Головна вулиця Санкт-Петербурга

Доктор геолого-мінералогічних наук С. Шульц (молодший)

Більш ніж на чотири кілометри простягнулася головна вулиця Санкт-Петербурга Невський проспект. Прямий, як стріла, від Адміралтейства до площі Повстання, він робить потім невеликий поворот і доходить до площі Олександра Невського. "Велика першпектівная дорога "в усі часи була головним в'їздом у місто. Уздовж вулиці розташовано безліч прекрасних будівель. Щоб оцінити красу і неповторність Невського проспекту, ці чотири кілометри слід пройти пішки. Путівником на невеликому відрізку шляху може служити публікація Сергія Сергійовича Шульца (див. "Наука и жизнь" № № 9 та 11, 2001 р.). Дійшовши по непарній стороні вулиці до набережної річки Мийки, можна перейти на протилежний бік і прогулятися до Двірцевій площі.

Колись у перші роки існування Санкт-Петербурга саме тут на березі Мийки, на краю просіки, що дала початок майбутнього Невському, був побудований будинок (№ 18) сподвижника Петра -- адмірала Корнелія Крюйса. Цей голландець був запрошений до Росії в 1697 році під час відвідування Петром Амстердама. Крюйс прибув з великим загоном голландських офіцерів, корабельних майстрів і матросів і за вказівкою Петра почав будівництво російського флоту у Воронежі (у 1699-1700 роках), а потім в Архангельську (в 1701-1703 роках).

Адмірал Крюйс взяв активну участь у роботах зі створення Адміралтейській верфі, де відтепер повинні були створюватися кораблі російського флоту.

Як і більшість сподвижників Петра, адмірал зазнав і милість Петра, і його жорстокий гнів. Коли поблизу Ревеля Крюйсу не вдалося наздогнати шведський флот - два флагманських корабля збилися з фарватеру і сіли на мілину, - він був схоплений, позбавлений всіх звань і нагород і засуджений до смертної кари, яку Петро, ледь його гнів охолов, замінив посиланням до Казані. У 1719 році адмірал був помилуваний, повернутий у Петербург і знову наближений до двору. Петро повернув йому будинок на Мойці і призначив віце-президентом Адміралтейській колегії. Адмірал Крюйс не набагато пережив Петра I.

Деякий час будинком Крюйса володіли нащадки, а потім його купив кравець Йоганн Нейман, істотно перебудувавши: частина будинку, яка виходила на Невську перспективу, залишилася одноповерхової, але до неї добудували розширювали будинок двоповерховий будинок, що виходило на Миття. Нейман відкрив в будинку знаменитий на весь Петербург Кабінет воскових фігур. В "Санкт-Петербурзьких відомостях" є опис цього закладу. "Тут, - повідомляє газета, - можна бачити персону Короля Французького з Королевою, дофін і принцесами Його Величності дочками, також всю Високу прізвище Його Величності Короля Англійської і всіх шляхетних міністрів французького двору в досконалої величиною їх зростання, в сукні і з всім убором, в якому вони при дворі ходили ". Як зазначає газета, одяг на воскових фігурах пожертвувана до Кабінету тими царюючих осіб, фігури яких у ньому представлені. "За згадане смотреніе береться з персони за зволення, а саме - за полуполтіне, по два гривеника і по десять копійок ".

В останні роки царювання імператриці Єлизавети в колишньому будинку Крюйса була розміщена школа пажів, перетворена у 1759 році в Корпус пажів, за зразком версальського. Більшість пажів були дітьми придворних чинів та офіцерів гвардії. Вони поділялися на пажів (до 14 років) і камер-пажів (15-18 років). Юнаків навчали німецької, латинської та французької мов, фізики, геометрії, фортифікації, алгебри, історії, географії, геральдики. З 1759 штат пажів розширений, з'явилися звання рейт-пажів і ягт-пажів, в обов'язки яких входило супроводжувати імператрицю під час поїздок верхи і на полюванні. Рейт-пажів належало мати по штату 18, а ягт-пажів - 6.

