Архаїчні елементи в російсько-українське весілля Іссик-Кульської області Киргизстану

Є.І. Соколова

Вивчення теми, зазначеної в назві статті, являє підвищений інтерес в силу ряду причин. По-перше, територія озера Іссик-Куль - це особливий історико-етнографічний район. По-друге, на цій території не проводилося систематичного вивчення російсько-українського фольклору, в тому числі і весільного. По-третє, східні райони узбережжя озера Іссик-Куль заселялися компактними групами вихідців з Воронезької, Полтавської та Харківської губерній Росії (6,137).

Вибір цього регіону представляє додатковий інтерес і в силу того, що до недавнього часу фольклористів та етнографів привертав головним чином севернославянскій тип весільного обряду, обрядовість ж південнослов'янській весілля менш вивчена. А побутування цього обряду в інонаціональної середовищі може становити особливий інтерес як для фольклористів, так і для етнографів.

Матеріали по весільному обряду і фольклору зібрані в 1980-ті - на початку 1990-х років на території Ак-Суйского, Тюпского, Джет-Огузского і Іссик-Кульського районів Іссик-Кульської області, де росіяни та українці традиційно становили значну частину жителів - майже три чверті від загальної чисельності населення.

Початок переселення росіян і українців на територію Прііссикулья можна віднести до 50-60-х років XIX століття, коли землі Північної Киргизії увійшли до складу Росії. У 1864 р. на озері Іссик-Куль було зведено Ак-Суйское військове зміцнення і засновано кілька поштових станцій. Заснували їх вихідці з Харківської губернії, приписані в 1849 р. в козаки Області Сибірського козачого війська. А в 1870 р. на північно-східній околиці озера виникло декілька цивільних поселень. Можна припустити, що частина козаків, які закінчили термін служби в Наринської і Ак-Суйском військових укріплення, вразила земляків розповідями про незвичайному багатстві озера та родючість навколишніх земель: саме такі оповідання, за свідченням старожилів, і змусили їх батьків розпродати майно і рушити на Іссик-Куль.

Переселення та освіта селищ спочатку носило стихійний характер і було узаконено лише після створення Каракольского повіту «розпорядженням адміністративної влади краю до закону 14 лютого 1905 про утворення переселенських ділянок із землекористування кочівниками Семіречинські області »(6,137).

На 1 квітня 1889 Пржевальський повіт нараховував 6 великих слов'янських поселень: Преображенське (Тюп), Покровське (Кизил-Суу), Теплоключенка (Ак-Суйко), Сазановка (Ананьева), Уйтал (Ой-Тал), Джергес (Ічкі-Джергес), а до 1906 р. на території північної Киргизії виникло близько сотні землеробських селищ. У Пржевальським повіті в таких селищах проживало 18 295 росіян та українців. Утворюється ряд нових російських і українських селищ: Миколаївка, Лізогубовка, Михайлівка, Високе, Липенко, Богатировка та ін

В 1906 - 1907 рр.. відсутність вільних земель призводить до відмови сільських громад приймати нові сім'ї переселенців. Наслідком цього є зростання населення міста Каракол і припинення припливу переселенців в Іссик-Кульська улоговину. Таким чином, формування російсько-українського населення Прііссикулья завершилося в основному до 1914 р.

Як уже зазначалося, основний потік переселенців ішов з Харківської і Полтавської губерній України і межує з ними Воронезької губернії Росії. У цілому ряді досліджень життєвого укладу, обрядів, фольклору населення Воронезької області, особливо районів, територіально межують з Україною, неодноразово вказувалося на спільність або паралельність існування у населення цих областей російських і українських обрядів і фольклору (4,10,11).

Формуванню спільних рис у весільних обрядах росіян та українців сприяло те, що в побуті, зокрема у весільному обряді, жителів степової України і південноруських народів було багато спільного, що склалося в результаті тривалих історичних контактів населення під впливом подібних умов життя. Більш веселий ігровий характер всієї південнослов'янській весілля, життєрадісний настрій пісень - все етосбліжало південноруських весілля з української та становило специфічні риси, відрізняють їх від північноруських.

