Данте і Джотто

Контрольна робота з дисципліни «Історія світової культури »

Підготував студент гр. ЗКЛ - 01-04 Н.Р. Хабибулин

Владивостоцький державний університет економіки і сервісу

Кафедра культурології

Владивосток 2005

Введення.

Початок XIV століття в Італії прийнято називати Проторенесансу, зорею Відродження. Італії випало на частку першою з європейських країн здійснити «найбільший прогресивний переворот, пережитий до того людством »(Енгельс) - перехід від середньовіччя до нового часу. І хоча переворот відбувся сторіччям пізніше, самі творці культури Відродження, її історики і теоретики завжди вели рахунок свого часу саме з початку XIV століття. Люди Відродження схилялися перед особистістю, бачили в ній головну силу історії - тому в початок нового періоду вони поставили двох великих діячів, двох героїв, які вже в перші десятиліття після смерті були оточені легендою, а до початку наступного століття перетворилися на образи майже міфологічні, щось на зразок тих героїв, від яких вели свою історію античні греки. Такими зачинателями нової епохи стали поет Данте і живописець Джотто. Сучасники в даному випадку не помилилися в оцінці, і їх суд збігся з судом наступних поколінь, з судом історії.

Основна частина.

Усна переказ і літературна традиція вперто пов'язують узами тісної дружби двох великих людей. Ровесники і земляки, обидва уродженці Флоренції, вони не могли не знати один про друге. Свідчення цього - рядки «Божественної комедії», в яких Данте говорить про Джотто як про знаменитого художника, затьмарив своєю славою славу Чімабуе. Проте ніяких перевірених даних про особистому знайомстві Данте з Джотто не існує. Правда, Вазарі стверджує, що Джотто в Палаццо дель Подеста під Флоренції в одній з фресок зобразив «Данте Аліг'єрі, свого ровесника і найближчого друга і поета - не менш знаменитого, ніж був у ті часи знаменитий Джотто »(Вазарі, Життєпис Джотто). Але зустрічаються й зворотні. Судячи з усього, Данте і Джотто належали до різних колам флорентійського суспільства, може бути навіть до різних політичних партій. В усякому разі, багато замовники Джотто були з числа політичних противників Данте. Швидше за все, ця дружба - легенда, складена нащадками, вона знаменна, в ній міститься навіть певна образна символіка. Дві ці постаті, настільки несхожі один на одного, по-своєму втілюють два різні сторони тієї епохи, яка, як будь-яка епоха «перероблення» (Герцен), була складною, суперечливою.

Данте, «останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу »(Енгельс), залишився в пам'яті сучасників як фігура трагічна. Поет-громадянин, який мріяв про єдиний національну державу і до кінця життя боровся за нього, політик, пристрасний і фанатично непримиренний, поплатився вигнанням за свої переконання, з небаченим для тієї пори полемічним темпераментом затаврував у своєї «Комедії» всіх, кого він вважав своїми політичними противниками та ворогами своєї батьківщини. У ньому втілився весь цивільний пафос епохи, її бурхлива політична історія. Для сучасників у постаті Данте не було нічого побутового, буденного. Навіть новеліст Сакетті, для якого, здавалося, не було нічого святого, - каже про нього у своїх новелах з благоговінням: «Флорентієць Данте Аліг'єрі ... слава якого не убуде навіки, жив у Флоренції, помер він у вигнанні в місті Равенні, що стало ганьбою для його комуни ». Переказ малює його худим та високим, з різким профілем, з темним кольором обличчя, немов обпаленої пекельним полум'ям. Розповідають, що перехожі, особливо жінки, при зустрічі з ним на вулиці шанобливо і навіть трохи злякано відходили сторону. Його «Комедію» перші слухачі назвали «божественної».

