Міністерство освіти і науки України
Виконавчий комітет Славутицької міської ради
Ліцей
Наукова робота
На тему:
«МАРІЯ»
Виконала: уч. 31 гр.
Таранюк Анастасія
Керівник: Вчитель укр. мови та літератури ІІ категорії
Рак Ганна Олексіївна
Славутич
2004
ЗМІСТ
1.
Вступ ............................................ ......................
..................... ................
2. Основна частина ................................................ ................
...................
1 . Короткі відомості ................................................ ...........
......................
2.
Драматургія ........................................... ...............
............................ .....
3. Марія
Заньковецька ......................................... ...............
.....................
1. Між двох стихій ............................................... ...............
......................
2. Троянда з колючками ............................................... ............
..............
3.
Висновок .................................................. .............
.............................. ....
4. Список використаної літератури
........................................ ...............
ВСТУП
Чому я вибрала саме цю тему? Мабуть тому, що вона є досить актуальноюу наш час.
Український театр є дуже відомим у всьому світі. Та, на жаль, майженіхто з самих українців не цікавиться ним.
Мало хто з мешканців в України знає про Марію Костянтінівну
Заньковецьку. Особу, що стояла у першоджерелах створення театру. Саме вонамала досить великий вплив на розвиток театрального мистецтва в України.
Наше життя - це гра. А гра - театр. Тому життя і драматургія тіснопов'язані одне з одним. У своїй науковій роботі я досліджую цей зв'язок наприкладі Марії Заньковецької. Вона ще з дитинства хотіла стати артисткою.
Коли вона стала більш дорослою, то у нашої акторки з'явилась нова мрія --створити в України Національний театр.
Згодом ця мрія перетворилась у мету, а мета, завдяки зусиллям цієївизначної особистості, стала реальністю.
Мета моєї наукової роботи - це дослідження розвитку українськоготеатру в роки другої половини XІX, першої половини ХХ ст. Завдання моєїнауково - дослідницької роботи - це дослідження впливу Марії Костянтинівни
Заньковецької на театральне мистецтво, її драматургії, театрального життята сценічного образу.
Я, взагалі, мало знаю визначних драматургів та театралів ХІХ століття.
Тому мені дуже цікаво дізнатись щось нове про життя таких людей, про їхкар'єру.
У мене самої з дитинства була мрія - грати на сцені. Тому я і взяласяза цю тему, сподіваючись, що це допоможе мені в майбутньому досягти могобажання.
2. ОСНОВНА ЧАСТИНА
2.1. «Короткі відомості».
Заньковецька (Адасовська) Марія (1860-1934) видатна драматична акторкаі громадська діячка родом з Чернігівщини, з поміщицької родини, вчилася вчернігівському пансіоні Осовської і в консерваторії в Гельсінкі. На сцені з
1882 в трупі Кропивницького (дебютувала в Єлисаветграді в ролі Наталки -
Полтавки), 1883 в трупі М. Старицького, потім М. Садовського і П. Саксаганського, 1886 знову у Кропивницького в Петербурзі і Москві (1887).
Працювала також в трупах Ф. Волика, П. Суслова і Найди, 1905-06гастролювала в Галичині 1907-11 працювала в театри Садовського в Києві;
1912 робила спробу організувати власний театр, в 1916 Заньковецька втоваристві українських акторів разом з П. Саксаганського і І. Мар "яненко, в
1919 р - 22 в Державному Народному Театрі в Києві, якому надано згодом ім'я
Марії Звньковецької; в 1923 знімалась в фільмі "Остап Бандура" і цього жроку залишила сцену. Померла в Ніжині, похована в Києві на Байковомукладовищі.
Заньковецька особливо визначалася в драматично - героїчних ролях, хочз успіхом виконувала й комічні. ЇЇ репертуар налічує понад 30 ролей, з нихкращі: Харитина ( "Наймичка"), Аза ( "Циганка Аза"), Зінька ( "Лісоваквітка "), Гарпина (" Як ковбаса та чарка ") та інші.
характеризували надзвичайна спостережливість, акторська уява, швидке ілегке перевтілювання, почуття міри і, передусім природність та щирість.
Заньковецьку прирівнювали до світових акторок італійки Е. Дузе, француженки
С. Бернар. Заньковецька мала гарний голос (драматичне сопрано) і бездоганновиконувала народні пісні.
2.2. Драматургія
Визначення:
Драматургія:
1. Сукупність драматичних творів письменника, літератури певного народу, епохи тощо.
2. Теорія драматичної творчості.
3. Сюжетно - образна концепція театральної вистави або кіносценарію, що їх визначає режисер.
