Японське почуття краси (Бігаку)

У Японії зараз стало модно носити сині джинси, слухати рок-музику, харчуватися в ресторанах типу «Макдоналдс», спати в ліжках і користуватися за столом виделкою та ножем. З давніх часів культура інших країн, особливо Китаю та Кореї, надавала величезний вплив на життя японців. Однак з відкриттям країни в XIX столітті після багатьох років ізоляції і особливо після Другої світової війни японці намагаються триматися нарівні з представниками Заходу і бути схожим на них. У результаті західний спосіб життя отримав широке поширення та адаптацію в Японії, йому слід все більше число японців. Це призвело до того, що багато хто став шукати відповіді на запитання, де ж можна знайти ознаки оригінальної японської культури з її глибоким відчуттям прекрасного, яке було таким помітним в минулому, але, на жаль, швидко зникає сьогодні. Часткову відповідь може бути знайдений в дослідженні традицій японської естетики в тому вигляді, в якому вони існують сьогодні, особливо у сфері моди, музики, живопису та мови.

Слово вафуку застосовується в значенні «оригінальна японський одяг», до якої відносять, зокрема, кімоно. Однак у наші дні японські жінки не так вже час то надягають кімоно, і більшість жителів островів віддає перевагу так звану ефуку (одяг європейського крою). Дійсно, повністю не відмовляючись від своїх традиційних убрань, японці повсюдно перейшли до нового стилю одягу як до символу європеїзації життя, і носіння ефуку стало справою цілком звичайним для всіх, за винятком людей похилого віку. Мабуть, дві причини пояснюють сьогоднішню непопулярність традиційного одягу. Одна - в такому одязі незручно рухатися, вона змушує жінок пересуватися повільно або залишатися по можливості нерухомими. Інша причина - тих, хто сьогодні одягає кімоно, відносять до відносно високому класу або іноді до «випендрюйся», пишалися персонам. Тому кімоно стало свого роду уніформою для спеціальних випадків -- вечірок, різних зустрічей і церемоній. Таким чином, кімоно не зникли остаточно з японської естетики, але зараз їх надягають не стільки через їх краси, скільки для того, щоб показати свій статус, дотримуватися певних формальності або проявити снобізм і гординю.

Хогаку (традиційна японська музика) також виконується набагато рідше в Японії в наші дні. Дехто намагається зберегти інтерес до музичних традицій, але більшість японців, особливо молодих, мають інші уподобання. Діти в музичних школах навчаються грати на піаніно, скрипці, електрогітарі і дуже рідко беруть уроки гри на старовинних традиційних інструментах на зразок кото, сямісзн або шякухачі (вид флейти). Музика для сучасних японців, мабуть, асоціюється насамперед із західними напрямками, і навіть популярні мелодії Енка, які часто звучать у караоке-барах і вважаються істинно японською музикою, не можуть класифікуватися як хогаку, так як виконуються без акомпанементу традиційних інструментів, перерахованих вище. Сучасна японська му зыка відтворюється на інструментах, що прийшли з Заходу, і багато молодих японці так добре володіють грою на них, що успішно створюють свої власні пісні. На відміну від подібної музики, хогаку піниться повільним темпом і довгими паузами, в яких поволі відображені почуття виконавця. Так як багатьом сучасним японцям не вистачає терпіння добре розбиратися в тонкощах музики такого роду, існують побоювання, що традиційне японське музичне мистецтво відмирає і естетичні підходи міняються. Може, це й так, але оригінальна японська музика все ще займає сильні позиції в певних ситуаціях, наприклад, під час новорічної церемонії, договірних весіль (о-міаі) або банкетів у національних японських ресторанах вищого розряду (ретей або Каппо). У цих випадках люди прагнуть насолодитися непідробною красою, і коли вони чують хогаку, то легко переносяться в світ старовинних церемоній.