Зовсім іншим зберігся в пам'яті народу Джотто. Якщо Данте належав до шляхетного флорентійському роду, то Джотто - типовий представник нової інтелігенції, породження нового часу. Згідно з переказами, він народився «у флорентійській області, в чотирнадцяти миль від міста, в селі Веспіньяно, від батька по імені Бондоне, хлібороба і людини простого ». Сучасні історики припускають, що на Насправді походження Джотто було значно менш «ефектним», що він народився в самому місті, у кварталі Сан Панкраціо, у парафії церкви Санта Марія Новела, у відносно заможній сім'ї коваля. Але як би там не було, легенда відноситься до XIV століття, значить, сучасники Джотто самі хотіли бачити в ньому простого селянина, очевидно, така версія представлялася їм більше захоплюючій: хлопчисько-пастух, який став великим художником, іншому геніального творця «Божественної комедії» людина, чоловік, який не мав нічого і добився всього власними силами, зобов'язаний всім тільки своєму таланту та енергії, - такий образ більшою мірою відповідав ідеалам часу. На відміну від Данте, Джотто, за свідченням Боккаччо, мав саму звичайнісіньку, невиразну зовнішність, «Маленького зросту, потворний». Важко було повірити, «що природа приховує в ньому чудової дарування ». «Джотто, - спитав його якось один з друзів, - що, якби тепер зустрівся з нами який-небудь чужа людина, ніколи не бачив тебе, повірив би він, що ти - кращий живописець у світі, який ти є? »(Боккаччо). У новелах того часу Джотто виступає як дотепник та веселун, завжди має "слівце під рукою і гостру відповідь напоготові" (Вазарі), який любив зіграти злий жарт із зарозумілим і жадібним невігласом, і при разі допустити непрощенну вільність за адресою Йосипа і Марії.

Данте, «земне життя пройшовши до половини », зустрічає на своєму шляху рись, лева й вовчицю -- алегоричні фігури звірів, пов'язані з високою поетикою середньовіччя. Йому є Вергілій і виводить його на вірний шлях. З Джотто в пам'яті його сучасників пов'язаний зовсім інший епізод: якось, коли він вийшов на прогулянку з друзями, на нього налетіла і збила його з ніг свиня. Положення прикро комічне. Однак Джотто не розгубився, піднявся на ноги, обтрусився і відповів дотепним жартом. Супутники Джотто розсміялися і визнали, що він «майстер на все », що« розум таких обдарованих людей, яким був Джотто »,« відрізняється великою тонкістю »і що« слова його розцінюються обдарованим людьми, як слова цього філософа ». (Сакетті). Поруч з суворою фігурою Данте Джотто виглядає як образ бадьорий, життєрадісний, майже озорной, але це не заважає йому бути великою людиною, який "по праву може бути названий одним із світочів флорентійської слави "(Боккаччо)," живописцем, не лише чудовим, але й прекрасним, слава якого серед художників велика "(Петрарка). Але цим зовнішнім виглядом, темпераментом і враженнями від особистості закінчується відмінність між Данте і Джотто. А вони єдині в головному - в діяльність двох людей, у яких старе знайшло своє найкраще вираження, а нове вперше позначилося з повною силою.

Нова художня культура виражалася не стільки в утвердженні принципів життя, які раніше не відомих суспільству, скільки в небувалий раніше самопочутті людини, іншому відчутті оточував його світу. Природно, що виникали та ідеї, не схожі на ті, що панували в духовному житті суспільства, але не вони ще служили найбільш ясним вираженням нових тенденцій. Особливо наочний складний процес народження нового світовідчуття у творчості видатного італійського поета Данте Аліг'єрі (1265-1321). Його перший поетичний твір-книга "Нове життя» (1291-1292) уже в самій своїй композиції поєднує три різнорідних елементу. Це і прозовий оповідання автобіографічного характеру, що містить історію кохання автора до прекрасної Беатріче, і повні пристрасті сонети, що виражають почуття люблячого в різні моменти його відносин до Беатріче, і, нарешті, коментарі до віршів, сухо тлумачать поезію, як це міг би зробити педант і схоласт. Дуже своєрідною композицією відрізняється найбільше творіння Данте «Божественна комедія ».

