Духовні зв'язку Ф. І. Тютчева та Ф. М. Глінки
Звєрєв В.П.
Одне
віршоване послання і два листи - ось і всі справжні документи,
що свідчать про прямі особисті контакти між Ф.І. Тютчева і Ф.Н. Глінкою.
Тому, природно, не так просто позначити то духовне співзвуччя, яке
було між цими сучасниками XIX століття, настільки значними представниками
вітчизняної літератури та російської національної свідомості і світогляду.
Однак високі оцінки, дані Ф.І. Тютчева і Ф.Н. Глінкою один одному
письмово, свідчать, поза сумнівом, про духовної близькості двох класиків
російської словесності, а біографічні факти відкривають глибоку
світоглядну підгрунтя їх теплих дружніх взаємин.
Історію
знайомства, хоча і заочного, двох іменитих російських поетів можна починати з 20
березні 1822, коли в Петербурзі на засіданні Вільного товариства любителів
російської словесності під головуванням Ф.Н. Глінки більшістю голосів
був обраний до друкування в журналі "Соревнователь освіти і
про доброчинність "переклад елегії А. Ламартіна" L'Isolement ",
виконаний тоді ще нікому не відомим, які розпочинають літератором 18-річним
Федора Тютчева і представлений під назвою "Самотність". Це
була друга редакція перекладу, перше ж під заголовком "Самота"
була прочитана двома днями раніше, 18 березня, в Москві на засіданні Товариства
любителів російської словесності при Імператорському університеті і була
представлена як "вірш співробітника Ф. І. Тютчева".
Ці
факти говорять про те, що молодий поет надавав серйозне значення визнання
своєї творчості відомими літературними товариствами обох столиць і Ф.Н.
Глінка як голова одного з них був тоді для нього безумовним
авторитетом в галузі вітчизняної словесності, духовно-естетичні досліди
якого, безумовно, чинили певний вплив на формування
розвивається таланту. У XX столітті американський дослідник Р. Густафсон
звернув увагу на схожість віршів "Сон" ( "Я кимось був
взнесен на гострий верх скелі ...") Ф. М. Глінки та "Сон на морі"
( "І море і буря качали наш човен ...") Ф.І. Тютчева. Навіть за обсягом
ці твори майже однакові: у "Сні" 23 рядки, в "Сні на
море "- 22. В тому і в іншому творі помітні схвильовані ритмічні
перебої. Твір Ф.Н. Глінки, опубліковане в "Соревнователь
просвіти і про доброчинність "(1820, № 11), цілком можливо, було добре
знайоме Ф.І. Тютчеву, тому й не випадкові його образно-поетичні відгомони в
"Сні на морі", створеному, за твердженням Т.Г. Дінесман, "влітку
1829 р. в період між 12 липня і 12 серпня (н. ст.) ", Коли поет
"провів якийсь час на Іскіі в суспільстві Волконських і Шевирьова".
Незважаючи
на те, що Ф.Н. Глінка і Ф.І. Тютчев по життю знаходилися один у одного в полі
зору майже протягом півстоліття, в історії російської літератури до недавнього
часу не виникала тема про їх близькому людському спілкуванні або про творчу
перекличці у віршованому спадщині. Тільки в 1980-і роки В.В. Кожинов зарахував
Ф.Н. Глінку до "тютчевською плеяди поетів" як своєрідної
літературної школі. При цьому Федору Миколайовичу відводилася, мабуть, одна з
найважливіших ролей у формуванні цього поетичного течії. В.В. Кожинов
справедливо зауважив, що "тютчевською" стиль виникає фактично
"до Тютчева" у творчості близьких йому за духом поетів: "
поезія Тютчева була не якимсь окремим, суто індивідуальним явищем, але
втілювала духовні і творчі прагнення цілого покоління російських людей,
цілої епохи національного буття, - як і поезія Пушкіна ".
Загальновідомі
визначення поезії Ф.І. Тютчева як "поезії думки", "філософської
поезії ", які В. В. Кожинов кваліфікує все-таки занадто широко, як
позначення "зовсім не індивідуальної особливості Тютчева", а
"характерна властивість поезії його часу в цілому". Навряд чи ці
визначення застосовні до віршованого спадщини Ф.Н. Глінки. Думаю, ближче до
істині Е. Кузнецова, яка відзначила: "На думку більшості критиків, вищі
досягнення Глінки належали до сфери духовної поезії. Це вельми характерний
факт не тільки по відношенню до поезії Глінки, але і по відношенню до всієї
поетичної епохи ". Поєднувало поетів, включених в" тютчевською
плеяду ", разом з любов'ю до" думки "і" філософії "
глибоке православне світобачення. Бліда і суха була б думка поетів, якби
вона не одухотворяється теплим релігійним почуттям. Філософський контекст
виявляється досить штучним і в якійсь мірі навіть грубуватим для
крихких витворів поетичного натхнення.