У жовтні 1802 року Олександр I перетворив Пажеський корпус у військово-навчальних закладів, і його перевели на Садову вулицю до Воронцовського палацу.

У будинку № 18 в роки царювання Катерини II розташовувався магазин посуду німецького купця Альбрехта, який вважався кращим у Петербурзі. Коли фаворитом Катерини став Платон Зубов, в місті широко поширилися випадки отруєння. Відомо, що і Потьомкін, і чудовий історіограф при дворі імператриці Михайло Щербатов, і багато інших загинули тоді від отрути. Вельми своєчасним тому було опубліковане в "Санкт-Петербурзьких ведомостях "оголошення, що в посудній лавці Альбрехта на розі Мийки покупцям пропонують "різні гарні і рідкісні товари з серпантинових каменю, який не терпить нічого отруйного, з якого є в нього різні сервізи ".

В роки царювання Олександра I цей будинок був придбаний найбагатшим петербурзьким купцем Кононом Котоміним. На замовлення нового власника архітектор Василь Петрович Стасов поставив на місці старого будинку новий будинок. Роботи з будівництва будинку тривали протягом 1812-1815 років. У ці роки будинок придбав вигляд, який в основних рисах зберігся до теперішнього часу. Центральна частина, що виходить на Невський проспект, по боках облямовується двома лоджіями з чотирма доричними колонами у кожній. Третій і четвертий поверхи відділялися від нижніх виступаючим портиком, під яким і розташовувалися колони. Згодом лоджії були закладені при перебудові будинку за проектом архітектора Дмитрівська в 1856 році, але колони залишилися. Збереглися і скульптурні вставки, що доповнюють пишнота оздоблення.

що здаються в найм приміщення котомінского будинки були надзвичайно дорогі. У 1820-х роках на третьому поверсі розмістилася редакція "Літературних Листків", що видавались Тадея Венедиктович Булгаріним. Це була одна з перших літературних газет того часу, яка доповнює видаваний Булгаріним і грец журнал "Син Вітчизни ". Тут з 1824 року жив і сам Булгарин. Про нього відомий в ті роки літератор А. Е. Ізмайлов писав, натякаючи на службу Булгаріна в 1807 році в наполеонівських військах:

Ну, ісполать Тадей!

Приклад прекрасний подає!

Проти Вітчизни давно ль

служив лиходієві?

А "Син Вітчизни" тепер

він видає.

Булгарин дійсно служив у наполеонівської армії, воював проти росіян, але бився-то він саме за своє отечество - за Польщу, за її свободу і незалежність.

У "Літературних Листках "Булгарин періодично друкував огляди та поради під загальною заголовком "Прогулянки по Невському проспекту". З цих публікацій можна витягти багато цікавого.

У шостому випуску "Літературних Листків" за 1824 Булгарин повідомляє, що він "відвідує тільки доброго, чесного швейцарця Вольфа, який з лишком 15 років займається своїм ремеслом і заслужив повагу відвідувачів своєю чесністю і добротою своїх товарів ".

Дійсно, нижній поверх будинку Котоміна займала кондитерська Вольфа і Беранже, що користувалася величезною популярністю і відвідується всієї світської молоддю Петербурга. Цей заклад було своєрідним клубом того часу: тут збиралися письменники, поети, журналісти, художники. Кондитерська проіснувала досить тривалий час. Саме тут зустрілися перед трагічною дуеллю 27 січня 1837 Пушкін і його секундант Данзас, який вже зробив необхідні приготування до дуелі. Він найняв парні сани, заїхав у магазин зброї Куракіна за пістолетами, обраними до цього Пушкіним. Було близько чотирьох годин дня. Випивши склянку лимонаду або води (Данзас не пам'ятає), Пушкін вийшов з ним з кондитерської, вони сіли в сани і вирушили у напрямку до Троїцького мосту і далі до місця дуелі.

Кондитерська Вольфа і Беранже привертала увагу таємної поліції, яка встановила за нею найпильнішу спостереження. Переодягнуті жандарми і найняті агенти, що розташовувалися за столиками кондитерської з газетами й журналами в руках, намагалися записати кожне почуте крамольне слово. Велика кількість сищиків відвідувало кондитерську Вольфа взимку і навесні 1831 року, в період польського повстання.