Весь художній лад поеми відрізняється подвійністю. Данте, як всі люди середньовіччя, вірив в магічні властивості чисел. Священне для християн число - трійця -- визначило всю композицію поеми: вона складається з трьох частин і написана трьохрядкове строфою - терцин. Строго дотримуючись цей принцип, Данте створив твір, рівного якому за стрункості композиції не було до нього в усій світової поезії. Розміреність частин, точне дотримання пропорцій, підказані вірою в містичні властивості чисел, дали в результаті абсолютно раціоналістичне побудову твору. Але найбільше, звичайно, відчувається подвійність, що випливає від сполучення містичної релігійної концепції всього світобудови і цілком реальних людських типів і відносин, зображених в поемі. Реальне і потойбічне тісно переплетені в поемі Данте. Хоча весь її пронизує прагнення до вищої доброти, як вона розумілася середньовічної філософією зречення від світу, з не меншою силою звучать у поемі земні інтереси і прагнення Данте. І тим не менше це нове слово в літературі. Жанри італійської літератури кінця XIII - початку XIV століття багато в чому ще традиційні, поняття, якими користуються поети, належать до кола ідей пізнього середньовіччя.

Джотто також був новатором у своїй області, в своїй сфері. Розписуючи фрески нижнього ярусу Верхній церкві Сан Франческо в Ассізі Джотто одним з перших застосував тут метод, запозичений з досвіду художників-мозаїстів: на стіні, покритій товстим шаром грубої штукатурки, червоною фарбою наносився малюнок для всіх композицій (так звані Синоп), малюнки ці Джотто робив сам, потім роботу продовжували його помічники, при цьому частина вже змальовані композиції, з розрахунку денної норми, знову бралася тонким шаром штукатурки, ретельно вигладженою; легкими штрихами світлої охри виповнювався, вірніше, відновлювався прихований під нею малюнок, після чого живопис виконувалася технікою фрески, то є по мокрому грунту; коли ця основна робота була виконана, деякі деталі - головним чином орнаменти, архітектура і пейзаж - прописувалися по сухому одним з майстрів, по сухому зазвичай накладався і синій колір. Цей метод стає досить поширеним в XIV столітті.

У біографії Джотто ще багато незрозумілого. Головним джерелом її служить книга Вазарі, але в твердженнях Вазарі, що жив двома століттями пізніше, дуже багато неточностей, він складав свої "Життєписи" головним чином з усних переказах. Згідно останніми даними, біографія Джотто виглядає приблизно так. Народився він у 1266 або, може бути, у 1267 році. Вчителем його міг бути знаменитий в ті роки художник Чімабуе. З ним разом Джотто, мабуть, вперше потрапив в Рим близько 1280 року, а слідом за Римом відвідав Ассізі. Мабуть, в кінці 80-х років, вірніше за все в 1287 році, він одружився на Джунта ді Лапо дель Співала, від якої мав чотирьох доньок і чотирьох синів. Один з них - Франческо також став згодом художником. 1290-і роки Джотто провів, цілком ймовірно в Ассізі, де брав участь у розписі Верхньої церкви Сан Франческо. Можливо, замовлення цей він отримав за рекомендацією свого вчителя Чімабуе, також розписували цю церква. До самих ранніх його творів відносять деякі фрески на тему Старого та Нового завіту - у верхній зоні стін поздовжнього нефа. Ці розписи були зроблені в першій половині 90-х років. Припускають, що Джотто їздив потім на деякий час в Рим, де на нього справила сильне враження живопис Кавалліні і ранньохристиянські мозаїки. До цього ж періоду відносяться, мабуть, велике "Розп'яття", зроблене для церкви Санта Марія Новела у Флоренції, і "Мадонна ді Сан Джорджіо алла Коста написані були в другій половині 90-х років, коли Джотто вдруге запросили в Ассізі, ж як керівника всіх живописних робіт. Вважають, що художник з'явився на цей раз з великою групою помічників, добре спрацює мальовничій бригадою, тому фрески виробляють дуже цілісне враження. Очевидно, - прописувалися по сухому одним з майстрів, по сухому зазвичай накладався і синій колір. Цей метод стає досить поширеним в XIV столітті.