Цікаво,
що поряд з Феофаном Прокоповичем, Г.Р. Державіним, І.В. Киреевским, М.В.
Ломоносовим, А.Ф. Мерзлякова, А.С. Хомякова та іншими православними авторами
Ф.Н. Глінка удостоївся честі бути включеним в унікальний в області
літературознавства та історії російської літератури XIX століття "Огляд російської
духовної літератури "архієпископа Філарета (Д. Г. Гумілевський), який
був дуже суворий при відборі персоналій творців. Відсутність імені П.І.
Тютчева в праці преосвященного можна пояснити непоінформованістю укладача
огляду у творах поета: адже перша збірка "Вірші Ф.
Тютчева ", підготовлений до друку за редакцією І. С. Тургенєва, з'явився
тільки в 1854 році.
Свій
принцип включення того або іншого
письменника до словника автор пояснив наступним чином: "На жаль,
дивляться по історію духовного життя нового часу зустрічає дві сумні
явища. Після того, як відокремилася світська література від духовної, багато хто і
дуже багато хто з світських як би соромилися писати про духовні предметах, опустивши
з уваги, що без християнства неможливо плідну освіту, а можливо
тільки впадіння в язичницьке безлад. Інші де-не-як усвідомлювали цю помилку
часу, але, захоплюємося тим же недовірою до віри, іноді таємним, неусвідомлюваних,
до того відділялися від Церкви, що склали собі своє християнство, своє
благочестя, свою віру. Кращими виявилися ті з світських, які отримали
домашнє благочестиве виховання, чи скільки-небудь вчилися в духовних
училищах, або ж вели життя строго християнську ". Ф. М. Глінка виявився
серед цих небагатьох найкращих російських літераторів, удостоєних архієпископом
Філаретом (Гумілевський) визначення як духовні письменники.
Благочестя
земного життя Федора Миколайовича завжди позначалося в його літературному
творчість, глибоко проникало в нього, сповнювало кожне твір священним
глуздом і справді небесним світлом, що надавало йому умиротворене
духовно-естетичне пишність. Не випадковим, мабуть, було те, що першими
поетичними книгами письменника були "Досліди алегорій, або алегоричним
описів у віршах і в прозі "і" Досліди Священної поезії ".
Православна спрямованість усієї творчості Ф.Н. Глінки була очевидна і
визначалася його глибокої щиросердної вірою, на це звернув увагу
протоієрей В.Ф. Владіславлев: "Доживемо майже сторіччя, він в останні,
майже передсмертні хвилини, зберіг стільки свіжості, сили і ясності думок,
що потрібно було дивиться і будуть перед ним, а в його творах ви не знайдете
риси однієї, яка могла б кого-небудь навести на спотикання або поселити в
ком-небудь сумнів у вірі й благочесті, похитнути чистоту і твердість
моральних законів, внести нечисті помисли в душу. Душа його, спрямована
завжди горе - до Бога, здається, тільки й дихала святим віянням небожителів і
виливалася в чистих обра-зах священної поезії ". У чернетках, записних
книжках, солідних переплетених зошитах Федора Миколайовича часто можна
зустріти молитовні начерки, невеликі вірші як миттєві
богонатхненного осяяння, подібні восьмивірш "Просвіти!":
Просвіти мене, мій Боже!
Навчи мене, Творець !..
Щоб все, що серце гризе,
поконані нарешті!
Раствори сліпого очі,
Щоб, світло носячи в собі,
Він, через сутінок дольной ночі,
Постійно йшов до Тебе! ..
Духовні
витоки світосприйняття Ф.Н. Глінки лежать в самому способі життя, який з дитинства
формувався в благочестивій дворянській сім'ї. Своєрідність виховання і з
ранніх років причетність до релігійного досвіду безсумнівно позначилися на
самобутності творчого бачення майбутнього поета. "Отже, до 8-ми років, не
виходячи з рук моєї няні, - читаємо в автобіографічних записках Ф.Н. Глінки, --
я не мав ніякого зносини з цивільним зовнішнім світом, з дійсно
життям. Повз мене проходила все тоді було. Прозові турботи домашнього
господарства також до мене не стосувалися. Але в слабке тіло немовляти була загорнута
душа досить сильна, і вона жила, жила незалежно від усього зовнішнього, жила
своїм життям, власною, таємниче. Рано розвинулися в мені дві здатності:
любов і жаль до людей. Я любив пристрасно, безумовно свою матір і няню (кращим
насолодою для мене було сидіти годинами, на маленькій лавочці, біля ніг
моєї матері, коли вона займалася читанням духовних книг. Але не читання
приваблювало мене! Поняття моє розвивалося тупо, повільно ... Мені просто весело було
сидіти біля матінки, лащитись до неї, бути з нею! - Няня (Софія) була інше
істота, з яким мені хотілося бути нерозлучним. ) ".