Хоча багато хто знав про існування стеження, кондитерська продовжувала залишатися місцем відвертих і живих бесід між молодими людьми. Тут в читацькому салоні можна було отримати іноземні газети та журнали, які надходили з багатьох європейських країн, і різні альманахи. Наприкінці 1830-х і в 1840-х роках читальню часто відвідував молодий Федір Достоєвський. Навесні 1846 року йому був представлений юний Микола Чернишевський. У ті ж роки в кондитерській бував Герцен. Читальня і курильна при кондитерської Вольфа були прекрасно обставлені. Як відзначав журнал "Ілюстрація", "розкіш меблів, сервізів, до останнього блюдечка і ложки, все в китайському стилі, змушували людей бігати дивитися на це диво ".

Наприкінці XIX століття місце кондитерської Вольфа зайняв французький ресторан "Альберт", відомий вишуканої кухнею і надзвичайно високими цінами. В іншій частині котомінского будинку розташувалися книжковий магазин Дейбнера і один з перших петербурзьких фотографічних салонів Карла Шапіро, а також музичний нотний і парфумерний магазини. Там же розміщувалися Адміралтейська аптека і винний магазин "Дербі". Власником будинку з 1883 року був Д. А. Пастухов, що продав його в 1898 році А. Г. Єлисєєва, одному з членів Торгового товариства братів Єлісєєвим.

У наші дні в колишньому будинку Котоміна на розі Невського і Великої Морської вулиці розташовується один з найбільших і відомих в Санкт-Петербурзі антикварно-букіністичних магазинів, переведений сюди понад двадцять років тому з Літейного проспекту. Саме цей магазин з'явився організатором першого в нашій країні книжкових аукціонів.

У тій частині будинку Котоміна, де колись знаходилася кондитерська Вольфа і Беранже, на розі Мийки і Невського, в наші дні відкрито літературне кафе.

Дім Котоміна відокремлений від наступного будинку по Невському проспекту (№ 16) початком Великої Морської вулиці, яка з'єднується з Палацовій площею перед Зимовим палацом подвійною аркою Головного штабу з видом на Олександрівську колону. Колись тут розташовувалися займали більшу частину території сучасної Двірцевій площі Лугова, Мільйонна вулиці і Морський ринок, до якого спочатку і вели вулиці Морський Слободи - Велика і Мала Морські.

При Катерині II Академія Мистецтв кілька разів оголошувала конкурс на забудову ділянки між Невським проспектом і що примикає до Зимового палацу Двірцевій площею "прекрасні ми будинками". Це і було виконано в початку 1780-х років. За проектами архітекторів Ю. Фельтена та А. Квасова на місці центральній частині нинішнього будівлі Головного штабу був споруджений палац для коханця Катерини II Д. А. Ланського, палац потім перейшов до Кушелєву. Тоді ж були побудовані поруч з палацом будинок Я. А. Брюса і будівля готелю "Європа". До тилових частинах цих будинків примикали численні службові будівлі, які й займали більшу частину простору між Палацовій площею і Невським проспектом. Після того як було зведена будівля Головного штабу, значну частину цих будівель знесли і ділянка Великій Морській вулиці, розташований між аркою Головного штабу і Невським проспектом, збудував кам'яними будинками. Вже на початку ХХ століття лівіше арки Головного штабу по Великій Морській одним з видатних архітекторів Петербурга П. І. Лідвалем побудований будинок для Азовсько-Донського банку, в якому в даний час розміщуються Центральний телеграф і Міжміський телефонний станція (нині будинок № 3/6 по Великій Морській вулиці). Цей будинок - класичний зразок архітектурного стилю модерн у місті, так само як і інші будівлі П. І. Лідваля.

що стоїть поруч з будівлею Лідваля будинок на розі Невського і Великої Морської - будинок № 16 по Невському -- знаходиться на тому місці, де в 1766 році стояв будинок генерала Іларіона Яковича Овцина (архітектор А. В. Квасов).