Ця спільність культур, висхідна до моменту зародження Київської держави, особливо гостро відчувалася в етноконтактних зонах. Процеси етнічного змішування населення на території Воронезької області були значно сильніше виражені в тих селах, де здавна проживали разом українці та росіяни. Тут укладалися міжнаціональні шлюби, поступово порушувалася національна відособленість, відбувалося інтенсивне зближення говорив і побуту місцевих жителів.

Виходячи з цієї передумови, ми можемо зробити висновок про те, що на всій території Пріісикулья повинен переважати південнослов'янський тип весільного обряду і весільного фольклору з невеликими локальними відмінностями, які залежали від наступних причин: чисельності національних груп, компактності заселення, етнічної середовища, культурного спілкування, умов освіти.

Украинские і українські переселенці, відірвавшись від основних етнічних масивів, виявилися в середовищі, яка відрізняється по мові, віросповіданню, способу господарювання. У корінного населення в 50 - 60 рр.. зберігалися родоплемінні відносини, панівним способом господарювання було кочове скотарство (2).

Опинившись далеко від Батьківщини, переселенці прагнули селитися локальними групами по принципом споріднення або земляцтва, дбайливо зберігаючи звичаї, традиції, обряди і фольклор своєї батьківщини. Так сформувалася ціла група сіл, які мають однорідну або етнічно близьку першооснову: Михайлівка, Миколаївка, Кутурга (Тюпскій район), Орліновка, Відрадне, Роздольне, Теплоключенка (Ак-Суйскій район).

Після завершення формування цих селищ і відмови приймати нових переселенців в зв'язку з відсутністю нових земель починають складатися поселення нового типу, які об'єднують окремі сім'ї, які прибувають з різних місць. Найбільш яскравим прикладом цього процесу може служити село Ново-Вознесеновка Ак-Суйского району.

Під час фольклорного обстеження сіл східній частині Іссик-Кульської улоговини нами була виявлена наступна закономірність: в селах з однорідною першоосновою спостерігається краща збереженість обрядів та фольклору, їх активну побутування. Ця закономірність особливо яскраво проявляється у весільному обряді, тому що для більшості народів характерно особливо дбайливе дотримання традиційних весільних обрядів (6,90).

Загальні традиції, властиві в рівній мірі як російським, так і українцям, простежуються на всій досліджуваній території. Це генетична схожість було відзначено ще Н. Ф. Сумцова: «Слов'янські весілля в основних своїх рисах схожі і можуть бути зведені до одного, цілісного давньослов'янського ритуалу »(8,1).

В той же час у весіллі нащадків українських переселенців яскраво проявляється етнічна специфіка, що додає весіллі чисто українського забарвлення. Це такі елементи весілля, як могорич, звичай ховати (красти) наречену, більш життєрадісний, ігровий характер, весільні пісні і обрядова їжа.

Процеси взаємовпливу значно сильніше виражені в селах, де здавна разом проживали росіяни й українці: Преображенське, Теплоключенка. Цьому процесу піддавалися не тільки обряди та фольклор, а й українські говірки. Це закономірний процес, тому що все діловодство і навчання в зазначених районах серед переселенців велося російською мовою. Проте в селах з української першоосновою українські говірки, як і раніше залишаються провідними, що не могло не відбитися в фольклорі. Найбільш яскраво ці процеси проявилися на прикладі села Михайлівка Тюпского району.

В селах, що виникли на місці хуторів, де населення сформувалося з різних місць, розкладання фольклору та обрядів, у тому числі весільних, йшло прискореними темпами. Однак, як зазначав Ю. В. Бромлей, «процеси взаємодії« родинних » етнічних одиниць протікають більш інтенсивно, ніж асиміляція не родинних етносів »(3,3).