Звичайно,
організація побуту в будинку, відображений в дитячій свідомості духовне обличчя матері
теж по-своєму вплинули на формування світобачення Ф.Н. Глінки. У тих
ж автобіографічних записках поет зазначав: "Пам'ятаю тільки, що
пробуджуючись ночами, не розуміючи, де ні я, ні що зі мною, я бачив свою матір
що стоїть на колінах перед давно затепленною, вже нагоревшею лампадою і, без
сумніву, її тільки довгі, всеношну молитви утримали мене між живими цього
землі! - Матінка була щиро-побожно. Священні книги складали її читання.
Розмови про святиню - її улюблені розмови. Мандрівники, жебраки, каліки і убогі
юрмилися у нас в домі. Свята вода, просфори, масло та інші дари від
свя угодників не переводилися ".
Подібна
атмосфера була характерна і для світу дитинства Ф.І. Тютчева. Про це
свідчить правнук поета К.В. Пігарєв: "Дому Тютчев виховувався в
"страху божому" і відданості престолу. Старим він згадував, як у
пасхальну ніч мати підводила його, дитину, до вікна, і вони разом чекали
першого удару церковного дзвону. Напередодні великих свят у Тютчева
нерідко служились всенощне на дому, а в дні сімейних урочистостей співалися молебні.
У спальні і в дитячій блищали начищені оклади родових ікон і пахло лампадним
маслом. Але до студентських років Тютчев почав перейматися обрядової стороною
релігії, що не хотів говіти. Мати вважала за потрібне подарувати йому Біблію на французькому
мовою, надписавши на неї своїм великим почерком: "Папінька твій бажає, щоб
ти говів. Прости. Христос з тобою. Люби його "".
Зять
та біограф поета І.С. Аксаков звернув увагу, наскільки в складний
"духовний організм" з часом розвинувся Ф.І. Тютчев, що, звичайно,
відбулося не тільки під сімейним, а й під світським життєвим впливом. "В
тому-то й справа, - зазначав він, - що ця людина, якого багато хто навіть з його
друзів визнавали, а може бути, визнають ще й тепер, за "хорошого
поета "і сказателя гострих слів, а більшість - за світського говоруна, та
ще самій порожній, дозвільного життя, - ця людина, поруч з влучною витонченим
дотепністю, мав розумом надзвичайно строгим, прозорливим, що не допускає
ніякого самообману. Взагалі це був духовний організм, важко даються
порозуміння: тонкий, складний, багатострунних. Його внутрішній зміст було
самого серйозного якості. Сама здатність Тютчева відволікатися від себе і
забувати свою особистість пояснюється тим, що в основі його духу жило щире
смиренність: проте ж не як християнська вища чеснота, а, з одного боку,
як природжене особисте і почасти народне властивість (він був весь добродушність і
Незлобін), з іншого боку, як постійне філософське свідомість обмеженості
людського розуму і як постійне ж усвідомлення своєї особистої моральної
немочі.
Дух
мислячий, неухильно усвідомлює обмеженість людського розуму, але в якому
свідомість і почуття цієї обмеженості не досить заповнювали живлющим
початком віри; віра, визнається розумом, закликаємо серцем, але не володіла ними
цілком, не керувала волею, недостатньо освячує життя, а тому не
вносила в неї ні гармонії, ні єдності ... У цій подвійності, у цьому
суперечності і полягав трагізм його існування. Він не знаходив ні
заспокоєння своєї думки, ні миру своїй душі. Він уникав залишатися наодинці з
самим собою, не витримував самотності і як не дратувався "безсмертної
вульгарністю людський ", за його власним висловом, однак не в силах був
обійтися без людей, без суспільства, навіть на короткий час.
Тільки
поетична творчість було в ньому суцільно
Він
був поет за покликанням, яке було потужніший за його самого, а не за
професії. Він священнодіяв, як поет, але не помічаючи, не усвідомлюючи сам
свого священнодійства, не надаючи в жрецькі хламиду, не набираючись
деякого благоговіння до себе і свого жрецтва. Його розум і серце були,
мабуть, постійно зайняті: розум витав в області абстрактних, філософських або
історичних помислів; серце шукало живих відчуттів і хвилювань, але перш
за все і у всьому він був поет, хоча власне віршів він залишив по собі
порівняно і не дуже багато. Вірші у нього не були плодом праці, хоча б і
духа, але все ж праці, часом навіть посидючість у інших поетів. Коли він
їх писав, то писав мимоволі, задовольняючи нагальною, неотвязчівой
потреби, тому що він не міг їх не писати: вірніше сказати, він їх не писав,
а тільки записував. Вони не складалися, а творилися ".