У своїх реалістичних пошуках, в спробах втілити нові для образотворчих мистецтв сюжети, Джотто повинен був вступити в протиріччя з традиційними композиційними схемами і ширше - з традиційними естетичними поглядами, відмовився від Джотто площинності композиції. Правда, художник далекий від того, щоб сильно заглиблюватися в ілюзорне простір фрески. Він дбайливо зберігає поверхню стіни або дошки, звільняючи простір лише на першому плані, свого роду сцену для діючих осіб. Треба сказати, що і живописці Відродження на перше порах дотримувалися джоттовского принципу побудови простору.

У Джотто дію розгортається паралельно до площини фрески, як у візантійському і в романському мистецтві. Однак композиційні прийоми Джотто відрізняються величезною різноманіттям. Лише у своїх найпізніших розписах він вдається до симетричним побудов ( «Явище Франциска в Арле», Флоренція, церква Санта Кроче). Звичайно ж сама подія диктує йому найбільш переконливу композицію. Засмучений Іоаким повертається до своїх стадам; хоча він - головна дійова особа, його фігура поміщена у краю фрески ( «Повернення Іоакима», Капела дель Арена), - цим підкреслюється, що він вступає в простір даної композиції. Фігура мертвого Христа знаходиться не в центрі фрески, а його близькі розташувалися нерівномірними групами ( «Оплакування», там же). Неспокійний ритм композиції підкреслює драматизм сюжету. По-новому Джотто трактує і тему ходи ( «Весільна хода Марії», там же). На відміну від характерних для середньовічного мистецтва повторів і одноманітності він вводить складний ритм, де фігури ліворуч стоять впритул один до одного, Марія виділена цезурою, а сурмачі праворуч повернені назустріч загальному руху. Ця ритмічна композиція змушує згадати античні, точніше, грецькі ходи, на зразок фриза Парфенона.

Джотто ризикнув навіть внести елементи нового у святая святих релігійного живопису - в вівтарну ікону. Його «Мадонна» (Флоренція, Уффици) являє собою, звичайно, високоідеальний образ, але фігура її не безтілесна. Вона виліплена світлотінню. Марія сидить на троні під трехмерно трактованих ківорій. Ангели розміщені навколо трону, вони заступають один одного, підкреслюючи цим просторову глибину композиції, враження якої не в змозі знищити навіть золотий фон.

До такого ж поєднанню ідеального, духовного і земного прагне і Данте. Любов, яку оспівує Данте, є піднесеною. Чуттєві мотиви поезії провансальський трубадурів, сприйняті італійцями, придбали зовсім новий характер. Італійська поезія створила школу "нового солодкого стилю", в якій любов до жінки ототожнюється з любов'ю до мудрості і доброчесності. Італійські поети зазнали впливу середньовічного філософа-енциклопедиста Фоми Аквінського, розрізняє чуттєву любов, що веде до продовження роду, і любов розумну, або духовну, яка не має потреби в чуттєвому задоволенні і відчуває чисті й безкорисливі радості. На відміну від мислителя-богослова, який вважав, що духовна любов між чоловіком і жінкою неможлива, поети "нового солодкого стилю" саме таку любов до жінки і зробили предметом оспівування. Кохання Данте до Беатріче чиста, піднесена, не потребує плотських утіхах. Поета цілком задовольняє поклоніння здалеку. Любов дає багату поживу його душі. Вона надає облагороджуючий вплив на всіх, хто її бачить.

Хоча відомий реальний прототип дантового коханої, все ж таки в його віршах образ її роздвоюється. Вона і флорентійка Біче Портінарі, і символ вищої краси, мудрості, чесноти і всілякого красу. У «Нового життя» звучать два голоси -- людини, охопленого справжньою пристрастю до прекрасної жінки, і мислителя, схильного підніматися над суєтним земними інтересами заради споглядання вічних і божественних сутностей, що відбиваються в образі його коханої.

