не за задумом, а по билинам того часу, було, мабуть, чимало. Але жодна з них не збереглася, найдавнішої історичної піснею вважається «Авдотья Рязаночка», що відбила події вже наступної епохи, коли Київська Русь не витримала зіткнення з язици незнаеми і з XIII століття, продовжувала існування вже тільки в народній епічної пам'яті.

Билини в тому вигляді, в якому вони дійшли до XVIII-XIX століть, коли прийшов нарешті час їх запису, представляли собою вже дещо інший вигляд поезії, який з'єднав казку і бувальщина, реальність і фантастику, часи давно минулі - Київської Русі - і порівняно недавні - Руси Московської. Поєднання реального і фантастичного опинилося в них настільки химерним, що дослідники до цих пір розгадують ці «билинні ребуси» і до цих пір поділяються на представників двох шкіл -- історичної та міфологічної.

Крім билин ретельно збиралися й вивчалися так звані духовні вірші, вперше видані в 1849 році П.В. Киреевским і є складовою частиною російського народного епосу. Герої духовних віршів - Єгорій Хоробрий, Дмитро Селянський, Аніка-воїн, Олексій чоловік божий у народній свідомості в якомусь сенсі стояли поруч з Іллею Муромцем і Добринею Микитовичем. Це теж богатирі, але особливі -- духовні богатирі, кожен з яких уособлює собою найглибші моральні ідеї. Від билинних героїв вони відрізняються лише своїм «книжним» походженням, оскільки в основі духовних віршів лежать «книжкові» сюжети -- легенди перших століть християнства, апокрифічні оповіді, євангельські та біблійні сюжети, але в народній інтерпретації вони переосмислювалися точно так само, як будь-які інші «бродячі» сюжети, що збігаються в фольклорі всіх країн і народів. Популярністю ж вони користувалися анітрохи не меншою, ніж билини і билинні герої.

Духовні вірші є як би своєрідним усним народним варіантом стародавньої письмовій літератури. Відомі й їхні творці - каліки перехожі. Ті самі, про які Сергій Єсенін писав у вірші «Каліко» із циклу «Русь»:

Початок форми

Проходили каліки селами,

Випивали під вікнами квасу,

У церков перед затворами стародавніми

Поклонялися пречистої Спасу.

Пробирались мандрівники по полю,

Співали вірш про найсолодшої Ісусе.

Повз шкапи з поклажею тупотіли,

підспівували горлатий гуси.

шкутильгали убогі по стаду,

Говорили страдальние мови:

«Все єдиного служимо ми господу,

Покладаючи вериги на плечі ».

Виймали каліки поспешліво

Для корів збережені крихти.

І кричали пастушки глузливо:

«Девки, в танець! Йдуть скоморохи! »

Кінець форми

Квартал "роздав каліки теж прошают милостиню. Але при цьому скрізь підкреслюється, що ні в силі, ні в видали вони не поступаються богатиря, а часто і перевершують їх.

Це каліки зцілюють і наділяють силою Іллю Муромця; Сокрут калік, проникає Ілля Муромець невпізнаним в Цар-від-град; з Каликою змінюється одягом і Альоша Попович, виходячи на бій з Тугарин; каліка справляються Ілля Муроміц і Добриня Микитович, рятуючи Михайло Потика. Та й самі каліки постають в російському епосі далеко не другорядними персонажами. Це каліки перехожі-переброжіе, завжди перебувають у дорозі, попереджають богатирів про наближення ворога, про небезпеку; вони - традиційні вісники. Є серед билинних героїв Каліка-богатир, побивали силушка, якою кошторису немає, і не де-небудь, а на тих полях та на Куликова. Не менш значний образ іншого билинного каліки - сильного могутнього Іваніщев, з яким не вирішується вступати у двобій навіть Ілля Муромець.

Каліка створений і каліка присвячений такій видатна пам'ятка народної словесності, як билина «Сорок калік з калиною», що висунула в ряд епічних героїв свого богатиря -- Калич отамана Касьяна.