Містичну
і в той же час філософську особливість можна відзначити і в творчості Ф.Н. Глінки. Не випадково його характеризували
не тільки як "гарячого патріота, ревного християнина, найблагороднішого
людини "," світлу особистість, яких трохи можна зустріти в
життя ", але і як" маститого філософа-поета ". А. П. Мілюков дав,
мабуть, найбільш повну і справедливу характеристику творчості письменника,
зазначивши, що "у ряді талантів, якими так рясні були перші чотири
десятиліття нашого (XIX-го. - В.З.) століття, Глінка якщо не належав до числа
найяскравіших, то до числа найбільш самостійних і менш підпорядковувався яким би
то не було чужим впливам ". Він звернув увагу на особливості
містичного світосприйняття Федора Миколайовича: "Релігійність, що відрізняє
Глінку протягом всього його життя, під впливом масонських ідей і того
настрою, яким відрізнялося російське суспільство в першій чверті цього
(XIX-го. - В.З.) століття, мало-помалу
приймала трохи містичний відтінок ".
"Загальне
значення Ф.Н. Глінки, як літератора і поета, давно вже визначився, - зазначав
А.П. Мілюков. - Він, звичайно, не належить до числа великих талантів,
прокладати які-небудь нові шляхи в мистецтві, але в тій блискучої поетичної
плеяди, осередком якої був Пушкін, він займає чільне місце за
незалежності і своєрідного характеру свого обдарування. Його не торкнулося навіть
чарівною вплив Байрона, чарівно підкорив собі багатьох, більш
талановитих поетів тієї епохи. Хоча за складом розуму і переконанням у Глінки було
чимало спорідненого з поетичним настроєм Шатобріана і Ламартіна, але він
ніколи не захоплювався ні пієтизму "Les Martys", ні мрійливістю
"Meditations poetiques". Правда, у нього можна знайти спільні з ними
мотиви, але в його релігійних піснях незрівнянно більше біблійної простоти і
сили і зовсім немає тієї штучності, яка помічається навіть у найкращих
творах цих представників французької літератури початку XIX століття ".
Ф.Н.
Глінка ставився не тільки до високоосвіченою, подібно Ф.І. Тютчеву, але і до
воцерковленою, глубоковерующім православним людям своєї епохи. Сам Ф.І. Тютчев
справедливо зауважив у своєму листі до Федора Миколайовича від 16 лютого 1850
року: "Ви з малого, малого числа вельми зрячих і розуміють".
Ясність розуму навіть у старості та широке світобачення забезпечувалися у Ф.Н. Глінки
чистотою і глибиною його православної віри.
Духовне
спорідненість поетів, що дозволяє віднести їх обох до "малому числу вельми зрячих
і розуміють ", виявилося і в їхньому ставленні до декабристського повстання 1825
року.
Що
стосується захоплення Ф.Н. Глінки декабризму, то відомі нині по слідству і
спогадами сучасників документи не дають підстав "вважати його одним
з найактивніших керівників таємних товариств ", як стверджувалося раніше. У
декабристський рух призвело поета те, що він виявляв дійсно живий і
щирий інтерес до сам?? м різних сучасних йому художнім,
громадським, релігійним і політичним віянням і всюди спочатку енергійно
вбирав у себе все нове і вів себе досить діяльно. 15 лютого 1826
полковник Глінка відповідав на допиті в Слідчому комітеті: "У 1816 році,
вступаючи до масонської ложі, названу ложею "Избранного Михайла" (в
честь і пам'ять обрання родоначальника Романових), я познайомився там з
гм Новіковим. За звання масона був я тоді в ступені учня і
не знав ще, в чому полягала діяльність цього ордену. Гн Новіков,
колишній вище мене в ступені, говорив мені, що в масонстві тільки теорії, а що
є інше суспільство обраних молодих людей, які поклали, утворюючи себе,
діяти в своїх колах по своїх силах і можливостях на поліпшення всіх
галузей наук, мистецтв, навіть ремесел, і вправлятися в практичній
благодійності, роблячи збори для бідних, визначаючи сиріт в училища, а
безместним пріісківая притулку. Це суспільство, як мені сказано, називалося
благодійним або суспільством про доброчинність та наук ".
Дійсно,
у масонстві Федір Миколайович пройшов шлях від оратора і першого наглядача до
відповідальній посаді наместного майстра ложі Обраного Михаїла, а потім як
видний представник цієї ложі увійшов навіть у члени Великої ложі Астрєї. Так само
активно і захоплено він включився в діяльність таємних декабристських
організацій, знаходячи в їхніх програмних деклараціях багато спільного з постулатами
православного віровчення, що і стверджував на допиті: "Бога боятися.
Государя шанувати. Владі коритися. - Ось корінні правила мого життя! Я
нікого не ображаю, нічого не шукаю і нічого - на всій землі - нічого не
маю !".
Будучи
впевненим у своїй невинності, Федір Глінка пише з Петропавлівської фортеці
лист імператору Миколі I ( "1826 21 березня-го. У фортеці
свя Пет і Павл. Каземат №. . У 9-й день
ув'язнення "):" Государ! Я круглий сирота: Нема в мене ні матері, ні
батька, а тому і прийняв я сміливість писати до загального батькові Вітчизни - до вас.