Двоїстість, притаманна Данте як «останнього поетові середніх століть і першим поетові нового часу »(Ф. Енгельс), ще більш наочно виражається в його найбільшому творінні - «Божественної комедії», закінченої незадовго до смерті поета. За формою це твір належить до жанру середньовічних поем про загробні видіннях. Н?? пекло, чистилище і рай, по яких здійснює свою подорож Данте в супроводі давньоримського поета Вергілія, населені реальними людьми історії і сучасності. Данте розмістив їх у потойбічному світі згідно середньовічним поняттям про моральності: грішників - у пекло, каялися - в чистилище, доброчесних - в рай. Але критерії, які служать поетові для моральних оцінок, далеко не в усьому відповідають середньовічному етичного кодексу. Так, найстрашніші грішники для нього не люди, які зраджували, чуттєвих насолод, а порушники цивільних політичних норм. Тому в самій глибині пекла знаходяться Брут і Касій, казнімий за те, що вони вбили Юлія Цезаря, що втілює для Данте його ідею всесвітньої імперії. А юні Франческа і Паоло, винні від перелюбу, знаходяться у другому колі пекла; розповідь про їх могутньої пристрасті, що змусила їх пожертвувати вічним блаженством заради щастя земного, борошна двох люблячих істот в пеклі настільки вражають Данте, що він позбавляється відчуттів. Церковний сан не рятує римських пап від засудження на вічні муки в пеклі дантового: їх стратять тут за їх пороки, за користолюбство і бажання влади, і в той час як папи Боніфацій VIII і Микола III горять в пекельному полум'ї, імператор Генріх VII поміщений Данте в раю, де-то зовсім поблизу від самого Господа Бога.

Двоїстість характерна і для творчості Джотто. Його мистецтво ще далеко від тієї раціоналістичної обгрунтованості, яка відрізняла створення майстрів XV і XVI століть. Відкриття Джотто спиралися не на розвинену теорію і експеримент, а на інтуїцію, на безпосередню спостережливість, ще не зведену в закінчений принцип, і найбільше - на ту здатність до художніх прозріння, яка відрізняє майстрів вищої творчої обдарованості в переломні моменти історико-художнього процесу.

Саме авангардне положення Джотто серед майстрів того часу було пов'язано не тільки з його особливої особистої обдарувань, а й із корінними закономірностями художнього процесу. Творчість великого флорентійця стало свідченням тих величезних можливостей, які відкривалися перед живописом, відтепер що вийшла з-поміж інших видів мистецтва на перший план і зберегла свою провідну роль на всіх етапах ренесансної культури Італії. Тому в першу чергу саме творіння Джотто знаменують собою початок рішучого перелому від художніх систем середньовіччя до творчого сприйняття людини нового часу. Ми стаємо свідками сміливого відходу митця від непорушного авторитету культової догматики, від переваги абстрактній духовності в змісті образів і елементів канонічної скутості в їх образотворчому мовою до принципово нових творчих установок. В основу останніх покладено визнання реальності миру і можливості передачі високих етичних ідей, виходячи з реальних людських почуттів і дій. Оскільки джоттовское мистецтво означає кордон між двома типами художнього світогляду, що зробили свій вплив на історичні періоди величезній протяжності, реформи Джотто представляють собою одна з вирішальних пунктів у світовій історії мистецтв.