Про значення поетичної творчості калік перехожих досить красномовно свідчить знаменита «Голубина книга» (мудра - глибинна). У давньоруській літературі було чимало таких книг, в яких, як казали самі книжники, протолкуется глибина премудрості. Але глибина ця була небезпечна. Він бінния книги шанує - так говориться в рукописі XIII століття про людину, що впала в єресь. І це була одна з причин, чому апокрифічні книги (буквальний переклад слова «апокриф» - таємний, таємний, доступний для небагатьох) частіше всього потрапляли в списки відречених, помилкових книг. І чому, в свою чергу, ці ж апокрифи виявлялися джерелами Калич поезії. «Чорнокнижжя, - писав з цього приводу Ф.І. Буслаєв, - поширювалося між російськими грамотнікамі в книгах відречених або єретичних, немало сприяло до утворення цієї, так би мовити забобонною поезії в нашої стародавньої писемності ».

На основі трьох таких письмових апокрифів ( «Сувій божественних книг», «Питання Іоанна Богослова »,« Бесіда трьох святителів ») народ створив свій усний апокриф -- «Голубиної книги», що була протягом багатьох століть своєрідною народної енциклопедією, чи не єдиним джерелом відомостей і уявлень про світі і світопорядку, про космос, про всесвіт, що відповідала на питання:

Початок форми

Від чого зарахували наш білої світло,

Від чого зачала сонце праведно,

Від чого зарахували і світлий месеца,

Від чого зачала зоря ранкова,

Від чого зачала, і вечірня,

Від чого зачала темна ніч,

Від чого зачали часті зірки ...

( «Збірник Кірши Данилова »)

Кінець форми

Про популярність духовних віршів свідчить і такий факт: вони входили до репертуару майже всіх казок. «Майже всі селяни і селянки, - свідчив А.Ф. Гільфердінг, - які співають билини, понад те знають і духовні вірші ». І в переважній більшості випадків записані вони були не від калік, а від знаменитих сказителі XIX століття Т.Г. Рябініна, А.П. Сорокіна, К.І. Романова, П.Л. Калініна, В.П. Щеголенка, А.М. Крюкової, І.А. Федосової, М.Д. Крівополеновой, імена яких в історії російської фольклористики важать анітрохи не менше, ніж імена Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Достоєвського, Толстого в історії російської літератури. Видатна сказітельніца Марія Дмитрівна Крівополенова, наприклад, блискуче виконувала старовини (народна назва билин), всякого роду перегудкі (народна назва скоморошін) і з не меншим задоволенням і майстерністю -- духовні вірші. «У бабусі Крівополеновой, - відзначала збирачка О.Е. Озаровская, - талант всеосяжний: з завзяттям, з вогнем співає вона скоморошіни і з найбільшим проникненням - чудові духовні вірші ».

* * *

всеохоплюючим і сам світ епічний, створений творчим генієм російського народу. Йому притаманні і величні, монументальні форми героїчних билин і в рівній мірі всі особливості «малих» епічних форм - казковість, драматизм, гумор, сатира, гротеск. Тому ми з повним правом можемо говорити про билинах-казках, билинах-новелах, билинах-баладах.

І все це -- епос.

Не роздроблений, не розчленований на роди і види поезії, а різний.