Хоча господарські та дружні контакти між корінним населенням і переселенцями в даному випадку встановилися відразу ж після утворення першого селищ, розходження в мові, віросповідання, які історично обумовлена стійкість традицій і обрядів, про яку йшлося вище, призвели до того, що культурна взаємопроникнення йшло, в основному, за господарсько-побутової лінії, не зачіпаючи обряди і обрядовий фольклор.

В силу цілого ряду причин: відірваність від основного етнічного масиву, локальне розселення, інонаціональної оточення - южнорусский весільний обряд на території Пріісикулья зберіг цілий ряд архаїчних елементів аж до нашого часу. Чи не ім'я можливості дати аналіз всіх збережених елементів, ми зупинимося на найбільш цікавих, на наш погляд, а саме: функції вогню в весільному обряді, використання рослинних природних сил, «своє - чуже» простір, ритуальна роль курки.

Як відомо, весілля насичена архаїчними повір'ями, забобонно-побутовими пережитками, Магік-запобіжними прийомами. Вони переслідують двояку мету: уберегти молодих від псування, додати їм достаток, здоров'я, здатність до продовження роду (7,4).

Поклоніння вогню, що зародився в первіснообщинного ладу, тривалий час зберігалася в південноруському і українському весільному обряді.

«Ми шану вогонь як Бога, вин наш дорогий ГІСТ »- ці слова П. П. Чубинського (12,252) характеризують суть ставлення українців до вогню. Піч, в якій розводили вогонь, перейняла частину його функцій. І вогонь, і піч у весільному обряді українського населення Прііссикулья зберегли свою роль до нашого часу. І зараз в українських селах часто кажуть: «Та не кажу поганого слова, бо пiч у хаті »,« Сказав би, та пiч у хаті ». «Мабуть, холодно бува, так сваха вiйде в хату i мовчить, покудова руки об пiч НЕ согрiє. Так нада, щоб діла не застудіті, щоб гарбуза Не піднесли »(Гавриленко П. П., 1889 р. н., с. Теплоключенка).

Подібне ставлення до печі, вірніше, її роль в обряді сватання простежується майже у всіх українських селах. Можна зустріти і згадка про те, що наречена під час сватання повинна стояти обличчям до печі й «колупатися грубку». Так само широко поширений обряд «дивиться, яка піч у женіха», зберігається в українських і в російсько-українських селах. «На другий день після сватання або через кілька днів збираються родичі нареченої і йдуть до нареченого «дивиться піч». Дивляться господарство, яке в нього є, який він господар, як хату містить. Як молодий господині у той пічи буде. Не тільки в нас ходять, тут скрізь ходять - і в Роздольному, і в Аксуйке (Теплоключенке), і в Відрадному. Іноді кажуть «дивитися лавки у жениха» » (Попова Н. Ф., 1937 р. н., С. Орліновка).

Найбільш цікавим видається нам пов'язаний з вогнем обряд, витоки якого криються в далекій давнині, - це страх «псування», «зла» на шляху весільного поїзда. «Обійдуть чаклуна запрошенням на весілля - він кидає псування на дорогу, де проїжджає поїзд, і тоді весілля збивається з пантелику »(12) - от що змушує людей вживати заходів оберігає характеру. Вогонь, що дав первісній людині захист від диких тварин, точно так само, на його думку, повинен був захистити людину від злих духів, чаклунів, напускають порчу. Звідси й пішов весільний звичай проїжджати через вогонь, уникаючи псування. Ось як описує це П. П. Чубинський: «... Бояри, вибігли наперед поїзда, готуються до нового обрядом, який молодий повинен зробити і який, треба зауважити, в багатьох місцях з кожним днем все більше і більше витісняється з числа обрядів, необхідних при весіллях. Ми говоримо про вогнище, через який наречені повинні проїжджати »(12,124). Як видно із запису, П. П. Чубинський відносив цей обряд до зникаючих ще в 1877 р. Нами цей обряд записаний через сто з гаком років як битующій в українських і російсько-українських селах Пріісикулья.