Драма, драматична література - літературний жанр, в ширшому сенсізображення певних подій в формі монологів або діалогів дійових осіб.
Сучасна українська драматургія, як і вся європейська, грецького походження.
Основні драматичні жанри: трагедія, драма і комедія. Лише окремі елементидраматичного стилю зустрічаємо в староукраїнської літературі: діалоги впроповідях Кирила Турівського, спір души з тілом в його оповіданні "Просліпця та Хромця "
Історія української драматичної літератури починається з шкільних драмкінця XVII - XVIII ст. Збереглося кілька десятків текстів XVII - XVIII ст.,що належать до різних малюнків: діалогів, мораліте, містерій і театральнихп'єс звичайного типу.
Українська драматургія цього часу дала і початок пізнішої комедії
(інтерлюдії в драмах). Відомі автори: Волкович, Дмитро Туптало, М.
Довголесь, Т. Прокопович, Лащевській, Г. Коміській й інші українськідраматурги. Українська драматургія мала великий вплив на південно --слов'янські та російські землі.
2.3. Марія Заньковецька
2.3.1 Між двох стихій
Село Заньки, за 15 верст від Ніжина, розкинулось серед соснових лісів,піщаних бугрів і боліт, що були колись озерами, а потім поросли густимкомиша. Тут було роздолля для диких качок і водяних курочок .... А колись,давно, за старовинними переказами, тут водилися навіть гуси і лебеді. У ційчастини Чернігівщина нагадує Полісся. Земля тут неродюча, і це відбивалосяна добробуті населення, відбівалось і в народної творчості, на якій лежалапечать туги і горя. Одна була радість і надія - ясне сонце і до ньогозвертались творчі мрії народу. Про нього співали пісень у зимові вечори,коли за старовинними народними прикметами, сонце повертало "на весну", йогозустрічали в радісні весняні дні на світанку, коли на сході щойноспалахував зоря, а дівчата й діти вибігали на зелений лісовий пагорок, щобдивитись, як сонце, підіймаючісь над землею, почне "грати - вигравати".
І першою вібігала зустрічати сонце маленька дівчинка, яку подругиназивали Марусю, а вдома - Манечкой.
Прямо із своєї дитячої постелі, в чому була, вона бігла по лісовійстежці до заповітного пагорка, щоб зустріти сонце. Ось воно бризнулипершими променя і з цього моменту треба було дивитись на нього відкритимиочима, поки воно не підійметься вище в усій своїй величі сяючій.
За нею вже поспішали подружки і всі разом співали:
"Вийди, вийди сонечко,
На зелене полечко ..."
Так розповідала Марія Костянтинівна вже на схилі віку, коли бувалоогорнутий Ії спогади далекого - далекого дитинства.
Село Заньки - Ії батьківщина. Народилась М. Заньковецька 22 липня 1860року. Народження Ії сталося в обстановці, яка визначила Ії відношення допростих людей, до народу. Незадовго до того невеличкий, але затишнийпоміщицький будиночок, в якому минуло життя кількох поколінь Адасовськіх,згорів. Вся родина переселилася у флігель, де звичайно жили всі дворовілюди на чолі з нянькою Сухондікою, яка, по суті, була серед них
"Найстаршою". Там - таки була й кухня, до якої на обіді вечерю сходилисяусі дворові - і старі і молоді.
Тут народилась наша майбутня артистка, яка з дитячих років зрідніласяз простими людьми, з їх побутом, з їх соковитою живою говіркою, з піснями йказками, з тихими оповіданнями про всеякі житлові злігодні й печалі. Тутзапалали перші вогники любові до природи, до сонця, звідси ж, з цих дитячихвражень зародилося в душі дитини співчуття до людського горя, до людськихсліз.
Марусю іноді лаяли у батьківському домі за те, що вона не моглапропустити жодного похорону і завжди проводжала покійників на кладовище.
Там із слізьми вона припадала до свіжої могили разом з рідними покійника, ігуби її мимоволі повторювали слова голосіння:
"- На кого ж ти мене покинула? А як сонечко почне прігріваті, я буду тобівиглядати ..."
За те полюбили Ії прости люди і дивувались: "Що це за дитиназростанні, ніби нічого у неї панського нема ..."