Овцинскій будинок багаторазово перебудовувався в XIX столітті, остання його перебудова зроблений на архітектором Л. Ф. Шперер в 1880 році. Власниками будинку у другій половині XIX і на початку ХХ століття були графи Зубов - Олександр, Андрій, Сергій та Валентин Платонович. Нижні поверхи будинку знімала торгова фірма віденських комерсантів Мандль, які розмістили тут один з найбільш фешенебельних в Петербурзі магазинів готового одягу. Поруч розташовувалися магазин картин і естампів М. Ф. Буша і фотографія Лоренса. У будинку розміщувалася також Санкт-Петербург ська музична школа.

Будинок № 14 належав в часи Катерини II (до 1778 року) придворному кофішенку (майстру кавових справ) Петру Васильовичу Мишлевскому. Пізніше будинок багато разів змінював власників і в кінці XIX - на початку ХХ століття належав відомому домовласникові Г. Г. Больдерману. У 1939 році на місці цього будинку Б. Р. Рубаненко (учень архітектора І. А. Фоміна) звів існуюче і в даний час будівля школи № 210. Ця будівля дає уявлення про характер багатьох будівель сталінської епохи.

Далі слід будинок № 12 споруди 1910 (архітектор В. І. Ван-дер-Гюхт), здійсненої для Комерційного банку "Юнкер і Ко". Це зразок еклектики початку століття, який увібрав у себе деякі риси архітектурного стилю модерн.

Колись на цьому місці стояла будівля, прикрашене пілястрами, весь верхній поверх його займав в 1819-1822 роках М. А. Милорадович, петербурзький військовий генерал-губернатор, герой наполеонівських воєн. Про Милорадович збереглося таку кількість анекдотів, усних оповідань, легенд, що, коли їх зібрали на початку ХХ століття, вони склали кілька книг. М. А. Милорадович відрізнявся разючою хоробрістю і зберігав незворушний спокій у боях у найнебезпечніших місцях. Під ним убивали коня, куля пробивала його капелюха, а він закурював трубку або недбало грав золотий табакеркою, підбадьорюючи солдатів. А. И. Герцен відносив Милорадовича до розряду людей, які займали "не тільки всі військові місця, але дев'ять десятих вищих цивільних посад, не маючи ні найменшого поняття про справи і підписували паперу, не читаючи їх. Вони любили солдатів і били їх палицями не на живіт, а на смерть від того, що їм жодного разу не спало на думку, що солдата можна вивчити, не що бив його палицею. Вони витрачали страшні гроші і, не маючи своїх, витрачали казенні: красти собак, книги і скарбницю у нас ніколи не вважалося крадіжкою. Але вони не були ні донощика ми, ні шпигунами і за підлеглих стояли головою. Один з повних типів їх був граф Милорадович, хоробрий, блискучий, відважний, безтурботний, десять разів викуплений Олександром з боргів, тяганина, мот, базіка, шановний у світі людина, ідол солдатів, що керував декілька років Петербургом, не знаючи жодного закону ... "