В селах Михайлівка, Покровка, Теплоключенка зроблені записи весільних обрядів, у яких згадується про те, що весільний поїзд проїжджав, та й зараз іноді проїжджає, через очисний багаття. «Раскідають, значить, солому біля воріт і ждуть. Як увідят свальбу, так і запалять, а женіх з нєвєстой через нєго швидко проїзжають, та прямо до воріт, а там їx вже ждуть отєц і мати женіха з хлібом-сіллю »(Яковлева, 1911 р. н., с. Покровка). Необхідність цієї дії пояснюється наступним чином: «чтоби все плохоє в огні згоріло», «від порчі», «Від пристріту».

Ще зовсім недавно всі весільні подарунки належало записувати «кочергою на пічкі», а гостей, що запізнилися прийти рано вранці на другий день весілля в будинок жениха, «Мазали сажею з пічной заслінки». На жаль, пояснення мети цих дій ніхто з інформаторів не дає, і ми можемо лише припускати, що всі вони пов'язані з освяченням печі по розлучуваності в ній вогню. Подібні дії, правда, не пов'язані з весільним обрядом, описуються Н. О. Сумцова: "Звичай мазати обличчя сажею під час різдвяних ігор та ворожінь був поширений у багатьох народів »(9,229).

Слід зазначити, що обряди, пов'язані з поклонінням вогню: купальські і масляні багаття, - реєструвалися в Прііссикулье зовсім недавно і продовжують існувати, правда, не в настільки масової формі, в селах Теплоключенка, Михайлівка, Липенко, Богатировка.

Друга група весільних обрядів, пов'язаних з використанням рослинних сил природи, також поширена на узбережжі Іссик-Куля в російсько-українські поселення. Це обряди, що виникли в епоху раннього землеробства як календарно-магічні, пізніше, по складним асоціаціям «родючість землі - родючість людини», закріпилися в слов'янській весіллі.

В Прііссикулье зареєстровані загальнослов'янські елементи цього обряду. Деякі з них: укладання молодих у першу шлюбну ніч в комору, де зберігалися запаси зерна; осипання їх хмелем і зерном - реєструється майже повсюдно. «Молодих, як свальба скінчиться, сваха веде до комори, їм там на пшениці постелили, ну, там вони і сплять »(Мєшков Никифор, 1883 р. н., с. Теплоключенка). Цікаво відзначити, що звичай укладати молодих в коморі на зерно пізніше трансформувався в такий спосіб: молодим під матрац насипають жменю зерна або кладуть кілька колосків пшениці. Колоски вплітають також і у традиційний букет калини, «гiльце», який встановлюють на весільному столі.

Пояснення цілей і призначення цих дій дуже близько до того, що дається П. П. Чубинським: «Дружки розчісують косу, мажуть її медом і маслом, вплітають в неї кілька копійок, шматок хліба, а батьки - зубок часнику, щоб «вси зли вiд нії відходило », так як часник, за народним переконання,« всю заразу відганяе » (12,139).

Звичай вплітати в косу часник і взагалі його використання на весіллі не зберігся, хоча нами і записаний текст пісні, в якому ця дія згадується. Ось яке пояснення звичаю обсипання молодих хмелем ми записали від Шемякін К. М., 1908 р. н., с. Богатировка: «Мати ocіпaє женіха і нєвєсту хмілєм. Це для того, шоб ycі погані слова, єсли хто на їx скаже, улетілі би з вітром ». Подібні пояснення ми отримували в селах Михайлівка, Липенко, Відрадне. Таке трактування звичаю осипання хмелем має більш давнє, магічне очисної-охоронне значення в порівнянні з сучасною трактуванням цього звичаю. «... Так хмелем сиплять, щоб життя була весела, хмільна »(Дорофеева В. Я., 1937 р. н., с. Теплоключенка).