Сухондіка в ній душі не чула. А був ще кравець - з дворових людей --на ймення Петро, старенький. Після "волі" він залишився при панськогодворі, але працював не тільки на все село, а навіть з Ніжина приїздили донього "городські" дівчата - франтіхі, тому що краще за нього ніхто не вмівпошити керсетку по всій формі. Він і свою "панночку" нарядивши у такеукраїнське вбраннячко, що всі милувались. Цю любов до добірності народногоубрання Марія Костянтинівна зберегла на все життя. Звичайно одягалися вонадуже скромно, але театральні її костюми відзначалися, в залежності відролі, вишуканістю, граціозністю, смаком і красою. Щодо вишивання, то тутвона з дитячих років не знала суперниць. Вже така була художниця --майстерніця! Старий Петро дивився на дівчинку з замилуванням. Івміраючі вглибокій старості, коли його прийшли провідати всі "пані" Адасовські,звичайно, з улюбленицею, сказав на прощання: "помираю ... А жаль мені тількисонечка та тебе, моя Манечкой ...".
З українськім убранням, яке він пошив для своєї "панночки", вийшлаціла історія. Дівчинці вже пішов восьмий рік. Батьки вирішили віддати її допансіону, який відкрила в себе сусідка, вдова - поміщиця, що жила недалековід них у селі Кошелівка. У поміщіці теж була дочка, і була гувернантка --француженка, яка навчала дітей, крім мови, танцям і музиці.
Віряджаті в Полтаву, до інституту, не хотілося. Отож, довелосязупинитися на пансіоні; тим більше, що це було, як кажуть, "під боком". Такі вірішілі. Відслужили молебень "святому Наум", якій повинен бувнаставляти дітей "на розум", нагодували, одягли в пишне вбраннячко Петровоїроботи і хатніх вишивальниць, зав'язали в хустку друге, робоче вбрання,заготувалі різних ласощів, до яких дитина звикла вдома, і урочисто відвезлидо пансіону.
А днів за три - чотири дитя з ридання прібігло додому. Та ще в якомувигляді: сорочечка, Спідничка - й нічого більше.
Виявилося, що француженка сміялася з "мужіцької мови" дівчинки, азаурок французької мови начепив на груди учениці аркуш паперу з однієюфранцузькою літерою "р", тобто "порессез", а по-українськи "Ледащиця "...< br>Ображена дитина не витримала такої суворої кари і вранці, поки ще всіспали, швидко вдяглася в своє "Мужицька" вбрання, чобітки - сап'янці тежузула і побігла додому. Думала - пробігти версти за три така дрібниця! А наузліссі стояв віз з циганами. Ціганчата накинулися на дівчинку, зірвали знеї всю одежу, зняли чобітки, відібрали візник - і пустили в такомувигляді, в якому її побачили вже вдома. Так несподівано скінчилася першанаука. Ніякі умовлення, ніякі вибачення, ніякі обіцянки поводитися здитиною делікатніше, - ніщо не допомогло. Маня сказала "не піду" - і непішла.
Згодом горе забулося. А навчання вже було переведено спочатку в Ніжин,а потім у Чернігів, де знайшлися достойні люди, пам'ять про яких зберегла
Марія Костянтинівна до кінця своїх днів. В Чернігові, у "тьоті Саші" - О.В.
Маркевич - Марія Костянтинівна зі своїми подружками влаштовувала домашніконцерти. Та приїзди в Заньки на вакації продовжувались, і благотворнийвплив села відбився на характері майбутньої актриси теж на все життя.
Саме в Заньках бережно й свято додержувалі сімейних традицій, якіпередавалися з покоління в покоління. У старому будинку погоріломузберігалися реліквії предків у вигляді старовинної зброї. Збереглися навітьстаровинна кольчуга, шолом та якась особлива шабля. Це ще від дідів --прадідів, могили яких з каміннімі плитами і написами довго стояли нацвинтарі біля старої церкви. А послужний список діда Костянтина Григоровичазаслуговував пам'яті, поваги і сімейної гордості ...
Дід дивився на життя інакше, не так як всі. Воїн суворовського гарту,він таким зостався до кінця своїх днів. Його називали "диваком" за те, щополювання стало його пристрастю. Сусіди за задоволенням міняли на орнуземлею свої лісові дільниці з заплілімі болотними озерцями. Він у кожнійтакій дільниці будував мисливську хатину, де й проводив час у полюванні ...
Початкове театральне виховання Марія отримала у свого батька. І колияка-небудь блідоліця пансіонерка сумовита акомпанувала і виводила тремтячимголосом: "Кого-то немає, кого-то, жаль, до кого-то серце рвется вдаль" Маріяставила перед нею інші ноти і вихором неслася в українському народномутанці, в якому вона відзначалась навіть там, у Заньках, серед дівчат.
Подружки дивувалися. Але по закінчені танців і пісень Марії зновупочинали брінькаті своє, сумів.