Сучасників Джотто вражала в першу чергу конкретність його художньої мови, яка становила настільки очевидний контраст до створінням середньовічного мистецтва. Відчуття реальності у Джотто проявилося в двох головних аспектах-у втіленні людських образів і в показі арени їх дії, того середовища, де вони перебувають. Звільнившись в значною мірою від елементів середньовічної абстрактності, людина у Джотто знайшов ознаки дійсного буття - відчутну вагомість свого фізичного вигляду і реальність живого переживання. Щоправда, і те й інше якість втілені у Джотто ще в елементарно загальної, недиференційованої формі, але важливо те, що художник зробив перший вирішальний крок до мистецтва нового типу. Що стосується показу середовища, в якому діють його герої, то замість чисто знакових чи суто умовних зображень її в середньовічному мистецтві Джотто ввів в живопис - нехай ще в самій первісної форми - відчуття реального простору і реального предмета, привівши ці фактори у відповідність з тим рішучим зовнішнім і внутрішнім оновленням, яке знайшли в його мистецтві людські образи.

У Данте рисою нового є в «Божественної комедії» і те, що наставником Данте і його керівником в подорожі по загробному світу виявляється не хто-небудь з святих, а римський поет Вергілій. Щоправда, одне з його поетичних висловлювань трактувалося в середні століття як передвістя прийдешнього пришестя Христа, але все ж в очах церкви він залишався язичником. Але для Данте мала головне значення те, що Вергілій - великий поет, до того ж прославляв в своїй «Енеїді» римську імперію. До поетів та мислителів стародавнього світу Данте взагалі ставився з великою повагою. Як язичників він зобов'язаний був помістити їх в пекло, але він створив для них особливий коло, де вони не піддавалися ніяким мукам. Це повага, зроблений їм, - передвістя нового ставлення до античності, що виникла в епоху Відродження.

Відхід від Данте середньовіччя найбільше позначилася в тому, яке місце займає в поемі його особистість. У поемі багато алегоричних елементів. Одним з головних є алегорія духовних мандрівок людини, його шукання сенсу і мети життя. У цьому і полягає сенс загробного мандри поета. Він покладає на себе завдання непомірну, таку, яка під силу тільки божеству і яку християнське середньовіччя приписували Ісусу. Данте проходить весь шлях земних випробувань, щоб знайти божественну істину. Цю останню він - не менш блюзнірство -- втілює в образі своєї коханої Беатріче. Але якщо вона тут у поемі ще більше безплотне і піднесене істота, ніж у "Нового життя", то Данте -- цілком земна людина, що відкриває нам свої уподобання, мрії, пристрасті, упередження, пристрасті, любов і ненависть. Весь він, вдумливий і лютий, тонко відчуває і нетерпимий, зворушливий і гнівний, виникає перед нами -- перший титанічна і багатосторонній характер у світовій літературі, складний і суперечливий, що володіє величезною духовною енергією і інтелектом генія. І хоча розміщення людей у потойбічному світі пояснюється нібито як результат божественного правосуддя, від нас, не ховається те, що не Бог, а сам він, Данте, чинить суд над минулим і сучасністю, над усією історією, над людством.

Так само сміливі шукання Джотто йдуть у багатьох напрямках. По-перше, він рішуче відкидає умовну площинність романської і візантійського живопису.

Його фігури об'ємні, вони чітко виліплені світлотінню. Для цих пластично відчутних фігур живописець створює простір, в якому вони можуть перебувати і рухатися. Хоча це простір збудовано не за правилами оптичної перспективи, Джотто інтуїтивно схоплює враження глибини і тривимірності. Художник зазвичай відмовляється від золотого фону. Його герої знаходяться в пейзажному або інтерьерном оточенні, наділеним певною мірою реальності. При всьому цьому Джотто надзвичайно лаконічний і лапідарій. Часом він задовольняється лише натяком на місце, де відбувається дія ( «Зустріч Марії та Єлизавети», Падуя, Капела дель Арена); в більшості випадків він обмежує кількість учасників дії ( "Благовіщення Анни", там же). Ніщо не повинно завдавати шкоди ясності показу і розповіді.