Прагнення використовувати рослинну силу у весільному обряді збереглося ще в одному, на наш погляд, надзвичайно цікавий і рідкісному елементі весільного обряду, записаного нами в селі Кутурга Тюпского району від Синельникової M. A. в 1982 р. «Як наречену введуть в будинок жениха, все, що належить, зроблять і скажуть, так відразу здирають з молодого, міцного дерева кору, кладуть ту кору у віз, садять на неї наречену, і наречений щосили, як годиться, об'їжджає все село. Кінь має бути вся прикрашена стрічками та бубонцями. Для чого це? Щоб наречена не хворіла, дітей міцних і красивих народжувала. Ну, а потім, значить, як приїдуть, так наречену відразу ведуть до лазні, миють. Потім вже починається гуляння ».

Як видно з вищенаведеного опису, цей звичай переслідує строго певну мету - збереження здоров'я і здібності до продовження роду, яка досягається Магік-запобіжними прийомами з використанням рослинних сил природи і очисних-охоронними банними діями. Вся дія, включаючи лазню, п?? оісходіт в день весілля, тоді як більш традиційним є проведення банного обряду в день перед весіллям, коли подруги нареченої, поділившись на пари, відправляються в будинок нареченого «за милом »,« миленнимі дарами ». Вони несуть у будинок нареченого гарно прикрашений бантами, стрічками, цукерками віник. (Є варіанти, коли цей віник подруги нареченої одержують в будинку нареченого разом з «миленнимі дарами). В обмін на віник вони отримують частування і мило, яке відносять до дому нареченої. Слід, однак, відзначити, що у Джет-Огузском і Тюпском районах нами були записані лазневі обряди, проведені на другий день весілля. У них, як правило, звичай «ходити за милом »відсутня. Нами, на жаль, не знайдені аналоги в описі весільних обрядів основних етнічних масивів, ми маємо лише можливість послатися на «Домострой», в якому описується звичай надсилати в будинок жениха на другий день «миленние дари».

Хотілося б відзначити і збереглося в описаних весільних обрядах специфічне уявлення про «добром» і «злом» просторі, про «своїх» і «чужих» будинкових. Це, безсумнівно, залишки язичницьких вірувань. Так, повсюдно відзначається вимога, щоб під час сватання сваха, свати і жених, що ввійшли в будинок нареченої, обов'язково «сідали під сволок». Можна припустити, що «сісти під сволок »означало, з одного боку, конкретні цілі тих, хто прийшов, з іншого - своєрідне «Прикордонне» положення сватів в домі нареченої, а по-третє - те, що позначене простір було традиційно «добрим», що сприяє успіху задуманого справи.

Мабуть таку ж роль перетворення «чужого» простору в «своє», спосіб безпечно покинути «своє» простір і «свого» будинкового покровителя і так само благополучно увійти до «чуже» у весільному обряді відіграє і ритуальна роль курки. Цей елемент весільного обряду добре зберігся на всій території Прііссикулья. Ось як описує цей обряд Семенюта А. С., 1918 р. н., С. Кутурга: «Зі скрині (скриню з приданим) несуть і курка розряженную. Куриця -- то душа нєвєсті. Єслі її не віднести - сильно за будинком нудьгувати молода буде. І в чужій хаті єй погано буде. От курка і відносячи до дому женіха, штоб нєвєста НЕ нудьгувала ». Іноді чорну курку відправляють відразу ж з весільним поїздом, і наречена сама вносить її в будинок нареченого. Іноді курку приносить в дім рідня нареченої на другий день весілля. «На другий день весілля рідня нєвєсти ловити в її домі курка, ну, так, шоб гарна була, наряжають її червоними лєнтамі і бантами і несуть уряженую в будинок женіха рано вранці. А там пускають в хату, де молоді, шоб нєвєста по будинку не сумувала »(Яковлева А. Т., 1919 р. н., с. Роздольне).