Величезну роль у свідомому житті Марії Костянтінівні відіграв їїпансіонській учитель М. П. Вербицький. Саме він, не тільки звернув увагу навиняткове обдаровання своєї учениці, але й приклав багато зусиль длярозвитку її духовного й громадсько-політичного кругозору. "Катерина",
"Тополя", "Причина" заволоділи її розумом і серцем.
Вже тоді чутливий учитель зрозумів, що справжній шлях його улюбленоїучениці - сцена. І не сцена в загалі, а служіння народові мистецтвомтеатру.
Вербицький говорив із своєю ученицею так, як в ті роки говорив
Нещаслівцев Аксюті: "Хто тут відгукнеться на твоє багатство почуттів! Хтооцінить ці перлини, ці брильянти сліз! Хто, крім мене? А там? О, колиполовину цих скарбів ти кинеш публіці, театр розвалиться від оплесків ... Тимолода, прекрасна, в тебе огонь в очах, музика в розмові, краса врухах ... Там за одну сльозу твою заплаче тисяча очей ..."
Так здійснювалося таїнство посвячення юного, але безсумнівноготаланту! .. Слова вчителя глибоко запали в душу і обпалювалі серце.
Незабаром одначе духовний зв'язок з учителем обірвався. Для Марусі
Адасовської знайшовся "муж, до того ж військовий", - це був товаришстаршого брата офіцера артилерист. У Ніжині справили весілля, і життядівчини, вихованої в настроях, характерних для 70-х років ХІХ століття,повинно було піти по звичайному обівательському шаблоном. Та в боротьбі двохстихій перемога цієї стихії була недовгочасною.
А що ж з Вербицьким? Кінець 70-х років був часом царського
"Правосуддя". Проти нього виступали громади пройняті ідеями боротьби зсамодержавства і беззавітного служіння народові. У недовгім часі громадибули віддані під суд.
Вже через багато років, в ОРЛІ, де гастролювала українська трупа начолі з Заньковецькою тоді вже прославлянню артисткою - до неї за кулісиприйшов виснажений, висохли сивий старий. Лише по очах, полум'я яких непогасили роки каторги, Марія впізнала старого вчителя, натхненника й друга.
Зустріч була хвилюючою для обох ... Все, все згадалося, і з слізьмивдячності "геніальна учениця" поцілувала зморшкувату руку свого вчителя ...
А потім обнялися й розцілувалісь ...
Вінчання в Ніжині. А справжнє "весілля" з усіма народними обрядамивідсвяткували в Заньках. Туди з'їхались усі родичі, усі сусіди. Були почінігості і з Чернігова, були й студенти з Ніжинського ліцею, артисти --аматори, за участю яких і під керівництвом Вербицького, вже по закінченніпансіону Марія вперше виступила на сцені. Тоді було покладено початок їїсценічної діяльності ... Але продовження зразу не сталося: саме на ці рокиприпадає заборона українських вистав, а "Наталка" вийшла заміж, та не за
Петра, а за ... офіцера артилерист, з приводу чого й відбувалося в Занькаху Адасовськіх родинне свято.
Але найбільшою радістю для Марусі була участь у цьому святі її любимихподружок, селянських дівчат. Вони ото і влаштували справжнє "весілля" ... зобрядами, піснями, танцями і зворушливими проводами.
Січаная калинонька, січаная,
А вже ж наша Марусенька звінчаная,
Золотий перстень на руці
Червоний чобіт на нозі ...
І Маруся співала до матусі:
Ой матінко моя,
Тепер я не твоя,
Вже ж бо я того пана,
Що з ним шлюб я брала.
Співали й сумних пісень про те, як Маруся питала у своєї рідної матусі
- "Чи буду я така, як калинонька цяя", а матуся устами дівчат відповідала:
Будеш, доненько, будеш,
Поки в батенька будеш,
А як підеш від мене,
Спад красонька з тебе,
Як з калини червоненької,
Так і з тебе молоденької.
І проводжали свою Марусеньку в далеку доріженьку ... Там було і плачу,і сліз, і благання - "Свого рідного краю не забувай ти ...".
Тепер перекіньмо в місто Бендери.
Чоловік Марії одержав призначення в Бендери, куди вони йприїхалинезабаром після весілля. Улаштовували вечори, концерти, невеликіаматорські вистави - переважно, звичайно, коротенькі водевілі із співами йтанцями.
Молода "офіцерша" не зразу освоїлася з новими людьми. Їй робили багатокомпліментів, але спочатку вона конфузу, але потім звикла.