Квартал "роздав гарбузи живуть у багатошаровому епічному світі, вмістити в себе і реальні події тисячолітньої історії Русі, реальні історичні особистості, і ще давніші вірування і уявлення росів, що збереглися тільки в усних переказах. І при цьому в кожного з них, будь то центральний герой або персонаж самий другорядний, - своє місце і своя роль. У Василя Буслаєва, який не вірить ні в сон, ні в чмих (у віщі передбачення), що кидає виклик самому Року; в Іллі Муромця, твердо знає, що в бою йому смерть не писана і тому постійно як б випробовує долю, її обіг; у Аніко-воїна - у його зустрічі з Смертю; у каліки Касьяна, обмовленого княгинею апраксія; в Саула Леванідовіча, мало не вбив свого «невпізнанною» сина Костянтина Саулович; у двох братів - бідного і багатого Лазаря; в Олексія людини божого, вмираючого «незнанням» жебраком в будинку свого батька, у Марії Юріївни, піддавшись на обман, заманенной на чужину; у Катерини, що приймає смерть від свого чоловіка Бермяти. У кожного з них свій ряд випробувань: у Дунаю, у Єгора Хороброго, у Михайла Козарин, у Данила Ловчаніна, в Івана Гостинного сина.

В епосі немає однакових героїв і однакових доль. Билини про Чурилов Пленковіча і Василя Гнатовича цілком можуть починатися однаково, але самі герої абсолютно різні. Різні за характером, за типом і навіть за соціальним станом: Чуріла - багатій, щап, а Василь - п'яниця, голота кабацкая. І дружину Ставр Годінович ніяк не сплутаєш з дружиною Івана Годінович, вони і зовсім антиподи: дружина Ставр Годінович рятує свого чоловіка, а дружина Івана Годінович - зраджує. І ніхто з богатирів НЕ помирає так, як Святогор, як Дунай, як Сухман, як Данило Ловчанін або Василь Буслаєв. І жоден з богатирів не спускається на дно Ільмень-озера до самого царя Морському - це призначено тільки Садко, як тільки Михайло Потика визначено опинитися в підземному царстві.

повторювалося лише те, що може повторюватися. Більш того, повинно повторюватися: описи битв, бенкетів, спорядження богатирів, так само як основні образи, епітети, порівняння, то Тобто все те, що в сучасному епосоведеніі отримало назву «загальних місць» або «Формул».

Це один з основних законів поетики і билин, і казок, та пісень - народного, колективного творчості взагалі. Тільки за таких умов - стійкості основних характерів, психологічних типів, сюжетів і такої ж стійкості поетичних коштів і основних «загальних місць» - билини могли зберігатися століттями. Не забудемо -- при усному битованії, що передавалися з вуст у вуста. Відомо, що від Ірини Андріївни Федосової було записано тридцять тисяч віршованих рядків - ціла російська «Іліада». ( «Грамотою я не грамотна, зате пам'яттю я пам'ятна» - так казала вона сама.) Трохим Григорович Рябінін знав двадцять три билини загальної складністю більше п'яти тисяч рядків. А самий «середній» розмір билин - п'ятсот -- шістсот рядків, найбільший - більше тисячі (у «Михайло Потика» Никифора Прохорова - тисяча сто двадцять дев'ять віршованих рядків).

Випадки заміни, заміщення одного героя іншим вкрай рідкісні. А причини таких зміщений у здебільшого надзвичайно серйозні.

Так, вважається, що одного з найдавніших міфічних героїв - Волхов Всеславьевіча, володіє здатністю обертатися (обвертоватца) в кого завгодно - хоч в вовка, хоч у ворона, хоч у мурашки (він перевертень, а цей закон загального обертання, перетворення становить основу основ язичницького світогляду), в пізніших билинах «замінив» Вольга Святославговіч. І Вольга теж може птахом соколом літати під хмари, вовком нишпорити по полях - іншими словами, має таку ж надприродною силою, як і Волхов Всеславьевіч. А ось соху, звичайнісіньку селянську соху йому підняти не під силу. Всі його мудрості - ніщо в порівнянні з селянською силою Микули Селяниновича.

Або інший класичний приклад - билини про Святогора. І Святогор, як Волхов, як Вольга, може все, ось тільки сумочку переметна йому не підняти, звичайної тяги земної не подолати. І далеко не випадково в одному з варіантів цю сумочку переметна без праці піднімає все той же Микула Селяниновича.