В
передостанній день останнього місяця минув року після докладного
вопрошенія, зробленого мені прозорливим випробувачем (генерал-ад'ютантом В.В.
Левашової. - В.З.) в імператорському палаці вашому, ви, пане, як би повторюючи
слова вашого великого брата, з нез'ясовний благоволінням зволили сказати мені:
"Ти можеш залишатися спокійний: будь певен!"
Не можна
виконати точніше волі в бозі покійного і богом зберігається государя: я був і
залишаюся абсолютно спокійний. Ні тіснота мого ув'язнення, ні ганьба тяжкого
арешту, що спіткало мене в перший раз у житті, ніщо не порушує мого спокою
і ніщо, ніщо навіть ні на одну хвилину не може похитнути тієї глибокої, смію
сказати, той вічної відданості до найвищої особі вашої, яку ви, пане,
зародили в душі моїй вашим ласкавим царським словом. Свідчу сію
частинкою неба, яку видно з вікна моєї в'язниці, що з 1821 року я не перебував
ні в якому таємному суспільстві.
Навіть
товариство масонів залишив я за кілька місяців, перш загального найвищого
веління на закриття лож. А це зробив я з волі мого государя, виявленим
мені не як наказа, але у вигляді його бажання.
Я
завжди намагався ходити під його, священною для мене, волею, і був час (у
1820, 1821 і 1822 роках), коли я з особистого ведення його величності займався
деякими справами і одним, смію сказати, дуже важливим, яке і залишилося
тайною в його кабінеті.
І
всеавгустейшая батько ваша удостоювали мене неодноразово своїм особливим
увагою. Я мню, що й досі, можливо, їй пам'ятне моє убоге ім'я, також
як мені незабутній її монарші милості і прихильні про мене відгуки.
Під
діяльної час моєї служби, Бог провів мене мимо багатьох спокус користі.
Згодом я полюбив злидні: добрі люди давали мені притулок і шати, і я іноді переходячи життя
просту, завжди відкриту і не люблячи бачити в людях зло, минаючи слабкості, не
помічаючи пороків і охоче прощаючи наклепникам, я любив всіх як братів.
Були
у мене великі душевні нещастя: розум не знаходив для них зцілення; свята воля
запропонувала свої втіхи, і я по-дитячому прихилився до серцевого простоті. Я
повірив, що збожеволіти можна, а з серця ніколи !".
Спокуси
розуму привели Федора Миколайовича до Союзу Порятунку (1818), а потім і в Спілку
Благоденства (1820), в діяльності яких він розчарувався. Для нього, як
істинно віруючого християнина, зовсім була неприйнятна ідея насильницького перебудови
світу. Знаменний його відповідь про французьку революцію, спрямований 3 квітня
1826 з каземату Петропавлівської фортеці до Комітету про зловмисне суспільстві (у справі Г.
Перетца): "Французька революція! Це ім'я збуджує в мені завжди ряд жахливих
уявлень і сильно хвилює мою чутливість! Це змішання крові, вогню,
заколотів і шаленств, це взаємне сотерзаніе пристрастей, загибель невинності,
торжество пороку, цей Марат, що вимагає трьох мільйонів голів, щоб іншим
просторіше було жити, цей Робесп'єр, який лютував як тигр, а помер --
як падлюка, цей паралічний Кутон, руйнівник Ліона, цей холодний кровопивець
Ле-Бон, який по суду і систематично зарізав ціле місто Аррас (свою
батьківщину) і велів вирізати у себе на печатці гільйотину і всю живність для своєї
кухні різати на гільйотині (!!!) - Ці люди, ці обставини чого можуть бути
гідні крім безмежного огиди?
Божевільні
хвалили розум; зрадливі соромитись закон; проповідували свободу, закріпивши душі
пристрастям, і благородна Ролан (дружина міністра) сказала, сходячи на ешафот (біля
якого стояла колосальна статуя свободи): "О, свобода! Скільки
злодіянь здійснюється в ім'я твоє! "Вони судили, і на суд їх не були ні
лагідне ужалення, ні всепрощаючої любов, ні милосердя, вдовільняючою запеклий вогонь
викриття: в усякому обвинуваченим вони шукали винного і суд їх був тільки --
осуд!
Які
ж тут особи? Які особисті вигоди?!! Я поважаю лише дві особи: абата Еджеворта
і високодобродетельного Малерба, який - і під кинджалом вбивць - насмілився говорити за страждальця,
розвінчаного насильством і засудженого за законом беззаконням! .. Ще люблю я
трошки Вірно. Його велика статуя і
тепер біля сходів люксембурзької. У руці його розгорнений сувій, на ньому
читаєш: "Правосуддя повинно бути відкрито і ясно, як сонце
небесне! "Але сонце має два великих якості: світлість (тільки
сяючу) і теплоту (гріючий). Перше - правда, а другий - милість. Ось мої
думки! Ось мої слова! Так я завжди говорив, так друкував і тепер запечатують це
істинності й щиро запевненням у тому, що не маю інших понять про
велике лихо, що спіткало Францію, яке називають французьку
революцією ".