Якось, очікуючи свого чоловіка, вона сиділа біля розчиненого вікнаперед фортепіано і від нічого робити спочатку щось "брінькала", а потімтихенько заспівала, - до речі, поблизу нікого не було. Згадалось щосьрідне, і полилася тиха сумна пісня: "Коло млина, коло броду два голуби пиливоду "... І раптом сталося щось несподіване: коли вона співала "вони пили,вуркотілі, та й знялися, полетіли "- її підтримав чоловічий голос. М'яко,правильно, сердечно, як бувало в Ніжині ...
Вона обірвала пісню, оглянулась на дверях стояв високий, стрункийофіцер, з яким вона хоча вже й познайомилась - але поговорити якось недовелося.
- Тобілевич ... Ми з Херсонщини ... З Єлисаветграда ...
- А я Чернігівка ...
Незабаром після цього вони вже брали участь у живих картинах - такзапропонувало кріпосне начальство ...
І всі дивувались, як хороше вона передає на своєму обличчі жах,радість.
Вдруге випадково почула спів Марії Костянтінівні дружина комендантакріпості Іда Гаврилівна Єсипова.
Вона зайшла до кімнати в той момент, коли Марія витягувала якусь сумнумелодію.
Так сталося знайомство, а далі і зближення з усією жінкою, якавідіграла велику роль в долі майбутньої артистки.
Згодом, Тобілевич, з яким у Марії Костянтинівни сталася тут першазустріч, після демобілізації обернувся в Миколу Садовського - одного зтрьох братів Тобілевичів, які відіграли таку велику роль в історіїукраїнського театру. Між іншим, у п'єсі Івана Тобілевича "Безталанна"введена та сама пісня "Коло млина, коло броду" з якої почалася творчаспівдружність майбутніх корифеїв українського театру - Заньковецької і
Садовського.
Бендерські дні приходили до кінця. Єсіпов одержав призначення вдалекий Свеаборг комендантом кріпості. Туди, не без впливу генеральші,незабаром призначили і чоловіка Марії Костянтинівни - на високий посткомандира кріпосної артилерії. Демобілізувався Микола Тобілевич, тому щовін не був кадровим офіцером, а вступив до армії добровольцем, щоб узятиучасть у війні за визволення слов'ян з - під турецького ярма ...
І ось Марія на півночі. Кріп ость Свеаборг вся вісічена була вгранітних скелях. Ії завдання - стояти незламною твердинею для оборонишляхів до Петербурга з боку моря.
У цьому кам'яному мішку опинилась Марія, вже почуваючі в собі іншімогутні сили, гідні будь-якої жертви.
А тут мертва тиша, крізь вузькі віконні щілини - сумів море,сіроземне, без сплеску, без буйного прибою, без прінадної долини, всевсіяне гранітнімі скелями, немов якесь старе, забуте кладовище.
І ніщо не могло пом'якшити це враження кам'яної могили, до якої кинутоживцем поховане людину, юну бунтівліву душу, що прагнула життя, сонця,живого єднання з народом, творчих радостей. Подвигу! Ніщо!
Вважалося великим святом, коли на два - три дні Осипова брала Марію зсобою до Петербурга, і там вони проводили вечори в театрах. Але тут Єсиповалюбила балет, італійську оперу, французьку комедію. Лише зрідкапогоджувалися вона "проскучаті" вечір - ради своєї полонянки - вросійському театрі. І це для Марії було і радістю і скорботою.
І раптом - повідомлення: дозволено український театр ... Ждемо ... То булапісня жайворонка. Вона кликала до життя. І ніякі в світі сили хиба смерть!
- Не могли заглушити цей поклик до рідної землі.
Одна обставина прискорила й полегшило розрив з сім'єю.
У Гельсінгфорсі Марія зблизилися з революційною молоддю і очевиднобрала участь у революційній роботі. Це було на передодні 1 березня 1881р. Удні розгрому в квартирі її був зроблений трус, правда без наслідків. Тапісля цього всі виїзди за межи кріпості були припинені. "Золота клітка"обернулася на кам'яну в'язницю. Вихід був один - розрив. І вона зробилацей крок, Окрилена завітною мрією служити своєму народові своїм мистецтвом.
Жереб був кинутий.
Народна стихія перемогла.
Для Марії відкрився увінчаний безсмертя шлях подвигу за заповітом
Шевченка.
Для українського театру відкрилась перша сторінка його славноїісторії.
2.3.2 Троянда з колючками
Тепер ця особа вступила на тернистий. шлях життя під новим, нікомуневідомим прізвищем, - від свого рідного гнізда, від своєї колиски, від тихживих простих людей, які напоїли її молоде жадібне серце невимовною крагинародної піші, збагатили її чутливу душу правдою народного життя і вклали вїї уста невичерпне багатство животворного народного слова.