У «Божественної комедії »Данте характери мешканців загробного світу також окреслені лаконічно, але чітко. Вони постають перед читачами з усіма притаманними їм вадами і достоїнствами, і немає такої людської риси, яка була б пропущена Данте. Горді і смиренні, мужні й боязкі, щедрі і корисливі, мудрі й нерозумні - словом, все людство, як воно є, виникає перед читачем "Божественної комедії". Хоча світ цей вигаданий, уява поета, харчується реальною дійсністю, уподібнює окремі частини його цілком земним картинам. Пекельні безодні і озера схожі на страшні пейзажі, зустрічаються на землі; гора чистилища і ліси на ній такі ж, як земні гори і лісу; пекельні чани, в яких кип'ятять користолюбець, в точності схожі на чани венеціанського арсеналу, де кип'ятять смолу для того, щоб конопатити суду. І райські сади зовсім не такі, яких не міг би побачити реальний чоловік: Вони подібні до прекрасним садам Італії.

Відзначимо незвичайну картинності поетичних описів Данте, що зробили його поему природним джерелом художніх сюжетів. Одним з перших ілюстраторів "Божественної комедії "був Сандро Боттічеллі.

І в творчості Джотто головне - це людина. І природа й інтер'єр потрібні йому як фон для фігур. Його героям, звичайно спокійним і внутрішньо стриманим, властиво те почуття впевненості в собі і внутрішнього гідності, яке стане основною рисою героїв у ренесансних художників. Правда, навіть такому новатора, як Джотто, дуже важко відмовитися від увійшли в плоть і кров елементів схематизації. Обличчя багатьох його персонажів загалом побудовані по одному типу, і не завжди йому вдається вдихнути в них життя. Це ж відноситься до пейзажу і архітектурі. Художник будує їх за певною схемою, створюючи швидше якісь позначення елементів пейзажу або будівель, ніж їх достовірні зображення. Але тим більше вражаючі чудові завоювання Джотто, досягнуті в боротьбі з традиціями, які здавалися непорушними.

Джотто по-новому трактує традиційні сюжети, він навіть вводить в монументальний живопис нові сюжети, почерпнуті ним з апокрифічної літератури та з книжкових мініатюр (наприклад, цикл Іоакима і Анни в Капелі дель Арена). Але головне те, що він прагне до переконливого показу події, до правдивості емоцій. У цьому сенсі він створив ряд образів, що стали надалі своєрідним еталоном художньої виразності. Досить вказати на величну постать Марії в "Втечі в Єгипет" (Капела дель Арена) або на скорботних в "Оплакування" (там же). Правда емоцій виявилася з найбільшою, всепокоряющей силою в "поцілунком Іуди" (там же), де в зустрічі поглядів Христа та Юди відбивається зіткнення добра і зла. Це рішення однієї з психологічно найбільш складних колізій євангельського оповідання виявилося настільки новаторським, в такій мірі передбачають власне ренесансні рішення, що на нього спиралися надалі багато художників Відродження аж до Тиціана в його дрезденському "Динарії кесаря".

Ці особливості джоттовского мистецтва були з особливою гостротою сприйняті його сучасниками. Але колосальний зсув, пов'язаний з ім'ям Джотто, був очевидний не тільки для хронологічно близько стояли до нього живописців і широкого кола глядачів, але і для майстрів кватроченто і Високого Відродження, про що свідчать, наприклад, висловлювання Леонардо. Історична роль Джотто високо оцінена в працю Вазарі, по суті, що підводить підсумки всієї великої ренесансної епохи. Слід, однак, поряд з цим мати на увазі, що характерні для Джотто елементи нового сприйняття дійсності важливі не тільки як початковий пункт в тривалому процесі вироблення нової художньої мови епохи, але й тим, що вже на цьому ранньому етапі вони були одягнені, самим художником в цілісну творчу концепцію, що володіє величезною самостійної естетичної цінністю. Мистецтву Джотто найвищою мірою притаманне синтезують початок -- здатність зробити нові відкриття базою для широкого творчого узагальнення. Ознаки більш об'єктивної передачі дійсності, вся новизна вперше побачених художником життєвих реалій виявляються у Джотто в нерозривній єдності з високим етичним і художнім ідеалом. Інакше кажучи, Джотто першим з живописців наступаючої великої доби дав зразок нових форм художньої типізації, коли в органічному сплаві реального та ідеального обидва цих складових виступають у свого роду класичному рівновазі. Перед нами найбільш ранній приклад того високого творчого синтезу, який згодом знайде вже інші форми реалізації у великих італійських живописців, які виступили в ключові моменти ренесансної епохи