В
показаних на слідстві Ф.Н. Глінка висловив своє ставлення до декабристського
повстання в цілому і виклав власну політичну віру і громадянську
позицію, спираючись на релігійно-містичний досвід: "Все показує, що ми
вже далекі від тих добротливого часів наших батьків, коли ні проговоритися, ні
провинитися не страшно було! Коли вважали за велику чесноту покрити гріх
ближнього ... Писання говорить: "Настане час лукаве, коли людина буде
стежити людини, щоб вловити стопи його в мережу! "Тепер-то я починаю
бачити, від чого можна стати холодним егоїстом: жити тільки з собою, і про
себе, а мені завжди так огидно здавалося цей стан! .. Але я знаю, я впевнений,
що частина не може похитнути цілого! Що означають ці підприємства? Спалахи
запалених мрій! .. Росія тверда! Росія міцна! Росія - місяць! Бо наше
отечество становить 1/7 частку землі, а місяць в сім разів менше нашої планети.
Я
уявляю собі Росію, як якусь могутню дружину, спокійно, попри все,
почіющую. У головах у неї - замість подушки - Кавказ, ногами - плеще в
Балтійському морі, права рука закинута на хребет Уралу, а ліва - простягнена за
Віслу - загрожує перстом Європі! .. Я знаю, я впевнений, що перетворювати древнє
протягом речей є те ж саме, що пхати пальці в млинове колесо: пальці
відльоту, а колесо все йде своїм ходом ... Ось моя політична віра! Ось мої
думки! Ось мої почуття! ". Це була віра монархічна, державних,
православна.
монархічної
і державної точки зору в питанні про декабристського повстання дотримувався і
Ф.І. Тютчев, який назвав у вірші "14-е грудня 1825" його
учасників "жертвами думки безрозсудною". Осудливо по відношенню до
декабристам звучать вже перші рядки твори поета, в яких підтверджується
безумовна, законна справедливість покарання бунтарів:
Вас
розбестило Самовладдя,
І
меч його вас вразив, -
І
в непідкупному неупередженість
Сей
вирок Закон скріпив.
При
це Ф.І. Тютчев стає на позицію не суб'єктивно-особисте, а народну, яка
збігається з його власною:
Народ,
чужа віроломства,
паплюжить
ваші імена -
І
ваша память для потомства,
Як
труп в землі, поховали.
Поет,
мабуть, не відразу прийшов до настільки жорстким оцінками грудневої трагедії, але робота
автора над текстом свого твору показує твердість його позиції в цьому
питанні. Відома дослідниця життя і творчості Ф.І. Тютчева В.Н.
Касаткіна грунтовного коментарі до цього вірша пише:
"Є правка в 7-й і 8-й рядках: спочатку було -" І
пам'ять ваша від потомства/Землі жива віддана ". Поет переставив слова
( "ваша пам'ять"), порядок слів став більш природним для розмовного
російської мови; це відноситься і до заміни прийменника "від" на
"для". К.В. Пігарєв (див. статтю "Вірш Тютчева
"14-е грудня 1825". Уранія. С. 72) надає особливого значення
початкового варіанта 8-го рядка, думки поета про те, що пам'ять про декабристів
"жива": "Силою історичних обставин пам'ять про декабристів
похована, але вона не померла, вона і на землі - жива. Ось прихована можлива
думка поета ". Однак Тютчев не зберіг варіант рядка, що дозволяє
подібне тлумачення своєї позиції, він увів образ - "Як труп в землі,
поховала ". У вірші збереглася подвійність ставлення поета до
декабристам: "Самовладдя" - розбещує сила, воно "вічний
полюс "," вікова громада льодів ", але зусилля діячів 14 грудня
безплідні й історично безперспективні через їхню малу чисельність ( "убогою
крові ") та етичної недозволеності (" віроломства "), поет
апелює до об'єктивності ( "непідкупності") закону ".
З
червня 1825 по січень 1826 Ф.І. Тютчев знаходився в Росії.
Примітно, що в цей час він опублікував три вірші - "До
Нісі "," Пісня скандинавських воїнів "і" Блищіть "- у
альманасі "Уранія. Кишенькова книжка на 1826 для шанувальниць і
любителів російської словесності ", виданому М. П. Погодіним, його другом по
Московського університету і багато в чому духовно близькою людиною. М.П. Погодін
відправив що вийшов альманах поштою засланого в Олонецький край Ф.Н. Глінці і
просив його про надсилання віршів для майбутньої "Уранії".
"Уран за 1826 отримав, - повідомляв Ф. М. Глінка 21 липня 1827 в
своєму листі з Петрозаводська, - і з великим задоволенням читаю ".