При Милорадович полягав у як чиновника з особливих доручень поет і майбутній декабрист Федір Глинка. Він згадує, як одного разу з'явився до свого начальника і Милорадович, "лежав на своєму зеленому дивані, загорнутий у дорогі шалі, закричав назустріч: "Знаєш, душа моя! У мене зараз був Пушкін. Мені адже велено взяти його і забрати всі його папери, але я вважав більш делікатним запросити його до собі і вже від нього самого витребувати папери. Ось він і з'явився дуже спокійний, з світлим обличчям і, коли я запитав про папери, він відповів: "Граф! Всі мої вірші спалені: у мене нічого не знайдете в квартирі, але, якщо вам завгодно, все знайдеться тут (він вказав пальцем на свій лоб). Накажіть подати папери, я напишу все, що коли-небудь написано мною (звісно, окрім друкованого), з позначкою, що моє і що розійшлося під моїм ім'ям ". Подали папери, Пушкін сіл і писав, писав ... і написав цілу книжку. Ось вона (граф вказав на стіл у вікна), помилуйтеся. Завтра я відвезу її Государю. А чи знаєш, Пушкін полонив мене своїм благородним тоном і манерою поводження ". На другий день я прийшов до Милорадович поранено. Він повернувся від Государя, і першим словом його було: "Ну ось, справа Пушкіна і вирішено!" І подумав собі: "Я подав Государю зошит і сказав: "Тут все, що розтеклась в публіці, але вам, Государ, краще цього не читати ". Потім я докладно розповів, як у нас справа була. Государ слухав уважно і, нарешті, запитав: "А що ж ти зробив з автором? "-" Я? Я оголосив йому від імені Вашої Величності прощення! "- Тут мені здалося, що Государ злегка нахмурився. Помовчавши небагато, він з жвавістю сказав: "Чи не рано?" Потім, ще подумав, додав: "Ну, коли вже так, то ми розпорядимося інакше: спорядити Пушкіна в дорогу, видати йому прогони і, з дотриманням можливої пристойними, відправити його на службу на південь ". Ось як була справа. Тим часом, у проміжку двох діб розляглася по місту, що Пушкіна беруть і засилають. Гнєдич, з заплаканими очима (я сам застав його в сльозах), кинувся до Оленіна. Карамзін, як говорили, звернувся до Пані, а Чаадаєв клопотався у Васильчикова, і всякий намагався замовити слово за Пушкіна. Але слова йшли своєю дорогою, асправа виконувалося буквально за рішенням ".

Двома роками пізніше, в 1822-м, Милорадович переїхав з будинку № 12 по Невському проспекту в надані йому казенні апартаменти на Великій Морській вулиці. Для перевезення майна генерал-губернатора на нову квартиру був присланий особливий загін. На Морський Милорадович треба було прожити три роки з невеликим, перш ніж він був смертельно поранений П. Г. Каховським на Сенатській площі 14 грудня 1825 року. Милорадович виїхав на площу до підняв заколот полкам з поганими передчуттями. І вони його не обманули.

Будинок № 12 по Невському в роки, коли в ньому жив граф Милорадович, належав торговому дому Калержі. Предки роду Калержі згадуються у венеціанських хроніках починаючи з першої половини XIV століття; пізніше гілка роду Калержі переселилася до Греції, а у XVIII столітті - до Росії. Іван Калержі, займався торгівлею пшеницею і сальними свічками, які він з великою вигодою вивозив з Росії до Туреччини та Італії через Азовське, Чорне і Середземне моря на які йому належали судах, склав собі величезні статки.

Оселившись у Санкт-Петербурзі в 1816 році, він незабаром придбав будинок на Невському проспекті, де в якості "Генерального консула семи грецьких островів" влаштовував прийоми, запрошував до себе приїжджали в столицю знатних іноземців, включаючи представників найвідоміших європейських прізвищ. Іван Калержі доклав багато зусиль для залучення Росії в боротьбу за визволення Греції від турецького ярма.

Заміж за Івана Калержі була видана одна з найзнаменитіших юних красунь Санкт-Петербурга - дочка генерала Фрідріха Карла Нессельроде, героя Бородінської битви, племінника канцлера Російської Імперії Карла Васильовича Нессельроде, протягом майже сорока років керував зовнішньою політикою Росії. Як весільний подарунок наречений підніс шістнадцятирічної нареченій вклад у банку на її ім'я на 600 тисяч золотих рублів і будинок на Невському проспекті.