Так в літописах історії українського театру з'явилося ново ім'я:
Заньковецька, Марія Костянтинівна.
Вола приїхала з далекої півночі, де в той час, уже заливали холоднівітри, і тому була одягнена в теплу шубку з пухнастим білим песцевімкоміром і в такій же песцевій шапочці, з-під якої дивилися схвильовані відглибоких дум, чорні, злегка вологі очі. Глянувши на неї Кропивницький,усміхнувся й охрестив:
- Біле ведмежатко ...
Так увійшла М. К. Заньковецька в театральну сім'ю,
Відразу ж закипіла робота .. . Підготовка до сезону.
А навесні наступного 1883 року нова, нікому доти невідома артистка вжевиступала в Полтаві, па батьківщині українського театру, в завітній ролі
Наталки - і спізнала першу радість успіху ... Вдіхнула аромат «блакитноїтроянди »... Та, на жаль, де троянди, там і колючки. І колючий, гострий більвід них вона відчула з першого ж дня вступу на сцену. Серед них минув івесь її життєвий і творчий шлях ... Було багато-багато троянд! . Але гостріколючки залишали криваві, не зажіваючі рани.
З перших - таки днів її появи в труні зашіпілі всілякі «суперниці»:
- Ач яка! Принцеса з сандвіч про них островів.
І всі - ха-ха-ха! Значить, жарт уподобався. Причому це говорилося так,щоб та особа, про яку говорили, чула і жарт, і сміх.
Та публіка приймала нову «Наталку» з невимовним захватом, тому що пасцені була не актриса, а справжня, ніби вихоплюю з живого життя дівчина, уякої і свої; горе, і свої надії, і своя неждана радість.
Публіка зрозуміла, чому Наталка починала пісню «Чого вода каламутна»переривання наспівнім пошепки. який, поступово наростаючим, обертається вякийсь стогін:
- Спілій, милий ...
Вона стогнала з витягненим, тремтячими руками, ніби в народній масі,десь далеко-далеко, є той, хто почує її благання.
За кулісами народився повний жарт.
- Ану, тягни «сі бемоль»! - І хтось починав пищати ...
- Ні, це у принцеси таке «сі бемоль», а у нас воно зветься «ща --мозоль »...
І знов - ха-ха-ха !..
І все це доводилося терпляче зносити. 1 кому? У кого в душі бувсправжній джерело любові до світу, в який вона вступила, ї скільки людейзгодом відчули на собі її чутливість і щире піклування.
І все ж ці роки формування трупи можна назвати «медовим місяцем» ужитті українського театру. Особливо з глибокою вдячністю згадувала Марія
Костянтинівна про те, як на допомогу молодому театрові прийшов М. П.
Старицький, - не тільки як людина великої культури, як драматург, щозбагатив своїми п'єсами тоді ще небагатий репертуар, але й як людина, щовклала чимало грошей на декорації, костюми, на оркестр і хор, назабезпечення всіх працівників театру твердою оплатою залежно від становищакожного, а не в залежності від усяких випадковостей. Старицький допомігтеатрові стати на ноги, дав йому можливість показати себе. А показати булощо!
Почався шлях по Україні, всіпаній квітами, і шлях по містах братньогонароду - до Петербурга й Москви. Це були роки квітучої весни і плодоносноголіта.
Та ця весна була коротка. Такому рідкому зібранню талантів сталотісно. І от почалися суперечки, чвари, які дійшли до порожнечі ізакінчилися розходження. Коли труїш розкололась, кожна сторона намагаласязалучити Заньковецьку до себе. Вони добро розуміли, що успіх «діла»залежить від того, де вона він шліться.
- Цілком зрозуміло, - говорила одна ворогуючих сторона другій, - колиім'я Заньковецької стоїть на твоїй афіші, ти велічаєш її «царицею», а коливона втече з твого табору, вся в сльозах, ображена, ошукали, окрадена, --тоді «царицю» ти вже називаєш «вовчицею».
І коли змучена, знесилена, розчарована в тих, кому вірила,
Заньковецька наважувалась одійті від таких «діл» - звідкілясь з'являлисянайсправжнісінькі аферисти, які клялися найсвятішімі словами забезпечити їйвсі умови для служіння «святому мистецтву». А мета в таких благодійниківбула наймерзенніша: обдурити і майно. То раптом з'явився такий землячок
- Благодійник з вигаданим прізвищем «Найда», то несусвітній пройдисвіт
Вирубили, - і довірлива до людини Марія Костянтинівна, нічого не розуміючи в
«Ділах», попадала в пастку.