Селянин Микула Селяниновича, як і селянський син Ілля Муромець, вважаються пізнішими епічними образами (у порівнянні зі Святогоров, Волхов або Михайло Потика). Це вже як би підсумок розвитку російського народного епосу, його вищі досягнення.

Саме Іллі Муромця судилося замінити в народній свідомості найдавніший міфологічний образ Святогора, йому Святогор передає свою силу. Але Ілля найвищою мірою дивний спадкоємець: він відмовляється прийняти силу Святогора (якщо і приймає, то тільки півсили), він не хоче мати таку незвичайну, явно надприродною силою. І дивна річ: вся билина про зустріч Іллі Муромця з Святогоров від початку до кінця побудована на послідовному применшення образу Іллі Муромця, применшення самого популярного народного героя. Цілий ряд порівнянь - І блискучих порівнянь! - Повинні переконати нас у тому, наскільки Ілля Муромець менше, слабкіше Святогора: і удари його легендарної палиці для Святогора що мухи укус, і сам-то Ілля зі своїм конем богатирських вміщується в кишені Святогора. А висновок і зовсім несподіваний для богатирського епосу: гине не слабкими, а найсильніший, саме найсильніший приречений.

Звернемо увагу і на те, як він гине. Адже Святогора ніхто не перемагає, це нікому не під силу, - він сам лягає в труну. У кращому випадку, він міг би ще передати свою силу Іллі Муромця, але й від цього Ілля відмовляється.

Так мовою символів і алегорій виражено в билинах про зустрічі Микули Селяниновича та Іллі Муромця з Святогоров складне явище духовного і історичного життя народу, коли зміна героїв стає уособленням зміни цілих епох і світоглядів. Відходить у минуле епоха прадавніх язичницьких міфів і уявлень, а з нею йшли в минуле і її титанічні образи, на зміну яким приходили вже інші героїчні образи. Доводиться тільки дивуватися, наскільки несподівано і «Мирно» вирішено в народному епосі цей конфлікт, вихід якого цілком міг би бути і іншим: битви, загибель, прокляття - все це теж досить добре відомо в світовому епосі в подібних ситуаціях. Настільки ж характерно і та обставина, що нові герої у порівнянні з колишніми - більш земні, реальні, нерозривно пов'язані з тягою земної (що й підкреслено у билинах). Вони майже не здійснюють надприродних чудес, хоча і вступають в боротьбу з Солов'я-розбійника і Кащея, але навіть у цих випадках всі їхні богатирські подвиги цілком реальні, включаючи богатирські палиці в сорок пудів (в 640 кілограмів). Це не фантастика, а звичайна билинна гіпербола.

Міфологія, народна фантазія, світогляд, величезна поетична і музична культура - Все це знайшло своє вираження у билинах. І реальне життя теж - звичаї, побут, звичаї Київської, Новгородської, Володимиро-Суздальської і Московської Русі.

І російська історія! Тільки в особливій, народної, її трактуванні, в особливому сприйнятті і вираженні - фольклорізірованная історія. На противагу казці, яка, як прийнято вважати, не має майже ніяких точок дотику з історією.

Саме на цьому підставі билина і казка вважаються принципово різними видами народного творчості. «Сказка - складка, пісня - бувальщина» - ця народна приказка ще в початку XIX століття була покладена в основу жанрового поділу казок і билин.

Подібне поділ справді надто зручно при жанрових класифікаціях фольклору. Адже добре відомо, що однією з неодмінних умов побутування билинного і взагалі епічної творчості завжди була віра в реальність того, що відбувається в билинах.

Тому є трохи більш ніж переконливих прикладів.