Однак шлюб Івана Калержі з Марією Нессельроде, яка під час вінчання взяла прізвище чоловіка, тривав недовго і незабаром закінчився розривом. Подальше життя Марії Калержі, знаменитої піаністки, що стала улюбленою ученицею Шопена і Ліста, протікала в основному в Парижі, де вона купила особняк на Анжуйськой вулиці і відкрила салон, який відвідували представники художнього та музичного світу. Шопен вважав Марію Калержі найталановитішої з усіх своїх учениць. Але одночасно піаністка іноді виконувала і секретні доручення російського двору, передавала інформацію про таємних задумах уряду Луї-Філіпа свого дядька, канцлеру К. В. Нессельроде. Кілька років її найближчим другом і коханцем був граф Молі, міністр закордонних справ в уряді Луї-Філіпа. Найважливішу роль зіграла Марія Калержі при захопленні влади Луї Бонапартом в дні створення у Франції Другої Імперії. Про неї пише Віктор Гюго у знаменитій "Історії одного злочину":

"Коли Париж покрився в 1852 році барикадами і за наказом Бонапарта по всьому місту проводилися арешти, одні лише вікна Єлисейського палацу залишалися всю ніч освітленими. Рідкісні перехожі спостерігали з'являлися в вікнах "привиди злочину". Серед них були і жінки. Одна з цих жінок, Калержі, була російська - висока, білява, весела, причетна до таємних дипломатичних інтриг, що показує скриньку, наповнену любовними листами графа Молі, ледь-ледь шпигунка, безкінечно зваблива і відчайдушна жінка ".

Ця знаменита красуня, "німкеня за походженням, гречанка за чоловіком, російська з виховання, полька за національністю матері і потягу серця "була оспівана багатьма поетами. Теофіль Готьє писав про неї в "Емаль і камеях", Гейне оспівав Марію Калержі в "Романсеро". Але найбільш вражаючі, повні пристрасті і гіркоти безсмертні вірші присвятив Марії Калержі один з найбільших польських поетів - Ціпріан Каміль Норвіда. Його роман з Марією Калержі тривав всього близько півтора року, в 1842-1844 роках, але їй присвячено багато вірші, написані Норвіда і пізніше, повні спогадів про неї, любові і відчаю.

Наприкінці 1830-х і в 1840-х роках Марія Калержі часто приїжджала до Санкт-Петербурга з концертами і зупинялася завжди в своєму будинку на Невському проспекті. Вона володіла значним станом, і, коли концертні виступи Ріхарда Вагнера в Парижі в 1840 році закінчилися невдачею, всі збитки Калержі прийняла на свій рахунок. Як у Петербурзі, так і в Парижі велика кількість потребували музикантів, художників і письменників, у тому числі багато польські емігранти, змушені покинути батьківщину після повстання 1830-1831 років, були зобов'язані їй постійної грошовою допомогою.

Останні роки свого недовгого життя Марія Калержі провела у Варшаві, вийшовши заміж за героя оборони Севастополя 1854-1855 років 30-річного підполковника С. С. Муханова, призначеного директором варшавських театрів. Але незабаром важкий ревматизм прикував піаністку до ліжку. Коли до Листа дійшла звістка про її передчасної смерті, він влаштував у Веймарі грандіозний концерт, де вперше виконав присвячену Марії Калержі сонату. "Вона грала як ніхто, - говорив Лист. - Кому довелось слухати її, той, звичайно, цього не забуде, тому що це була не гра, але єдине у своєму роді відтворення творчості ".

Коли наприкінці XIX століття була відкрита поезія Норвіда, який помер у повному забутті і злиднях у притулку для незаможних в Парижі, польські письменники та поети приїжджали в Петербург, щоб подивитися на будинок, що належав музе Норвіда -- Калержі, який тоді ще існував. Але в ті роки він належав вже комерсанту Сергію Володимировичу Шишкіну, що здавали нижній поверх фірму штучних дорогоцінного каміння Г. Фіоля і взуттєвому магазину Петерсон. Пізніше будинок був куплений Комерційним банком "Юнкер і Ко" і повністю перебудований у 1910-1911 роках за проектом архітектора В. І. Ван-дер-Гюхта. Знаходиться поруч будинок № 10 - один з найбільш ранніх споруд цієї ділянки Невського проспекту. Він, мабуть, спроектований архітектором А. В. Квасовим, хоча що підтверджує це документації не збереглося. Будинок будувався для купця Петра Михайловича Перкина, а з 1773 року належав колезькому раднику Івану Даниловичу Ліберіху.