Траплялися й такі нахаби, які з одверто цинізмом заявляли:
- Охота вам провадити Циганське життя з цими розбійниками, які на васнаживаються і вас обдурюють ... У мене триста гарців срібла і десять гарцівчистих червінців! Усе це буде належати вам, якщо ...
ображена в найкращих почуттях, вона обривала нахабу
- Моє життя належить народові, а не окремим особам. Я пішла з золотоїклітки, щоб віддати йому свій талант, своє мистецтво, своє життя ...
Розкотісте «ха-ха-ха» заглушало останні слова ... І гіркі сльози образитеж не викликали співчуття в таких «благодійників». А тим часом ворогуючісторони протягувалі одна одній «руку дружби». І як щиро раділа в такі дні
Марія Костянтинівна!
Чи довго, чи недовго тривали ні «свята примирення» - громадськістьраділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитомуансамблі на чолі з Заньковецькою.
Та добре, коли вдавалося довести сезон до кінця ...
На Марію Костянтінівну ці чвари робили гнітюче враження. В такіхвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимов листах до рідних ідо тих небагатьох друзів, яким вона могла довірити своїсумніви. ІЗ числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався остороньворогуючих сторін, що робить честь йому.
У січні 1895 року в Одесі «Товариством русько - мало - руськихартистів »під керуванням М. К. Садовського при участі артистки М. К.
Заньковецької »була виставлена п'єса М. Старицького« Талан ». Автор мавдобріш намір вивести на людські очі театральне «болото», в якомузахлиналась талановита, далека від усяких інтриг артистка Лучицький. У Пійглядач відразу я; впізнав Заньковецьку.
Навколо неї копошилися різні ділки, Інтригани, суперники і суперниці,в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставузлободенних. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвахвікрівальної сатири, автор створив слізліву мелодраму. Заньковецька, граючироль Лучіцької, почувала себе, як сама вона говорила, «па ешафоті». Гратисаму себе - такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теждивувалась. П'єса незабаром була знята з репертуару.
Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівналюбила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а неяку-небудь іноземну, Зальотна зірку,-у неї не було інших можливостей, щобдовести своє право па високе визнання її таланту?
За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень.
Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належалаі Софія з «Безталанної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерностівиконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконанні сцена «щастя» зтретього акту п'єси. Я знав, що ця сцена проходить всього протягомпівгодини - від пів на десяту до десятої години вечора. .1 Якщо мав змогу,я па топ час обов'язково бував у театрі.
Був такий випадок. Одного разу в приміщенні оперного театру я дивився
«Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео.
Дивлячись, як сімдесятілітній Россі з. Усієї сили старався зобразитип'ятнадцятілітнього Ромео, який вибирається по мотузяній драбині на балкондо Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанна» - і все поглядав пагодинник. Та ось - пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там,на початок третього акту.
Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія - Заньковецька сяяла радістю.
Радість світилась в очах, радість світилася в усіх її рухах ... Ось вона по -дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий жерадісній і гордий, обняв її й прошепотів:
- Гляди, щоб син був ...
Весь театр засяяв у такому ж захваті ... 1 так не йшло далі, все сяяло,звучало, радувало ...
Ось вона - вже майбутня мати, хазяйка! Розмальовує піч ... Вже першийголубок обведений синьою фарбою ... Ось уже обережно вимальовується контуріншого - і сама собою народ/кується пісня ... Тиха, ніжна, ніжнішасолов'їної:
Коло млина, коло броду
Дна голуби пили воду ...
Лоті пили, вуркотілі ...
І при слові «вуркотілі» вступив голос Гната, який непомітно підкравсяй стояв, немов зачарований.
Це був дует, від якого завмирали дихання.
Мабуть про такі хвилини у Готі-сказано:
- Зупинись мить! Ти прекрасна!
Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайомства в Бендерах ...
Було тут наше, рідне, живе, з п'янким запахом польових квітів, свіжогозапашного хліба і липового меду в стільніках - рідні запахи нашоїукраїнської хати ... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому яміг залишити в спокої прекрасні вірші шекспірівськіх героїв ісімдесятілітнього Ромео - Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софіїі Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанная». Можливо, не булозахоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творчезачарування, яке створювала на сцені наша незрівнянна, паша безсмертна
Марія Заньковецька в цьому незабутнього образі, в цій сцені!
Репертуар її був дуже великий. Крім старої спадщини, заповіданої
Котляревського і Основ'яненка, сюди входили героїні майже всіх драматичнихтворів Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, тому що кожен:; них,працюючи над п'єсою, насамперед мав на увазі ролі. для Заньковецької.