Д. Соколов, один з дописувачів алтайського збирача С.І. Гуляєва, у листі до нього від 23 лютого 1860 повідомляє таку цікаву деталь про запис двох билин про Альошу Поповича і Суханьшу Замантьева. «Надсилаю Вам при цьому, - пише він, - два побивальщіни або казки, не знаю, як правильно назвати, списані нині зі слів старого селянина випадково. Цей старий жебрак жив на прохання моє в мене 12 тижнів. Одного разу ввечері я, почуваючи себе добре, почав розповідати колишнім з мною про великого князя Дмитра Івановича, як він переміг Мамая. І лише тільки скінчив, як старий закричав, що я брешу, і став пояснювати по-своєму (як це Ви побачите з другого побивальщіни) і при цьому сказав з упевненістю, що на полі Куликове і донині кісток надули гори, а кісток по всьому полю, як снігу білого ... »

Приблизно так ж, але вже в кінці XIX століття реагував син Трохима Григоровича Рябініна Іван Рябінін, який виступав з виконанням билин в Росії і за кордоном (у фонограм-архіві Пушкінського будинку зберігається запис його виконання билин про Вольга і Микулі, про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника). Одного разу його запитали:

- І ти віриш, що все це правда, про що в билинах співається? Він відповів:

- Звісно справа -- правда, а то - кака ж потреба і співати їх? - І додав: - У ті-то часи, мабуть, чаво не було!

А ось ще один, не менш характерний, приклад.

Коли в 1915 році «вещая бабуся» (так назвав сказітельніцу Марію Дмитрівну Крівополенову С.Т. Коненков, що створив її чудовий скульптурний портрет) вперше опинилася в Москві, за якою роз'їжджали аж ніяк не билинні богатирські коні, а автомобілі і стояли аж ніяк не князівські тереми і палати, а багатоповерхові будинки, вона саме в Москві нашого, XX століття побачила не заперечення, а, навпаки, підтвердження своїм давнім билин.

Все життя на далекій Пінеге вона співала про кам'яної Москві - і ось сама переконалася, своїми очі побачила:

- Чи правда, Каменна Москва, будинки кам'яні, земля Камінь ...

Як описують сучасники, вона все «виходила і видивився». Побувала в Кремлі (нещодавно виявлена її малюнок: М.Д. Крівополенова на Соборній площі Кремля разом з збирачкою О.Е. Озаровской), побачила гробницю Івана Грозного, навіть знайшла могилу його другої дружини Марії Темрюковни, про яку співала веселу скоморошіну «Кострюк», що закінчується такими словами:

Початок форми

Та не дай бог биваті тут

У царя в кам'яної Москви

Та не дітям, не внучатам,

Та не внучатам, НЕ павнучатам.

Кінець форми

І раптом сама тут опинилася. Кам'яний міст вона назвала калиновий міст (як у билині) і була твердо переконана, що, стоячи на ньому, лагідний цар Федір Іванович промовив:

Початок форми

А і багато по цьому мосту було ходжено,

А і багато-то було езжено.

Того більше крові пролито.

Кінець форми

А за Москвою-рікою, перед будинком Малюти Скуратова, вона тупнула посеред вулиці ногою і проспівала билинні рядки про нього. Вона була щаслива, що все, про що вона співала, виявилося не брехня, а правдою, дійсністю.

- Усі бувальщина, все своїми очима видивився, все було на повіках ... Це було її тверде переконання.

А чудовий російський письменник Борис Шергін, що виступав у той час разом з Крівополеновой в як казок, додає, що все більше вона була вражена, побачивши живих богатирів - на картині Васнецова.

«Відвідала Мар'я Дмитрівна Третьяковської галереї. Йшла по залах втомлена - день її починався з чотирьох годин ранку. Але перед картиною Васнецова «Три богатирі» стара пожвавилася, засяяла.

- Дивіться-ко, -- звернулася вона до оточували її відвідувачам .- Жили-були преславні богатирі. Чи не казка-Байка, а життя бувала: Ілля Муромець-то з-під руки ворога виглядає. На руці у нього висить палиця, свинцем налита, а йому як рукавичка.