Для найближчого родича Петра Перкина - публічного нотаріуса Івана Перкина був побудований і сусідній будинок № 8 по Невському. Подібність композицій фасадів будинків № 8 і № 10 пов'язано з тим, що обидва будинки будував один архітектор для близьких родичів. Ці будинки, не зазнавали суттєвої перебудови, дають повне уявлення про архітектурному стилі і характер будівель на Невському проспекті в перші роки царювання Катерини II. Особливо добре зберігся будинок № 10 з чудово знайденими пропорціями і витонченістю декоративного оформлення. Фасад будинку № 8 був дещо перероблений в 1830-х роках і пізніше, в 1850-х, коли його придбав конструктор, винахідник і підприємець Франц Карлович Сан-Галлі. Більше за все він прославився винаходом батарей парового опалення. Сконструйовані їм батареї були поставлені в Зимовому палаці, а потім і в інших будинках Санкт-Петербурга. Завдяки діяльності заснованої ним фірми батареї отримали широке розповсюдження в усьому світі.

Протягом майже всього XIX століття в будинках № 8 та № 10 розміщувалися торгові виставки картин і скульптур, салони для продажу гравюр і естампів, книжкові лавки і магазини, що торгували французької, німецької, італійської літературою. Великий популярністю користувався що розташовувався в будинку № 8 у кінці XIX і на початку ХХ століття книжковий магазин, що належав Ф. К. Сан-Галлі.

Сусідні будинки № 4 та № 6 спочатку споруджувалися за проектами, схожим з проектами будинків № 8 і № 10, хоча і були дещо більш значні за розмірами. Їх будівництво також фінансувалося сімейством купців Перкин, хоча будинок № 6 в 1780 році дістався по заставній калузькому купцеві Андрію Григоровичу Губкіна. Будинки ці наприкінці XIX століття надбудовано четвертим і п'ятим поверхами. У будинку № 6 у Наприкінці століття розташовувалися модний магазин Бертран, часовий та ювелірний магазин Бурхард і відомий всьому Петербургу магазин грамофонів, що належав тій же фірмі "Бурхард". Будинок № 4 придбано Головним штабом і пристосований для розміщення установ військового відомства.

Будинок № 2, кутовий, що виходить на Двірцеву площу, придбав сучасний вигляд в 1845-1846 роках, коли був перебудований архітектором І. Д. Черником, який продовжив цією будівлею гігантську споруду Карла Івановича Россі - дугове будівлі Головного штабу. При це не тільки фундамент, але і багато внутрішні частини будівлі, де раніше розміщувалося Вільно-Економічний Суспільство, збереглися в первісному вигляді; повністю змінений лише фасад. Нижня частина будинку оздоблена гранітом репаківі; монументальні п'ятиметрові кутові двері парадного під'їзду на розі будівлі прикрашені левиними мордами, вінками і шестикінечної зірки. Зверху - Афіна Паллада серед ядер, гармат і прапорів тримає щит з двоголовим орлом.

Після перебудови, здійсненої архітектором І. Д. Черником, будинок № 2 став частиною Головного штабу. У будівлі Головного штабу розміщувалися військове міністерство, Генеральний штаб і Міністерства закордонних справ і фінансів. У будинку № 2 відкрився найбільший в імперії Географічний магазин. За рівнем і різноманітності картографічної продукції цей магазин протягом багатьох десятиліть не мав собі рівних у світі. Склади магазину виявилися настільки великі, що пачки старовинних карт, географічних альбомів і атласів витягали з них навіть наприкінці 1930-х років. Плани, схеми і карти міст Росії, складені на початку ХХ століття і видані Генеральним штабом, за часів Сталіна були засекречені і до цих пір зберігаються в спецхранах наших бібліотек.

У внутрішній частині будівлі розташовані вогнетривкі приміщення, в яких у минулому розміщувався архів Головного штабу. Лиття чавуну для цих вогнетривких приміщень і чавунні дошки для підлоги виконувалися по макетах, перевіряє і затверджує імператором Миколою I.

Ось ми і вийшли на Двірцеву площа - головну площу Санкт-Петербурга.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.nkj.ru/