На відміну від візантійських і романських, та й готичних майстрів колір у Джотто підпорядковується светотеневой ліплення. Він втрачає своє символічне і орнаментальне значення, щоб сприяти виявленню обсягів, прояснювати композицію. Іншими словами, він служить прагнення затвердити реальність образу. Звідси свого роду байдужість Джотто до самостійно понятий красу колірних сполучень і до гри золота. Колорит фресок лаконічний; панують блакитний фон неба і коричнево-сірі відтінки землі, скель, будівель, яскраві силуети одягу. Бути може, в колірному ладі живопису Джотто виявляється бажання протидіяти вишуканого ідеально -- умовного колориту візантійських живописців та їхніх італійських послідовників.

Джотто заклав основи мистецтва Відродження. Хоча він не був єдиним художником свого часу, які стали на шлях реформ, однак цілеспрямованість, рішучість, сміливий розрив з істотними принципами середньовічної традиції роблять його родоначальником нового мистецтва.

Джотто першим навчився передавати на картині справжню природу. Він обмежив своє завдання, цікавився переважно одною частиною природи, людиною, але те, що він зробив, був величезний. Це відчували навіть сучасники. Ще задовго до смерті великого художника Данте говорив в "Чистилище" (Х1, переклад Голованова):

Чімабуе в художня один

Був цар, але з'явився Джотто, - новий

В той області вознікнул володар.

Якщо Джотто заклав основи образотворчого мистецтва епохи Ренесансу, то своєї великої поемою Данте створив основи загальнонаціонального італійської літературної мови. Написана на тосканському говіркою, вона показала все багатство народної мовної культури. Це було актом рішучої демократизації літератури. багатюща зміст «Божественної комедії», цієї поетичної енциклопедії середньовіччя, відразу підняло духовний рівень народу. Для майбутнього Відродження Данте зіграв величезну роль він відкрив йому шлях.

У мистецтві Проторенесансу Данте і Джотто були центральними фігурами. Саме його творчість концентрує в собі істотні особливості цього етапу і дає найбільш глибоке і досконале втілення його принципів.

Їхнє мистецтво, звичайно, показало не все, що є в природі. Але він показав дорогу до того, як дійти до повного і досконалого відтворення природи. Ці майстри зробили перший кроки. Але ці кроки були найбільш важливими. До того ж зробили величезний вплив не тільки на розвиток живопису і літератури - вони зробили й велику культурну роботу тим, що показали у фарбах все багатство людської душі.

Данте недарма шанував в Джотто брата. Ті нові риси, які є в поета, є і у художника. Вони обидва, хоч різними дорогами, йшли до однієї мети. А мета була та, щоб закріпити в мистецтві придбання суспільного життя. У цьому й полягають велич їх обох і їх значення в історії італійської культури.

Список літератури

Данилова І. Джотто М.: Образотворче мистецтво, 1970.

Алпатов М.В. Загальна історія мистецтв М.-СПб.: Мистецтво, 1949.

Лосєв А.Ф. Естетика Відродження М.: Думка, 1992р.

Дмитрієва Н. Коротка історія мистецтв, М: Аст-прес 2000.

Джівілегов А.К. Творці італійського Відродження М.: Республіка, 1998р.

Драч Г.В. Культурологія, Ростов - на - Дону: Феникс 1995р.

Віппер Б.Р. Італійська ренесанс XIII - XVI століття, М.: Мистецтво, 1977р.

Алпатов М.В. Італійське мистецтво епохи Данте і Джотто, М.-Л.: Мистецтво, 1939р.

Карл Верман Історія мистецтва всіх часів і народів, т. 2 М.: АСТ, 2001.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.referat.ru/