Якість їх була далеко по однакова, та грати доводилося все. З часом багатовідпадало і залишалось тільки найяскравіше, хвилююче, перевірене. В цесузір'я, поряд з образами з «Наймички», «Глітая»,
«Безталанної», «Доки сонце зійде ...», входили також і Маруся (« Ойне ходи, Грицю ») і Аза (« Циганка Аза »).
З якимсь священним благоговінням підходила Марія Костянтинівна докожного слова й образу, що вийшли з-під пера безсмертного Шевченка. Роль
Галі з «Назара стодолі» стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вонаназивала улюбленою «Батькова казка», а перші свої успіхи на сценізв'язувала з нею ... їй було дорогим саме те, що і в образі Галі, і вкожному її слові почувалася душа й дума поета, не перекручена чужоюрукою, як це було, наприклад у п'єсі «Невольник», написаній Кропивницькимза однойменною поемою Шевченка, але з великими відхиленнями від оригіналу.
І образ Ярини в «Невольник» ніякою мірою не міг іти в порівняння зобразом Галі, одним з найулюбленіших у репертуарі Заньковецької. Цей образбув якимсь осяяння, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала вролі Галі - мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинномухрамі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєїлюбімої героїні, - мені здається, що я молюся ... Таке ж почуття охоплюємене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених пам'яті
Шевченка. Не читаю, а молюся! .. Інакше не можу ».
Збережімо ці дорогі визнання, зв'язані з ім'ям артистки, яка в числіперших понесла в народ безсмертне слово поета.
Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з таких вечорів.
Взагалі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди булизігріті величезним творчим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір,присвячений пам'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно -артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В.
Лисенка, співаки виконували романси і пісні на слова поета, Садовський, якзвичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Т, нарешті, дійшлачерга до Заньковецької ... Вона читала. Ні, треба сказати інакше: вонастворила живу поему «Тополя».
А втім, тик і створив її поет - у формі ароматізованого монологу, якийможна прочитати і на самоті, і перед народом.
Марія Костянтинівна почала дуже тихо, ніби підготовляючі слухача,створюючи певний настрій. Вона вже бачила цю одиноку тополю, гнучку тависоку, яку буйні степові вітри Хиля без жалю до самого долу. За що?
Чому вона повинна загібаті серед широкого степу? '
Задумалась, розкрила свої очі і, вже звертаючись до людей, оповідала:
Постривайте, все розкажу ...
Слухайте, дівчата ...
І попливли один за одним - в картинах, де слово творить правдужиття,-чарівні рядки. Ми це лише слухали ... Ми бачили, тому то перед намиожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.
«Минув і рік, і другий ...»! знов, ніби завіса розкрилася і на сценізаговорили живі люди, створені єдиною могутньою сплою слова художниці --чарівниці.
Ми стежимо за знедолених дівчиною, яка вже знесилена, віплакала своєгорі. Ось вона серед степу одна-однісінька:
Пала, стала, заплакала І ... і заспівала ...
Ні, вона не співала, вона лише надавала словами особливого, наспівногоритму ... А мелодія народжувалась сама собою, як від квітучої лілеїтягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко »...
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору !..
Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсотує наші думи,наші почуття, паші серця ... Зачарування триває ... .
А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя,скорботна оповідання про яку ми слухаємо.
І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосізадзвенілі якісь нові акорди, пісня урвалася - і повільно, печально,похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополі»:
Отак тая чорноброва
Плакала, співала,
І на диво серед поля
Тополь стала.
Цей драматізованній «монолог», опроміненій високим творчим натхненням,мас право зайняти своє достойне. місце в скарбниці геніальних творінь Марії
Костянтинівни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія, стоїть і натхненне «Тополя» - творчий дар геніальному
«Батькові» від його геніальної дочки.
Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави,почуваєш, що багато чого зав'яло, посохли, як квітка, забута в старій:книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, аіноді навіть лише окремі моменти.
Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде ...» в постановці театру ім.
Франка-і гостро згадали крик Оксани - Заньковецької, коли парубки обрізалив неї дівочу косу. Це був крик смертельно пораненого, ніби гострий ніжвстромівся в саме серце ... Так воно й сприймалося, адже справа йшла прознеславлену дівочу честь, про ганьбу, рівнозначну смертному вірокові ...
Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі йлюбов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю образу і такимибарвами-сльозами і кров'ю - донесла її до чутливого глядача. Того жвечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повнимпереконанням відчув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи післяцієї п'єси у веселому життєрадісному водевілі ... Хоча б навіть у такому, якетюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яканасмішіть тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом;ніби сон