Японська живопис починалася як чорно-біла, коли кілька простих мазків пензля могли передати на ескізі досконалість гір і лісів. Малюнок наносився тушшю на папері або клапті шовку з використанням найпростіших інструментів і відбивав мінливий настрій художника. Західна живопис, точніше те, що багато хто в Японії сьогодні знають як «Живопис», часто відрізняється яскравими фарбами і чіткої і ясної манерою виконання. Одна важлива відмінність між цими двома підходами може бути знайдено в самому «дусі образотворчого мистецтва». Хіраяма і Такасіна (Hirayama, Takashina, 1994, с. 22-23) стверджують, наприклад, що японське відчуття краси базується на понятті, відомому як моно-но аваре - художньо-естетичної позиції, що виникає з відчуттів, в той час як у західному мистецтві художники намагаються створити щось прекрасне, грунтуючись на логіці краси. Японське образотворче мистецтво зосереджується не на логічно сприймається поняття красивого, а на тому, що краса - це відчуття людей. Японська естетика дуже суб'єктивна (існує у свідомості індивідуума і залежить від нього), і немає безумовних критеріїв для її оцінки. На Заході, навпаки, прекрасне саме по собі і прекрасне в мистецтві - поняття, що володіють добре розробленими і міцно вкоріненими критеріями. Кажуть, аваре (дослівно: печаль, співчуття) дає уявлення про японський почуття краси, явище настільки витончений, що воно майже не піддається розумінню в силу того, що відноситься до властивій японцям специфічної здатності відчувати тонкі відмінності в тому, що іншими сприймається як не заслуговує на увагу. Наприклад, європейці (представники західної культури взагалі) схильні вважати найкрасивішими повністю розпустилися, але не зів'ялі квіти. Не так стоїть справа з японським аваре. Звичайно, діти Яма-то захоплюються красою повністю розпустилися квітів, але їх більше чіпає і глибоко хвилює, коли ці квіти опадають або починають в'янути. Точно так само японці вважають, що місяць, затягнута хмарами, більш приваблива, ніж ясна і повна (Kееnе, 1988). Аваре таким чином містить в собі почуття співчуття до явищ і предметів, які втратили красу і парадоксальним чином що знайшли її у своїй протилежності. Більше того, ніщо не може вважатися беззастережно красивим в Японії, і поняття краси залежить від суб'єктивної точки зору людини. Утім, такі основоположні уявлення про красі зазнають критики за їх туманність і, схоже, цінуються все менше в сучасної Японії. Багато молодих японці сьогодні вже не можуть відчувати красу аваре.

У японській мові багато пауз або порожніх просторів (ма). У цих пропусках японці шукають бессозна валий, приховане зміст і намагаються визначити зміст сказаного або написаного через відчуття атмосфери, яка створюється словами. Для багатьох японців велике задоволення полягає в цьому «читанні між рядків». Наприклад, японські хайку (вірші з 17 складів в трьох рядках: 5-7-5) повинні складатися усього з декількох слів, але глибокий зміст такої композиції треба шукати в ма (проміжках) між цими словами. Згідно Ісікава (Ishikawa, 1992, с. 63-68), ма-це порожній простір, повне сенсу, яке лежить в основі всього японського мистецтва і присутня у багатьох сферах, включаючи живопис, архітектуру, музику та літературу. Ця концепція в кінцевому рахунку призвела до деяке непорозуміння [іноземцями] японців. Щоправда, тут частка провини лежить і на японців, які, надаючи велике значення ма, ніколи не виражають свої справжні наміри, вважаючи за краще недомовки і умовчання. Сьогодні японська мова зазнає змін у міру того, як японці виражаються все більш категорично і прямо і починають сердитися на свою ж ухильність. Однак тут також в наявності і небезпека загубити здатність оцінювати такі паузи (ма), які часто здаються не мають особливої цінності для більшості людей, за винятком тих, хто звик читати між рядків.

Сьогодні традиційне особливу сприйняття краси ще можна зустріти в Японії, але він швидко змінюється. І найбільші зміни привнесені самими японцями. Як відзначають Хіраяма і Такасіна (1994, передмова), ще з давніх часів японці демонстрували здатність запозичувати іноземні ідеї І культурні цінності та пристосовувати їх до вимог, що випливають з особливостей японського характеру, створюючи щось нове і корисне для самих себе. Можливо, сучасні японці намагаються зараз продовжувати процес «створення чогось нового і цінного для них самих », але молодь часто просто наслідує західних зразків. Якщо ця тенденція буде продовжуватися, здатність людей сприймати традиційні японські естетичні цінності може бути втрачена, і це буде великою втратою. Японці повинні вчитися вмінню пишатися своїми естетичними цінностями і знаходити місце для свого традиційного мистецтва в сучасному світі. Це означає, що необхідно вчитися більш глибокому проникненню в сенс бігаку для оцінки традицій, прихованих за витонченістю істинно японського сприйняття краси.

Список літератури

Hirayama I., Takashina S. Japanese art in perspective: A global view. Tokyo: Bijutsu Nenkansha, 1994. Ishikawa T. Traditions - A thousand years of Japanese beauty.

Tokyo: The East Publications, 1992. Keene D. The pleasures of Japanese Literature. New York: Columbia University Press, 1988.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://leit.ru