І сказітельніца заспівала бувальщину:

Початок форми

Вздимет Ілля палицю

Вище могутня плечей,

Жахнет палицею поперед себе,

відмахнеться, відмахнеться созаді себе,

Вправо, вліво стане настегівать,

ворожу силу обіхажівать ...

Кінець форми

Подібних прикладів, які підтверджують реальність казкових образів, ми при всьому бажанні привести не зможемо: жоден з казкарів не опинявся в реальному тридев'ятому царстві, в обстановці, яка хоч якось нагадувала б фантастичний світ народної чарівної казки. Та й М.Д. Крівополенова не випадково підкреслює: «Жили-були преславні богатирі. Чи не казка-Байка, а життя бувала ». Вона, як бачимо, відрізняє казку-Байка від билин.

Проте в науці було висловлено й інший погляд на казку, згідно з яким вона зовсім не є вигадкою. Так вважав видатний збирач і дослідник фольклору Олександр Миколайович Афанасьєв. Він був глибоко переконаний, що і чарівний кінь Сивко-Бурко, іЖар-птиця, і чарівний килим-літак, і шапка-невидимка, і Кащей Безсмертний, і Баба Яга, і русалки, і водяні, і лісовики, і перевертні, і чорти, і жива вода - не вигадка, а реальність, але реальність особливого роду. Ідея про реальності казкової фантастики є, по суті, основною в його капітальному працю «Поетичні погляди слов'ян на природу» (т. 1-3, 1866-1869), що мали у історії вітчизняної культури нітрохи не менше значення, ніж його ж знамените збори «Російських народних казок».

«Казка НЕ порожня складка - такий основний теза А.Н. Афанасьєва, - в ній, як і взагалі у всіх творіннях цілого народу, не могло бути й справді немає ні нарочито складеної брехні, ні навмисного ухилення від дійсного світу ... Чудесне казки є чудове могутніх сил природи ».

А. Н. Афанасьєв не проводив різкої межі між епосом казковим і історичним - між казками і билинами, попри те, що певна умовність завжди підкреслюється в самій казці, в її традиційному визначенні місця і часу дії: в деякому царстві, у деякій державі, за царя Гороха і тому подібне. На противагу знову ж таки билин, де час і місце дії визначені гранично точно і реально: в стольному Києві-граді, у ласкава Володимира-князя.

Але навіть цей, найбільш переконливий, аргумент зовсім не закреслює Афанасієвський концепції реальності казкової вигадки. З одного досить суттєвим застереженням, що мова йде не про саму дійсності, а лише про її сприйнятті, про особливу системі міфологічного мислення стародавньої людини, по відношенню до якого епічне мислення билин - вже значно більш пізній етап у розвитку народного творчості. Та й у самих билинах є такі ж фантастичні, чисто казкові сюжети, які сказителі XIX і XX століть цілком могли сприймати як брехня.

Тому казку зовсім не обов'язково протиставляти билин, ми набагато більше зможемо зрозуміти не в протиставленні, а в порівнянні, у виявленні загальних законів стародавнього творчого мислення як для казок, так і для билин.

На іншу особливість - незвичайну стійкість давніх історичних сюжетів -- звернув увагу П.В. Киреевский в 1852 році при публікації «Пісні про Ваську Казимировича »і« Про Іллю Муромця »в« Московському збірнику ». «Чудово, -- писав він, - що першим напівміфічних часи Російської історії вціліли в народних піснях свіже, ніж наступні; тим часом як пісень про ті події, які так глибоко потрясли Росію за часів татар і самозванців, - залишилося мало. Може бути, це тому, що, переходячи з уст в уста, стародавній переказ, у міру своїй віддаленості, багатше прикрашається райдужними квітами поезії, а може бути, тому, що й народ, як окрема людина, у щасливі епохи внутрішньої тиші - але тиші, зрозуміло заснованої не на засипання, а на творчого зосередженості його духовних устремлінь, - буває доступнішим для вражень глибоких і міцних, ніж в епохи бурхливих святкувань або запеклої боротьби ».

П.В. Кір