Слід зазначити, що в 1860-1870-і роки М.П. Погодін буде тісно пов'язаний як
дружніми, так і діловими зв'язками з Ф.Н. Глінкою: кілька років вони присвятять
збирання і видання великого літературної спадщини Федора Миколайовича (до
жаль, збірка творів письменника залишиться все-таки незавершеним: вийдуть
тільки тому духовних віршів, перевидання "Таємничий Краплі",
"Іова. Вільного наслідування Священної Книзі Іова", "Карелії,
або ув'язнення Марфи Іоаннівни Романової "та" Листів російського
офіцера "). Відомо, що" Листи російського офіцера "Ф. М. Глінки та
його патріотичні статті в "Російському віснику" зробили сильний
вплив на розвиток М.П. Погодіна ще в дитячому віці. Цим раннім досвідом
духовних читань, напевно, М.П. Погодін ділився зі своїм близьким
університетським товаришем Ф.І. Тютчева.
Безумовно,
духовна спорідненість Ф.Н. Глінки та Ф.І. Тютчева виявлялося і в їх відношенні до С.Є.
Раічу, колишньому іншому першого і вихователем другий з його дев'ятирічного
віку, в причетності до літературного гуртка цього добродушного,
товариського і щедрої людини. У Товариство друзів С.Е. Раіча поряд з Ф.І.
Тютчева і М.П. Погодіним входили багато інших близькі Ф.Н. Глінці люди: М.А. Максимович,
Н.В. Путята, М.А. Дмитрієв, С.П. Шевирьов ... На початку 1823
року це Товариство видало альманах "Нові Аоніди на 1823", де
поряд з визнаними кращими в 1822 році творами А.С. Пушкіна, В.А.
Жуковського, Н.І. Гнедича, Е.А. Баратинського та інших відомих авторів були надруковані
вірш "Сільський сон" й байка "Ставок і крапля" вже
поважного Ф.Н. Глінки та оригінальний переклад з Ламартіна
"Самотність" ( "Як часто, кинувши погляд з утесістой
вершини ...") дев'ятнадцятирічного Ф. І. Тютчева. Однак відомостями про особисте
спілкуванні цих двох поетів у 1820-і роки ми, на жаль, не маємо в своєму розпорядженні.
Днів
за 8-10 до повстання на Сенатській площі, на початку грудня 1825 року, Ф.И.
Тютчев прибуває з Москви до Петербурга. Відомо лише, що 12 грудня поет
разом з братом Миколою відвідав В.П. і С.Д. Шереметєвих.
Життєві
обставини починаючи з 1826 року помітно ускладнюються як у опального Ф.Н.
Глінки, до 1830 року перебував в Олонецькій краї, а потім до 1833 року
перебував під поліцейським наглядом у Твері і Орлі, так і у що знаходився за
кордоном на дипломатичній службі Ф.І. Тютчева (проблема отримання
офіційного дозволу на одруження з Елеонорою Петерсон, досконалий
де факто в Парижі в кінці липня 1826 року по лютеранським обряду; Найвища
дозволу на шлюб отримано 28 листопада 1828, одруження по
православним обрядом скоєно 27 січня 1829). Однак просторова
віддаленість поетів не могла стати причиною їхньої духовної роз'єднаності. Вони
виявляються на рідкість одностайними в оцінках літературних явищ, які не
приймалися багатьма авторитетними критиками. Так сталося у ставленні до В.Г.
Бенедиктову, що став згодом близьким другом Ф.Н. Глінки, але в основному не
прийнятому в колах літературної еліти. Ф.І. Тютчев ж, отримавши перший збірник
молодого поета "Вірші", що вийшов в 1835 році, писав 2 травня
1836 аташе російської місії в Мюнхені князю І.С. Гагаріну: "Дуже
вдячний за надіслану вами книгу віршів. У них є натхнення і,
що є хорошою ознакою для майбутнього, поряд з сильно вираженим
ідеалістичним початком є схильність до позитивного, речовими, навіть
до чуттєвого. Біди в цьому немає ... Щоб поезія процвітала, вона повинна мати
коріння в землі ". З початку 1840-х
років Ф.Н. Глінка, Ф.И. Тютчев і В.Г. Бенедиктом стануть активними авторами
"Москвитянин" та інших видань слов'янофільської орієнтації, чим будуть проявляти духовну підтримку
патріотичному рухові. Ця підтримка носила діяльний характер.
В
січні-квітні 1847 Тютчев писав з Петербурга чоловікові сестри - літератору
Миколі Васильовичу Сушкова: "шановний Миколо Васильовичу, я сильно
запізнився подякувати вам за вашу люб'язно посилку, зате я не спізнився прочитати
Вашої роботи. Набагато раніше, ніж я отримав ваші два примірники, ми вже
прочитали вашу драму-поему (поему "Москва". - В.З.). Кажу ми, і це
так і є, бо більшість осіб, з якими мені довелося говорити про неї, вже
встигли ознайомитися з нею. Князь Вяземський просить мене передати вам його
подяку і хвалебний відгук. Йому, як і мені, дуже сподобалося ваше
твір у цілому і більш ніж сподобалися окремі місця. Що стосується до
мене особисто, - найбільш торкнув і захопив мене у вашому творі його мова.