Порівняємо ці описи із записами П. П. Чубинського: «Нареченій у візок кидають в ноги чорну курку, дану матір'ю. «Кидай батькові норов, та бери мої». Чорну курку наречена, йдучи з дому, садить під полу і випускає в будинку нареченого під піч »(12,643).

Якщо виключити незначні регіональні відмінності, можна говорити про повну збереження не тільки самого обряду, а й тлумачення його споконвічної сутності, пов'язаної з анімістичними і тотемістичних уявленнями, що зародився в глибокої давнини.

До цього ж обряду тісно примикає обряд останнього дня весілля, широко відомий під назвою «циганщини». Гості переодягаються в спеціально підготовлені або імпровізовані костюми «солдата», «циганки», «чорта», одягають вивернуті хутром назовні кожушки, кожухи і в супроводі баяніста або гармоніста з тут ж виготовленим бубном або барабаном відправляються по селу «красти курей». «В послєдній день свальбі гocтi наряжаються в чорта, солдата, домових, циган, ходять по вулицях, танцюють, співають, озорують »(Стешенко М. Л. 1916 р., с. Липенко). Обряд цей поширений переважно в українських селах, а також у селах, де проживали росіяни та українці.

В селі Теплюключенка нам показували спеціально зшитий для «циганщини» наряд -- сатинові, у великих яскравих трояндах шаровари і така ж кофта обшиті металевим кришечками від пляшок. Костюм дуже декоративний. Шістдесятлітню господиня костюма Созіна М. Я. з гордістю розповідала про те, скільки веселощів, жартів приносила на весілля «циганщина». «Обходимо рідню, сусєдєй, всіх, хто гуляв на свадьбі. Де випросив, а де і так курей візьмемо. Ну, первіє просять, а вже послєдніє крадуть ... Я по молодості часто в мужика вбиралася, у солдата ... Ось, навіть фотокартка є. Потім вот етот костюм собі пошила, всім нравівся, казали, ну Маня, молодець! І Січас іще наряжаються, та вже не так, вроді стісняться сталі. А курей і Січас крадуть ».

Таким чином, факти побутування архаїчних елементів південнослов'янського весільного обряду на території Прііісикулья підтверджують наші припущення про те, що відірваність від основного етнічного масиву, локальне розселення за принципом спорідненості і земляцтва, інонаціональних середу, послаблюються процеси асиміляції, є чинниками, що сповільнюють розкладання обрядів і обрядового фольклору.

Список літератури

1. Асанканов А. С. Зміни в культурному житті сільського населення Киргизької РСР (1960 - 1980)// Советская етнографія. - 1984. - № 11.

2. Бекмаханова Н. Е. Формування багатонаціонального населення Казахстану і Північній Киргизії. - М., 1980.

3. Бромлей Ю. В. Сучасні Етносоціальні процеси східнослов'янських народів// Радянська етнографія. - 1985. - № 4.

4. Малоросійська весілля в Новооскольський повіті// Курські відомості. -1897. - № 15.

5. Носова Г. А. Язичництво в православ'ї: Витоки православного язичництва. - М., 1975.

6. Пален К. переселенський справа в Туркестані. - СПб., 1910.

7. Сказання російського народу, зібрані І. П. Сахаровим. Народний щоденник. Свята і звичаї. - СПб., 1885.

8. Сумцов Н. Ф. До питання про вплив грецького і римського весільного ритуалу на малоросійський весілля. - Київ, 1889.

9. Сумцов Н. Ф. Культурні переживання. - Київ, 1913.

10. Чижикова Л. Н. Весільні обряди російського населення України// Російський народний весільний обряд: Дослідження та матеріали. - Л., 1978.

11. Чижикова Л. Н. Особливості етнокультурного розвитку населення Воронезької області// Советская етнографія. - 1984. - № 3.

12. Чубинський П. П. Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край. - Т.4. - СПб., 1877.

13. Шерстюк І. А. Російський фольклор у Киргизії// Російський фольклор. - 1985. - № 3.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://uokbereg.to.kg/