Ось, дякувати богу, мова живий, мова, що має коріння в рідному грунті. І це відразу
відчувається по його яскравості, за його пахощі. Але саме ця-то безперечна
заслуга вашої поеми, - друк народності, якою ви її знято, - і
накличе на вас лайка з боку брудної кліки, що складається з декількох
тутешніх журналістів, які інстинктивно ненавидять все, що має вигляд і
присмак народності. Погане це сім'я, і
якщо дати йому розвинутися, - воно принесе вельми сумні плоди. Я чув
де-не-які розмови про ваші образи на приятеля Глінку і прийшов би з цього приводу в
належне обурення, якщо б знав кілька точніше подробиці зради,
яке він зробив по відношенню до вас. Однак у вашому творі є
безумовно чимало цінного, щоб ввести злодія в спокусу, - це я дуже добре
знаю ". У цій конфліктній історії, що отримала більшу скандального розголосу
в Москві, Ф.И. Тютчев спробував виступити в ролі примирителя, і заключна
жартівлива фраза в наведеному уривку з листа - дипломатична виверт відвести
розсердженого автора від дратівливой його теми.
Поема
"Москва" була написана Н.В. Сушкова на заклик видавця
"Москвитянин" М.П. Погодіна "вшанувати семісотлетіе"
першопрестольній. За свідченням Н.П. Барсукова, цей твір виявилося
"приводом неприємного зіткнення між автором і Ф. Н. Глінко. Річ у
те, що майже одночасно з поемою і по тому ж нагоди Ф.Н. Глінка написав
драматичну п'єсу і поставив її на сцену ". Про розвиток конфлікту зробив
позначки у своєму щоденнику М.П. Погодін: "8 лютого 1847: Повинен
був заїхати до Сушкова, який звинувачує Глінку в крадіжці віршів і думок. Ах, як
б я радий був закритися тепер на селі. - 20 лютого: Увечері Дмитрієв,
який розповів про бунт Сушкова: безумець вставляє навіть моє ім'я, ніби я
приїжджав до нього і розказують про Глінці. Чорт їх бери ". У результаті скандал
між двома авторами став набувати більш широкий масштаб. "Ця
неприємна історія, - коментує Н.П. Барсуков, - скоро оголосила по Москві
і дійшла до слуху західників, і вже 4 березня 1847 Боткін писав Краєвського:
"Живемо ми з ласки Божої, і милуємося на живі картини, в яких
московські пані, надихнути словенської красою Глінки та Дмитрієва,
представляють нам на шарада містичне всесвітнє значення Москви, але
словенська світ трохи не став глядачем трагічної події. Колишній
губернатор, а нині поет, Сушков, роз'їжджаючи всюди, оголошував і скаржився
кожному, що Глінка вкрав у нього думки з його рукописної поеми про Москву і
представив ці думки на сцені ... Поет їздив і до митрополита, і до Щербакову, і до
Строганова, і нарешті просив одного поліцмейстер поширити навіть між
купецтвом, що думки у сцені Глінки належать йому, Сушкова. Нарешті він
рішуче оголосив, що хоче бити Глінку, це цуценя. Глінка примушений був
звернутися до Щербакову і просити у нього захисту. Той закликав до себе Сушкова і
вмовив дати йому слово, що він Глінку бити не буде "".
Даючи
твору Н.В. Сушкова таку високу оцінку, Ф.И. Тютчев, безумовно, хотів
примирення посварилися авторів, так як відчував до них однакову симпатію.
Дізнавшись про смерть свого родича, Федір Іванович 9 липня 1871 писав із
Петербурга своєї дочки Катерині: "Не можу уявити собі, що він,
такий добрий і життєлюбний, так жваво цікавився всім навіть під час своєї
смертельної хвороби, - так просто і спокійно чекав смерті, - не можу
усвідомити, що він теж пішов від нас, несучи з собою цілий світ традицій, який
вже не повернути. Так упокоїть Господь душу його. Бо він був справжній
християнин і серцем чистий, як дитя ".
Судячи
по всьому Н.В. Сушков з часом великодушно забув образи на Ф.Н. Глінку,
пов'язані з поемою "Москва", і продовжував так само дружньо спілкуватися з
ним. Це підтверджує приятельські тон питання спіритичний запису, зробленого
Ф.Н. Глінкою на початку 1860-х років з приводу вирішення долі виданої в Берліні
книги "Таємнича Капля": "Сушков, одружений із сестрою Федора
Ів. Тютчева, каже, що треба просити Тютчева (що має владу вирішити і в'язати
книги) - "про дозвіл ввезти поему до Росії". -
Потрібно
Чи м
